А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Провалля і маятник (збірник)" (страница 6)

   Морелла

   Я ставився до своєї подруги Морелли з почуттям глибокої, але незвичайної прихильності. Багато років тому випадково перетнулися наші шляхи, і з першої зустрічі запалала моя душа невідомим досі вогнем, та не полум’ям Ероса було те почуття – гірке й болюче було для духу поступове усвідомлення, що неможливо визначити незвичайну природу цього вогню чи керувати його невловною силою. Але ми зустрілися; доля поєднала нас перед вівтарем; я ніколи не говорив про пристрасть і не думав про кохання. Морелла уникала товариства і, проводячи час зі мною наодинці, зробила мене щасливим.
   Морелла відзначалася глибокою освіченістю. Таланти її були непересічні, сила розуму потужна. Я мав безліч нагод в цьому переконатися; ставши незабаром її «учнем», я дізнався, що, мабуть, завдяки отриманій у Пресбурзі[4] освіті вона вирішила познайомити мене з великою кількістю містичних творів, котрі зазвичай вважаються грубою рудою, з якої виплавилася рання німецька література. Вони, з не відомої мені причини, були її улюбленим читанням і предметом постійного вивчення, а з плином часу привабили й мене, що я приписую простому, але дієвому впливу звички та прикладу.
   У всьому цьому, якщо я не помиляюся, мій розум знаходив мало відради. Мої переконання, якщо я правильно їх пам’ятаю, не були пов’язані з ідеалізмом і не мали містичного відтінку. Переконаний у цьому, я беззастережно перейшов під оруду дружини і ввійшов з непохитним серцем у лабіринт її навчання. Саме тоді, міркуючи над забороненими сторінками, я відчув, як розгоряється в мені заборонений дух – ось Морелла кладе свою холодну руку на мою і викликає з попелу мертвої філософії тихі неповторні слова, їхнє дивне значення випалює собі місце у моєму мозкові.

Свята Діво, очі ти зверни
На молитву грішниці несмілу.
З трону Божого додолу позирни
На любов просту і жертву щиру.
Вранці, вдень, у сутінках похмурих
Вислухай душі моєї гімн.
У добрі чи злі, в спокої чи бурі
Припадаю до твоїх, Свята, колін.
Коли ясні пролітали дні,
І безхмарне веселилось небо,

   Мою душу, віддану тобі, Твоя милість привела до тебе. Коли ж доля моя у пітьмі, Сум повив сьогодні і учора, Хай засяє майбуття мені, Будь мені надія ти й опора!
   Немає потреби викладати точну суть досліджень, котрі, народжуючись зі згаданих томів, на тривалий час стали єдиною темою розмов поміж мною та Мореллою. Хто вивчав те, що називають «теологічною мораллю», легко здогадаються, про що йдеться, а не знайомі з нею зрозуміють мало. Нестримний пантеїзм Фіхте,[5] видозмінена палінгенезія[6] Піфагора, доктрина тотожності, дітище Шеллінга,[7] були здебільшого питаннями для дискусій, що викликали захоплення у наділеної багатою уявою Морелли. Тотожність, що називається особистою, на мою думку, чітко визначає Джон Локк,[8] кажучи, що вона полягає у раціональній розумності створіння. Оскільки під особистістю ми розуміємо думаючу сутність, наділену розумом, і оскільки здатність думати завжди передбачає наявність свідомості, вона робить нас тими, ким ми є, таким чином вирізняючи нас серед інших думаючих істот і даючи нам нашу неповторну особистість. Але principium individuationis, індивідуалізація, поняття про те, втрачається чи не втрачається особистість назавжди при фізичній смерті, часом ставало для мене предметом непідробної зацікавленості, не стільки через складні та бентежні супутні обставини, як через особливе і глибоке зацікавлення, яке викликало воно у Морелли.
   Та прийшла нарешті мить, коли таємничість дружини стала мене вбивати, як темні чари. Не міг я витримувати дотику її блідих пальців, чути її тихий мелодійний голос, бачити блиск сумних очей. Вона знала це, але не докоряла мені; вона, схоже, розуміла слабкість мою чи дурість і, всміхаючись, називала її долею. Здавалось інколи, що не була для неї таємницею не відома мені причина мого поступового відчуження, та Морелла не давала жодного натяку чи пояснення його природи. Але була вона жінкою – і згасала щодня. З часом темно-червоні цяточки назавжди поселилися на її щоках, а на блідому чолі виступили жили. Одної миті душа моя розчинялася в співчутті, а наступної я зустрічав погляд її виразних очей, душа наповнювалася болем – і світ починав обертатися переді мною, наче у людини, що поглянула вниз, у жахливу безодню.
   Чи варто казати, що я щиро бажав, аби врешті настав той день, коли Морелла покине цей світ? Так воно й було; та змучений дух міцно тримався в тілі. Мої розладнані нерви ставали сильнішими за докази розуму, я казився від того, що смерть так довго зволікає; у серці поселився лютий демон, що проклинав дні, години й гіркі миті, котрі, здавалося, дедалі довшали в міру того, як наближалося життя дружини до кінця, як ото довшають тіні, коли має згаснути день.
   Одного осіннього вечора, коли вітри завмерли на небесах, Морелла покликала мене до свого ліжка. Землю оповила пелена туману, тепла пара здіймалася над водами, а серед багатих кольорів жовтневого листя у лісі спустилася з небес веселка.
   – Ось день, не схожий на інші, – сказала дружина, коли я підійшов. – Чудовий день для життя або для смерті. Гарний день для синів землі й життя, а ще кращий для доньок неба і смерті!
   Я поцілував її в чоло, й вона сказала:
   – Я помираю, але буду жити!
   – Морелло!
   – Кажу тобі знову, я помираю. Та живе у мені свідчення тої прихильності – яка вона була коротка! – котру ти колись почував до мене, Морелли! Коли відлетить мій дух, дитя житиме – твоє дитя і моє, дитя Морелли! Але дні твої стануть днями печалі, бо печаль найдовша з почуттів, як той кипарис поміж дерев. Закінчились години твого щастя, радість не дається двічі у житті, як не квітнуть двічі на рік пестумські троянди! Не будеш ти більше гратися з часом, але не помічатимеш мирту і виноградної лози, ходитимеш у савані по землі, як ходять мусульмани у Мецці!
   – Морелло, – закричав я, – звідки ти це знаєш?
   Та вона заховала обличчя в подушку; тіло її здригнулося, й вона померла, й не чув я ніколи більше її голосу.
   Але дитина, котру, помираючи, народила вона, таки вижила. Зростала та дитина тілом і розумом, невимовно нагадуючи жінку, що залишила цей світ. Любив я її так палко, як нікого раніше не любив.
   Та незабаром затьмарилось небо чистої любові, й пітьма, і жах, і горе зібралися на ньому чорними хмарами. Я казав, що дитина зростала тілом і розумом. Зростання тіла було дивне, але страшне, страшними були тривожні думки, що снувалися у моїй голові, коли я спостерігав за її розумовим розвитком. Хіба могло бути інакше, коли я щодня відкривав у дитині силу і здібності дорослої жінки? Коли з дитячих вуст злітали слова досвіду? Коли я щогодини помічав, як мудрість і пристрасті зрілості сяють у її великих і розумних очах? Коли стало це зрозумілим для мене, коли я не міг більше приховувати це від своєї душі, чи варто дивуватися з моторошних і хвилюючих підозр, які зміями заповзали в душу, чи варто дивуватися з того, що думки повернулися до божевільних розповідей і неймовірних теорій покійної Морелли? Я вихопив із суєтності світу створіння, котре доля присудила мені обожнювати, і в суворому усамітненні свого дому пильно спостерігав із болісним неспокоєм за всім, що стосувалося моєї любові.
   Минали роки, я день у день пильно вдивлявся у доччине святе, спокійне і виразне обличчя, міркував над її дозріваючим тілом, і кожного нового дня я відкривав дедалі більшу схожість дитини до матері. Щогодини ставали ті риси повнішими, і виразнішими, і більш всеосяжними й моторошними. Адже усмішка її була усмішкою матері, котрої я не міг терпіти; я тремтів через їхню ідеальну схожість; очі її були наче очі Морелли, в котрі я не міг дивитися, але вони часто зазирали в глибини душі моєї пронизливим поглядом Морелли. В обрисах високого чола, у кучерях шовкового волосся, у блідих пальцях, що ховали себе у тому волоссі, у печальній мелодійності голосу, а найбільше у словах і виразах небіжчиці, які чув я від живої і коханої дитини, крилися мої сумніви і тяжкі непевні здогади, що межували із жахом.
   Так минуло десять років її життя, досі донька моя ходила по землі безіменною. «Дитя моє», «любове моя» – ось звичні звертання, підказані батьківською прив’язаністю; суворе самітництво захищало її від інших знайомств. Ім’я Морелли померло разом із дружиною. Я ніколи не розповідав доньці про матір – не міг про неї говорити. Аж нарешті у моїй збудженій голові з’явилися думки по обряд хрещення. Стоячи біля купелі, я завагався щодо імені. Скільки мудрих і прекрасних, старовинних і сучасних імен спало мені на думку! Що ж підштовхнуло мене потурбувати пам’ять покійниці? Який демон змусив мене видихнути звук, що лише на згадку про нього тривожно здригалося моє серце? Який диявол озвався з темних глибин мого «я», коли в нічній тиші я прошепотів святому чоловікові те слово – Морелла? Хто зсудомив риси моєї дитини, надав їм кольору смерті, коли, здригнувшись, вона звела застиглий погляд угору і, падаючи горізнач на чорний мармур родинного склепу, відповіла: «Я тут!»
   Почув я ті чіткі спокійні слова, і неначе розтоплене оливо залляло мій мозок. Можуть минути роки, але спогади ніколи не минуть. Не лічив я днів, не бачив нічого навколо себе, і впали зірки долі моєї з неба, і стала вона темним падолом для мене, і люди пролітали повз мене, мов тіні, і бачив я серед них одну лиш – Мореллу! Вітри небес доносили тільки один звук до вух моїх, і вічно шепотіло неспокійне море – Морелла! Але вона померла; власними руками я поніс її до могили і довго та гірко сміявся, не знайшовши у склепі, куди поклав другу Мореллу, жодного сліду першої.

   Береніка

   Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum forelevatas.
Ebn Zaiat[9]
   Стражданням нема ліку. Багатолика печаль цього світу. Веселкою оперізує вона широкий небокрай, відтінки її не поступаються кольорам веселки – такі ж далекі вони й так само непомітно переходять один в одного. Веселкою оперізує вона широкий небокрай! Як вийшло, що я вивів потворне із прекрасного? Із символу миру витворив образ печалі? Але як у моралі зло є наслідком добра, так і печаль народжується з радості. Або спогади про колишнє блаженство стають стражданням дня сьогоднішнього, або причини мук теперішніх криються у нестримних радощах, що могли мати місце в минулому.
   Під час хрещення названо мене Егеєм, родину свою називати я не стану. Але немає на наших землях таких віковічних веж, як похмурі шпилі мого родинного маєтку. Рід наш називали родиною містиків, візіонерів;[10] чимало разючих деталей у характері родинного маєтку, у фресках головної вітальні, у гобеленах, що прикрашали спальні, у різьблених колонах, а особливо в галереї античних картин, в оформленні бібліотеки і в специфічному доборі книг – усе воно підтверджувало ту думку.
   Спогади мої з раннього дитинства пов’язані з бібліотекою та томами, що її наповнювали, – це, втім, перша й остання про них згадка. Там померла моя мати. Там я народився. Нерозумним було б стверджувати, що я не жив до того, що душа моя не існувала раніше. Ви не погоджуєтеся зі мною, та дарма: я певен цього й не бажаю нікого переконувати. Маю, одначе, спогади про ефірні субстанції, про піднесені й виразні очі, про мелодійні й водночас печальні звуки, спогади, яким повік не стертися з пам’яті, а пам’ять мов тінь – нечітка, зрадлива, неясна, непостійна, і неможливо її позбутися, поки світить сонце мого розуму.
   В тому покої я народився. Народився, прокинувшись після темної ночі, що лише здавалася небуттям, і опинився відразу в раю чудес, у палаці уяви, у володіннях чернечої думки та вченості. Нема нічого дивного в тому, що я спостерігав світ довкола себе поглядом здивованим і пристрасним, що марнував дитячі роки на книги, а юний вік віддавав на поталу мріям; але дивно те, що коли роки розтанули вдалині, а полудень зрілості застав мене у батьківському маєтку, неймовірна байдужість заволоділа всіма пориваннями моєї душі; дивно, що така разюча зміна сталася у моїх повсякденних думках. Реальність видавалася мені майже видінням, а примарні ідеї ілюзорного світу не лише стали фактами щоденного існування, а самі й зробилися моїм існуванням.
   Береніка була моєю двоюрідною сестрою, ми виросли разом у нашому родинному маєтку. Та росли ми по-різному – я був кволий і похмурий, а вона – жвава й наповнена енергією; вона гуляла надворі, а я гриз науку в чотирьох стінах. Я жив у внутрішньому світі, душею і тілом прив’язаний до найболючіших роздумів, а вона безтурботно йшла життєвим шляхом, не замислюючись про тіні, що очікували її на тім шляху, про мовчазний політ годин із крилами чорних воронів. «Береніко!» – кличу я її на ім’я, і тисячі неспокійних спогадів підіймаються з сірих руїн пам’яті на звук її імені. Образ її як живий постає переді мною, наче й досі тривають далекі дні її безтурботного дитинства. О краса, пречудова, хоча й не реальна! О німфа в чагарях Арнема![11] О наяда біля джерел! А потім лише таємниця і жах, а потім те, що неможливо розповісти словами. Фатальне нездужання охопило її тіло як самум,[12] змінилися її розум, звички, характер, непомітно і страшно змінилася навіть її особистість. Руйнівник прийшов і зник, а жертва – де вона? Я не знав її, не знав цю нову Береніку.
   Серед низки хвороб, що прийшли за першим нездужанням, котре спричинило страхітливі зміни у фізичному і духовному стані кузини, найважчою була особлива форма епілепсії, бо напади її нерідко закінчувалися трансом, який дуже важко відрізнити від справжнього переходу у потойбіччя. Потім Береніка поверталася до тями, причому раптово. В той час моя власна хвороба швидко прогресувала, аж набула маніакального характеру незвичної, незрозумілої мономанії, ставала дедалі дужчою і врешті цілком заволоділа мною. Мономанія ця полягала в патологічній збудливості тих частин мозку, що відповідають за властивість, котру в науці метафізичній називають «увагою». Либонь, мене не зрозуміють, та, боюся, немає інших слів, аби адекватно донести до звичайного пересічного читача поняття про інтенсивність нервового зацікавлення, що буквально охопило всі мої розумові сили, не даючи їм звернути увагу на щось інше, навіть коли йшлося про роздуми над звичайними речами.
   Я надовго поринав у невтомні роздуми, коли увагу мою привертала якась помітка або деталь в оформленні книги; більшу половину літнього дня не відривав я очей від неповторної у своїй незвичності тіні, що падала на гобелен чи підлогу; забував про плин часу на цілу ніч, спостерігаючи за рівномірним світлом від ліхтаря чи за приском у каміні; на цілісіньку днину поринав у мрії, відчувши пахощі якоїсь квітки; монотонно повторював звичайне слово, аж його звучання від того повторення втрачало осмислене значення; відмовлявся од відчуття руху чи фізичного буття, довго і вперто зберігаючи нерухомість, – ось вам приклади найдрібніших і найневинніших дивацтв, які були викликані розумовим станом, що не підлягав аналізу й поясненню.
   Втім, не зрозумійте мене неправильно. Надмірну і хворобливу увагу до незначущих предметів не слід вважати спільною для всього людства схильністю до роздумів, особливо характерною для людей з багатою уявою. Був це навіть не крайній ступінь чи перебільшення такої схильності, а цілком особливий стан. Так, наприклад, мрійник чи людина екзальтована, зацікавившись пересічним об’єктом, поступово віддаляється від нього, поринаючи у море висновків і припущень, аж по закінченні польотів фантазії – часто розкішних – виявляється, що сам стимул або першопричина роздумів геть забулися. В моєму разі об’єкт-першопричина був незмінно неважливим, хоча й отримував у моєму хворобливому баченні перекручену й уявну важливість. Дуже мало висновків було зроблено, та й ті вперто крутилися навколо самого предмету. Ніколи не були ці роздуми приємними; і по закінченні мрійливої задуми перша і доти непомітна причина виявлялася неприродною, перебільшеною цікавістю, панівною рисою моєї хвороби. Одне слово, вся сила розуму йшла на те, щоб зосередитися на певному предметі, а не на роздуми над ним, як це буває із мрійниками.
   Книги, котрі я тоді читав, якщо й не посилювали душевного розладу, то принаймні відігравали помітну роль у розвитку образності й нелогічності, що були характерними ознаками того розладу. Серед інших я добре пам’ятаю трактат благородного італійця Целія Секунда Куріона «Про велич блаженного царства Божого», велику роботу Блаженного Августина «Про місто Боже» та «Про плоть Христову» Тертуліана, парадоксальне речення з якого «І помер син Божий – це достеменно, бо безглуздо. Похований, він воскрес – це вірно, бо неможливо» забрало у мене чимало тижнів важкого і марного вивчення.
   Отож виходить, що душа моя, котру виводили з рівноваги речі неважливі й пересічні, подібна була до морської скелі, про яку повідав нам Птолемей Гефестіон,[13] скелі, що не боялася людського натиску, могутнього шаленства вод і вітрів і тремтіла лише від доторку квітки на ймення асфодель.[14] Неуважному спостерігачеві може видатися безсумнівним, що зміни, спричинені фатальною хворобою в духовному світі Береніки, відкрили для мене багато можливостей поринути в напружені й ненормальні роздуми, чию природу, як бачите, важко описати. Але справа була не в цьому. Коли хвороба трохи відступала, нещастя Береніки завдавало мені болю, і, беручи близько до серця невідворотний крах її прекрасного і ніжного життя, я, звісно, часто і гірко міркував про ті сили, що так раптово її полишили. Але ці думки за таких обставин були б у кожного. Мій розлад виявився у зацікавленні менш важливими та більш приголомшливими змінами у зовнішності Береніки, у неймовірній і моторошній утраті її фізичної ідентичності.
   Коли її незрівнянна краса сяяла найяскравіше, я, мабуть, не кохав її. У дивній незвичності мого існування почуття ніколи не народжувалися у серці, а пристрасті завжди гніздилися у розумі. У сірості раннього ранку, в тінистому гаю, в нічній тиші бібліотеки стояла вона перед моїми очима, і я бачив її – не живу, реальну Береніку, а героїню сновидіння, неземне створіння із плоті та крові, бачив далеке від дійсності уявлення про неї – не об’єкт захвату, а об’єкт аналізу; не предмет любові, а тему для глибоких і водночас безладних роздумів. Тепер я тремтів у її присутності, бліднув, коли наближалася вона до мене. Невтішно сумуючи через її нещасний і спустошений стан, я пригадав, що вона давно закохана в мене, і запропонував їй руку і серце.
   Наближався день нашого весілля; якось по обіді, теплої й тихої осінньої днини, коли Алкіона[15] висиджує своїх пташенят, я сидів (як мені здавалося, самотою) у внутрішній кімнаті бібліотеки. Аж звів очі й побачив, що Береніка стоїть поруч.
   Моя розбурхана уява, просякнуте туманом повітря навколо, нечіткі сутінки в кімнаті чи сіра тканина, що зграбно охоплювала постать Береніки, – що надало їй таких мінливих і нечітких обрисів? Не знаю. З її вуст не злетіло жодного слова, а я не міг вимовити й звуку. Мене вкрив холодний піт, нестерпна тривога заволоділа мною, безмежна цікавість охопила душу. Відкинувшись у кріслі, я нерухомо завмер на хвилю, навіть подих затамував, лиш очі мої не відривалися від її постаті. Що ж, годі було відшукати бодай слабкого натяку на колишню Береніку, так змарніла вона від хвороби. Аж ось мій гарячковий погляд упав на її лице.
   Високе, дуже бліде і неймовірно спокійне чоло, колись затулене косами, що спадали на скроні безліччю яскраво-жовтих кучерів. В очах не було навіть проблиску життя, тож я перевів погляд на її тонкі вуста. Вони розтулилися, на них забриніла особлива посмішка – і зуби нової, іншої Береніки повільно постали перед моїми очима. Боже милостивий, краще б я ніколи не бачив їх або вмер, побачивши!
* * *
   Потривожений звуком, з яким зачинилися двері, я звів очі й побачив, що кузина вийшла з кімнати. Але, на превеликий жаль, не полишив мій хворий стурбований мозок білий і жахливий привид її зубів. Жодної цяточки на їхній поверхні – жодної тьмяної цятки на емалі, жодної нерівності на краях. Часу її усмішки вистачило, щоб навіки закарбувати їх у моїй пам’яті. Я бачив їх зараз навіть краще, ніж тоді, коли дивився на них. Зуби – зуби! – вони були тут, і там, і скрізь; я бачив їх, відчував їх – довгі, рівні, білі, як тої першої миті, коли вони оголилися переді мною. Моя мономанія охопила мене, і марно я намагався боротися з її дивним і нездоланним впливом. Серед безлічі речей світу цього я не здатен був думати ні про що, крім її зубів. Я бажав їх зі страшною силою. Єдина думка поглинула всі інші питання, всі інші інтереси. Вони, лише вони стояли перед очима моїми і в їхній неповторній особливості стали квінтесенцією мого духовного буття. Я споглядав їх при різному освітленні. Обертав їх під різними ракурсами. Вивчав їхні характеристики. Не міг відірватися від їхніх особливостей. Без кінця думав над їхньою будовою. Міркував над змінами у їхній сутності. Я здригався, наділяючи їх в уяві чутливою владою і здатністю відчувати, вмінням без допомоги губ виражати потаємні емоції. Про мадемуазель Саллє[16] говорили: «Que tous ses pas etaient des sentiments[17]», а щодо Береніки я щиро вірив, що «que toutes ses dents etaient des idees[18]». «Змісту!» О божевільна ідея, що знищила мене! «Змісту!» О, тому я так пристрасно бажав заволодіти ними! Я відчував, що лише так зможу повернути собі душевний спокій і здатність тверезо мислити.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 [6] 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Навигация по сайту


Читательские рекомендации

Информация