А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Провалля і маятник (збірник)" (страница 2)

   Лезо йшло вниз. Я зазнавав шаленої втіхи, протиставляючи швидкість вертикальних і горизонтальних коливань. Праворуч – ліворуч – далеко і широко – пронизливе скавчання проклятих душ – скрадливий поступ тигра (у моєму серці). Я то реготав, то завивав, залежно від того, яка думка ставала панівною.
   Вниз, невблаганно вниз! Маятник гойдався за три дюйми від моїх грудей. Я боровся, щоб звільнити ліву руку. Вона була незв’язана лише від ліктя до долоні. Я міг із великим зусиллям дотягнутися до таці, але не далі. Якби я розірвав попругу вище ліктя, то спробував би зупинити маятник. Хоча з таким самим успіхом можна зупиняти лавину!
   Вниз, безупинно, невідворотно вниз! Я задихався. Я конвульсивно відхилявся від кожного помаху. Очі мої стежили за його круговими рухами вбік і вгору з палкістю найбезглуздішого відчаю, спазматично заплющувалися при вертикальних помахах. Хіба змалюєш це словами! Все тіло корчилося від думки, як гострою сяючою сокирою вдарить той механізм по моїх грудях. Надія змушувала нерви тремтіти і тіло здригатися. Це була надія – та надія, що перемагає страждання, та, що приходить до засуджених на смерть навіть у підземеллях інквізиції.
   Я бачив, що за десять чи дванадцять коливань лезо торкнеться балахона. Глибокий і спокійний відчай охопив мій дух після цього відкриття. Я міркував – уперше за багато годин чи, може, й днів. До мене дійшло, що попруга, що оповивала мене, була доволі незвичайною. Мене зв’язали одним ременем. Перший перпендикулярний доторк гострого як бритва півмісяця до будь-якої частини розріже її і за допомогою лівої руки я зможу розв’язатися. Та у якій страхітливій близькості буде від мене криця! Яким жахливим – наслідок найменшого поруху! Ба більше, хіба можливо, щоб любителі тортур не передбачили і не підготувалися до такої можливості? Чи є вірогідність, що пута охоплюють груди в полі досяжності маятника? До смерті боячись, що моя слабка – і схоже, остання – надія буде марною, я звів голову, щоб поглянути на груди. Попруга міцно оповивала все тіло, та була поза досяжністю руйнівного півмісяця. Не встиг я опустити голову, як у ній промайнула незавершена ідея про те, як звільнитися, про яку я згадував раніше. Я побачив її цілком – малоймовірну, майже божевільну, нечітку, але завершену. З відчайдушною нервовою енергійністю заходивсь я втілювати її в життя. Багато годин поспіль підлога поруч із моїм ложем буквально кишма кишіла пацюками. Вони були голодні й нахабні, їхні червоні очі поїдали мене, ніби тільки й чекаючи миті, коли я перестану ворушитися. «До якої їжі, – подумав я, – звикли вони у колодязі?»
   Попри всі намагання запобігти цьому, вони зжерли майже все м’ясо, лишили тільки шматочок. Я весь час махав рукою, та врешті те перестало їх відлякувати. Ненажерливі тварюки частенько заганяли гострі зуби в мої пальці. Я старанно змастив пута, там, де міг дотягнутися до них, масними залишками їжі і, забравши руку з підлоги, завмер.
   Спершу така зміна – припинення будь-якого руху – приголомшила і налякала голодних тварюк. Вони насторожено відбігли назад, чимало з них повернулися в колодязь. Та це тривало тільки мить. Я недаремно розраховував на їхню ненажерність. Побачивши, що я не рухаюся, два-три найхоробріші пацюки принюхалися до попруги. Схоже, це стало сигналом для загальної атаки. З колодязя примчали свіжі війська. Вони вилізли на мене й почали гасати туди-сюди. Постійні коливання маятника їх не турбували. Уникаючи його ударів, вони заходилися коло попруги. Вони топталися по горлу, холодні писки торкалися губ; я майже задихався від тієї юрми; огида, для якої немає в світі годящого слова, наповнила моє нутро і холодною липкою рідиною залила серце. Та я усвідомлював – ще одна хвилина – і мета буде досягнута. Я виразно відчував послаблення пут. Знав, що їх уже перегризли в кількох місцях, і лежав спокійно, сповнений нелюдської рішучості.
   Не помилився я в розрахунках, немарно терпів. Нарешті я відчув, що звільнився. Пута тоненькими стрічками звисали донизу. Але удари маятника доходили до грудей, вони вже розітнули балахон, розпанахали полотно під ним. Два нові помахи – і настав момент звільнення. Я кивнув рукою, мої рятівники сполохано помчали геть. Виваженим рухом я повільно вислизнув із пут і відкотився від смертоносного леза. Принаймні на ту мить був я вільний.
   Вільний! У лапах інквізиції! Не встиг я спуститися з жахливого дерев’яного ложа на кам’яну підлогу в’язниці, як рухи пекельного механізму припинилися, він поповз угору, покірний невидимій силі, і заховався у стелі. Урок глибоко вразив мене в самісіньке серце. Звичайно, за кожним моїм рухом спостерігали. Вільний! Я врятувався від одного виду загибелі, щоб пережити ще жахливіші тортури в інший спосіб. Із такою думкою я нервово забігав очима по залізних пластинах, з яких складалися стіни темниці. Щось незвичне – зміна, яку я спершу не міг чітко визначити, – однозначно відбулося з підземеллям. Довгі хвилини, тремтячи від непевності, я витратив на марні спроби розвіятись і вибудувати якусь теорію. Тоді я вперше зрозумів походження пекельного світла, що освітлювало камеру. Воно цідилося зі шпарини завширшки приблизно півдюйма, що тягнулася внизу вздовж усієї стіни. Я зрозумів – і не помилився, – що стіни не з’єднуються з підлогою.
   Спробувавши зазирнути в ту шпарину, я звівся на ноги – аж таємниця зміни в темниці відразу блискавкою промайнула в голові. Раніше я зауважив, що, хоча контури фігур на стінах чіткі, та кольори здавалися розмитими і невизначеними. Тепер вони ставали дедалі насиченішими, примарні демонічні істоти на стінах набували вигляду, що вразив би навіть людину з міцнішими нервами, ніж мої. Очі тисяч демонів, оскаженілі й моторошні у своїй яскравості, витріщалися на мене зусібіч, сяяли похмурим вогненним блиском, який я не мав сили вважати уявним.
   Уявним! Коли я вдихав, ніздрі наповнювалися духом розпеченого заліза! Задушливий запах заповнив в’язницю! Щосекунди очі, що спостерігали за моїми муками, сяяли дедалі яскравіше! На мальованих кривавих сценах кров була дедалі насиченіша! Я задихався! З великими зусиллями хапав я ротом повітря. Не залишилось жодних сумнівів щодо задуму мучителів. О найбезжалісніші! О найбожевільніші з-поміж людей! Я задкував од розпеченого металу на середину камери. У світлі вогненної смерті, що наближалася до мене, думка про криничну свіжість була як бальзам для душі. Я став над колодязем і, щосили напруживши очі, поглянув униз. Яскраве світло від розпеченої стелі освітило найпотаємніші глибини. На мить розум відмовився сприймати побачене, аж ось воно продерлося в мою душу. О жах! Ні, що завгодно, тільки не це! З нелюдським криком відскочив я від обриву й гірко заплакав, сховавши обличчя в долонях.
   Жар посилювався. Я звів очі догори, тремтячи як у лихоманці. У камері знову відбулися певні зміни. Цього разу вони стосувалися її конфігурації. Як і раніше, я спершу марно намагався здогадатися чи зрозуміти, що відбувається. Та сумніватися довелося недовго. Мстиві душі інквізиторів розлютило моє дворазове спасіння, тому королі жаху вирішили діяти напевне. Раніше кімната була квадратною. Зараз я побачив, що два залізні кути стали гострими, а два тупими. Моторошна різниця з глухим гуркотом швидко збільшувалася. За мить кімната набула ромбовидної форми. Але трансформації не припинилися – я й не сподівався, що це кінець. Я міг би притиснутися до розжарених стін, вони стали б для мого тіла шатами вічного спокою. «Смерті! – прохав я. – Хоч якої смерті, аби не в проваллі!» Дурень! Хіба я не знав, що розпечене залізо – лише спосіб загнати мене до провалля? Хіба я витримаю температуру? Ромб ставав плескатим, причому так швидко, що в мене вже не було часу на роздуми. Його центр і, звісно, найбільша ширина припадали саме на роззявлену пащу провалля. Я хитнувся назад – а стіни, що наближалися, невідворотно підштовхували мене вперед. Ось для мого скарлюченого тіла вже не лишилося й дюйма вільного місця на твердій підлозі в’язниці. Я вже не боровся, невимовні душевні муки знайшли вихід в останньому відчайдушному зойку. Я відчув, що хитаюся над краєм, відвернув погляд…
   Гамір багатьох людських голосів! Гучні звуки, наче заграли сотні труб! Різкі удари, наче тисячі блискавок! Жорстокі стіни відступають назад! Втрачаючи свідомість, падаю я в безодню, але хтось хапає мене за руку! То був генерал Лассаль. Французька армія захопила Толедо. Інквізиція опинилася в руках ворогів.

   Чорний кіт

   Збираючись розповісти вам цю химерну й водночас звичайну історію, я не очікую і не вимагаю віри. Воістину божевільним був би я, сподіваючись її, якщо мій власний розум відмовляється вірити пережитому. Втім, я не божевільний і, безперечно, не марю. Та завтра я помру, завтра звільниться моє серце від тяжкої ноші. Наразі я маю на меті відверто, коротко і без зайвих коментарів познайомити світ із низкою подій у моїй домівці. Йдучи одна за одною, вони нажахали, змордували і зруйнували мене. Та я не намагатимуся відшукати їм пояснення. Для мене вони стали втіленням жаху – багатьом вони видадуться радше химерними, ніж страшними. А далі, можливо, знайдеться розум, який дасть пояснення хворобливій фантазії – розум спокійніший, послідовніший і не такий збуджений, котрий побачить в обставинах, які я змальовую з побожним жахом, лише звичайну послідовність природних причин і наслідків.
   Змалечку я відзначався сумирністю й людяністю. Моя добросердість настільки впадала в око, що навіть зробила мене об’єктом насмішок серед товаришів. Я страшенно любив тварин, і, на мою величезну втіху, батьки дозволяли тримати багато домашніх улюбленців. Я проводив із ними майже весь час; найбільшою радістю було годувати їх і пестити. Ця риса характеру зростала разом зі мною, і коли я вже був дорослим чоловіком, я отримував від цього чи не найбільше задоволення в житті. Навряд чи потрібно пояснювати любителям відданих і шляхетних собак природу чи силу вдячності, котру отримуєш у відповідь на таке ставлення. Є щось у безкорисливій і самовідданій любові безсловесної істоти, що знаходить прямий шлях до серця людини, котрій часто випадала нагода перевірити фальшиву дружбу й позірну відданість інших людей.
   Одружився я рано і з радістю зрозумів, що дружина розділяє мої схильності. Зауваживши мою пристрасть до домашніх улюбленців, вона не втрачала жодної можливості принести додому якесь миле створіння. У нас жили пташки, золоті рибки, красень-пес, кролики, маленька мавпочка і кіт.
   Останній був неймовірно великою і красивою твариною, він був геть чорний і навдивовижу розумний. У зв’язку з цим моя дружина, котра в глибині душі не цуралася забобонів, не раз пригадувала поширену старовинну думку, що чорні коти – насправді відьмаки-перевертні. Не те щоб вона коли-небудь говорила серйозно, я сам пригадую цей момент лише тому, що наразі він випадково спав мені на думку.
   Плутон – так звали кота – був моїм улюбленцем; я грався з ним найбільше, власноруч годував його, а він ходив за мною назирці по всьому дому. Доходило до того, що мені ледве вдавалося зупинити його, коли він хотів бігти слідом тоді, як я виходив із дому.
   Таким чином тривала наша дружба кілька років, протягом яких мій темперамент і характер у цілому – через зеленого змія – зазнав (зізнаюсь червоніючи) докорінної зміни на гірше. З кожним новим днем я ставав дедалі похмурішим, дратівливішим, байдужішим до почуттів інших. Я дозволяв собі кидати нестримані слова на адресу дружини. Врешті-решт я навіть почав піднімати на неї руку. Звісно, домашні звірята не могли не відчути змін у мені. Я не просто перестав помічати їх – навпаки, вони зазнали жорстокого поводження. Втім, у мене досі залишалося достатньо симпатії до Плутона, щоб уберегти його від лиха, котре я чинив без жодних докорів сумління, коли кролики, мавпа чи навіть пес випадково або через щиру приязнь до господаря траплялися на моєму шляху. Та хвороба прогресувала – бо немає страшнішої немочі, ніж пияцтво! – і зрештою навіть Плутон, котрий старів і відповідно ставав вередливішим, – навіть Плутон почав відчувати наслідки мого кепського гумору.
   Якось уночі, повернувшись додому добряче напідпитку після чергових походеньок містом, я забрав собі в голову, що кіт мене уникає. Я схопив його, і тоді, зляканий жорстокістю, він несильно вкусив мене за руку. Тої ж миті мною оволоділа демонічна лють. Я повністю втратив над собою контроль. Здавалося, справжня душа вилетіла з мого тіла, я опинився в капкані диявольської злоби. Я вийняв із кишені жилетки складаний ножик, відкрив його, міцно схопив бідну тварину за шию і повільно вирізав одне око з очниці. Я червонію, горю і тремчу, описуючи це звірство.
   Коли на ранок я прийшов до тями – коли сон вивітрив із мене пари нічної п’янки, – я пережив відчуття наполовину жаху, наполовину каяття за вчинений злочин, та навіть у найгіршу мить було воно слабким і сумнівним і не торкнулося душі. Я знову поринув у надмірне вживання алкоголю і скоро втопив у вині будь-які спогади про свій вчинок.
   Тим часом кіт поволі видужував. Правду кажучи, очна западина втраченого ока мала вигляд жахливий, та, схоже, вже не боліла. Він як і раніше вештався будинком, та, як неважко здогадатися, із надзвичайним переляком зникав при моєму наближенні. У моєму серці залишилося достатньо колишнього єства, щоб спершу я сумував, спостерігаючи очевидну нелюбов цього створіння, що колись мене обожнювало. Та незабаром це почуття поступилося місцем роздратуванню. А потім з’явився, наче знак повного і безповоротного падіння, дух протиріччя. Філософія не бере його до уваги. Та я більш ніж певен, що протиріччя є одним із первісних поривань людської душі, однією з невід’ємних рис і почуттів, що визначають характер людини. Хто сотні разів не вчиняв підлість чи дурість лише тому, що знав: цього не варто робити? Хіба ми не маємо вічної схильності, всупереч найкращим судженням, порушувати те, що називають законом, тільки тому, що розуміємо його законність? Як я казав, дух протиріччя довів мене до остаточного падіння. Непоясненне бажання душі дражнити себе, розпалити в собі жорстокість, робити зло заради зла підштовхувало мене продовжувати і зрештою довести до логічного завершення ушкодження, котрого я завдав сумирному звіряті. Одного ранку я затягнув петлю на його шиї і повісив на дереві. Повісив, а сльози струменіли з моїх очей, найгіркіші докори сумління краяли серце – повісив його, бо знав, як він мене любив, бо відчував, що він не дав мені жодної причини для такого вчинку, повісив його, тому що усвідомлював: роблячи це, я вчиняю гріх, смертельний гріх, котрий заплямує мою безсмертну душу, заплямує достатньо – якщо таке можливо, – щоб опинилася вона поза досяжністю безкінечної милості наймилосерднішого і найжахливішого Бога.
   Вночі того дня, коли було скоєно цей жорстокий вчинок, мене розбудили зойки. Портьєри над моїм ліжком охопив вогонь. Будинок палав як свічка. Великим чудом моя дружина, слуга і я сам врятувалися від спалення живцем. Згоріло все. Все моє багатство перетворилося на попіл, відтоді я занепав духом.
   Я вільний від прагнення встановити причинно-наслідкові зв’язки між звірством і нещастям. Я змальовую ланцюжок подій і не хочу залишати невисловленою навіть імовірну ланку. Наступного дня після пожежі я прийшов на згарище. Всі стіни, за винятком однієї, впали. Винятком виявилася внутрішня стіна, не дуже товста, що раніше стояла всередині будинку, я зазвичай спав до неї обличчям. Попри вогонь, тиньк зберігся непогано – на мою думку, так вийшло тому, що її нещодавно поновлювали. Навколо стіни зібрався чималий натовп людей, здавалося, роззяви детально і з непідробною цікавістю оглядають певну частину стіни. Слова «дивно», «незвичайно» та інші подібні вигуки розбудили мою цікавість. Я підійшов і побачив на тлі білої поверхні наче висічену на барельєфі фігуру велетенського кота. Точність зображення була дивовижною. На шиї в нього був мотузок.
   Складно описати моє здивування і жах, коли я вперше побачив примару, оскільки навряд чи я міг сприйняти це за щось інше. Та з часом на допомогу прийшов розум. Я пригадав, що повісив кота у саду поруч із будинком. Коли почалася пожежа, сад відразу наповнився людьми – хтось із них, напевно, зняв кота і жбурнув його крізь відчинене вікно просто в мою кімнату, очевидно, з метою мене розбудити. Падіння інших стін притиснуло жертву моєї жорстокості до ще свіжого тиньку, а тоді вапно разом із полум’ям і аміаком з тіла кота й створили зображення, яке я наразі спостерігав.
   Хоча розум легко розклав усі факти дивовижного явища на полички як не совісті, то бодай логіки, проте це дуже вплинуло на мою уяву. Місяцями я не міг викинути з голови примару кота, до мене повернулися почуття, схожі на докори сумління. Це зайшло настільки далеко, що я шкодував про втрату тварини і під час гулянок, на яких я тепер став частим гостем, підшукував іншого кота, по можливості схожого на колишнього, щоб заповнити порожнечу.
   Якось увечері, сидячи п’яний як чіп в огидному кублі розпусти, я звернув увагу на щось чорне, що сиділо на величезній діжці з джином чи ромом, яка була основною деталлю умеблювання кімнати. Кілька хвилин я дивився на діжку, але, на мій подив, предмет не вдалося роздивитися до пуття. Коли я підійшов ближче, то виявилося, що то чорний кіт, ще й дуже великий, не менший за Плутона. Він дуже нагадував його, хіба що на Плутонові не було жодної білої шерстинки, а у нього велика біла розмита пляма вкривала майже всі груди. Коли я торкнувся кота, він одразу підскочив, гучно замурчав, потерся об мою руку; видно було, що увага йому дуже приємна. Це було створіння, котре я шукав. Не гаючи часу, я запропонував власникові забігайлівки гроші за кота, але чолов’яга не висунув на нього ніяких прав – він узагалі його вперше бачив.
   Я продовжував гладити звірятко, а коли почав збиратися додому, воно виявило бажання супроводжувати мене. Я дозволив йому це; ми йшли поруч, я час від часу нахилявся і гладив його. Коли ми прийшли в будинок, він одразу повівся як удома і став пестунчиком дружини.
   Що ж до мене, то я незабаром відчув, як зростає моя неприязнь до кота. Його щира прихильність викликала огиду й роздратування. З плином часу ці почуття розрослися до гіркоти й ненависті. Я уникав кота, але своєрідне відчуття сорому і спогад про колишній жорстокий вчинок не дозволяли знущатися з нього. Я не бив його й не збиткувався, та потроху почав дивитися на нього з невимовною огидою і мовчки втікав від його ненависної присутності, наче від чуми.
   Без сумніву, одним із факторів, що збільшили мою ненависть до тварюки, стало те, що, привівши його дому, вранці я роздивився, що, як і Плутона, його позбавили одного ока. Одначе ця обставина змусила дружину ще дужче до нього прив’язатися. Вона, як я вже казав, відзначалася людяністю, що була раніше і моєю визначною рисою та джерелом численних радостей.
   А кіт любив мене дужче й дужче. Він ходив за мною з упертістю, яку читачеві, гадаю, важко буде зрозуміти. Хоч де б я сидів, він мостився під стільцем чи стрибав на коліна і лащився, викликаючи в мене огиду. Коли я підводився, щоб піти, він крутився довкола, ледве не збиваючи мене з ніг, або видряпувався мені на груди. Хоча я всім серцем прагнув знищити його одним ударом, та стримувався – трохи зі спогаду про колишній злочин, а здебільшого (хочу відразу зізнатися) через невимовний жах, котрий викликала у мене тварюка.
   Жах той не був страхом перед злом матеріальним, та мені важко по-іншому його визначити. Майже соромно визнавати – так, у камері смертника мені майже соромно визнати, – що жах і паніка, які в мене викликав кіт, посилювалися одним химерним і важким для розуміння збігом. Дружина неодноразово звертала мою увагу на особливість згадуваної білої плями, єдиної помітної відмінності між дивною твариною і Плутоном. Читач пригадає, що пляма, хоча й велика, була спочатку дуже розмитою, але поволі, майже непомітно прибирала дедалі чіткіших обрисів споруди, в яку відмовлявся вірити мій глузд. Через ту споруду я й ненавидів кота, тим-то й хотів його позбутися – адже то було зображення шибениці, похмурої і жахливої машини жаху і злочину, агонії і смерті!
   Я став найжалюгіднішим зі смертних. Та нерозумна тварина, створена для мене, для людини, прибрала подоби Вищої Сили, подоби самого Бога! Вдень тварюка не залишала мене ні на мить, а вночі я щогодини прокидався від невимовного жаху, щоб відчути гарячий подих його на моєму обличчі, його солідну вагу на моїх грудях – то було втілення кошмару, і я не мав сили його відігнати!
Чтение онлайн



1 [2] 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Навигация по сайту


Читательские рекомендации

Информация