А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Провалля і маятник (збірник)" (страница 12)

   Поховані живцем

   Існують теми, які викликають загальний інтерес, але надто жахливі, аби стати законним надбанням літератури. Звичайному романістові слід їх уникати, якщо він не хоче образити або відштовхнути читача. Торкатися їх треба лише в тому разі, якщо вони освячені й виправдані непохитністю й величчю істини. Так, наприклад, ми здригаємось від «солодкого болю», читаючи про переправу через Березину, про землетрус у Лісабоні, про чуму в Лондоні, про Варфоломіївську ніч або про те, як у калькуттській Чорній Ямі задихнулися сто двадцять три в’язні. Але в цих розповідях нас хвилює сам факт, сама реальність і сама історія. Якби вони були вигадані, ми не відчули б нічого, крім відрази. Я згадав лише деякі із сумнозвісних і найбільших історичних трагедій; але їхні масштаби вражають уяву не менше, ніж сутність. Мені не потрібно нагадувати читачеві, що з довгого й похмурого переліку людських нещасть я міг би обрати чимало окремих випадків справжніх страждань, набагато жорстокіших, ніж кожна з цих катастроф. Справжнє горе і найбільший біль завжди особисті, а не загальні. І оскільки пізнати ці жахливі муки належить лише одній людині, а не людству – подякуємо за це Господу милосердному!
   Бути похованим за життя – найстрашніший з усіх жахів, які випадали на долю смертного. І розсудлива людина навряд чи стане заперечувати, що таке траплялося часто, занадто часто. Грань, яка відокремлює життя від смерті, у найкращому разі оманлива й невизначена. Хто може сказати, де закінчується одне і починається друге? Відомо, що існують хвороби, за яких зникають усі видимі прояви життя, – власне кажучи, вони не зникають зовсім, а тільки вщухають. Це тимчасова зупинка в роботі загадкового механізму. Настає час – і якийсь невидимий таємничий початок знову приводить у рух чарівні важелі й магічні колеса. Срібна нитка не обривається навіки, й золота посудина не розбивається на скалки. А де ж тим часом перебуває душа?
   Проте крім неминучого висновку a priori,[33] що відповідні причини призводять до відповідних наслідків і життєдіяльність уривається, не підлягає сумніву й те, що людей іноді ховають живцем, – і крім цього загального міркування, досвід медицини і самого життя свідчить про те, що таке справді бувало, та ще й не раз. За необхідності я міг би навести сотню прикладів. Один такий випадок стався нещодавно в місті Балтиморі. Він справив на багатьох приголомшливе, страхітливе враження. Дружина одного з поважних громадян – відомого юриста та члена конгресу – раптом занедужала на якусь невідому хворобу, перед якою виявилося безсилим мистецтво медиків. Після тяжких страждань прийшла смерть – або стан, який сприйняли за смерть. Ніхто навіть не підозрював, та й не мав причин підозрювати, що жінка жива. Всі звичайні ознаки смерті були очевидні. Обличчя змарніло, його риси загострилися. Губи стали біліші за мармур. Очі втратили блиск. Тіло охололо. Серце не билося. Так жінка пролежала три дні, і за цей час тіло затверділо на камінь. Одне слово, треба було поспішати з похованням, оскільки труп, здавалося, швидко розкладається.
   Жінку поховали в сімейному склепі, і три роки ніхто не тривожив могильного спокою. А потім склеп відкрили, щоб установити там саркофаг, і – о жах! – страшне потрясіння чекало на чоловіка небіжчиці, який власноруч відчинив дверцята! Тільки-но стулки відхилилися, щось біле з гуркотом упало йому в обійми. То був кістяк його дружини в іще не зотлілому савані.
   Ретельне розслідування встановило, що жінка ожила за два дні після поховання і билася в труні, яка впала на підлогу з підвищення і розкололася, тож заживо похованій удалося встати. Випадково забутий ліхтар, тоді повний, тепер виявився порожнім; втім, олія могла просто випаруватися. На верхній сходинці при вході в лиховісну гробницю валявся великий уламок труни, яким жінка, вочевидь, била в залізні двері, волаючи про допомогу. При цьому вона, певне, знепритомніла або померла від страху; падаючи, саваном вона зачепилася за залізний гак, який стирчав зі стіни. Так і залишилася вона на місці, так і зотліла навстоячки.
   В 1810 році у Франції стався випадок поховання живцем, який свідчить, що дійсність справді буває дивовижнішою за вигадки авторів. Героїнею цієї історії стала мадемуазель Вікторина Лафуркад, молода дівчина зі знатного сімейства, багата й надзвичайно вродлива. Серед її численних шанувальників був Жульєн Боссюе, бідний паризький журналіст. Його талант і привабливість причарували багату спадкоємицю, і вона, здається, покохала його всім серцем; проте зі станової зарозумілості все ж таки вирішила знехтувати ним і вийти заміж за мосьє Ренеля, банкіра і досить відомого дипломата. Однак по весіллі чоловік швидко збайдужів до дружини і, можливо, погано з нею обходився. Проживши кілька років у нещасливому шлюбі, дівчина померла – чи принаймні стан її був настільки схожий на смерть, що ні в кого не виникло й тіні сумніву. Її поховали, проте не в склепі, а у звичайній могилі біля садиби, де вона народилася. Закоханий юнак у розпачі приїхав зі столиці в далеку провінцію з романтичним наміром відкопати тіло й узяти на згадку розкішні локони небіжчиці. Він розшукав могилу. Опівночі юнак відкопав труну і вже був збирався постригти коси, аж раптом його кохана розплющила очі. Як виявилося, її поховали живцем. Життя не повністю покинуло нещасну; пестощі закоханого розбудили її від летаргії, яку помилково визнали за смерть. Хлопець поквапився перенести дівчину до своєї кімнати в корчмі. Непогано обізнаний у медицині, він застосував найдієвіші зміцнювальні ліки. Нарешті вона ожила. Красуня впізнала свого рятівника. Вона залишалася з ним, аж поки її здоров’я цілком не відновилося. Жіноче серце – не камінь, і останній доказ любові скорив його. Дівчина віддала своє серце Боссюе. Вона не повернулася до чоловіка і, зберігши своє воскресіння в таємниці, виїхала разом із коханим до Америки. Через двадцять років обоє повернулися до Франції, впевнені: час змінив її зовнішність так, що навіть родичі не впізнають. Однак вони помилилися; при першій же зустрічі мосьє Ренель одразу впізнав дружину і зажадав, аби вона повернулася до нього. Але жінка відхилила його домагання; і суд вирішив справу на її користь, ухваливши, що через особливі обставини, а також із плином часу подружні права втрачені не лише морально, а й законно.
   Лейпцизький «Хірургічний журнал» – вельми шановане й авторитетне видання, якому можна довіряти і яке варте того, щоб хто-небудь із американських видавців випускав його в перекладі на нашу мову, – в останньому номері повідомляє про подібний сумний випадок.
   Одного офіцера-артилериста, людину велетенського зросту і міцного здоров’я, скинув норовливий кінь, і чоловік ударився головою, від чого одразу знепритомнів; череп було пошкоджено, але лікарі не бачили прямої небезпеки для життя. Трепанація черепа пройшла успішно. Хворому пустили кров і вжили інших звичайних у таких випадках заходів. Проте чоловік поступово западав у стан глибокого заціпеніння, і врешті всі вирішили, що він помер.
   Стояла спека, тож його з непристойним поспіхом поховали на міському цвинтарі. Похорон відбувся в четвер. Наступної неділі, як завжди, на кладовищі було чимало відвідувачів, і близько полудня один селянин зчинив справжню бучу, стверджуючи, що присів відпочити на могилу офіцера, аж раптом відчув струс землі, немов небіжчик намагався встати із труни. Спочатку розповіді селянина мало хто повірив, але непідробний жах і тверда переконаність, з якими він доводив істинність своїх слів, зрештою справили на юрбу відповідне враження. Кинулися по лопати, і за кілька хвилин розкопали ганебно маленьку могилку так, що з’явилася голова офіцера. Здавалося, він був мертвий, але сидів скорчившись у труні, віко якої розпачливими зусиллями йому вдалося підняти.
   Чоловіка негайно відвезли до найближчої лікарні, де з’ясувалося, що артилерист живий, хоча й знепритомнів від нестачі повітря. За кілька годин він отямився, почав упізнавати знайомих і, плутаючись у словах, розповів про нестерпні муки, яких зазнав у могилі.
   Він розповів, що після похорону ще з годину був при тямі, а потім знепритомнів. Могилу було наспіх закидано пухкою землею, тож повітря до труни потроху надходило. А згодом офіцер почув над головою тупіт ніг і спробував привернути до себе увагу. Як він пояснив, від мертвого сну його розбудив гамір на цвинтарі, але, отямившись, чоловік одразу зрозумів безвихідь свого становища.
   У статті повідомляють, що хворий уже видужував і мав би остаточно стати на ноги, якби не став жертвою якогось медичного експерименту. Лікарі застосували гальванічну батарею, й офіцер таки помер під час жахливого нападу, викликаного, як це часто трапляється, дією струму.
   Оскільки мова зайшла про гальванічну батарею, я пригадав, до речі, широко відомий і справді незвичайний випадок, коли її дія повернула до життя молодого лондонського повіреного, який два дні пролежав у могилі. Ця подія сталася в 1831 році й свого часу викликала величезну цікавість.
   Хворий, містер Едвард Степлтон, скоріше за все, помер від тифозної гарячки, щоправда, наявність де яких дивних симптомів викликала інтерес у його лікарів. Після уявної смерті медики попросили у близьких дозволу дослідити труп, проте одержали рішучу відмову. Як це часто трапляється, вони вирішили викопати мертве тіло й таємно зробити розтин. Лікарі без зайвих зусиль домовилися з викрадачами трупів, яких у Лондоні чимало; і на третю ніч після похорону тіло відкопали з могили завглибшки вісім футів і перенесли до палати приватної лікарні.
   Зробивши надріз на животі, лікарі звернули увагу на те, що тіло анітрохи не розклалося, і вирішили застосувати батарею. Вони робили спробу по спробі без особливого успіху, хіба що в кількох випадках конвульсії таки нагадували рухи живої людини.
   Час минав. Наближався світанок, і врешті було вирішено негайно починати розтин. Проте один із лікарів дуже хотів перевірити якусь свою теорію й переконав усіх піддати дії струму один із грудних м’язів. Грубо розсікли шкіряний покрив, абияк приєднали дріт; аж раптом небіжчик стрімким, але аж ніяк не схожим на судому рухом зіскочив зі столу на підлогу, постояв, тривожно роззирнувся і заговорив. Зрозуміти його слова було важко; і все ж таки це, понад усякий сумнів, були слова, це була спроба членороздільного мовлення. Скінчивши свою промову, він повалився додолу.
   Спочатку всі від жаху заклякли, але не можна було втрачати ані хвилини, і лікарі швидко отямилися. Стало зрозуміло, що містер Степлтон живий, хоча й непритомний. За допомогою ефіру його привели до тями, потім підлікували і за деякий час відправили до родичів і друзів, від яких воскресіння чоловіка приховували, поки не перестали побоюватися повторного нападу. Їхньому подиву й радісному потрясінню не було меж!
   Але найдивовижніше у цій історії – свідчення самого містера Степлтона. Він запевняє, що ні на мить повністю не втрачав притомності, туманно і плутано він усвідомлював усе, що з ним відбувалося відтоді, як лікарі оголосили його мертвим, і доти, коли він знепритомнів у лікарні. «Я живий», – такі були ті невиразні слова, які чоловік у відчаї намагався вимовити, втямивши, що потрапив у трупарню.
   Мені неважко було б розповісти ще багато подібних історій, проте, на мою думку, це зайве: адже й без того не залишається й тіні сумніву, що людей і справді ховають живцем. І якщо врахувати той факт, що через саму природу таких випадків нам украй рідко про них повідомляють, доведеться визнати, що вони, скоріше за все, дуже часто відбуваються без нашого відома. І справді, копаючи могили, грабарі часто виявляють кістяки у позах, які викликають найжахливіші підозри.
   Проте хай якими страхітливими є підозри, доля самих жертв набагато гірша! Можна із певністю сказати, що жодна інша подія не спричиняє настільки безвихідних тілесних і душевних мук, як поховання живцем. Нестерпний тиск у грудях… задушливі випари вогкої землі… холодні обійми савана… тіснота домовини… морок безпросвітної ночі… безгоміння, немов у безодні моря… незрима, але відчутна присутність хробака-переможця… а ще думки про повітря і зелену травичку над головою, спогади про улюблених друзів, які поспішили б на допомогу, якби дізналися про твоє лихо, і певність у тому, що вони так ні про що й не довідаються, а ти приречений навіки спочивати серед мерців, – повторюю, усе це наповнює ще живе серце крижаним і нестерпним жахом, перед яким відступає найсміливіша фантазія. Нам не дано зазнати таких страждань на землі, й ми не в змозі уявити нічого схожого навіть на дні Пекла. Цілком зрозуміло, що розповіді про це викликають жваву цікавість; однак ця цікавість під упливом побожного страху перед темою виправдовується нашим переконанням в істинності таких історій. Те, про що я розкажу далі, достеменно мені відоме – я сам усе це пережив.
   Кілька років мене мучили напади таємничої хвороби, яку лікарі умовно називають каталепсією, тому що не знаходять для неї влучнішого визначення. Хоча не тільки прямі й непрямі причини, а й сам діагноз цієї недуги залишається загадкою, зовнішні симптоми вивчені досить добре. Форми її відрізняються одна від одної лише своєю інтенсивністю. Іноді хворий лежить усього день або навіть менше в цілковитій летаргії. Він нічого не відчуває і не може поворухнутися; але в грудях чутно слабке серцебиття; тіло зберігає ледь відчутну теплоту; на вилицях іще помітні сліди рум’янцю; приклавши до вуст люстерко, можна виявити кволе, уривчасте дихання. Іноді ж заціпеніння триває тижні й навіть місяці; при цьому найпильніше спостереження, найретельніші медичні аналізи не встановлюють ніякої відмінності між нападом і тим незворотним станом, який називають смертю. Від поховання живцем такого хворого зазвичай рятують друзі, які знають про його хворобу, тож уважають, що це напад каталепсії, особливо якщо немає ознак розкладу. На щастя, хвороба розвивається поступово. Перші ж її прояви, хоч і приховані, не залишають сумнівів. А раз у раз напади стають сильнішими й довшими. У цьому й полягає головна гарантія від поховання. Нещасний той, у якого вже перший напад, як це часом буває, дуже гострий, адже ця людина майже неминуче приречена бути похованою заживо.
   Моя хвороба нічим особливо не відрізнялася від випадків, описаних у медичній літературі. Іноді без очевидної причини мене охоплювала напівнепритомність або напівнечутливість; і в цьому стані, не відчуваючи болю, втративши здатність ворушитися й, по суті, навіть думати, але неясно усвідомлюючи в летаргічному сні, що я досі живий і мене оточують люди, я перебував доти, доки не наступала криза, яка раптово повертала мене до цілковитої тями. Інколи ж нездужання долало мене одразу. Мене нудило, я відчував скутість і холод у всьому тілі, у голові паморочилось – і я падав як неживий. Після цього мене тижнями оточували порожнеча, морок, безмовність, і весь світ перетворювався в ніщо. Я поринав у цілковите небуття. Але що раптовіше ставалися такі напади, то повільніше я приходив до тями. Як ото світає день для самотнього безпритульного жебрака, який блукає вулицями довгої зимової ночі, так само мляво, так само безсило, так само радісно верталося до мене світло душі.
   Але, якщо не брати до уваги схильності до нападів, я мав міцне здоров’я і почувався цілком добре, крім хворобливого розладу звичайного сну. Прокидаючись, я не одразу приходив до тями і на деякий час опинявся в полоні безглуздого сум’яття; у такі хвилини усі мої розумові здатності, надто ж пам’ять, ніби зовсім зникали.
   Я не відчував ніяких тілесних страждань, але душа моя знемагала від мук. Уява малювала темні склепи. Я весь час говорив про епітафії, гробниці й хробаків. Я марив про смерть, і нав’язливий страх перед похованням живцем не полишав мене ні на мить. Страшна небезпека, що нависла наді мною, не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. Вдень мені несила було про неї думати, а вночі це перетворювалося на катування. Коли понура темрява застилала землю, я тремтів на саму думку про це, як то тремтять легкі пір’їни на катафалку. Коли ж тіло моє знемагало від безсоння, я заплющував очі лише після довгої внутрішньої боротьби, здригаючись від передчуття, що прокинуся в могилі. І ледь я поринав у сон, як мене негайно обступав світ примар, над якими літав, широко розпроставши чорні крила, той-таки всюдисущий дух смерті.
   Уві сні мене гнітили численні кошмари, але я змалюю лише одне марево. Наснилося мені, що я поринув у каталептичний транс, триваліший і глибший за звичайний. Раптом крижана рука торкнулася мого чола, і тривожний уривчастий голос шепнув мені на вухо: «Прокинься!»
   Я сів. Навколо панувала непроглядна темрява. Я не міг розгледіти того, хто мене розбудив. Я не пам’ятав ні часу, коли запав у заціпеніння, ні місця, де це сталося. Я не рухався і, намагаючись зібратися на думці, відчув, як крижана рука несамовито стиснула мій зап’ясток, струснула ним, а уривчастий голос повторив:
   «Прокинься! Хіба я не наказав тобі прокинутися?»
   «Але хто ти?» – запитав я.
   «Там, де я існую, у мене немає імені, – сумно відповів голос. – Колись я був смертним, а тепер я демон. Колись я був безжалісним, а тепер я милосердний. Ти відчуваєш, що я тремчу. Зуби мої цокочуть, але аж ніяк не від холоду ночі – цієї вічної ночі. Проте це нестерпно. Як ти можеш безтурботно спати? Мені не дає спокою волання передсмертних мук. Бачити це – понад мої сили. Прокинься! Ходи за мною в безодню ночі, і я відкрию перед тобою могили. Чи це не видовище горя? Дивись!»
   Я придивився; і по волі невидимого, який досі стискав мій зап’ясток, переді мною розкрилися могили усього людства, і з кожної заструменіло слабке фосфоричне світло, породжене тлінням; мій погляд проникав у таємні глибини, розрізняв закутані в савани тіла, які сумно й урочисто лежали серед могильних хробаків. Але… о жах! Не всі вони заснули непробудним сном – на багато мільйонів більше було інших, не спочилих навік; довкола все кволо ворушилося; звідусіль долинало безутішне волання; з глибин численних могил чувся сумний шелест похоронних покривал. Я побачив, що чимало небіжчиків так чи інак змінили ті застиглі, незручні пози, у яких їх було поховано. Я все дивився й дивився, а голос тим часом знову прошепотів: «Хіба ж це… О, хіба ж це не видовище горя?» Але перш ніж я встиг вимовити бодай слово, крижана рука випустила мій зап’ясток, фосфоричні вогні згасли і земля зімкнулася над могилами, а звідти вихопився все той же розпачливий крик:
   «Хіба ж це… О Господи, хіба ж це не видовище горя?» Кошмари, які ночами отруювали мій сон, часто мучили мене й удень. Мої нерви були перенапружені, я став жертвою постійних страхів. Я не наважувався їздити верхи, не наважувався ходити, позбавив себе задоволення від прогулянок і безвихідно сидів удома. Одне слово, я не хотів навіть на коротку мить розлучатися з людьми, які знали про мою хворобу; боявся, що станеться напад і мене, недовго думаючи, поховають. Я не довіряв турботам і відданості найближчих своїх друзів. Побоювався, аби під час затяжного нападу їх не переконали в тому, що мене повернути до життя неможливо. Ба більше, я хвилювався, що завдаю їм забагато турбот і при першому ж тривалому нападі вони будуть тільки раді позбутися мене назавжди. Марно намагалися вони заспокоїти мене найурочистішими обіцянками. Я вимагав священних клятв, що мене поховають лише після того, коли розпад тіла зайде так далеко, що вже не можна буде зберігати труп. Але незважаючи на це, охоплений смертним страхом, я був глухий до голосу розуму й не знав спокою. Я придумав безліч хитромудрих застережних засобів. Поміж усього іншого, я звелів так переобладнати наш родинний склеп, щоб його можна було легко відчинити зсередини. Від найслабшого тиску на довгий важіль, виведений углиб гробниці, залізні двері негайно розчинялися. Було зроблено отвори, які пропускали повітря і світло, а також зручні сховища для їжі й води, до яких можна було вільно дотягнутися з наготованої для мене труни. Власне, домовину було вимощено зсередини м’якою й теплою тканиною, а віко було оснащено таким самим пристроєм, що й двері склепу, із пружинами, які відкидали його при найменшому порусі тіла. Крім того, на стелі склепу був підвішений великий дзвін, а мотузку від нього мали прошелити через отвір у труні й прив’язати до моєї руки. Проте… Що може вдіяти передбачливість перед волею долі? Навіть усі ці хитромудрі пристрої не змогли позбавити від пекельних мук поховання заживо нещасного, який був на них приречений!
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 [12] 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация