А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Провалля і маятник (збірник)" (страница 8)

   Перешийок, який з’єднував острів із великою землею, ми перетнули на ялику, а тоді попрямували поміж пагорбів на північний захід серед широких лук, диких і пустельних, куди не ступала нога людини. Легранд рішучо вів перед, тільки де-не-де зупиняючись на мить, щоб перевірити якісь позначки – схоже, його власні віхи, встановлені попереднього разу.
   Отак ми просувалися години дві щонайменше, і коли сонце почало хилитися на захід, ми заглибилися в таку страшну глушину, де я ще не бував. Було це плоскогір’я біля підніжжя крутого, практично недосяжного пагорба, до самісінької верхівки густо порослого лісом, поміж якого місцями нависали величезні скелі, які так і загрожували обрушитися, а не зривалися в долину, либонь, тільки тому, що їх підпирали дерева, які росли внизу. Глибокі урвища, які перерізали місцевість, надавали їй ще суворішого вигляду.
   Природне плато, на яке ми видерлися, густо поросло ожиною, крізь зарості якої, як ми уже впевнилися, без допомоги коси нам пробитися не вдасться. Керуючись вказівками свого господаря, Юпітер прорубав для нас стежину аж до височезного тюльпанового дерева, яке разом із кількома дубами (їх було вісім чи десять) росло на цьому рівненькому плато; дерево це в порівнянні з іншими було просто неймовірне – я такого ще в житті не бачив: ідеальної форми, з чудовим листям, з широко розкинутим гіллям, воно мало просто величний вигляд. Коли ми наблизилися до дерева, Легранд, обернувшись до Юпітера, спитав, чи зможе той видертися по стовбуру. Здається, немолодого слугу це питання заскочило зненацька, тож відповів він не одразу. Та нарешті від підійшов до величезного стовбура й повільно його обійшов навколо, уважно роздивляючись зусібіч. Закінчивши ці пильні оглядини, він мовив:
   – Так, міста Вілл, Юпітер лазити всі дерева, які тільки бачити.
   – То лізь чимшвидше, бо скоро стемніє, і ми не зможемо роздивитися навколо.
   – Яка висота лізти, міста Вілл?
   – Ти спершу видряпайся по стовбуру до першої гілки, а потім я тебе скерую, в який бік треба роздивитися… Стривай! Візьми з собою жука.
   – Комах, міста Вілл? Золотий комах? – вигукнув негр, перелякано відступаючи. – Чому комах треба брати нагору, на дерево? Нізащо!
   – Юпітере, якщо ти, такий дужий великий негр, боїшся торкнутися рукою маленького невинного жучка, то можеш взяти його за мотузку… Та якщо ти й так не згодишся його взяти, то у мене не лишиться іншого виходу, як розтрощити тобі голову оцією лопатою!
   – Що таке, міста Вілл? – вигукнув Юпітер, без сумніву, присоромлений і готовий скоритися. – Тіко б ви сварити старий негр! А я жартувати! Мені боятися комах? Я плювати на комах!
   З цими словами він обережно взяв мотузку за самий кінчик і, тримаючи жука якнайдалі від себе (наскільки це було можливо за таких обставин), приготувався лізти на дерево.
   У молодого тюльпанового дерева, Liriodendron tulipiferum, одного з найвеличніших представників лісової флори Америки, стовбур доволі гладенький, причому перші гілки починаються дуже високо від землі; та коли дерево досягає зрілості, кора тріскається, стає нерівною, і на стовбурі прокльовується чимало коротких гілочок. Отож у нашому випадку складнощі з тим, як видряпатися на дерево, були радше надумані, ніж справжні. Якнайміцніше обхопивши величезний циліндр руками й ногами, долонями чіпляючись за одні виступи, а босими ногами впираючись в інші, Юпітер, двічі мало не гримнувшись додолу, за деякий час дістався першої товстої гілки і, схоже, вирішив, що його завдання практично виконане. І хоча наш акробат зараз опинився щонайменше на двадцять метрів над землею, ризик уже був позаду.
   – Куди тепер, міста Вілл? – запитав Юпітер.
   – Бачиш найтовщу гілку? Лізь нагору з цього боку, – скомандував Легранд.
   Негр без роздумів так і вчинив – і, здається, без особливих труднощів. Він дряпався вище й вище, аж поки його приземкувата постать геть зникла поміж густого гілля. Голос його згори звучав далеким відлунням.
   – Ще вище, міста Вілл? – гукнув він.
   – А де ти вже? – запитав Легранд.
   – Дуже, дуже високо, – відгукнувся негр, – бачу небо на верх дерево.
   – На небо не задивляйся, а слухайся мене. Поглянь униз уздовж стовбура й порахуй гілки з твого боку. Скільки гілок ти вже проминув?
   – Один, два, три, чотири, п’ять… Я минути п’ять гілки, міста Вілл, на цей бік.
   – То лізь іще на одну гілку вище.
   За кілька хвилин знову почувся голос, який сповістив, що Юпітер на сьомій гілці.
   – А тепер, Юпітере, – гукнув неймовірно збуджений Легранд, – лізь по цій гілці вбік, скільки зможеш. Якщо дорогою побачиш щось дивне, скажеш.
   Коли раніше я міг тільки припускати, що мій бідолашний друг несповна розуму, то тепер мої підозри остаточно підтвердилися. У мене не було іншого вибору: довелося визнати, що він збожеволів, і я розхвилювався, як же мені доправити його додому. Поки я міркував, як це найкраще облаштувати, згори долинув голос Юпітера:
   – Ця гілка страшно лізти дуже далеко, бо це мертва гілка майже всюди.
   – Юпітере, повтори: ти кажеш, що це мертва гілка? – крикнув Легранд, і я зауважив, що голос у нього тремтить.
   – Так, міста, мертва як камінь, давно загнутися, відлетіли з цього отут світу.
   – І що мені, в ім’я всього святого, тепер діяти? – вигукнув Легранд страшенно розчаровано.
   – Діяти? – не витримав я, радий, що у мене з’явилася можливість втулити бодай слово. – Повертатися додому й лягати в ліжко! Ходімо, мій любий друже. Вже пізно, та й ви, як пам’ятаєте, дали мені обіцянку.
   – Юпітере, – натомість загукав Легранд, навіть не звернувши на мене уваги, – ти мене чуєш?
   – Так, міста Вілл, чую ясно як дзвін.
   – Ну то добре помацай гілку, чи вона не надто струхла.
   – Струхла, міста Вілл, я точно казати, – за кілька секунд відгукнувся негр, – та не так дуже струхла, як пень. Можу сам трошки ще лізти на ця гілка, ваша правда.
   – Сам? Що це ти маєш на увазі?
   – Як що? Комах. Це дуже важкий комах. Я його кинути на землю, і гілка не зламатися від ваги один негр.
   – Ах ти клятий мерзотнику! – гримнув Легранд, полегшено зітхнувши. – Ти скільки збираєшся мені голову морочити цими дурницями? Якщо кинеш жука, я тобі шию скручу. Юпітере, чуєш мене?
   – Так, міста Вілл, не треба галасувати на бідний негр такими слова.
   – Тоді слухай мене! Якщо просунешся по гілці, скільки зможеш, і не впустиш жука, то я тобі, коли злізеш на землю, дам срібний долар.
   – Я лізти, міста Вілл, уже лізти, – миттєво відгукнувся негр, – майже самий кінець.
   – Самий кінець?! – мало не заверещав Легранд. – Хочеш сказати, що ти доліз майже до самого кінця гілки?
   – Скоро бути кінець, міста… О-о-о! Боже правий! Що це тут на дереві?
   – Ну, – загукав Легранд, неймовірно задоволений, – що це там?
   – Ой нічо, тільки череп. Хтось лишити вгорі на дереві ціла голова, і ворони клювати геть усе м’ясо.
   – Череп, кажеш? Дуже добре. А як він прикріплений до гілки? На чому він тримається?
   – Ой ні, міста Вілл, треба дивитися. Я точно вам казати, все це дуже дивно: у череп встромити великий цвях, і він тримати череп отут на дерево.
   – Так, Юпітере, а тепер роби точно так, як я тобі звелю, чуєш мене?
   – Так, міста Вілл.
   – Слухай уважно. Тобі потрібне ліве око черепа.
   – Що? Ха! Нема тут геть ніяке око!
   – Чорти б узяли твою тупість! Знаєш, де в тебе права рука, а де ліва?
   – Так, я це знати, я це добре знати. Права рука в мене, щоб рубати дерево.
   – Дурню! Ти ж лівак! А ліве око в тебе з того самого боку, що й ліва рука. А тепер знайди на черепі ліве око… тобто дірку, де було ліве око. Знайшов?
   Запала тривала мовчанка. Нарешті негр озвався знову:
   – А ліве око на череп там само, де й ліва рука на череп? Бо на цей череп нема ніяка рука, не лишитися геть нічого. Але я знайти ліве око – ось ліве око! І що мені з ним робити?
   – Треба прошелити жука на мотузці в ліве око й опустити якомога нижче, тільки будь дуже обережний і не відпусти свій кінець мотузки!
   – Я все зробити, міста Вілл! Справа раз плюнути – пхати комах у дірку. А ви знизу дивитися.
   Під час цього обміну репліками Юпітер так і ховався між листям, і видно його зовсім не було, а от жук на мотузці, якого Юпітер зі скрипом таки погодився опустити вниз, раптом з’явився серед віття, зблиснувши, як кулька щирого золота, осяяна останніми променями призахідного сонця, адже підвищення, на якому ми зараз перебували, ще досі було трохи освітлене. Скарабей висів так, що йому зовсім не заважали гілки, і якби Юпітер відпустив мотузку, жук упав би нам просто під ноги. Тут Легранд підхопив косу та за її допомогою розчистив під жуком коло завбільшки три-чотири кроки. А після цього звелів Юпітерові відпустити мотузку та злазити з дерева.
   Застромивши в землю кілочок рівнесенько в тому місці, де упав жук, мій друг витягнув із кишені рулетку. Прикріпивши кінець рулетки до стовбура точнісінько навпроти кілка, він розкрутив рулетку, начебто відміряючи віддаль до кілка, але не зупинився, а продовжив її розкручувати вздовж прямої, утвореної двома точками: деревом і жуком. Таким чином від відміряв п’ятдесят футів, причому Юпітер викошував перед ним чагарники, щоб розчистити дорогу. В потрібному місці Легранд застромив іще один кілочок, а навколо нього окреслив грубе коло приблизно два кроки в діаметрі. А тоді, взявши лопату й подавши по лопаті Юпітеру й мені, Легранд попрохав нас чимшвидше братися до роботи й починати копати.
   Щиро кажучи, я і за інших обставин не надто би зрадів такій розвазі, і зараз би радо відмовився, адже насувалася ніч і я почувався виснаженим за цілий день, та ще й після такої прогулянки. Але я не міг вигадати приводу, щоб відмовитися, та й побоювався: якщо я відмовлюся, мій друг може втратити самовладання. Якби мені на допомогу прийшов Юпітер, я без вагань скористався б можливістю силоміць допровадити мого божевільного друга додому, але я надто добре вже вивчив характер старого негра, щоб сподіватися, що він, хай які будуть обставини, стане на мій бік, якщо я почну до чогось силувати його господаря. А я вже не сумнівався, що останній захворів на забобонність, так часто притаманну південцям, і повірив у скарби, закопані в землі, а підтвердження своїм вигадкам отримав, знайшовши скарабея… а може, до цього спричинилась і вперта віра Юпітера в те, що «комах» – зі щирого золота. Розум, схильний до божевілля, радо хапається за такі ідеї, особливо якщо вони збігаються з його власними фантазіями, – мені пригадалася промова, яку виголосив мій друг, коли вирішив, що жука йому послала сама доля і що з жука він матиме великий зиск. Через усе це я страшенно засмутився та збентежився, та за деякий час вирішив скористатися з моменту і з доброї волі приєднатися до копачів, щоб таким чином довести фантазеру необґрунтованість його примх, адже дуже скоро він у цьому впевниться наочно.
   Запаливши ліхтарі, ми ревно взялися до роботи, хоча цей запал краще було би спрямувати на якусь розумнішу справу; уявивши нас, осяяних ліхтарями, зі знаряддями в руках, я не міг не думати, якою колоритною наша компанія мала б видатися випадковому спостерігачеві, якби той заскочив нас за нашим дивним і підозрілим заняттям.
   Дві години ми безперестанку копали, майже не обмінюючись словами; перешкоджав нам тільки наш брехливий собака, якого напрочуд зацікавила наша робота. За деякий час він розгавкався так злобно, що ми перелякалися – він скличе сюди всіх запізнілих роззяв у околиці, – точніше, цим страшенно переймався Легранд, бо я був радий будь-якому приводу, аби тільки забрати нашого фантазера додому. Та за деякий час Юпітер, не витримавши, змусив собаку замовкнути: вилізши із ями з упертим і рішучим виглядом, він підтяжкою зав’язав собаці писок, а тоді, похмуро гмикнувши, повернувся до роботи.
   Коли ж добігли кінця дві години, ми викопали яму завглибшки по шию, але жодного сліду скарбу так і не побачили. Урвавши роботу, ми довший час стояли мовчки, і я вже почав сподіватися, що зараз цей фарс закінчиться. Однак Легранд, хоч і страшенно збентежений, витер піт із чола та знову взявся до роботи. Отож ми розчистили яму по всьому периметру, навіть трошки розширивши її, і заглибилися ще по коліно. Проте скарбу так і не знайшли. Шукач скарбів, якому я щиро співчував, нарешті виліз із ями; на обличчі його читалося гірке розчарування. Він повільно й неохоче натягнув пальто, яке скинув перед початком роботи. Я весь цей час мовчав. На сигнал господаря Юпітер почав збирати знаряддя. Після цього він розв’язав писок собаці, й ми в повній тиші рушили додому.
   Та не встигли ми здолати кількадесят кроків у цьому напрямку, як Легранд, голосно вилаявшись, обернувся до Юпітера й ухопив його за комір. Заскочений зненацька негр, роззявивши рота й вибалушивши очі, впустив на землю лопати і впав навколішки.
   – Ах ти мерзотнику! – процідив Легранд крізь зціплені зуби. – Ти, пекельний чорний виродку! Ану кажи мені, чуєш! Швидко відповідай мені, і без отих твоїх вигадок! Де в тебе ліве око?
   – Ой Божечку, міста Вілл! Хіба не це точно моє ліве око? – заричав нажаханий Юпітер, притиснувши долоню до свого правого органу зору і тримаючись за нього з такою упертістю, мовби щомиті очікував, що господар йому це око виколупає.
   – Так я і думав! Так я і знав! Ура! – заволав Легранд, відпускаючи негра й, на величезний подив свого слуги, пускаючись у танок; а негр, підвівшись із колін, безмовно переводив погляд зі свого господаря на мене й назад.
   – Ходімо! Ми повертаємося, – оголосив Легранд, – справу ще не закінчено.
   І він на чолі нашого загону попрямував до тюльпанового дерева. Коли ми підійшли до дерева, він заговорив:
   – Юпітере, ходи сюди! Скажи мені, яким чином череп був прибитий до гілки: обличчям угору чи вниз, до гілки?
   – Обличчя вгору, міста Вілл, щоб ворони клювати очі, щоб воронам бути зручно.
   – Гаразд, тоді скажи мені, крізь це чи це око ти прошелив жука? – і з цими словами Легранд по черзі торкнувся одного й другого Юпітерового ока.
   – Оце око, міста Вілл, ліве око, як ви мені казати, – і негр тицьнув у своє праве око.
   – Що ж, цього має бути досить. Спробуємо ще раз.
   І з цими словами мій друг, чиє божевілля, як я вже бачив, не позбавлене гамлетівської розсудливості, забрав кілочок, який позначав місце, де впав жук, і переставив його на довжину пальця на захід від початкової позиції. Скориставшись стовбуром дерева й кілком, щоб провести пряму лінію, він відміряв рулеткою п’ятдесят футів, і виявилося, що потрібна точка віддалена від того місця, де ми копали, на кілька кроків.
   Тут він обвів коло (цього разу трохи більше) довкруж позначеної точки, і ми, підхопивши лопати, знову взялися до роботи. Я страшенно втомився, але, сам не розуміючи, чому моє ставлення до ситуації воднораз дивним чином змінилося, працював уже зовсім не з такою неохотою. В мені прокинулася непоясненна цікавість… ба більше, я відчував збудження. Мабуть, при всій екстравагантності Леграндової поведінки, було ще щось – якийсь натяк на продуманість, на розміркованість, і це справило на мене враження. Я з охотою копав, раз у раз ловлячи себе на тому, що й сам придивляюся, не без очікування, чи не покажеться скарб, яким так одержимий мій сердешний приятель. Приблизно за півтори години, коли мене цілком захопили такі химерні думки, нашу роботу знов урвав шалений гавкіт собаки. Та якщо в першому разі неспокій пояснювався, мабуть, норовливістю пса, який хоче погратися, зараз він гавкав якось гірко й серйозно. А коли Юпітер удруге зробив спробу зав’язати йому писок, він, люто випручавшись, стрибнув у яму й почав шалено гребти пухку землю пазурами. За кілька секунд він докопався до кісток – як виявилося, це були два людські скелети, на яких іще лишилися металеві ґудзики та побиті часом залишки сукна. Ще кілька штихів лопати – і ми знайшли лезо великого іспанського ножа, а ще заглибившись, відкопали на світ Божий кілька срібних і золотих монет.
   Від такої знахідки Юпітер нестримно зрадів, проте на обличчі його господаря читалося величезне розчарування. Проте він закликав нас продовжити роботу; ми мовчки заходилися копати, аж раптом я, зачепившись черевиком за велике залізне кільце, яке стирчало з пухкої землі, спіткнувся і впав.
   Отепер ми копали зі щирим ентузіазмом, і я за все життя не пригадую, щоб перебував у такому збудженому стані, як у ці десять хвилин. За цей час нам удалося практично вивільнити довгасту дерев’яну скриню, яка, судячи з того, як добре вона збереглася та якою твердою виявилася, без сумніву, була перед тим добре законсервована – наприклад, сулемою. Завдовжки скриня була три з половиною фути,[21] завширшки – три фути,[22] а заввишки – два з половиною фути.[23] До того ж вона була оббита кованим залізом, і складалося враження, що скриня закута в ґрати. Ближче до верху скрині з обох боків ми побачили по три залізні кільця (загалом шість), і таким чином її мали б змогу підняти й нести шестеро людей. І хоча ми втрьох намагалися витягнути скриню з ями, нам заледве вдалося зрушити її з місця. Стало зрозуміло, що з такою вагою ми самі не впораємося. На щастя, віко скрині кріпилося тільки на двох болтах, тож ми, тремтячи від натуги й засапавшись, за деякий час таки спромоглися їх вибити. І за мить перед нашими очима заблищав скарб невимовної цінності. Світло ліхтарів, яке падало в яму, відбивалося від цілої гори золота й коштовностей, і вона сяяла та зблискувала так, що ми мало не осліпли.
   Навіть не намагатимусь описати почуття, з якими я дивився на скарб. Переважало, звісно, зачудування. Збудження цілком виснажило Легранда, і він, схоже, не міг здобутися на слово. Юпітерове обличчя кілька хвилин було блідим як смерть – якщо так можна сказати про обличчя негра. Здавалося, він закам’янів, мов громом ударений. А тоді він упав навколішки на дно ями й, зануривши голі руки по самі лікті в золото, так і застиг, мов купаючись у ванні розкоші. За деякий час він, зітхнувши, вигукнув, мов сам до себе:
   – І все це дякувати золотий комах! Маленький золотий комах! Бідненький золотий комах, я клясти останніми словами! Як тобі не соромно, негр, кажи мені!
   Час був повернути господаря та його слугу до дійсності, адже нам потрібно було якось дістати скарб. Була вже пізня година, і нам слід було докласти чималих зусиль, щоб перенести все в будинок до світанку. Ми не зразу вирішили, як ліпше вчинити, і довгий час міркували та сперечалися, бо думки у нас у всіх плуталися. Нарешті ми вирішили витягнути дві третини скарбу зі скрині, щоб мати змогу – не без зусиль – підняти її з ями. Те, що ми витягнули зі скрині, ми сховали в чагарниках і лишили собаку стерегти, причому Юпітер звелів йому за жодних обставин не сходити з місця й не розтуляти писок, аж поки ми не повернемося. Ми з Леграндом поквапилися додому, тягнучи скриню, і близько першої ночі безпечно дісталися хатини, хай і страшенно змучені. Після такої виснажливої праці людина заледве здатна одразу ж братися до нового завдання, тож до другої години ми відпочили та повечеряли, а тоді знову поквапилися до місця розкопок, прихопивши з собою три мішки, які, на щастя, знайшлися вдома. Близько четвертої ранку ми знову були на місці, розділили залишки скарбу приблизно порівну на трьох і, так і не закопавши яму, вирушили назад до хатини; і коли ми вдруге звільнилися від свого золотого тягаря, перші промені світанку вже осяяли верхівки дерев на сході.
   Виснажені ми були до краю, проте величезне збудження не давало нам розслабитися. Після трьох чи чотирьох годин неспокійного сну ми, не змовляючись, одночасно позіскакували з ліжок, щоб нарешті добре роздивитися скарб.
   Скриня була повна по вінця, тож ми витратили цілісінький день, та й ще й чималу частину ночі, щоб розібрати її вміст. Жодного ладу тут дотримано не було – все просто абияк звалили на загальну купу. Та коли ми послідовно її розібрали, виявилося, що ми стали володарями статку навіть більшого, ніж нам здалося на перший погляд. Монетами тут було понад чотири з половиною сотні тисяч доларів – оцінку ми проводили як могли, користуючись курсами валют на той час, коли ця валюта ходила. Срібла в скрині не було зовсім. Весь скарб складався з найрізноманітнішого старовинного золота – французьких, іспанських і німецьких монет, поміж яких було й кілька англійських гіней, а ще трапилося трохи таких, з якими ми досі не стикалися взагалі. Знайшли ми і кілька величезних монет, настільки потертих, що не змогли визначити їхньої приналежності. Американських грошей у скарбі не було.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 [8] 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Навигация по сайту


Читательские рекомендации

Информация