А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Павутиння Шарлотти" (страница 1)

   Елвін Брукс Байт
   Павутиння Шарлотти

   Розділ 1
   Перед сніданком

   Куди це тато вирядився з тією сокирою? – запитала маму дівчинка Ферн. Вони саме накривали стіл до сніданку.
   – А до свинарника, – відказала пані Еребл. – Цієї ночі опоросилася одна льоха.
   – Не розумію, чого до поросят треба бігти з сокирою? – не вгавала Ферн, якій було ще тільки вісім рочків.
   – Ну, знаєш, – пояснила мама, – там є одне надто кволе порося. Таке мале й слабеньке, що не ростиме, а тільки хирітиме. Тож твій тато й вирішив його позбутись.
   – Позбутись? – зойкнула дівчинка. – Ти хочеш сказати: вбити його? Тільки тому, що воно менше за інших?
   Пані Еребл поставила на стіл дзбан з вершками.
   – Не репетуй, Ферн! – попросила вона. – Твій тато слушно чинить. Те порося все одно навряд чи виживе.
   Ферн відштовхнула стільця, що опинився у неї на дорозі, й вибігла надвір. Трава була в росі, земля духмяніла весняними пахощами. Поки дівчинка наздогнала батька, її капці вже й намокли.
   – Прошу тебе, не вбивай його! – захлипала донечка. – Це нечесно!
   Пан Еребл зупинився.
   – Ферн! – лагідно мовив він. – Тобі треба навчитись володіти собою…
   – Володіти собою? – вигукнула Ферн. – Тут справа життя або смерті, а ти вимагаєш, щоб я володіла собою!
   Сльози бризнули з її очей. Дівчинка вхопилась за сокиру й сіпнула до себе, силкуючись вирвати її з батькових рук.
   – Ферн! – умовляв дочку пан Еребл. – Я тямлю більше, ніж ти, як виростити поросячий виводок. З хирлявим тільки зайва морока. Вертайся до хати!
   – Але це нечесно! – не відступалася Ферн. – Воно ж не винне, що народилося найменшим та хирлявим! А коли б я народилася дуже маленькою, хирлявою, то ти й мене вбив би?
   – Звісно, що ні! – усміхнувся пан Еребл, з любов'ю дивлячись згори вниз на свою донечку. – Бо це ж різні речі. Одна справа – маленька дівчинка, й зовсім інша – маленьке хирляве поросятко.
   – А я не бачу тут жодної різниці! – заперечила Ферн, усе ще висячи на сокирищі. – Про жахливішу несправедливість я зроду ще не чула!
   Обличчя пана Еребла набуло якогось чудного виразу. Здавалося, він сам ось-ось заплаче.
   – Гаразд уже, – здався батько. – Ти йди назад до хати, а я зараз принесу того малючка. Дозволю тобі почати його вигодовувати – з пляшечки, як немовля. І ти пересвідчишся, що недарма кажуть: «Не мала баба клопоту, то купила порося!»
   Через півгодини пан Еребл повернувся до будинку, несучи картонну коробку під пахвою. Ферн якраз була нагорі – перевзувалася в сухі капці. Сніданок уже стояв на столі, й уся кухня повнилася пахощами кави, бекону, відвологлого тиньку й дров'яного диму з плити.
   – Поклади на її стілець! – підказала чоловікові пані Еребл.
   Пан Еребл так і зробив: поклав коробку на стілець, на якому зазвичай сиділа їхня донечка. Тоді підійшов до мийниці й, помивши руки, витер їх рушником на ролику.
   Ферн поволеньки спустилася вниз східцями. її очі були заплакані, аж червоні. Вона вже підходила до стільця, коли картонка заколихалася й долинув звук: щось там ніби чухалось. Ферн подивилася на батька. Тоді підняла накривку. А звідтіля, зсередини, на неї дивилося новонароджене поросятко. Таке білесеньке… Ранкове світло наскрізь просвічувало крізь його вушка, від чого вони здавалися рожевими.


   – Кабанчик твій, – заявив пан Еребл. – Ти врятувала його від передчасної загибелі. І хай всемилосердний Господь простить мені цю дурість.
   А Ферн не могла відірвати очі від крихітного поросятка.
   – Ой! – прошепотіла вона. – Ой, ви тільки гляньте на нього! Це ж чудо та й годі.
   Обережно дівчинка знову закрила коробку. Спочатку розцілувала батька, а тоді матір. Потім знову підняла накривку, дістала звідти поросятко й притисла до своєї щоки. Цієї миті до кухні увійшов її брат Евері. Йому було десять років. І був він до зубів озброєний: в одній руці рушниця, в другій – дерев'яний кинджал.
   – Що воно таке? – поцікавився хлопчик. – Що це доп'яла собі Ферн?
   – Вона здобула собі гостя до сніданку, – відповіла пані Еребл. – Умийся, Евері!
   – Дайте роздивитись! – попросив Евері, кладучи свою зброю на стілець. – І ви назвете це нещастячко поросям? Нічогеньке собі порося – не більше за білого пацюка!
   – Умийся і з'їж свій сніданок, Евері! – не відступалася мати. – За півгодини під'їде шкільний автобус.
   – А можна й мені мати порося, та? – попрохав Евері.
   – Ні, я роздаю поросята лише тим, хто рано встає, – відказав пан Еребл. – Ферн підхопилася на світанку й зразу взялася до шляхетної справи – викорінювати несправедливість на світі. Наслідком стало те, що вона дістала порося. Маленьке, звісно, зате справжнє. Ще одне свідчення того, що може здобути собі рання пташка. Ану до їди!
   Але хіба могла Ферн попоїсти, не напоївши спочатку поросятко молочком? Пані Еребл розшукала пляшечку з соскою, з якої колись пила молоко маленька Ферн. Господиня налила в пляшечку теплого молока, насадила соску на горлечко й вручила дочці.
   – Дай йому сніданок! – сказала пані Еребл.
   Ще хвилина – і Ферн, вмостившись на підлозі в кухонному кутку й тримаючи своє «маля» в пелені, заходилася вчити його пити з пляшечки. А поросятко, хоч яке крихітне, мало добрий апетит, нівроку йому, і швидко пристосувалося смоктати з соски.
   З вулиці засигналив шкільний автобус.
   – Біжіть! – скомандувала пані Еребл, забираючи в донечки поросятко і вкладаючи їй в долоньку пиріжка. Евері й собі схопив пиріжка, не забувши прихопити й свою рушницю.
   Діти вибігли на дорогу й залізли в автобус. У салоні Ферн ні на кого не звертала уваги, а просто сиділа й дивилася у вікно, думаючи, яке насправді чудове життя і яка вона щаслива тим, що весь догляд за поросятком покладено на неї. Автобус ще не доїхав до школи, як Ферн уже й назвала свого улюбленця, вибравши для нього наигарніше, яке тільки можна було придумати, ім'я.
   – Я назву його Вілбером! – прошепотіла вона сама до себе.
   Вона все ще думала про порося, коли вчитель запитав її:
   – Ферн, як називається столиця Пенсильванії?
   – Вілбер, – мовби уві сні, відповіла дівчинка. Учні засміялись, а Ферн зашарілася.

   Розділ 2
   Вілбер

   Ферн полюбила Вілбера понад усе на світі. Вона залюбки його пестила, годувала, укладала спатки. Щоранку було, тільки розплющить очі, так уже й гріє поросятку молочко, підв'язує йому на груди серветку й хутчій підносить пляшечку до рильця. Кожного надвечірка, як тільки шкільний автобус зупиниться біля її дому, вона прожогом вискакує з салону й мчить до кухні, аби мерщій приготувати пляшечку для свого улюбленця. Потім іще підгодує, коли сама вечеряє, і ще разок перед сном. А поки Ферн перебувала у школі, пані Еребл щодня ополудні підгодовувала поросятко. Своє молочко Вілбер любив, і для нього не було щасливіших хвилин за ті, коли його мала господиня гріла для нього пляшечку. Він стояв і невідривно дивився на неї, мов на яке божество.
   Перші кілька днів свого життя Вілберові дозволили прожити в невеликому ящикові, якого поставили в кухні біля плити. А потім, коли пані Еребл почала ремствувати, його переселили до більшого ящика, що стояв у дров'яній повітці. Коли ж Вілберу виповнилося два тижні, його знов переселили – цього разу надвір, на свіже повітря. Вже цвіли яблуні, дні ставали дедалі тепліші. Пан Еребл вигородив для Вілбера невеличкий двірок під яблунею, поставивши там для нього чималий дерев'яний, перевернутий догори дном ящик із соломою. У вужчій стінці господар вирізав для поросятка дверний отвір, щоб воно могло, коли тільки йому заманеться, вільно туди заходити й виходити звідти.
   – А не буде йому холодно вночі? – непокоїлася Ферн.
   – Не буде, – запевнив донечку батько. – Ти придивись, то й побачиш, що твій Вілбер робитиме.
   Із пляшечкою молока в руках Ферн зайшла в загорожу й сіла під яблунею. Вілбер не забарився, підбіг до своєї господиньки. Вона тримала пляшечку, аж поки він насмоктався молочка. Випивши все до останньої краплі, поросятко задоволено рохнуло й сонно подибало в ящик. Цікава Ферн стала дивитися у дверний отвір: що ж то воно робитиме? А Вілбер заходився ритися в соломі. За якусь хвильку він уже й прорив собі в соломі нору. Тоді заповз туди й зник із поля зору. Він був повністю вкритий соломою. Ферн була в захваті. Яке ж це полегшення: знати, що твій малий вихованець спатиме укритий і не змерзне!
   Щоранку, поснідавши, Вілбер дріботів слідом за Ферн на дорогу й разом зі своєю малою господинею чекав на прибуття автобуса. Вона махала йому на прощання рукою, а він стояв і дивився вслід автобусові, поки той зникав за поворотом. Весь той час, поки Ферн навчалася у школі, Вілбер лишався замиканий у своєму двірку Та коли надвечір дівчинка поверталася додому, вона відразу ж випускала свого улюбленця з його загорожі, й він ходив за нею скрізь по садибі. Ферн до будинку – й Вілбер за нею. Коли вона підіймалася до себе нагору, він мав неодмінно дочекатися біля найнижчої сходинки, поки господинька спуститься вниз. Коли Ферн вивозила свою ляльку в іграшковій колясці на прогулянку, Вілбер дріботів слідом за нею. Бувало, що поросятко стомлювалося під час цих мандрівок, і тоді Ферн брала його на руки й клала в коляску поруч ляльки. Йому й це подобалося. А коли він бував не просто стомлений, а зморений, то заплющував очі й засинав під ляльчиною ковдрочкою. Із заплющеними очима він виглядав таким гарненьким, бо мав дуже довгі вії. Ляльчині очі теж були при цьому заплющені, тож Ферн везла колясочку дуже повільно та обережно, аби не розбуркати своїх діточок.
   Одного теплого надвечірка Ферн з Евері вдяглися для купання й подалися до струмка. Діти хотіли поплавати. Вілбер дріботів за Ферн, не відстаючи від господиньки ні на крок. Дівчинка зайшла у воду, і Вілбер також зайшов. Але вода там, де глибше, йому не припала до вподоби: захолодна, як на його смак. Тож, поки діти плавали, бавилися та бризкали одне на одного водою, Вілбер тішився в мулі на краю струмка, бо тут усе було таке тепле, вологе, слизьке та липке: найкраща насолода для поросятка!
   Кожен день був щасливий день, і кожна ніч була тиха й мирна.
   Вілбер був тим, що фермери називають «ярчуком», весняним поросям, і це просто означало, що він народився навесні. Коли йому виповнилося п'ять тижнів, пан Еребл заявив, що порося вже підросло, нівроку, і його можна – й треба! – продати. Ферн так і залилася слізьми. Але її тато твердо стояв на своєму Вілберів апетит розгулявся: тепер порося вже не тільки молоко пило, а й їло потроху твердішу їжу І пан Еребл більше не хотів його утримувати. Він уже спродав десятеро Вілберових братиків і сестричок.


   – Він мусить піти від нас, Ферн, – пояснював батько. – Ти вже натішилася, вигодовуючи молочне поросятко, але Вілбер уже не молочне порося, і його треба продати.
   – А зателефонуй-но Цукерманам, – підказала донечці пані Еребл. – Твій дядечко Гомер іноді береться вигодовувати кабанчика. Якщо Вілбер перейде жити до них, ти могтимеш перевідувати його так часто, як тобі заманеться – тільки пробіжи трохи дорогою.
   – А скільки грошей я повинна попросити за нього? – запитала Ферн.
   – Ну, – втрутився батько, – він, так би мовити, бракований. Скажи дядечкові Гомеру, що маєш на продаж підсвинка за шість доларів, і побачиш, що він тобі скаже.
   Оборудку зладили швидко. Ферн зателефонувала, слухавку взяла тітонька Едіт, вона погукала дядечка Гомера, який прийшов зі скотарні й поговорив зі своєю кузиною Ферн. Зачувши, що ціна всього лише шість доларів, він відразу сказав, що купує цього підсвинка. Назавтра ж Вілбера й забрали з його загорожі під яблунею, і пішов він жити до Цукерманової скотарні – в купу гною у підвалі.
Чтение онлайн



[1] 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация