А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Провалля і маятник (збірник)" (страница 3)

   Під тиском страждань слабкі залишки добра в мені танули як дим. Єдиними товаришами залишились лихі думки – найтемніші, найлютіші. Звична похмурість переросла у ненависть до всього світу і всіх людей; від несподіваних, частих і неконтрольованих нападів моєї люті, яким я тепер сліпо підкорявся, найчастіше мовчки страждала моя покірна дружина.
   Якось ми разом спускалися у господарській справі в підвал старого будинку, в якому змушувала нас жити бідність. Кіт біг за мною крутими сходами, я перечепився через нього і ледве не впав униз головою. Я оскаженів. Піднявши сокиру, я від люті забув навіть дитячий страх, що досі зупиняв мою руку, і спрямував на те звірятко удар, що, безперечно, вбив би його, та дружина перехопила мою руку. Її втручання підігріло мою лють, я випручав свою руку і вдарив дружину сокирою по голові. Вона не встигла навіть застогнати і впала мертвою.
   Вчинивши вбивство, я відразу з великою обережністю взявся до приховання тіла. Я знав, що не можу винести його з дому, бо це помітять сусіди. У голові закрутилося безліч планів. Спершу я гадав порізати тіло на маленькі шматочки, а потім спалити їх. Тоді вирішив викопати могилу в підлозі підвалу. Міркував над тим, чи варто закинути його в колодязь у дворі або, може, запакувати у коробку, наче товар, і замовити носія, щоб винести з будинку. Нарешті я дійшов до думки, що здавалася найкращою з усіх вище перелічених варіантів. Я твердо вирішив замурувати тіло в підвалі – як у середньовіччя замуровували своїх жертв ченці.
   Підвал добре пасував для таких цілей. Кладка стін була нерівна, нещодавно їх вкрили грубим тиньком, котрому постійна вологість не дала як слід затверднути. Ба більше, на одній зі стін була ніша, щось на кшталт фальшивого каміна, котру потім заклали цеглою і затинькували. Я не сумнівався, що легко зможу розібрати її, сховати всередину труп і так замурувати, що жодне око не помітить нічого підозрілого. Я не помилився у розрахунках. За допомогою лома я без особливих зусиль вибив цеглу, обережно прихилив тіло до внутрішньої стіни і наново виклав усю конструкцію у її первісному вигляді. Придбавши вапняний розчин, пісок і клоччя, якомога дбайливіше приготував розчин для тинькування і старанно вкрив ним нову цегляну кладку. Закінчивши справу, я відчув задоволення від ідеальної роботи. Із зовнішнього вигляду стіни неможливо було сказати, що вона зазнала перебудови. Сміття на підлозі я зібрав з максимальною ретельністю. Тоді обвів підвал переможним поглядом і сказав собі: «Принаймні праця не була марною».
   Наступним кроком моїм було відшукати тварюку, що стала причиною великого нещастя, оскільки я нарешті твердо вирішив покласти край її земному існуванню. Якби в той час я отримав можливість зустріти кота, не було б жодних сумнівів щодо його долі, та, як виявилося, хитру тварину насторожила жорстокість попереднього спалаху гніву, тому вона уникала траплятися мені на очі в моєму теперішньому гуморі. Неможливо змалювати чи уявити глибоке відчуття полегші, що оселилося у моїх грудях після зникнення ненависного звіра! Вночі він не прийшов, тож я уперше спав здоровим і спокійним сном, спав спокійно навіть із тягарем убивства на серці!
   Минув другий і третій день; мучитель не з’являвся. Мені аж дихати стало легше. Чудовисько злякалось і назавжди втекло з мого дому! Більше не доведеться терпіти його присутності! Щастя моє не знало меж! Провина через лихий учинок хвилювала мене дуже мало. Мені ставили певні запитання, та я з готовністю на них відповідав. Проводилися навіть пошуки – звісно, безрезультатні. Я розглядав майбутнє щасливе існування як річ певну і незаперечну.
   На четвертий день після вбивства до мене раптом завітали пани з поліції і знову взялися до ретельного огляду моєї нерухомості. Одначе, впевнений у недоступності місця приховання тіла, я не відчував жодної стурбованості. Офіцери зажадали, щоб я їх супроводжував. Вони оглянули найменші кутки та закутки. Нарешті, втретє чи вчетверте, спустилися вони до підвалу. Жоден мій м’яз не затремтів. Серце билося спокійно, як у людини, що спить невинним сном. Я обійшов увесь підвал. Склав руки на грудях і спокійно походжав уперед-назад. Полісмени були повністю задоволені і збиралися йти. Радість у серці була занадто сильною, щоб стримувати її. Я згорав від бажання сказати бодай слово, щоб зміцнити перемогу і подвоїти впевненість поліції у моїй невинності.
   – Панове, – сказав я нарешті, коли вони вже підіймалися сходами нагору, – мені приємно усвідомлювати, що я спростував ваші підозри. Бажаю вам доброго здоров’я і побільше ввічливості. Між іншим, панове, це – це дуже добре зведений будинок. – (У нестримному бажанні говорити невимушено я не усвідомлював, що мелю). – Можна сказати, відмінно зведений будинок. Стіни, повз які ви проходите, панове, дуже тверді й надійні.
   І тут, через звичайнісіньку примху напускної бравади, я щосили постукав палкою, котру тримав у руці, по тій частині цегляної кладки, за котрою стояло тіло моєї законної дружини.
   Хай захистить і збереже мене Господь від кігтів антихриста! Не встигла затихнути луна від ударів, як у відповідь пролунав голос із могили – зойк, що спершу був приглушений та уривчастий, наче ридання дитини, а потім перейшов у довгий, голосний і безперервний крик, у лемент, нелюдське квиління, переповнені таким жахом і тріумфом, що здавалося, самісіньке пекло заголосило!
   Марно й казати про мій стан. Втрачаючи свідомість, я поплентався до протилежної стіни. На хвильку люди на сходах завмерли нерухомо від жаху і зачудування. Наступної миті дюжина міцних рук молотила по стіні. Стіна не витримала. Перед очима поліцейських постало понівечене, закривавлене тіло. Над головою його, широко роззявивши червону пащеку і блимаючи вогненним оком, сиділа проклята тварюка, що її хитрість змусила мене піти на вбивство, тварюка, що відправила мене на шибеницю. Я замурував чудовисько в могилі!

   Вільям Вільсон

   Що скаже? Що скаже Совість невблаганна,
   Примара на шляху моєму?
Чемберлен, «Фароніда».
   Дозвольте мені поки що називатися Вільямом Вільсоном. Чистий аркуш паперу переді мною не обов’язково бруднити моїм справжнім іменем. Доста вже було воно предметом зневаги, жаху й ненависті людей. Хіба обурені вітри не донесли його небувалу ганебність до найвіддаленіших куточків планети? Вигнанець, найжалюгідніший поміж вигнанців! Хіба не помер він навіки для світу, для почестей, для квітів, для найкращих прагнень? І хмара – густа, похмура, безмежна – хіба не затулила навічно його надіям шлях до неба?
   Як бажав би я не змальовувати зараз мої невимовно жалюгідні останні роки, сповнені непрощенних злочинів! Ті роки стали свідками раптового зростання моєї ницості, заради розповіді про витоки якої я і взявся за перо. Зазвичай людина опускається на дно поступово. З мене доброчесність упала водномить, як падає плащ із пліч. Від порівняно пересічної злісності я велетенськими кроками перейшов до жахливих злочинів Елагабала.[1] Випадок – єдину подію, що стала причиною всього, – ось що я маю на думці, розповідаючи цю історію. Наближається загибель; тінь, яку вона кидає на людину, пом’якшила дух мій. Проходячи долиною тіней, я палко прагну людського співчуття, а то й жалості. Як зрадів би я, коли б люди повірили, що я до певної міри був жертвою обставин, що дужчі за людину. Я хотів би, щоб заради мене вони відшукали у змальованих подробицях оазу фатуму серед пустелі гріховності. Щоб погодилися, – а вони не можуть не погодитися, – що жодну живу душу не спокушали так жорстоко, хоч перед людьми поставали величезні спокуси. Чи не випливає звідси, що жоден так не страждав, як я? Хіба я жив не вві сні? І хіба зараз я не помираю жертвою моторошної, загадкової та найбожевільнішої з земних ілюзій?
   Я – нащадок роду, який в усі часи був винятковим через багату уяву й гарячий темперамент його представників; ще у ранньому дитинстві довів я, що повністю успадкував сімейний характер. Я зростав, і він зростав зі мною, сильнішав, часто стаючи причиною серйозної занепокоєності друзів і справжньої шкоди для мене. Я був свавільним, прагнув утілити в життя найхимерніші забаганки, мною керували пристрасті. Батьки мої були уражені такими самими природними слабкостями, тож навряд чи могли перешкодити розвитку лихих схильностей. Їх слабкі й хибні спроби закінчилися повним їхнім провалом і моєю абсолютною перемогою.
   Відтоді моє бажання стало законом для родини; у віці, коли здебільшого дітей іще за ручку водять, я належав сам собі і став повним господарем життя.
   Мої найперші спогади про шкільні роки пов’язані з великим недоладним будинком у єлизаветинському стилі, що височів посеред імлистого саду з великою кількістю кривих дерев – саду, оточеного старовинними кам’яницями. Правду кажучи, старе шановане місто було казкове і заспокоювало душу. Навіть зараз в уяві постає прохолода тінистих вулиць, я вдихаю пахощі сотень кущів, і знову мене хвилює і невимовно тішить глибокий густий бас церковного дзвону, що похмуро дудонів щогодини над незворушністю вічних сутінків під готичним шпилем.
   Ніщо не в змозі зараз подарувати мені більше втіхи, ніж детальні спогади про школу і все, що з нею пов’язане. Глибоко загруз я у нещастях – занадто реальні вони, ті нещастя, – тому вибачте мені, що я шукаю відради, бодай незначної і тимчасової, у слабкості дріб’язкових подробиць. Ті пересічні, кумедні подробиці набувають у моїй уяві додаткової ваги, адже пов’язані з часом і місцем, де я вперше зіткнувся з неоднозначними застереженнями долі, що потім повністю зламала життя. Тож дайте мені пригадати.
   Будинок, як я вже сказав, був старий і несиметричний. Двір був широкий, оточений зусібіч високими масивними цегляними стінами з верхівкою із битого скла. Схожі на в’язничну огорожу, позначали вони межу наших володінь. За них ми виходили тричі на тиждень – по обіді в суботу, коли всім нам у супроводі двох молодших учителів дозволялося прогулятися сусідніми полями, і двічі в неділю, коли ми рівною колоною марширували на вранішню й вечірню службу до єдиної містечкової церкви. Ректор був церковним пастором. Із глибоким зачудуванням і розгубленістю дивився я на нього з нашої віддаленої лави на хорах, коли він поважно й повільно підіймався на кафедру. Хіба цей шанований чоловік, зі стриманим і благочестивим обличчям, у сяючих величних церковних шатах, у дбайливо напудреній перуці, прямий і статечний, нещодавно з кислим обличчям упроваджував з лінійкою для биття в руках драконівські закони академії? О величезний парадокс, надто огидний, щоб знайти йому рішення!
   Гострими шпичками наїжачилися громіздкі ворота, інкрустовані безліччю залізних засувів. Який побожний трепет викликали вони у нас! Ворота відчинялися лише на час трьох тимчасових вищезгаданих виходів і заходів учнів; у кожному порипуванні могутніх завіс так багато було для нас таємничості й приводів для похмурих зауважень чи для ще похмуріших роздумів!
   Широкий двір був неправильної форми – мав багато просторих відгалужень. Три або чотири з них використовувалися як ігрові майданчики – рівні, вкриті гарним твердим гравієм. Я добре пам’ятаю, що там не було дерев, лавочок тощо. Звісно, вони були ззаду будинку. Спереду розташовувався маленький квітник, засаджений різноманітними кущами, та повз це священне місце ми проходили дуже рідко, за таких нагод, як перший приїзд до школи чи від’їзд звідти, або, можливо, коли по нас приїздили батьки або друзі й ми радісно прямували додому на Різдво чи літні свята.
   Але дивовижний старовинний будинок здавався мені насправді зачарованим палацом! Не було кінця його коридорам і галереям! Ти не завжди міг сказати, на якому з двох поверхів опинився. З кожної кімнати до іншої вели три-чотири сходинки вгору чи вниз. Поперечні поділи були просто-таки неймовірні – зали і коридори так перепліталися одні з одними, що найчіткіші уявлення про маєток не дуже відрізнялися від наших уявлень про безкінечність. За п’ять років проживання я не зумів достеменно визначити, в якому закутку розташовувався невеличкий дортуар, що належав мені та двадцятьом чи вісімнадцятьом іншим учням.
   Класна кімната – дуже довга, вузька, з гнітюче низькою дубовою стелею і стрілчастими готичними вікнами – була найбільшою. У віддаленому кутку було окреме квадратне приміщення. Воно вселяло нам жах, оскільки це був робочий кабінет нашого ректора (превелебного доктора Бренсбі) – солідна конструкція з масивними дверима. Ми ладні були швидше загинути, ніж відчинити її за відсутності «Домініка». В інших кутках містилися два схожі приміщення. Вони не викликали стільки поваги, та все одно вселяли певний трепет. Одне з них було володінням учителя класичних мов, друге займав учитель англійської та математики. Класну кімнату заповнювали лави й парти, вони перетинали її в різних напрямках, створюючи цілковиту асиметрію. Парти ті були старезні, вони аж почорніли від часу, скрізь вони були обписані ініціалами, іменами, химерними фігурами, тож геть утратили первісний вигляд давно минулих днів своєї юності. В одному кінці кімнати стояло величезне відро з водою, в протилежному містився велетенський годинник.
   За масивними стінами поважної академії третя п’ятирічка мого життя минала зовсім не в нудьзі чи у відразі. Щоб розвеселити жвавий дитячий розум або заволодіти його увагою, не потрібен зовнішній чинник; позірна похмура монотонність шкільного буття була більш насичена щирим пожвавленням, ніж швидкоплинна молодість розкошами чи зрілість злочинами. Все ж, гадаю, було у моєму тодішньому розумовому розвиткові чимало незвичного, навіть ексцентричного. Як правило, у людей ранні спогади рідко справляють потужний вплив на зрілі роки. Це радше сіра тінь – слабкий, розмитий спогад – непевна колекція дріб’язкових радостей і фантасмагоричних болів. А в мене по-іншому. Мабуть, у дитинстві сила моїх почуттів не поступалася силі почуттів дорослого, бо досі живуть у пам’яті насичені та яскраві образи, довговічніші за написи на карфагенських монетах.
   Хоча насправді, здавалося б, мало було вартого запам’ятовування! Мене будили вранці, ввечері відправляли спати; зубріння, декламації, періодичні подоби свят і прогулянки, ігровий майданчик з його сварками, веселощами, інтригами – всі вони за допомогою давно забутих чарів пробуджували буйність відчуттів, світ багатьох випадковостей, всесвіт найрізноманітніших емоцій, захоплення найпристрасніші й найнатхненніші.
   Правду кажучи, завзяття й ентузіазм характеру швидко зробили мене визначною постаттю серед шкільних товаришів і з часом, поступово, внаслідок зрозумілих процесів, дали мені владу навіть над старшими учнями – за винятком одного. Цим винятком став школяр, котрий, зовсім не мій родич, носив, одначе, моє ім’я та прізвище. У цій обставині немає нічого дивного, оскільки, попри наявність у мене шляхетних пращурів, було воно одним із поширених прізвищ, котрі, здається, за давнім правом іще з сивої давнини належать і черні. У цій розповіді я назвався Вільямом Вільсоном, вигаданим ім’я, не дуже далеким від справжнього. Тож із тих, кого на шкільному жаргоні ми називали «наша братія», тільки тезка наважувався змагатися зі мною в навчанні, у спорті й перепалках на майданчику, піддавати сумніву беззастережну віру в мої судження, не підкорятися моїй волі – одним словом, втручатися у моє деспотичне старшування у будь-якому питанні. Якщо існує на світі найвищий і найбеззастережніший деспотизм, це деспотизм володаря помислів над менш енергійними товаришами серед хлопців-підлітків.
   Вільсонове бунтарство не на жарт спантеличувало мене, тим більше, що, попри напускну браваду, з якою я поставив собі за правило реагувати на його випади, в глибині душі я усвідомлював, що боюся його, й не міг не думати, що рівноправність, з якою він легко тримає себе, є доказом справжньої вищості, оскільки не бути побитим мені щоразу коштувало чималих зусиль. Втім, його вищість – навіть рівність мені – визнавав насправді лише я; наші товариші, ніби вражені загадковою сліпотою, схоже, навіть не підозрювали про такий стан речей. Справді, змагання, опір і особливо його зухвале й постійне перешкоджання втіленню в життя моїх планів не вважалися чимось вартим уваги. Здавалося, він повністю позбавлений честолюбства, яке рухало мною, і пристрасної енергії розуму, що давала мені можливість бути першим. Можна було запідозрити, що в суперництві ним керувало лише химерне бажання зруйнувати плани, здивувати чи знищити мене; хоча інколи я не міг не помічати зі змішаним почуттям подиву, приниження та враженого самолюбства, що до образ, фізичних і моральних, до вічно недоречних суперечностей він додавав непрохану люб’язність. Я завжди вважав таку виняткову поведінку ознакою безмежної зарозумілості, що набувала вигляду грубого покровительства й заступництва.
   Швидше за все, остання риса Вільсонової поведінки в поєднанні з ідентичністю наших імен, а також звичайний збіг, який полягав у тому, що ми вступили до школи одного дня, спричинили плітки про нашу кровну спорідненість, причому ходили ті плітки серед старшокласників. Останні, як правило, рідко цікавляться справами молодших товаришів. Я повідомив раніше, чи принаймні мав би повідомити, що Вільсон жодним чином не був пов’язаний з нашою родиною. Втім, якби ми були братами, то були б двійнятами, оскільки, вже залишивши вотчину доктора Бренсбі, я випадково дізнався, що тезка народився 19 січня 1813 року – досить дивовижний збіг, адже в той день з’явився на світ і я.
   Може видатися дивним, що, незважаючи на постійні тривоги, котрі спричиняло Вільсонове суперництво і його нестерпний дух протиріччя, я не міг його зненавидіти. Майже щодня відбувалися між нами чвари, в котрих, поступаючись мені перемогою, він до певної міри примудрявся змушувати мене відчувати, що заслуговує на неї. Моє почуття гордості і його справжня гідність не давали нам, як то кажуть, «щиро поговорити», хоча у характерах наших було чимало схожого. Ці риси пробуджували в мені почуття, яке, коли б не те наше суперництво, переросли б у дружбу. Важко визначити або просто описати мої справжні почуття до нього. Були вони подібні до різнобарвної та різнорідної суміші – трохи колючої ворожості, котра не була ще ненавистю, трохи пошани, більше поваги, ще більше страху – і величезна, хоча й ніякова цікавість. Гадаю, моралістам не потрібно пояснювати, що ми з Вільсоном були практично нерозлучною парою.
   Незвичайна природа наших стосунків спрямовувала мої нападки на нього (а було їх багато, відкритих і таємних) у русло добродушного піддражнювання або розіграшу (що завдає болю, маючи при цьому вигляд невинних веселощів), а не в серйозну й цілеспрямовану ворожість. Мої спроби покепкувати з нього не завжди досягали мети, навіть якщо я заздалегідь планував усі деталі, оскільки тезка мій хоч і полюбляв дошкульно пожартувати з інших людей, та сам був геть недоступний для жартів і кпинів. Як по правді, мені вдалося відшукати тільки одне вразливе місце (пов’язане з певною особливістю, яка, очевидно, крилася у природній хворобі), котре будь-який суперник із більшою кількістю здорового глузду не став би зачіпати – мій антагоніст мав проблеми з голосовими зв’язками й міг розмовляти тільки гучним шепотом. Я не втрачав жодної доступної можливості познущатися з цього дефекту.
   Вільсонова відплата була різноманітною за формою та змістом, але найбільше дошкуляла мені одна вигадка його гострого розуму. Не знаю, як його проникливий розум дійшов висновку, що така дрібниця мене турбуватиме, але, довідавшись про це, він узяв за звичку дошкуляти мені нею. Річ у тому, що я завжди відчував відразу до свого невишуканого прізвища і до занадто пересічного, майже плебейського імені. Ці слова були отрутою для моїх вух; коли в день мого прибуття до академії з’явився другий Вільям Вільсон, я розлютився, що хтось носить те саме ім’я, і відчув подвійну огиду через те, що воно належить незнайомцеві, котрий стане причиною подвійного його повторення, постійно буде поруч, тож його справи у звичайній круговерті шкільного життя неминуче змішуватимуться з моїми.
   Почуття роздратованості, що заволоділо тоді мною, посилювалося з кожним випадком, котрий виявляв фізичну чи моральну подібність між мною і моїм суперником. Тоді залишався невідомим факт нашого одночасного народження, та я бачив, що ми були однакові на зріст, нагадували один одного зовні й навіть характерами. Душила мене злість через плітки про нашу спорідненість, що ходили у старших класах. Одним словом, ніщо не дошкуляло мені більше (хоча я щосили дбайливо приховував небайдужість до факту) за будь-який натяк на розумову, зовнішню чи класову подібність між нами. Втім, я не мав жодної підстави вважати, що ця схожість коли-небудь ставала предметом зауважень або коментарів чи бодай помічалася нашими товаришами – за винятком чуток про покревність. Напевне, він помітив усі її прояви і спостерігав за нею так само пильно, як і я; здатність же виявити в цій обставині вдячне поле для мого роздратування свідчить на користь його вже згаданої надзвичайної проникливості.
Чтение онлайн



1 2 [3] 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Навигация по сайту


Читательские рекомендации

Информация