А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Провалля і маятник (збірник)" (страница 1)

   Едгар По
   Провалля і маятник

   Провалля і маятник

   Impia tortorum longos hic turba furores
   Sanguinis innocui, non satiata, aluit.
   Sospite nunc patria, fracto nunc funeris antro,
   Mors ubi dira fuit vita salusque patent.

   Не відала спокою тут ватага жорстока,
   Невинною кров’ю тамуючи власну ненависть,
   Але Батьківщина врятована, знищена смерті обитель;
   Де смерть пробувала нещадна – життя розцвітає.
(Катрен, написаний для розміщення на воротах ринку, який мали збудувати замість Якобінського клубу в Парижі).
   Я був хворий, смертельно хворий від довгих мук; коли мене зрештою розв’язали і дозволили сісти, я відчув, що свідомість мене полишає. Вирок – страшний смертний вирок – останнє чітке слово, що пролунало у вухах. Потім голоси інквізиторів злились у суцільне й невиразне дудніння. Воно принесло моїй душі звістку про революцію – ймовірно, вона врізалась у пам’ять з тієї причини, що збіглася з галюцинацією гуркотіння млинових жорен. Це тривало недовго, і незабаром я вже нічого не чув. Якусь часину мене не полишала здатність бачити. І з якою моторошною детальністю! Губи суддів у чорних сутанах. Вони здавалися білими, білішими за папір, на якому я виводжу ці рядки, карикатурно тонкими, тонкість підкреслювала їхню суворість – незворотну рішучість, невблаганне презирство до людських страждань. Я бачив, як вони ворушилися, випускаючи у світ рішення, що ставали моєю долею. Бачив, як вони кривилися, вимовляючи смертоносні фрази. Бачив, яких образів надавали їм звуки мого імені, й тремтів, тому що злітала з них лише тиша. Охоплений гарячковим жахом, спостерігав я насилу помітне погойдування вугільно-чорної тканини, що завішувала стіни у приміщенні. Потім погляд прикипів до сімох високих свічок на столі. Спершу вони здалися мені посланцями милосердя, білими стрункими янголами, котрі прийшли, щоб мене порятувати, та раптом душу мою переповнила жахлива відраза. Я відчув, як затремтіло все тіло, ніби я торкнувся дроту гальванічної батареї. Янголи перетворилися на нечітких привидів із вогняними головами; я втямив, що від них марно чекати допомоги. Тоді в уяві вишуканою мелодійною нотою забриніла думка про солодкий спочинок, що чекає в могилі. З’явилася вона тихо, крадькома; минуло доволі часу, перш ніж я повністю оцінив її принадність. Та щойно дух мій гідним чином відчув її і виплекав, фігури суддів переді мною розчинилися, ніби під дією закляття; високі свічки стали неважливою дрібницею, вогонь їхній погас, на зміну йому прийшла суцільна темрява; всі відчуття проковтнув божевільний поспішний спуск – спуск душі в Аїд. Тиша, нерухомість і ніч стали моїм світом. Я знепритомнів, та не стверджуватиму, що свідомість повністю мене полишила. Не намагатимусь визначити чи бодай описати те, що зосталось від неї, але не весь розум поринув у порожнечу. Її немає навіть у найміцнішому сні. Немає в божевіллі. Немає в безпам’ятності. Немає у смерті. Навіть у могилі не все втрачено. В іншому разі для людини б не існувало безсмертя. Прокидаючись від найміцнішого сну, ми рвемо павутиння сновидіння, а наступної миті (настільки воно ефемерне) не пам’ятаємо, що нам снилося. В поверненні людини до тями після непритомності є дві стадії: перша – розумове чи духовне відчуття свого буття, друге – відчуття фізичне. Видається ймовірним, що якби, перебуваючи на другій стадії, ми могли пригадати враження від першої, то дізналися б, що вони чітко відбивають спогади про безодню, з якої ми щойно повернулися. Та що є та безодня? Принаймні як можемо ми відрізнити її тіні від тіней царства смерті? А коли враження від того, що я назвав першою стадією, не пригадуються за допомогою зусилля волі, хіба набагато пізніше не приходять ці враження як незвані гості, а ми тоді дивуємося, звідки вони у нас? Хто ніколи не втрачав свідомості, той не відає, як це – бачити дивні палаци, до болю знайомі обличчя у відблисках тліючого багаття; не спостерігав, як пропливають у повітрі сумні видіння, доступні не кожному оку; не порине у роздуми, відчувши пахощі незнайомої квітки; його розум не спантеличить нота, що раніше не привертала уваги.
   Поміж частих і зосереджених спроб пригадати, у намаганнях зібрати докупи свідчення схожого на небуття стану, в якому перебувала моя душа, траплялися миті, коли я вважав, що досягнув успіху; короткі, дуже короткі періоди, коли я викликав у пам’яті спогади, що, як підказував потім тверезий розум, могли корінитися тільки в стані позірного безпам’ятства. Невиразні тіні, що постали з моєї пам’яті, розповідають, як високі постаті підняли мене і мовчки понесли вниз, аж поки на думку про нескінченність спуску я не відчув огидного гнітючого запаморочення. Розповідають вони, як від власної неприродної нерухомості наповнилося жахом серце. Тоді прийшло раптове відчуття спокою, запанувало над усім довкола, ніби ті, що несли мене, у своєму спускові перетнули межі безмежного і зупинилися перепочити, втомлені невимовно важкою подорожжю. Потім розум пригадує щось пласке і вогке. Опісля наступає черга божевілля – божевілля пам’яті, що борсається серед забороненого.
   Рух і звуки повернулися абсолютно несподівано – неспокійне стривожене биття і його відгомін у вухах. Далі пробіл, суцільна порожнеча. Потім знову звук, рух і доторк – поколювання у задерев’янілому тілі. Тоді просте усвідомлення, що я існую, без будь-яких думок, – цей стан тривав доволі довго. Потім раптом думки і ревні потуги зрозуміти моє становище. Пристрасне бажання знову знепритомніти. Стрімке повернення душі у тіло й успішна спроба поворухнутися. Я повністю пригадав суд, суддів, вугільно-чорну тканину, вирок, нудоту, втрату свідомості. І цілковите забуття того, що було далі; того, що наступний день і напружені спроби допомогли пригадати в загальних рисах.
   Досі я лежав із заплющеними очима. Я відчував, що лежу на спині, незв’язаний. Простягнув руку – вона вдарились об щось тверде і вогке. Потім я так і тримав її, болісно намагаючись уявити, де я, що зі мною. Я палко бажав, але не насмілювався прикликати на допомогу зір. Мене жахала думка про перший погляд на речі довкола. Я не боявся побачити жахливе, радше кам’янів від гадки, що не буде чого бачити. Зрештою, з неконтрольованою відчайдушністю в серці, я хутко розплющив очі й побачив підтвердження найгірших очікувань. Я був у володіннях вічної ночі. Я силкувався дихати. Здавалося, насиченість темряви чавила й душила мене. Простір видавався невимовно вузьким. Я досі лежав тихо й намагався скористатися розумом. Відновив у пам’яті інквізиторський судовий процес і спробував, використавши його як відправну точку, визначити нинішній стан. Вирок виголосили; якщо я не помиляюся, відтоді минуло багацько часу. Втім, навіть на мить не вважав я себе мертвим. Попри те, що пишуть у художній літературі, таке припущення несумісне з реальним існуванням. Та де я і що зі мною сталося? Наскільки мені відомо, засуджені на смерть помирають на вогнищі, й одне спалення відбулося вночі в день суду. Невже мене повернули до в’язниці, щоб я чекав на наступне жертвопринесення, що відбудеться не раніш як за багато місяців? Цього, як я миттю збагнув, бути не могло. Засуджених страчували одразу. Крім того, в’язниця, де я перебував раніше, як і всі камери у Толедо, мала кам’яну підлогу, а всередину проникало бодай якесь світло.
   Раптом жахливий здогад змусив кров закипіти у жилах, на якийсь час я знову втратив здатність відчувати. Очунявши, я схопився на ноги, тіло моє конвульсивно здригалося. Широко розвів руки, тицьнув ними вгору і навсібіч довкола себе. Не зустрівши жодної перепони, я все ж таки боявся зробити крок, аби не наштовхнутися на стіни могили. Мене заливав піт, я стояв, а великі холодні краплини вкривали чоло. Нарешті страждання від невпевненості стало нестерпним, я обережно посунув уперед, а очі ледве не вилазили з орбіт в надії спіймати найслабкіший промінчик світла. Я зробив чимало кроків, та не виявив нічого, крім темряви і пустки. Я звів дух. Видавалося очевидним, що принаймні все не так погано, як могло бути.
   Поки я обережно просувався вперед, крізь спогади мої почали пробиватися тисячі непевних чуток про жахи Толедо. Про темниці оповідали дивні речі – я завжди гадав, що то нісенітниці, – надто вже моторошні були ті розповіді, тож їх переказували пошепки. Мене залишили помирати з голоду в підземному царстві темряви, чи, може, на мене очікує гірша доля? У тому, що смерті не уникнути і буде вона жорстокіша, ніж зазвичай, я не сумнівався, бо добре знав своїх суддів.
   Врешті простягнені руки зустріли тверду перепону. Це була стіна чи радше мурована кладка – дуже рівна, слизька й холодна. Я пішов уздовж неї, ступаючи обережно й недовірливо, під враженням давніх розповідей. Одначе таке заняття не давало можливості об’єктивно оцінити розміри темниці, оскільки я, вочевидь, обійшов її довкола і повернувся на місце, з якого почав дослідження, навіть цього не зауваживши, такою ідеально однаковою була стіна. Я став шукати ніж, що лежав у кишені, коли мене вели в палату інквізиції; він зник, до того ж мене перевдягли у балахон з грубого саржу. Я планував увігнати лезо в шпарину, аби позначити відправну точку. Хоча така дрібниця не мала виняткового значення, та, враховуючи розбурханість моєї уяви, вона спершу здалася непереборною. Я відірвав шматок підкладки з балахона і приклав його до стіни, розгладивши й притиснувши кути. Обходячи в’язницю навпомацки, я обов’язково наштовхнуся на ганчірку, коли закінчу коло. Так я принаймні гадав. Але не розрахував протяжності темниці та власної слабкості. Земля під ногами була вогка і слизька. Якусь хвилю я, похитуючись, плентав собі, потім перечепився і впав. Надмірна втома не дозволила підвестися, незабаром мене зморив сон.
   Прокинувшись і простягнувши вперед руку, я виявив поруч буханець хліба і глечик води. Надто виснажений був я, щоб міркувати над тими знахідками, тож підкріпився ними та й годі. Незабаром я відновив обхід в’язниці; врешті не без значних зусиль я натрапив на шматок саржу. До моменту падіння я нарахував п’ятдесят два кроки; повернувшись до обходу, знайшов ганчірку на сорок восьмому. Разом виходило сто кроків, і якщо припустити, що в ярді два кроки, виходить, периметр темниці – п’ятдесят ярдів. Я намацав на стіні чимало кутів, тому не отримав чіткого уявлення про форму підземелля – складно було вважати це місце чимось іншим.
   Дослідження мої не мали певної цілі й, безперечно, жодної надії, та невиразна цікавість підштовхувала продовжувати їх. Залишивши стіну у спокої, я твердо вирішив перетнути темницю впоперек. Спершу я рухався надзвичайно обережно, оскільки підлога, хоч і тверда, була вкрита багном. Втім, зрештою я посмілішав і без вагань ступав твердо, намагаючись пройти якомога рівніше. Я зробив десять чи дванадцять кроків, залишки розірваної підкладки з балахона заплуталися між ногами. Я наступив на неї і впав обличчям на підлогу.
   У сум’ятті падіння я не відразу відмітив дивну обставину, котра заволоділа моєю увагою за кілька секунд по тому, коли я простягся долі. Річ у тім, що підборіддя моє лежало на підлозі темниці, але губи і верхня частина голови, які, я відчував, були нижче, не торкалися нічого твердого. В той сам час лоб, здається, купався у липких випарах – специфічний запах старої плісняви вдарив у ніс. Я виставив уперед руку і здригнувся, усвідомивши, що впав на самому краєчку круглого провалля, розмірів якого я наразі не міг визначити. Промацуючи скраю цеглу, я навмисно зачепив маленький фрагмент і дозволив йому впасти вниз. Довгі секунди я дослуховувався до перестуку, коли він падаючи бився об стіни провалля, тоді почулося глухе падіння у воду й гучне відлуння. Долинув звук, ніби вгорі похапцем відчинили двері й відразу їх зачинили. Слабкий проблиск світла зненацька прорізав пітьму, згаснувши за мить.
   Я чітко побачив сплановану для мене загибель і привітав себе з рятівним падінням. Один зайвий крок – і я б загинув для цього світу. Смерть, якої я щойно уникнув, нагадувала розповіді про інквізицію, котрі я вважав перебільшеними й неправдоподібними. Жертви її тиранії мали вибір – або прийняти смерть у звичайних фізичних муках, або, перш ніж загинути, зазнати моральних знущань. На мене чекала доля останніх. Довгі страждання розхитали мої нерви, я тремтів од звуків власного голосу, ставши годящим об’єктом для тортур, які на мене очікували.
   Тремтячи, я поплентався назад до стіни, бо вважав, що краще загинути там, ніж у колодязях, якими наразі моя уява наповнила темницю. В іншому розумовому стані я, можливо, набрався б сміливості відразу покінчити зі стражданнями, стрибнувши в одну з безодень, та тоді я був найбільшим боягузом. Не міг я викинути з пам’яті й те, що читав про такі провалля, – в них не давали померти швидко.
   Душевне збудження не дозволяло мені заснути довгі години, та врешті я задрімав. Прокинувшись, я знову знайшов поруч буханець хліба та глечик води. Мене мучила пекуча спрага, тож я спорожнив глечик одним ковтком. Напевне, туди чогось додали, адже не встиг я допити, як відчув непереборне бажання заснути. Я спав як убитий. Хтозна, скільки я спав, та, розплющивши очі, побачив навколишні предмети. Неяскраве, але пекельне сяйво, природу якого я спершу не міг визначити, дало змогу побачити обшир і зовнішній вигляд темниці.
   Я глибоко помилявся щодо її розміру. Повна протяжність стін не перевищувала двадцяти п’ятьох ярдів. На кілька хвилин цей факт завдав мені чимало марного клопоту, адже за жахливих обставин, у яких я перебував, хіба мали значення звичайні розміри темниці? Та в мені зародився безглуздий інтерес до дрібниць, і я постарався визначити причину помилки в розрахунках. Раптом мене як осяяло. За першої спроби дослідження я нарахував п’ятдесят два кроки до падіння, мабуть, я був за крок чи два від шматка саржу, майже повністю обійшовши підземелля. Потім я заснув, а прокинувшись, пішов у зворотний бік, таким чином подвоївши розміри темниці у своїх розрахунках. Плутанина в голові завадила помітити, що я почав обходити стіну по ліву руку, а закінчив по праву.
   Помилявся я і стосовно форми підземелля. Виявивши чимало кутів, я дійшов висновку про неправильну форму – таким потужним був ефект цілковитої темряви на людину, що прокидається з летаргії чи сну! Кути ж належали кільком маленьким западинам, або нішам, що містилися на різній відстані одна від одної. В цілому в’язниця виявилася квадратною. Те, що я спочатку сприйняв за кам’яну кладку, тепер видавалося більш схожим на залізо чи інший метал – на величезні пластини, місця з’єднання яких утворювали ніші. Всю поверхню металевого каркаса вкривали мальовидла, жахливі й огидні картини, породжені хворобливою забобонною уявою монахів. Постаті демонів завмерли в погрозливих позах, скелети й моторошні створіння обсіли стіни, спотворюючи їх. Я зауважив, що обриси чудовиськ достатньо чіткі, а кольори здавалися бляклими й розмитими, ніби внаслідок постійної вологості. Тепер я помітив, що підлога теж кам’яна. В її центрі зяяло кругле провалля, від якого я випадково врятувався. Воно було єдине у підземеллі.
   Все те я побачив нечітко і завдяки чималим зусиллям, оскільки моє становище кардинально змінилося, поки я спав. Я лежав на спині, простягнувшись у повний зріст на невисокій дерев’яній рамі, міцно прив’язаний до неї довгою попругою. Вона була безліч разів оповита навколо моїх ніг і тулуба, залишаючи вільною лише голову і ліву руку, щоб я ледве міг дотягнутися до їжі, яка лежала поруч на череп’яній таці. Глечика не було, а мене палила нестерпна спрага. Як виявилося, мучителі мали на меті ще й посилити її – на таці лежало гостро приправлене м’ясо.
   Подивившись угору, я оглянув стелю в’язниці. Вона була сорок чи п’ятдесят футів заввишки. Незвичайне зображення на одній з її панелей прикувало мою увагу. То була Смерть, як її зазвичай зображають, але замість коси вона тримала предмет, що на перший погляд здався мені зображенням великого маятника, як на старовинних дзиґарях. Втім, щось у зображенні механізму змусило приглядітися до нього уважніше. Я пильно вдивлявся в нього (він був якраз наді мною), і мені примарилося, що я бачу, як він рухається. Наступної миті моє припущення підтвердилося. Амплітуда коливань була невелика, рухався він повільно. Кілька хвилин я розглядав маятник, трохи з жахом, а більше з подивом. Зрештою, стомившись, я спрямував зір на інші об’єкти на стінах.
   Мою увагу привернув ледве чутний гамір. Поглянувши на підлогу, я побачив, що підземелля перебігають кілька величезних щурів. Вони вискочили з колодязя, котрий був праворуч у полі зору. Буквально на моїх очах вони вилазили звідти цілими зграями, поспіхом, з палаючими від голоду очима, приваблені запахом м’яса. Я відігнав їх, але це коштувало чималих зусиль.
   Минуло півгодини, можливо, година (адже я міг лише дуже відносно вимірювати час), перш ніж я знову підвів очі догори. Побачене збентежило і вразило мене. Амплітуда коливань маятника збільшилася приблизно на ярд. Як наслідок, зросла і швидкість. Та головним чином мене занепокоїло те, що він відчутно опустився нижче. Наразі я помітив, – не варто говорити з яким жахом, – що його нижній виступ нагадував півмісяць із блискучої сталі, завдовжки приблизно фут від рогу до рогу; кінчики задерті догори, найнижча частина, вочевидь, гостра як лезо. Схожість посилювало те, що тверда і широка верхня частина поступово звужувалася до країв; вся конструкція на вигляд була масивною і важкою. Підвішена до солідного латунного стрижня, вона зі свистом розтинала повітря.
   Не залишилося сумнівів щодо долі, підготовленої для мене диявольською винахідливістю монахів. Слуги інквізиції дізналися про мою обізнаність щодо провалля – провалля, жахи якого призначалися для людей, що настільки безсоромно, як я, відмовлялися визнавати існуючі закони, провалля, прототипу пекла, яке чутки називали альфою інквізиторських покарань. Цілком випадково уникнув я падіння туди. Я знав, що несподіванка або пастка відігравали неабияку роль у гротескності мученицької загибелі в підземеллях. Якщо не судилося впасти у безодню, кидати мене силою не входило до демонічних планів інквізиції; отже (хоча й вибором це назвати важко) на грішника очікувала інша, милосердніша загибель. Милосердніша! Попри страждання, ця думка змусила мене гірко усміхнутися.
   Як важко розповідати про нескінченні години жаху, впродовж яких я рахував швидкі помахи криці! Дюйм по дюйму опускалася вона нижче і нижче, хоча спуск був помітний лише через певні проміжки часу, що здавалися вічністю. Минули дні – цілком можливо, багато днів, – перш ніж вона пролетіла доволі близько, заморозивши мене колючим подихом. Запах її обпалив мої ніздрі. Я молився, щоб вона спускалася швидше. Я практично збожеволів і боровся з собою, щоб не кинутися назустріч рухові страхітливої кривої шаблі. Потім раптово стало спокійно на душі, і я лежав, усміхаючись блискучій смерті, мов дитя, що сміється, побачивши рідкісну іграшку.
   Я знову знепритомнів. Ненадовго – отямившись, я не помітив, щоб маятник спустився нижче. Втім, можливо, я помиляюся, адже були демони, котрі, помітивши мою нерухомість, могли зупинити маятник собі на втіху. Тепер я почувся невимовно хворим і кволим, наче внаслідок довгого виснаження. Навіть серед мук людському тілу потрібна їжа. З болісним зусиллям я простягнув руку так далеко, як дозволяли пута, і схопив маленький шматочок, залишений пацюками. Коли клав його до рота, в мозку зблиснула напівсформована думка – чи радше надія. Та хіба існувала для мене надія? Це була, як я сказав, незакінчена думка, у людей виникає багато думок, яким не судилося сформуватися до кінця. Я відчув, що то була втіха, надія і що вона загинула, так і не народившись. Марно намагався я її розвинути. Довгі страждання майже повністю зруйнували розум. Я став дурнем, ідіотом.
   Кут погойдування маятника ідеально збігався з довжиною мого тіла. Я побачив, що півмісяць був розташований так, аби рубонути мене в ділянці серця. Він черконе тканину балахона, потім повернеться, повторить удар знову і знову. Попри неймовірно широку амплітуду (щось близько тридцятьох футів) і силу його коливання, за кілька хвилин він лише попсує балахон. Ця думка змусила мене зупинитися.
   Я не насмілювався піти у своїх розрахунках далі. Зосередився на ній з упертою зацікавленістю, ніби таким чином міг зупинити рух криці. Змусив себе сконцентруватися на звукові, з яким півмісяць розріже одяг, на особливому хвилюючому відчутті, що охоплює нас, коли роздирається тканина. Я думав про такі несерйозні речі, аж доки не почав клацати зубами.
Чтение онлайн



[1] 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Навигация по сайту


Читательские рекомендации

Информация