А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Провалля і маятник (збірник)" (страница 11)

   Mаска Червоної Смерті

   Уже давно спустошувала країну Червона Смерть. Жодна епідемія ще не була настільки жахливою та згубною. Кров була її гербом, а печаткою – моторошний багрянець крові! Гострий біль, несподіване запаморочення, а потім з усіх пор починала цебеніти кров – і приходила смерть. На тілі, надто ж на обличчі жертви з’являлися криваво-червоні плями – і годі було чекати прокаженому на допомогу чи співчуття друзів і родичів. Хвороба не давала надії на порятунок: від перших її спазмів і до останніх судом минало щонайбільше півгодини.
   Але принц Просперо був, як завжди, веселий – ні його серце, ні розум не знали страху. Коли володіння нашого героя майже збезлюділи, він прикликав до себе тисячу найбадьоріших і найвитриваліших друзів – лицарів і дам свого двору – й усамітнився з ними, відмежувавшись від світу, в одному зі своїх замків-монастирів. То була простора й велична будівля, зведена відповідно до дивакуватого, але водночас вельможного смаку принца. Міцний мур із залізною брамою оперізував замок. Ви йшовши за огорожу, придворні винесли до брами горни й важкі молоти і наглухо заклепали всі її засуви. Усі одностайно вирішили замкнути всі входи та виходи, щоб не прокралися до них божевілля й розпач. У монастирі було все необхідне для життя. Отож завбачливі придворні могли не боятися підхопити заразу. А ті, хто лишився за муром, нехай самі про себе подбають! Не час було тепер сумувати або поринати в роздуми. Принц зробив усе можливе, аби не бракувало розваг. Тут були фіґлярі й імпровізатори, танцівниці й музиканти, красуні й вино. Усе це було тут, а ще тут була безпека. А зовні панувала Червона Смерть.
   Коли збігав п’ятий або шостий місяць їхнього затворницького життя в замку, а поза мурами люто шаленіла чума, принц Просперо запросив тисячу своїх друзів на бал-маскарад, пишнішого за який іще не бачив світ.
   Пишним видовищем був той маскарад. Але спершу я опишу вам зали, у яких він відбувався. Їх було сім – сім розкішних покоїв. У більшості замків вони утворюють довгу пряму анфіладу, двері розчиняються навстіж, і ніщо не заважає охопити поглядом усю перспективу. Але замок Просперо, як і слід було сподіватися від його власника, схильного до всього bizarre,[31] було побудовано зовсім по-іншому. Кімнати розташовувалися у такий вигадливий спосіб, що з одного разу можна було оглянути лише одну з них. Що двадцять-тридцять кроків гостей очікував ріг, а за кожним рогом – якесь нове дивацтво. У кожному покої, праворуч і ліворуч, посередині стіни було високе вузьке вікно готичного стилю, яке виходило на криту галерею, яка в свою чергу повторювала зиґзаґи анфілади. Вікна ці були з кольорового скла, і їхній колір гармоніював з оздобленням кімнати. Так, кімната у східному кінці галереї була оббита блакитним шовком, і вікна в ній були яскраво-сині. Друга кімната була прибрана червоним, і шибки тут були пурпурові. У третій кімнаті, зеленій, такого ж кольору були й вікна. У четвертій кімнаті барви та освітлення були жовтогарячі, у п’ятій – білі, в шостій – фіолетові. Сьома кімната була запнута чорним оксамитом: чорне драпірування спускалося тут із самісінької стелі й важкими бганками спадало на килим з такого ж чорного оксамиту. І тільки в цій кімнаті забарвлення вікон відрізнялося від оздоблення: тут шибки були яскраво-багряні – кольору крові. В жодному з семи покоїв серед численних золотих прикрас (деякі навіть звисали зі стелі) не було ні ламп, ні канделябрів. Не свічі й не лампи освітлювали кімнати: на галереї, що оточувала анфіладу, проти кожного вікна стояв масивний триніжок із запаленою жаровнею, й вогонь, просочуючись крізь шибки, заливав приміщення кольоровим промінням, від чого все довкола набувало якогось примарного, химерного вигляду. Проте в західній – чорній – кімнаті світло, яке промикалося крізь криваво-червоне скло і падало на темні завіси, здавалося особливо таємничим і так спотворювало обличчя присутніх, що лише деякі з гостей наважувалися переступити її поріг.
   А ще в цій кімнаті біля західної стіни містився велетенський годинник із чорного дерева. Його важке вагадло з монотонним приглушеним подзвоном гойдалося з боку в бік, а коли стрілка завершувала коло, з мідних легенів вихоплювався дивовижний звук: виразний і гучний, проникливий і напрочуд музичний, такий незвичайний за своєю силою й тембром, що оркестранти змушені були щогодини зупинятися, аби його вислухати. Пари танцюристів мимоволі переставали кружляти, веселуни, ніяковіючи, на мить завмирали, і поки годинник вибивав удари, полотніли обличчя навіть найлегковажніших, а старші й розсудливіші мимоволі проводили рукою по чолу, відганяючи якусь неясну та неприємну думку. Та допіру годинник замовкав, одразу ж покої наповнював веселий сміх; музики перезиралися, ніби насміхаючись зі свого безглуздого переляку, й кожен нишком присягався іншому, що наступного разу ці звуки його не збентежать. Проте коли збігали шістдесят хвилин – три тисячі шістсот секунд швидкоплинного часу – і годинник знову починав бити, усе повторювалося: присутніх охоплювали сум’яття та тривога.
   І все-таки то було чудове й веселе свято. Принц вирізнявся своєрідним смаком: він особливо любив барви й зовнішні ефекти і нехтував модою. Кожний його задум був сміливий, незвичайний і втілювався з варварською розкішшю. Багато хто назвав би принца божевільним, але його близькі були іншої думки. Втім, повірити їм могли лише ті, хто близько був знайомий із принцем.
   Принц майже повністю особисто керував оздобленням сімох кімнат до цього грандіозного fete.[32] У підборі масок теж відчувалася його рука. І звичайно ж, то був гротеск! У всьому – пишність і мішура, ілюзорність і пікантність, на взір того, що ми пізніше побачили в «Ернані». Довкола кружляли фантастичні істоти, й у кожної в постаті чи в одязі було щось безглузде. Усе дійство, здавалося, було породженням хворобливої уяви, гарячкового марення божевільного. Чимало з цього було гарним, чимало – аморальним, чимало – bizarre, інше навіювало жах, а часто зустрічалося й таке, що мимоволі викликало відразу. У кожній із кімнат чаїлися примари. Вони – ці примари, – вигинаючись і звиваючись, миготіли тут і там, у кожній новій кімнаті змінювали колір, і здавалося, наче дикі звуки оркестру – лишень відлуння їхніх кроків. А часом із зали, оздобленої чорним оксамитом, долинали удари годинника. І тоді на хвильку все завмирало й ціпеніло – все, крім голосу годинника, – а фантастичні істоти наче приростали до місця. Та щойно удари затихали – а лунали вони недовго, – як веселий, ледве приглушений сміх знову наповнював анфіладу і знову гриміла музика, знову оживали примари, і ще смішніше кривлялися маски, облиті сяєвом з барвистих шибок, крізь які цідилося світло жаровень.
   Але до кімнати, що була в західному кінці галереї, не наважувалася тепер зайти жодна з масок: наближалася північ, і багряні промені світла вже суцільним потоком ллялися крізь криваво-червоні шиби, від чого жалобна чорнота запон здавалася особливо моторошною. Той, чия нога ступала на чорний килим, коли бив годинник, чув похоронний передзвін, і серце стискалося ще дужче, ніж у тих, хто чув ці звуки в далекому кінці анфілади.
   Інші кімнати були переповнені – тут гарячково пульсувало життя. Й ось саме в розпал свята годинник почав вибивати полуніч. Стихла музика, перестали кружляти у вальсі танцюристи, і всіх охопила якась незрозуміла тривога. Цього разу годинник мав пробити дванадцять разів, і що довше він бив, то дужче закрадалася тривога в серця найвідчайдушніших. І можливо, саме тому не встигло стихнути останнє відлуння останнього удару, як багато хто з присутніх раптом побачив маску, якої досі ніхто не помічав. Чутка про появу нової маски одразу облетіла всіх присутніх; її передавали пошепки, поки не загуділа, не задзижчала вся юрба, виказуючи спочатку невдоволення та подив, а потім – страх, переляк й огиду.
   Поява звичайного перебиранця не викликала б, зрозуміло, ніякої сенсації серед такого химерного збіговиська. І хоча в цьому нічному святі панувала воістину неприборкана фантазія, новий гість переступив межі дозволеного – навіть ті, які визнавав принц. Й у найлегковажнішому серці є струни, яких не можна торкнутися, не змусивши їх забриніти. Навіть найзухваліші люди, які жартують із життям і смертю, мають щось таке, з чого вони не дозволяють собі сміятися. Здавалося, що в цю хвилину кожен із присутніх відчув, наскільки недотепне і недоречне вбрання й манери незнайомця. Гість був високий на зріст, виснажений і з голови до п’ят запнутий у саван. Маска, за якою ховалося його обличчя, настільки точно відтворювала застиглі риси мерця, що навіть найпильніший і найприскіпливіший погляд навряд чи розпізнав би облуду. Втім, і це не збентежило б ватагу, а можливо, навіть викликало б схвалення. Але жартівник наважився додати собі схожості з Червоною Смертю. Одяг його був заплямований кров’ю, а на чолі проступав жахливий багрянець.
   Та ось і принц Просперо побачив нову примару, що, немов для того, щоб краще зіграти свою роль, урочисто походжала серед пар танцюристів, і всі помітили, що спершу принца пройняв дрож – чи то від жаху, чи то від огиди, – а наступної миті обличчя його почервоніло від люті.
   – Хто насмілився?! – хрипко заверещав він до придворних, що стояли поряд. – Хто дозволив собі цей диявольський жарт? Схопити і зірвати з нього маску, щоб ми знали, кого нам уранці повісити на мурі!
   Слова ці принц Просперо вимовив у східній, блакитній, кімнаті. Голосно і чітко пролунали вони у всіх сімох покоях, адже принц був сильний і рішучий, і на помах його руки негайно затихла музика.
   Це відбувалося в блакитній кімнаті, де перебував принц, оточений юрбою сполотнілих придворних. Почувши його наказ, юрба кинулася була до незнайомця, який стояв поблизу, але той раптом спокійним і впевненим кроком попрямував до принца. Ніхто не зважився підняти на шаленця руку – такий незбагненний жах викликала його зарозумілість. Безборонно пройшов він повз принца – гості в єдиному пориві притиснулися до стін, аби звільнити йому дорогу, – і тією ж неквапною та урочистою ходою, яка відрізняла його від інших гостей, перейшов із блакитної кімнати в червону, із червоної – в зелену, із зеленої – в жовтогарячу, звідти – в білу і нарешті – у чорну, а його так ніхто і не наважився зупинити. Тоді принц Просперо, не тямлячи себе від люті й сорому за миттєву свою малодушність, кинувся вглиб анфілади; але ніхто з придворних, яких охопив смертельний жах, не пішов за ним. Принц біг з оголеним кинджалом у руці, а як наздогнав ворога на порозі чорного покою, той раптом озирнувся і вперіщив у нього свій погляд. Пролунав пронизливий зойк, і кинджал, зблиснувши, впав на жалобний килим, куди за мить гримнулось і мертве тіло принца. Тоді, зібравши всю мужність свого розпачу, юрба кинулася до чорної кімнати. Та допіру торкнулися вони лиховісної постаті, що застигла на весь зріст у тіні годинника, як від жаху мало не з’їхали з глузду, бо відчули, що під саваном і моторошною маскою нічого немає.
   Тепер уже ніхто не сумнівався, що це прийшла сама Червона Смерть. Вона прокралася, мов злодій уночі. Один по одному падали гульвіси в заплямованих кров’ю бенкетних залах і вмирали в тих самих позах, у яких наздогнала їх смерть. А як помер останній гість, зупинився ебеновий годинник, погасли жаровні, й над маєтком запанували Морок, Загибель і Червона Смерть.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 [11] 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Навигация по сайту


Читательские рекомендации

Информация