А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Провалля і маятник (збірник)" (страница 13)

   Настав час, як уже траплялося не раз, коли в цілковитій нетямі в мені зайнялися перші, ще слабкі й неясні, проблиски буття. Повільно, черепашачим кроком, пробуджувався в моїй душі тьмяний сірий світанок. Неясне занепокоєння. Апатичність до глухого болю. Байдужість… безнадія… занепад сил. І ось тривалий час дзенькіт у вухах; і ось іще довше поколювання чи то свербіж у кінцівках; і ось ціла вічність блаженного спокою, коли пробуджуються почуття, які воскрешають думку; а далі знову коротке забуття та раптове повернення до свідомості. Нарешті легке тремтіння повік – і негайно ж, немов електричний розряд, жах, смертельний і невиразний, який несамовито жене кров від скронь до серця. А потім – перша свідома спроба мислити. Перша спроба пригадати. Це дається непросто, із зусиллям. Та ось уже пам’ять настільки відновила колишню силу, що я почав розуміти свій стан. Я відчув, що не просто пробуджуюся від сну. Я згадую, що зі мною трапився напад каталепсії. Нарешті мою тремтячу душу, як океан, захльостує жахлива небезпека, одна примарна, всепоглинаюча думка.
   Коли це почуття оволоділо мною, я кілька хвилин лежав нерухомо. Але чому? Просто мені не ставало мужності ворухнутися. Я не наважувався зробити зусилля, яке б визначило мою долю, і все ж таки якийсь внутрішній голос шепотів мені, що сумнівів немає. Розпач, перед яким тьмяніють усі інші людські нещастя, – лише тільки розпач – змусив мене, після довгих вагань, розплющити очі. І я їх розплющив. Навколо була темрява – суцільна темрява. Я знав, що напад минувся. Знав, що криза моєї хвороби давно позаду. Знав, що до мене повернулася здатність бачити, і все одно довкола панувала непроглядна темрява, безпросвітній і суцільний морок ночі, яка триватиме вічно.
   Я спробував погукати – мої губи і пересохлий язик конвульсивно ворухнулися, – але з порожніх легенів не вихопилося ні звуку: вони, немов причавлені велетенською горою, здригалися й билися, наче серце, при кожному тяжкому й болісному подиху.
   Коли я спробував крикнути, виявилося, що моя щелепа підв’язана, як це зазвичай роблять із небіжчиками. До того ж я відчував, що лежу на чомусь твердому; і щось так само тверде стискало мені боки. До тієї хвилини я не наважувався ворухнутися, але тепер у розпачі скинув догори руки, схрещені поверх мого тіла. Вони вдарились об тверді дошки, які були наді мною заледве за шість дюймів від обличчя. У мене більше не залишалося сумнівів у тому, що я лежу в домовині.
   І тоді, серед нестерпних страждань, до мене, мов янгол, з’явилася надія – я згадав про свої застережні заходи. Я звивався та корчився, силкуючись відкинути віко, але воно навіть не зрушило з місця. Я обмацував свої зап’ястки, намагаючись відшукати мотузку, прив’язану до дзвона, але її не було. І тоді янгол-розрадник полишив мене назавжди, а натомість іще сильніший, ніж раніше, розпач запанував знову; адже тепер я знав напевно, що немає м’якої оббивки, яку я так завбачливо приготував, і до того ж у ніздрі мені раптом ударив різкий, своєрідний запах сирої землі. Залишалося визнати неминуче. Я не в склепі. Напад стався, коли я був далеко від домівки, серед чужих людей, коли і як, я не міг пригадати; а люди поховали мене, мов собаку, в звичайній труні, глибоко закопали навік-віки у простій безіменній могилі.
   Коли ця жахлива впевненість охопила мою душу, я знову спробував закричати; і тепер нестямний зойк, сповнений смертного страждання, увірвався у царство підземної ночі.
   – Гей! Гей, у чому справа? – відгукнувся грубий голос.
   – Що за чортівня така! – озвався ще один.
   – Ану вилазь звідти! – гукнув третій.
   – Чого це ти там верещиш, наче зграя котів? – відказав четвертий; і тут до мене підступилися якісь шибеники злочинницького вигляду й безцеремонно почали трясти. Вони не розбудили мене, бо я вже прокинувся, коли закричав, але повернули до тями.
   Це сталося неподалік Ричмонда, у Вірджинії. Разом із товаришем я вирушив на полювання, і ми подолали кілька миль понад річкою Джеймс. Пізно ввечері нас заскочила буря. Сховатися можна було тільки в каюті невеликого шлюпа, який стояв на якорі, навантажений землею. У нас не було виходу, тож довелося заночувати на судні. Я ліг на одне з двох ліжок; неважко уявити, якими можуть бути ліжка на шлюпі вантажопідйомністю шістдесят або сімдесят тонн. На моєму ліжку не було навіть підстилки. Воно було не ширшим за вісімнадцять дюймів. І стільки ж було від ліжка до стелі. Я насилу туди втиснувся. Проте спав міцно, і все, що мені примарилося, – адже це не було просто кошмарне сновидіння, – легко пояснити незручністю ліжка, постійним напрямком моїх думок, а також тим, що я, як уже було сказано, прокидаючись, не міг відразу отямитися. Трясли мене матроси і наймити, які розвантажували шлюп. Запах сирої землі йшов від самого вантажу. Пов’язкою, якою було підв’язано щелепу, виявився шовковий носовичок, яким я скористався замість нічного ковпака.
   І все ж таки тієї ночі я пережив такі муки, ніби мене й справді поховали заживо. То було жахливе, огидне катування; проте з лиха постало добро, і найдужче потрясіння викликало неминучий злам. Моя душевна сила відновилася, віднайшла рівновагу. Я поїхав за кордон. Я ретельно займався спортом. Я дихав вільним повітрям неба. Я й думати забув про смерть. Викинув геть медичні книги. Б’юкена спалив. Перестав читати «Нічні роздуми», будь-які безглуздя про кладовища, моторошні казочки на взір цієї. Одне слово, я став зовсім іншою людиною і почав нове життя. З тієї пам’ятної ночі я назавжди позбувся страхів перед домовиною, а з ними зникла й каталепсія, яка була радше їх наслідком, ніж причиною.
   Бувають хвилини, коли навіть тверезому погляду Розуму сумне Буття людське уявляється подібним до пекла, але нашій уяві не можна безкарно проникати в таємні глибини. Овва! Грізний легіон гробових жахів не можна вважати лише вигадкою; але подібні до демонів, які супроводжували Афрасіаба у його плаванні по Оксусу, вони повинні спати, а то пошматують нас – а ми не повинні зазіхати на їхній сон, бо загинемо.

   Убивства на вулиці Морг


   Яку пісню співали сирени чи яке ім’я носив Ахіллес, коли переховувався серед жінок – питання не з легких, але можна спробувати здогадатися.
Сер Томас Браун
   Інтелектуальні здібності, які ще називають аналітичними, самі по собі аналізу не піддаються. Ми оцінюємо їх лише за результатами, які вони дають. Окрім усього іншого, ми знаємо, що людина, якій ці здібності притаманні надзвичайною мірою, отримує невимовну втіху від володіння ними. Аналітик тішиться змогою розплутати справу чи розв’язати задачу, як ото атлет радіє своїй фізичній обдарованості, насолоджуючись вправами, що тренують його м’язи. Аналітик тішиться навіть банальними справами, які потребують його таланту. Аналітик захоплюється головоломками, загадками, криптограмами, бо, розплутуючи їх, він виявляє таку гостроту розуму, яку середньостатистичні люди вважають надприродною. Його висновки, породжені глибинним аналізом, і справді здаються дивами інтуїції.
   Розвиває ж хист до знаходження розв’язків і рішень найкраще математика, особливо той її вищий розділ, який несправедливо, лише через зворотний характер обчислень, назвали математичним аналізом. Хоча розраховувати ще не означає аналізувати. Скажімо, шахіст розраховує, не переймаючись при цьому аналізом. Тобто уявлення про шахи як про гру, що впливає на розумову діяльність, є цілком хибним. Я не збираюся зараз писати трактат, це лише випадкові спостереження – вступ до не зовсім звичайного оповідання; і користуючись нагодою, хочу заявити, що така скромна гра, як шашки, потребує більш напруженої та плідної розумової діяльності, ніж шахи з їхньою надуманою витонченістю. У цій грі самі по собі нерівнозначні фігури мають різноманітні чудернацькі ходи, і тоді помилково (так буває нерідко) складність ототожнюється з глибиною. У шахах перше місце посідає увага. Якщо ви бодай на хвилинку втратите пильність, ця необачність призведе до того, що вам поставлять шах або й мат. А оскільки в цій грі не лише безліч ходів, а вони ще й заплутані, збільшується вірогідність того, що хиб таких буде чимало і в дев’ятьох випадках із десятьох перемогу здобуде уважніший, а не кмітливіший гравець. А в шашках, навпаки, можливий лише один хід із незначними варіаціями, тому такі необачності трапляються значно рідше, крім того, увага тут взагалі не відіграє провідної ролі, а перевага надається гостроті розуму. Щоб вам краще було зрозуміло, уявімо партію в шахи, де замість фігур – чотири королі; звісно, в такій ситуації про неуважність не може бути й мови. Ясна річ, за таких умов (обидва гравці мають рівні шанси) перемога буде на боці того, хто вигадає якийсь витончений хід. Оскільки аналітик не має інших можливостей, він намагається прокрастися в душу супротивника, відчути себе на його місці, і часто з першого погляду помічає ту єдину (іноді до смішного просту) комбінацію, яка може призвести до помилки або поспіху в розрахунках.
   Ще здавна віст був відомий своїм неабияким впливом на те, що іменується здатністю до обчислень, відомо також, що багато хто з інтелектуалів відчував незрозумілий потяг до цієї гри, уникаючи при цьому нагоди позмагатися в шахах, бо це несерйозна справа. Що й казати, немає нічого вибагливішого, ніж аналітичний хист. Найкращий шахіст – це лише людина, яка краще за всіх грає в шахи, тоді як досвідченість у вісті передбачає здатність досягати успіхів у важливіших справах – там, де розум змагається з розумом. Говорячи про досвідченість, я маю на увазі досконалу гру, в якій учасник використовує всі можливості, аби досягти чесної перемоги. Цих можливостей не лише безліч – вони ще й різноманітні та часто закладені в глибинах мислення, недосяжних для середньостатистичного розуміння. Уважно спостерігати означає добре запам’ятовувати, а тому зосереджений шахіст матиме успіх у вісті, оскільки правила Гойла (які базуються на простому механізмі гри) цілком зрозумілі. Так, вважається, що для доброї гри у віст необхідно мати гарну пам’ять та розумітися на правилах. Але, звісно ж, хист аналітика не обмежується самою лише теорією. Аналітик мовчки спостерігає і робить висновки. Можливо, його суперник робить те саме, але кінцевий результат в обох буде різний, оскільки все залежить не стільки від достовірності висновків, скільки від спостережень гравця. Певна річ, необхідно знати, що саме потребує дослідження. Але наш гравець ні в чому себе не обмежує; і хоча його мета – це гра, він не нехтує спостереженнями, які є лише зовнішніми проявами гри. Він вивчає вираз обличчя свого партнера і порівнює його з виразом обличчя кожного із супротивників. Звертає увагу на розташування карт в обох руках гравців і часто вгадує козирі лише за поглядами їхніх власників. Під час гри він спостерігає за зміною міміки і робить купу висновків, спираючись на вияв найрізноманітніших почуттів: впевненості або подиву, радості або розчарування. По тому, як гравець бере взятку, він судить, чи буде той брати ще одну. А вираз обличчя, з яким гравець кидає карту на стіл, йому неодмінно розповість про чесність ходу. Слово, що ненароком чи необачно промовили; карта, що випадково впала або перевернулася, і те, як її ховають – схвильовано чи спокійно; підрахунок взяток та їхнє розташування; збентеження, вагання, нетерплячість чи хвилювання – все це він інтуїтивно відчує, помітить і зробить висновки щодо справжнього перебігу подій. Вже за два-три ходи він знає, що й у кого на руках, і починає грати так упевнено, ніби усі супротивники відкрили свої карти.
   Хист до аналізу в жодному разі не слід плутати з надмірною винахідливістю; в той час як аналітик є винахідником, винахідник часто зовсім не здатен аналізувати. Схильність до творчості та комбінування, яка вважається основою винахідливості й для якої френологи (на мою думку, помилково) відвели окремий орган, визнаючи її первинною, часто притаманна людям, котрі в іншому є недоумками, що і привертає увагу письменників-моралістів. Насправді відмінність між винахідливістю і хистом до аналізу є значно більшою, ніж між фантазією та уявою, хоча відмінність ця тієї ж природи. Я помітив, що винахідники – це фантазери, а справді щедро обдаровані уявою люди схильні до аналізу.
   Розповідь, яка піде далі, буде для читача своєрідною ілюстрацією до моїх спостережень.
   Весну та частину літа 18** року я провів у Парижі, де познайомився з мосьє С. Огюстом Дюпеном. Цей парубок був нащадком вельможного і навіть відомого роду, але через лихі повороти долі опинився у такій скруті, що втратив усю свою життєву енергію, у нього не було бажання нічим займатися, і він навіть не намагався зробити бодай щось, аби повернути своє багатство. Завдяки люб’язності кредиторів вдалося зберегти частину родового маєтку, рента від якого і жорстка економія дозволяли Дюпену зводити кінці з кінцями, а більшого він не прагнув. Єдиною його примхою були книги, але в Парижі цю розкіш міг собі дозволити кожен.
   Вперше ми зустрілися в невеличкій бібліотеці, що на вулиці Монмартр. Ми обидва шукали рідкісну і дуже цінну книгу, а тому досить швидко розговорилися. Потім ми зустрічалися ще декілька разів. Мене вельми зацікавила історія його сім’ї, яку він розповів мені так щиро, як тільки може сповідатися вам француз. Я також був уражений його надзвичайною начитаністю, ба більше, я захоплювався його нестримно жвавою та свіжою уявою. Займаючись у Парижі своїми справами, я зрозумів, що товариство такої людини як Дюпен буде неоціненним скарбом, і я чесно йому в цьому зізнався. Врешті ми вирішили, що поки я буду в місті, житимемо разом. А оскільки мої справи йшли краще, ніж його, то з дозволу Дюпена я найняв і вмеблював у стилі романтичної меланхолії, що так пасував нам обом, будинок гротескної архітектури, який розташувався у відлюдному куточку Сен-Жерменського передмістя і в якому через забобони вже довго ніхто не жив. Здавалось, він от-от завалиться від часу.
   Якби стало відомо про наш спосіб життя в цьому місці, нас почали б уважати божевільними, хай навіть незагрозливими божевільними. Ми були зовсім самі. Нікого не приймали. Я ретельно приховував свою нову адресу від колишніх знайомих, а Дюпена вже давно нічого не пов’язувало з Парижем. Ми жили ніби у власному світі.
   Мій друг захоплювався ніччю, ні, він був закоханий у ніч, але я спокійно сприйняв це дивацтво (а як іще можна це назвати?), як приймав і всі інші його химери, повністю присвячуючи себе товаришеві. Темнолиця богиня не завжди була з нами, але ми створювали ефект її присутності. Тільки-но сонце показувалося на обрії, ми зачиняли всі масивні віконниці й запалювали декілька свічок, від яких ішли приємні пахощі, – ті свічки насилу мерехтіли і скидалися на примари. І в цій затишній напівтемряві ми мріяли, читали, писали й розмовляли, аж поки передзвін годинника не сповіщав нас про прихід справжньої темряви. І тоді ми гуляли вулицями, продовжуючи теми, які обговорювали вдень, або ж довго блукали, шукаючи у вогнях і тінях великого міста ту невичерпну наснагу для роботи розуму, яку може принести лише спокійне спостереження.
   У такі години я не міг не зауважити неабияких аналітичних здібностей Дюпена (хоча, знаючи про його таланти, цього можна було очікувати) і не захопитися ними. Він сам, здавалося, отримував невичерпне задоволення від тренування цих здібностей, якщо не від їх демонстрування, і чесно зізнавався мені, яку велику радість це йому приносить. Він хвалився, при цьому задоволено посміхаючись, що більшість людей для нього – немов розгорнуті книги, і він доводив свої твердження приголомшливою обізнаністю з моїми справами. У такі хвилини він здавався мені якимсь холодним та відчуженим, його погляд нічого не виражав, а голос, зазвичай насичений тенор, зривався на фальцет і звучав би роздратовано, якби не спокійний тон і чітка дикція. Спостерігаючи за ним у такому стані, я часто замислювався над філософською проблемою подвійної природи душі, розважався, фантазуючи про існування двох Дюпенів: Дюпена-творця та Дюпена-провидця.
   Але ви не подумайте, що я збираюся розповідати про всілякі дива чи оповивати свого друга ореолом романтики. Ті якості мого товариша, про які ви дізналися, є лише наслідком його збудженого, а може, й хворобливого розуму. Та про характер його зауважень вам краще судити з життєвого прикладу.
   Якось уже пізно ввечері ми прогулювалися довгою брудною вулицею поблизу Пале-Рояля. Кожен із нас думав про своє, і десь хвилин п’ятнадцять ми не промовили жодного слова. Та раптом Дюпен порушив мовчанку такими словами:
   – Він і справді схожий на ліліпута, йому краще б спробувати себе у театрі «Вар’єте».
   – В цьому немає жодного сумніву, – відповів я мимоволі й навіть не одразу помітив (настільки глибоко я поринув у роздуми), що він надзвичайно точно вгадав мої думки.
   Але за мить я отямився, і моєму подиву не було меж.
   – Дюпене, – вигукнув я сердито, – це виходить за межі мого розуміння! Я вражений, відмовляюся в це вірити! Як ти міг знати, що я думаю про… – я зупинився, щоб перевірити, чи справді він знає, про кого я думав.
   – …про Шантилі, – продовжив він. – Чому ти замовк? Ти міркував, що з його немічною поставою нíчого робити на великій сцені.
   Я справді думав саме про це. Колись Шантилі був чоботарем на вулиці Сен-Дені, а потім захопився театром і спробував себе в ролі Ксеркса в однойменній трагедії Кребійона, та попри всі свої зусилля провалився.
   – Поясни мені, заради Бога, – вигукнув я, – свій метод, якщо взагалі існує якийсь метод, за допомогою якого ти прочитав мої думки.
   Насправді ж я був здивований навіть більше, ніж хотів показати.
   – Торговець фруктами, – відповів мій друг, – навів тебе на думку, що той, хто ремонтує взуття, не може зазіхати на Ксеркса та йому подібних.
   – Торговець фруктами?! Ти мене дивуєш! Я не знаю ніякого торговця фруктами!
   – Ну той чоловік, що налетів на тебе, тільки-но ми звернули на цю вулицю, хвилин зо п’ятнадцять тому.
   І тут я згадав, що й справді торговець фруктами, який тримав над головою великий кошик із яблуками, ледь не збив мене з ніг, коли ми виходили з провулка С*** на жваву вулицю; але я ніяк не міг збагнути, який стосунок це мало до Шантилі. Та Дюпен навіть і не думав удаватися до шахрайства.
   – Зараз я поясню тобі, – мовив він, – а щоб тобі було зрозуміло, ми простежимо напрямок твоїх роздумів від нашої останньої розмови і до випадкової зустрічі з торговцем фруктами. Найдовший логічний ланцюжок має такий вигляд: Шантилі – Оріон – доктор Ніколс – Епікур – стереотомія – камінці – торговець фруктами.
   Навряд чи знайдеться людина, яка б хоч раз у житті не намагалася простежити крок за кроком хід своїх думок. Насправді це дуже цікаве заняття, і той, хто вдається до нього вперше, часто буває вражений тим, наскільки далекими та непов’язаними між собою бувають початкові та кінцеві думки. Моєму подиву не було меж, коли я слухав свого французького друга, і я не міг не погодитися з його словами. Він провадив:
   – Якщо я не помиляюся, саме перед тим, як звернути з провулку С***, ми розмовляли про коней. Це було останнє, що ми обговорювали. Тільки-но ми вийшли на цю вулицю, торговець фруктами, який тримав над головою великий кошик яблук, так стрімко пролетів повз нас, що ненароком штовхнув тебе на купу каміння, де ремонтували бруківку. Ти перечепився через каміння, потягнув зв’язку, розсердився чи просто насупився, щось буркнув собі під ніс, ще раз озирнувся на купу каміння й мовчки пішов далі. Ти не думай, я не стежив за тобою, просто останнім часом я дуже спостережливий.
   Ти дивився під ноги і дратівливо поглядав на вибоїни та тріщини на бруківці (тож я зробив висновок, що ти досі думаєш про те каміння), поки ми не підійшли до провулочка під назвою Ламартин. Він заради експерименту був вимощений у шаховому порядку плитками, які щільно прилягали одна до одної. Тут ти повеселішав, і по твоїх губах я прочитав слово «стереотомія» – термін, який використовують для назви такого брукування. Я усвідомлював, що слово «стереотомія» не може не навести тебе на роздуми про атоми, а значить, і на вчення Епікура, а оскільки ми тільки-но це обговорювали, і я ще доводив тобі, що висновки сучасної космогонії стосовно небесних туманностей тільки підтверджують неясні здогадки цього шляхетного грека, то я навіть чекав, коли ти подивишся на велику туманність у сузір’ї Оріо на. Ти справді подивився вгору, й це тільки підтвердило, що я на вірному шляху. А у вчорашньому номері «Musée» якийсь сатирик у своїй гнівній промові проти Шантилі зробив образливий натяк, використавши латинську цитату, яку ми часто згадуємо. Я маю на увазі «Perdidit antiquum litera prima sonum».[34]
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 [13] 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Навигация по сайту


Читательские рекомендации

Информация