А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пурпурові вітрила (збірник)" (страница 1)

   Олександр Грін
   Пурпурові вітрила (збірник)

   Пурпурові вітрила
   Повість-казка


   Ніні Миколаївні Грін підносить і присвячує автор
Пбг, 23 листопада 1922 року

   I. Провість

   Ось і Лонгрену, матросові «Оріона», міцного трьохсот-тонного брига, на якому він прослужив десять років і який любив більше, ніж син інколи любить рідну неньку, довелося кинути службу.
   А сталось усе так. Одного разу, навідавшись вряди-годи додому, моряк не побачив, як завше ще віддалік, на порозі будинку свою дружину Мері, що сплескувала руками, а тоді щодуху кидалася назустріч. Натомість, біля дитячого ліжечка – нової речі в маленькій Лонгреновій домівці – стояла схвильована сусідка.
   – Три місяці я ходила за нею, старий, – мовила вона, – поглянь на свою донечку.
   Серце Лонгренові завмерло, коли чоловік схилився над ліжком й побачив восьмимісячне створіння, що зосереджено споглядало його довгу бороду, потім сів, спустив очі й заходився крутити вуса. Вус був мокрий, як у зливу.
   – Коли вмерла Мері? – запитав він.
   Жінка розповіла сумну історію, раз у раз замовкаючи, щоб зворушливо побавити дівча, й щокроку запевняючи, що Мері в раю. Варто було Лонгренові заглибитись у подробиці, як рай видався йому трохи світлішим за якусь дровітню, тож подумав моряк, що вогонь звичайної лампи – коли б вони наразі були разом, утрьох – правив би за незамінну втіху для жінки, яка відбула до незнаного краю.
   Місяців три тому господарські справи у молодої матері були вкрай кепські. З грошей, залишених Лонгреном, добряча половина пішла на лікування після важких пологів, на турботи про здоров’я немовляти; нарешті втрата незначних, але необхідних для життя коштів змусила Мері попросити в борг грошей у Меннерса. Той тримав трактир-крамницю, і його вважали багачем.
   Мері пішла до нього о шостій вечора. Годині о сьомій оповідачка перестріла її на дорозі до Лісса. Заплакана й засмучена Мері сказала, що йде до міста заставити обручку. Вона докинула, що Меннерс погоджувався дати грошей, але ж за це вимагав кохання. Отже Мері нічого не домоглася.
   – У нас удома порожнісінько хоч покотися, – кинула вона сусідці. – Сходжу-но я в місто, і ми з дівчам сяк-так перебудемося, доки не повернеться чоловік.
   Погода того вечора була холодна й вітряна; дарма оповідачка переконувала молодицю не ходити до Лісса на ніч: «Ти змокнеш, Мері, мрячить, а вітер, так і дивись, принесе зливу».
   Щоб сходити до міста з приморського села, потрібно не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухала оповідачку. «Досить мені колоти вам очі, – зауважила молодиця, – вже й без того нема майже жодної родини, де я не позичила хліба, чаю чи борошна. Заставлю каблучку, та й годі».
   Вона сходила, вернула додому, а назавтра занедужала: жінка лежала у гарячці й марила; негода й вечірня мжичка вбила її двостороннім запаленням легенів, як сказав міський лікар, нагодившись на виклик добротливої оповідачки. Вже за тиждень одне місце на двоспальному ліжку Лонгрена порожнювало, а сусідка переселилася в його будинок глядіти й годувати дівчинку. Їй, самотній удові, це було завиграшки. До того ж, – додала вона, – без такого нерозуменяти нудно.
   Лонгрен поїхав до міста, звільнився, попрощався з приятелями й вирішив плекати маленьку Ассоль. Доки пискля не трималось як слід на ногах, удова жила в матроса, заступаючи сирітці мати, аж ось прийшла мить, коли Ассоль уже не простяглася на долівці, занісши ніжку через поріг, і Лонгрен рішуче оголосив, що тепер він сам усе робитиме для дівчинки, і, подякувавши вдові за невгамовне співчуття, зажив самотнім життям удівця, зосередивши всі помисли, надії, любов і спогади на маленькій істоті.
   Грошей по десяти роках мандрівного життя на руках у чоловіка лишилося негусто. Він став до справи. Незабаром у міських магазинах з’явилися його іграшки – майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів, однопалубних і двопалубних вітрильників, крейсерів, пароплавів – одне слово, того, що він близько знав, що, з огляду на характер праці, почасти заміняло йому гуркіт портового життя й мальовничий труд плавань. У такий спосіб Лонгрен заробляв стільки, щоб жити в межах помірної економії. Нетовариський з природи, він, після смерті дружини, ще більш замкнувся й дедалі частіше тікав од людей. Іноді на свята його бачили в трактирі, але бувалий моряк ніколи не сідав, а похапцем перехиляв за стійкою склянку горілки й ішов геть, коротко кидаючи навсібіч «так», «ні», «здрастуйте», «прощай», «нічогенько собі» – на всі звертання й кивки сусідів. Гостей він не терпів, тихо спроваджуючи їх не примусом, а такими натяками й вигаданими обставинами, що відвідувачеві не залишалося нічого іншого, як вимислити якийсь привід, аби, бува, не засидітися.
   Зрештою, він і сам ні до кого не ходив; отож між ним і земляками постало холодне відчуження, і коли б робота Лонгрена – іграшки – залежала від справ села більше, на плечі йому лягли б значно важчі наслідки таких взаємин. Товари і харчі купував він у місті – Меннерс не міг би похвалитися навіть пачкою сірників, купленою в нього Лонгреном. Так само він сам порався по господарству й терпляче проходив невластиве чоловікові складне мистецтво вирощування дівчинки.
   Ассоль було вже п’ять років, і батько посміхався чимраз м’якіше й м’якіше, поглядаючи на її нервове, добре личко, коли, сидячи в нього на колінах, дівча трудилося над таємницею застебнутого жилета або потішно виспівувало матроських пісень – диких ревовіршиків. Передані дитячим голосом ці пісеньки, в яких до того ж частенько бракувало «р», наводили на думку про танок якогось ведмедя, прикрашеного блакитною стрічечкою. У цей час сталася подія, тінь якої, впавши на батька, лягла й на дочку.
   Була весна, рання й сувора, як зима, проте по-інакшому. Тижнів на три припав до холодної землі різкий береговий норд.
   Повитягувані на берег рибальські човни лежали на білому піску кілем догори, наче величезні риби, що світили своїми спинами. У таку погоду жодна душа не наважилася б рибалчити. Хіба вряди-годи погляд вловлював посеред єдиної вулиці якогось бідолаху, що вийшов з дому; холодний вихор, вганяючись із берегових пагорбів у порожнечу обрію, перетворював «відкрите повітря» на суцільну тортуру. З усіх димарів Каперни з ранку до вечора курило, тим-то на круті дахи лягав дим.
   Але ці дні норду виманювали Лонгрена з його теплого будиночка частіше за сонце, що за доброї години закидає море й Каперну покривалами повітряного золота. Лонгрен виходив на місток, який спочивав на довгих рядах паль, і край цього дощатого молу довго курив люльку, роздмухувану вітром, дивлячись, як оголене біля берегів дно димиться сивою піною, а та щосили квапиться слідом за валами, гуркотливий біг яких до чорного, штормового виднокраю наповнює простір табунами фантастичних гривастих істот, які мчать у розгнузданому лютому розпачі до далекої розради. Скиглення й клекіт, ревуча стрілянина величезних злетів води й, здавалося, зримий струмінь вітру, який смугує околиці, – таку силу мав його рівний пробіг, – давали змученій душі Лонгрена ту притертість, приголомшення, що, зводячи горе до неясного суму, діє до пари глибокому сну.
   Одного такого дня дванадцятирічний син Меннерса, Хін, помітивши, що батьків човен б’ється під кладками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Тільки-но почався шторм; Меннерс забув витягти човна на пісок. Отож він зараз же подався на берег і побачив край молу Лонгрена: той курив, стоячи спиною до нього. На березі, крім них двох, не було ані душі. Меннерс рушив кладками, спустився на середині в сповнену скаженого плюскоту воду і відв’язав шкот; стоячи в човні, відчайдух вирішив пробиратися до берега, хапаючись руками за палі. Про весла він забув, і тієї ж миті, коли, заточившись, Меннерс не встиг схопитися за найближчу палю, сильний удар вітру жбурнув ніс човна від кладок у бік океану. Тепер навіть, витягнувшись на всю довжину тіла, Меннерс не дістав би найближчої палі. Вітер і хвилі, гойдаючи човен, несли його у згубний простір. Опинившись на слизькому, Меннерс хотів було кинутися у воду і поплисти до берега, але припізнився з рішенням, – човен-бо вертівся вже геть поряд із кінцем молу, де немала глибина води й лють валів обіцяли неминучу загибель. Між Лонгреном і Меннерсом, що його несло в буремну далечінь, був щонайбільше десяток сажнів ще рятівної відстані, адже на кладках під рукою в Лонгрена висів, згорнутий у моток, канат з уплетеним в один його кінець грузилом. Ти м канатом послуговувалися у негоду, коли треба було пристати, – тоді-таки його просто кидали з кладок.
   – Лонгрене! – закричав смертельно наляканий Меннерс. – Чого стоїш, як пеньок? Бачиш, мене несе; кидай причал!
   Лонгрен мовчав, спокійно дивлячись на метання Меннерса в човні, хіба що дим з його люльки жбухнув іще сильніше, і він, забарившись, вийняв її з рота, щоб краще бачити, що діється.
   – Лонгрене! – волав Меннерс. – Хіба ти мене не чуєш, я гину, рятуй!
   А проте, Лонгрен і пари з рота не пустив; здавалося, він не чув розпачливого крику. Поки човен не віднесло ген-ген, так що слова-крики Меннерса ледь-ледь долітали, він навіть із ноги на ногу не переступив. Меннерс ридав від жаху, заклинав матроса бігти до рибалок, благати на допомогу, обіцяв гроші, загрожував і сипав прокльонами, але Лонгрен лише підійшов ближче до самого краю молу, щоб не відразу спустити з ока метання й стрибки човна. «Лонгрене, – зачув він глухе, як, сидячи всередині, хтось розібрав би, що йому кричать з даху, – рятуй!» Тоді, набравши повітря й глибоко вдихнувши, щоб вітер не вкрав жодного слова, Лонгрен крикнув:
   – Вона так само просила тебе! Думай про це, поки ще живий, Меннерсе, і не забудь!
   Тоді крики стихли, і Лонгрен пішов додому. Ассоль, прокинувшись, побачила, що батько сидить перед тьмяною лампою в глибокій задумі. Почувши голос дівчинки, що кликала його, він підійшов до неї, міцно поцілував і прикрив збитою ковдрою.
   – Спи, мила, – мовив він, – до ранку ще далеко.
   – Що ти робиш?
   – Чорну іграшку я зробив, Ассоль, – спи!
   Наступного дня тільки й мови було в капернянців, що про зниклого Меннерса, а на шостий день привезли його самого, умирущого й лютого. Розповідь нещасника швидко облетіла околишні сільця. Меннерса носило до вечора; коли він уже був виснажений до решти, щоразу налітаючи на борти і дно човна, і витримав страшну боротьбу з скаженими хвилями, які вперто загрожували викинути в море збожеволілого крамаря, його підібрав пароплав «Лукреція», який ішов у Кассет. Застуда й зворушення жаху загнали Меннерса на той світ. Бідолаха прожив трохи менш сорока восьми годин, поклявши Лонгрена всіма нещастями, можливими на землі й в уяві. Розповідь Меннерса про те, як матрос споглядав його загибель і відмовився допомогти, промовиста тим більше, що бідолаха ледве дихав й стогнав, уразила жителів Каперни. Не кажучи вже про те, що мало серед них було тих, хто міг пам’ятати образу, тяжчу, ніж ту, що її вчинено Лонгренові, і побиватися так сильно, як побивався він до кінця життя за Мері, – їм було бридко, незрозуміло, вражало їх, що Лонгрен мовчав. Мовчки, до своїх останніх слів, кинутих навздогін Меннерсові, Лонгрен стояв; стояв нерухомо, строго й тихо, мов суддя, виявивши глибоку зневагу до Меннерса – щось більше за ненависть було в його мовчанні, і це всі відчували. Якби він кричав, виказуючи жестами або метушливістю зловтіху, або в якийсь інший спосіб – свій тріумф, зауваживши розпач Меннерса, рибалки зрозуміли б його, але він вчинив інакше, аніж чинили вони – вчинив переконливо незрозуміло й цим поставив себе над іншими, словом, зробив те, чого не прощають. Ніхто вже не кланявся йому, не подавав руки, не скидав на нього знайомим привітним оком. На віки вічні залишився старий осторонь сільських справ; хлопчаки, вгледівши його, кричали навздогін: «Лонгрен утопив Меннерса!». Та він і вусом не моргнув. Так само, здавалося, моряк не помічав і того, що в трактирі або на березі, серед човнів, рибалки замовкали при ньому, сахаючись мов зачумленого. Випадок з Меннерсом закріпив досі неповне відчуження. Сповнившись по вінця, воно викликало пекучу взаємну ненависть, тінь якої впала й на Ассоль.
   Дівчинка зростала без подруг. Зо два-три десятки її однолітків, які жили в Каперні, просоченій, як губка водою, грубим родинним началом, за основу якого правив непохитний авторитет матері й батька, перейнятливі, як усі діти на світі, раз і назавжди викреслили маленьку Ассоль зі сфери свого заступництва й уваги. Відбулося це, зрозуміло, поступово, завдяки напучуванню й окрикам дорослих набуло характеру страшної заборони, а потім, посилене пересудами й кривосуддям, перетворилося в дитячих головах на страх до матроської домівки.
   До того ж замкнутий спосіб життя Лонгрена дав волю тепер істеричній мові плітки; подейкували, що матрос, мов, десь когось уколошкав, і відтоді його не беруть служити на судна, а сам він похмурий і відлюдькуватий, адже «його гризе нечисте сумління». Граючись, діти гнали Ассоль, щойно дівчинка наближалася до них, обкидали болотом і дражнили, кидаючи в обличчя, що батько її їв людське м’ясо, а нині фальшує гроші. Наївні її спроби з кимось потоваришувати раз по раз закінчувалися гірким плачем, синцями, саднами й іншими проявами громадської думки; врешті-решт дівчинка вже не ображалась, але часом, однак, питала батька:
   – Скажи, чого нас не люблять?
   – Е, Ассоль, – говорив Лонгрен, – хіба вони вміють любити? Любити треба вміти, а на це вони якраз і нездатні.
   – Як це – вміти?
   – А ось так!
   Він брав дівчинку на руки й міцно цілував сумні очі, що мружилися від ніжного задоволення.
   Найчастіше Ассоль розважалася, залізаючи вечорами або у свято до батька на коліна, коли старий, відставивши банки із клейстером, інструменти й відклавши незакінчену роботу, сідав, скинувши фартуха, відпочити, із люлькою в зубах, – й, крутячись у дбайливому кільці батьківської руки, чіпала різні частини іграшок, розпитуючи про їхнє призначення. Так зачиналася своєрідна фантастична лекція про життя й людей – лекція, у якій, з огляду на колишній спосіб життя Лонгрена, випадковості, випадок назагал, – дивовижні, неймовірні й незвичайні події посідали чільне місце. Лонгрен, називаючи дівчинці ймена снастей, вітрил, предметів морського побуту, поступово захоплювався, переходячи від пояснень до різних епізодів, у яких грали свою роль то поземна катеринка, то стернове кермо, то щогла або певний різновид човна тощо, а від окремих ілюстрацій цих переходив до широких картин морських мандрівок, вплітаючи забобони в дійсність, а дійсність – в образи своєї фантазії. Ту т з’являлася й тигрова кішка, вісниця корабле-трощі, і наділений даром мовлення морський півень, піти проти наказів якого означало збитися з курсу, і «Летючий Голландець» із шаленим своїм екіпажем; прикмети, примари, русалки, пірати – словом, усі байки, що ними моряки розважаються на дозвіллі в штиль або забившись до улюбленого шинка. Розповідав Лонгрен також про тих, хто вижив у кораблетрощі, про тих, хто здичавів і згубив дар мови, про таємничі скарби, бунти каторжників і про всяку всячину, і дівчинка слухала його уважніше, ніж, далебі, хтось прихиляв своє вухо до Колумба, коли той уперше розказував про новий материк. «Ну ж бо, кажи ще», – просила Ассоль, коли Лонгрен, замислившись, замовкав, і засинала в нього на грудях з головою, повною чудесних снів.
   Також за велику, завжди матеріально суттєву втіху дівчинка мала появу крамарчука з міської іграшкової крамниці, що охоче купувала роботи Лонгрена. Щоб загодити батька й уторгувати зайве, чоловік брав із собою для дівчинки кілька яблук, солодкий пиріжок, жменю горіхів. Торгуватись Лонгренові було не до вподоби, отож зазвичай старий просив справжню вартість, а крамарчук зменшував. «Ех, ви, – казав Лонгрен, – та я цілісінький тиждень сидів над цим ботом. (Бот був п’ятивершковий.[1]) Глянь-но, що за міцність, а углиб, а доброта? Бот цей п’ятнадцять чоловік витримає, хоч би у негоду». Кінчалося тим, що тиха метушня дівчинки, яка муркотіла над своїм яблуком, позбавляла Лонгрена стійкості й бажання сперечатися; він ішов на поблажку, а крамарчук, набивши кошик чудовими, міцними іграшками, ішов, посміюючись у вуса. Всю домашню роботу Лонгрен робив сам: колов дрова, носив воду, розпалював грубу, готував, прав, прасував білизну й, окрім усього цього, устигав працювати задля грошей. Коли Ассоль виповнилося вісім років, батько навчив її читати й писати. Тепер іноді він брав дівча із собою в місто, а з часом при нагоді міг послати одну, якщо треба було забрати гроші в крамниці чи занести товар. Це траплялося не часто, хоча Лісс лежав усього за чотири версти від Каперни, але дорога до нього йшла лісом, а в лісі багато чого може налякати дітей, окрім фізичної небезпеки (її, щоправда, важко зустріти так близько біля міста, проте на оці мати-таки не завадить). Тим-то лише в гарні дні, вранці, коли хаща обабіч дороги повнилася сонячною зливою, квітами й тишею, так що вразливості Ассоль не загрожували фантоми уяви, Лонгрен відпускав доньку до міста.
   Якось, посеред такої подорожі до міста, дівчинка присіла край дороги, щоб з’їсти шматок пирога, покладеного в кошик на сніданок. Помалу жуючи, перебирала вона іграшки; дві-три з них мала бачила вперше: їх Лонгрен змайстрував уночі. Одна така новинка являла собою крихітну гоночну яхту; біле суденце розпустило червоні вітрила, зроблені з окрайків шовку, що ним Лонгрен обклеював пароплавні каюти, якими судилося милуватися багатому покупцеві. Тут, певно, зробивши яхту, він не знайшов на вітрила нічого кращого за клапті червоного шовку. В Ассоль аж очі розгорілися. Полум’яна весела барва так яскраво палахкотіла у її руці, ніби вона тримала вогонь. Дорогу перетинав струмок, з перекинутим через нього жердяним містком; струмок праворуч і ліворуч ішов у ліс. «Якщо я спущу її на воду трохи поплавати, – міркувала Ассоль, – вона ж не промокне, а потім я її витру». Зайшовши в ліс за місток, за водою, дівчинка обережно спустила в струмок біля самого берега чарівне судно; за мить у прозорій воді зайнявся червоний відбиток од вітрил: прошивши тканину, полохке світло забарвило у рожеве білі камінці на дні. «Ти звідки приплив, капітане? – поважно спитала Ассоль якусь мальовану думкою особу й, відповідаючи сама собі, сказала: – Я приплив… приплив… приплив я з Китаю». – «А що привіз?» – «Що привіз, про це не скажу». – «А, он як ти, капітане! Начувайся, посаджу я тебе назад у кошик». Тільки-но капітан вирішив-таки смиренно відповісти, що пожартував і ладен показати слона, як раптом тихий відплив берегової течії повернув яхту носом на середину струмка, і, наче справжня, на повний хід відштовхнувшись од берега, вона рівно поплила вниз. Миттю змінився масштаб видимого: струмок здався дівчинці широченною рікою, а яхта – далеким великим судном, до якого, мало не падаючи у воду, перелякана й розгублена, простирала вона руки. «Капітан злякався», – подумала дівчина й кинулася за іграшкою, яка пливла від неї, сподіваючись, що її десь приб’є до берега. Поквапом тягнучи неважкого, але незручного кошика, Ассоль повторювала: – «О, господи! Це ж треба таке…» – Вона намагалася не спускати з очей гарненький трикутник вітрил, що повільно віддалявся, раз у раз перечіпалася, падала й знову бігла.
   Досі Ассоль не заходила так глибоко в лісові нетрі. Їй, захопленій палким бажанням упіймати іграшку, ніколи було роздивлятися на всі боки; біля берега, де вона метушилася, не бракувало перешкод, на які слід було зважати. Волохаті стовбури полеглих дерев, ями, висока папороть, шипшина, жасмин і ліщина заважали їй щокроку; долаючи їх, вона поступово втрачала сили, зупиняючись дедалі частіше й частіше, щоб передихнути або змахнути з обличчя клейку павутину. Коли потягнулись у ширших місцях осокові й очеретяні чагарі, Ассоль вже була загубила з очей червоне блискотіння вітрил, але, оббігши закрут течії, знову побачила, як вони статечно, а проте невпинно тікають геть. Якось вона озирнулась, і лісова громада з її розмаїттям, коли димні стовпи світла в листі сусідять із темними розпадинами дрімучих сутінків, глибоко вразила дівчинку. На мить злякавшись, вона знову згадала про іграшку й, кілька разів випустивши глибоке «х-у-у-х», щодуху побігла далі.
   Така-от марна й тривожна гонитва тривала з годину, аж з подивом і водночас з полегкістю Ассоль побачила, що дерева попереду вільно розсунулися, пропустивши синій розлив моря, хмари і край жовтого піщаного урвища, на який вона вибігла, майже знесилена. Ту т було гирло струмка; розлившись нешироко й мілко, так що мріла струмлива блакить каміння, він зникав у зустрічній морській хвилі. З невисокого, поритого корінням урвища Ассоль побачила, що біля струмка, на пласкій каменюці, спиною до неї сидить людина, тримаючи в руках яхту-втікачку, і на всі боки оглядає її з цікавістю слона, який упіймав метелика. Почасти заспокоєна тим, що іграшка ціла, Ассоль сповзла урвищем й, підійшовши впритул до незнайомця, устромила в нього пильний погляд, очікуючи, коли він підніме голову. А проте незнайомець так захопився спогляданням лісового сюрпризу, що дівчинка встигла роздивитися його з голови до ніг, з’ясувавши, що таких людей вона ще зроду-віку не бачила.
Чтение онлайн



[1] 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация