А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Снігова королева (збірник)" (страница 4)

   Розділ п’ятий
   Маленька Розбійниця


   Карета їхала дрімучим лісом й сяяла, мов смолоскип. Побачили її розбійники і не могли встояти перед спокусою пограбувати заможних мандрівників.
   – Це золото! Золото! – закричали вони й накинулись на карету, перепинивши коней. Розбійники повбивали ескорт, кучера і лакея, а тоді витягли Герду з карети.
   – Яка ж вона гарненька й пишненька, нібито відгодовувалась на горіхах! – сказала стара розбійниця, яка мала страхітливу бороду й кущисті брови. – Вона смачна, як молоде ягня; ох, як же вона нам смакуватиме!
   Стара розбійниця витягнула гострого ножа, і він загрозливо зблиснув.
   – Ой! – тієї ж миті скрикнула розбійниця. Це її донька вискочила їй на шию і вкусила за вухо.
   Донька була диким і неслухняним дівчиськом; мати так сварила її, що забула про намір убити Герду.
   – Ця дівчинка буде моєю іграшкою, – сказала Маленька Розбійниця. – Вона віддасть мені муфту й сукенку і спатиме зі мною у ліжку.
   Свавільне дівчисько знову вкусило матір, потім перекинулось у повітрі й підстрибнуло. Усі розбійники засміялись; вони казали:
   – Гляньте-но, як наша отаманка танцює зі своїм дитинчам!
   – Я хочу покататись на цій кареті, – заявила тим часом Маленька Розбійниця. Вона завжди все робила по-своєму, бо дуже була свавільною і впертою.
   Маленька Розбійниця сіла в карету разом із Гердою і поїхала в ліс. Дівчисько було на зріст приблизно таке ж, як і її полонянка, але значно дужче: воно мало ширші плечі й смаглявішу шкіру, очі були майже чорні, а погляд похмурий. Маленька Розбійниця обв’язала Герду мотузком навколо талії та й сказала:
   – Вони тебе не вб’ють, поки ти мені не набриднеш. Сподіваюсь, ти принцеса.
   – Ні, – зізналась Герда. Потім вона розказала Розбійниці всю історію про те, як вона шукала Кая.
   Маленька Розбійниця пильно подивилась на полонянку, трошки схилила голову й промовила:
   – Вони тебе не вб’ють, навіть коли я на тебе розізлюсь. Я сама це зроблю.
   Потім вона витерла сльози з очей Герди, забрала в неї муфту й засунула туди руки. Муфта виявилась м’якою і теплою.
   Зрештою вони приїхали. Карета спинилась у внутрішньому дворі розбійницького замку. Він був геть занедбаний – стіни порепалися від верху до низу.
   З тріщин вилітали галки й ворони, збіглися звідусіль великі білі бульдоги, кожен з яких міг загризти людину, але гавкати їм заборонили. У великому закуреному залі яскраве багаття палало просто на кам’яній підлозі. Комина не було, тож дим підіймався до стелі й знаходив собі вихід крізь тріщини. У великому казані варилась юшка, а на рожнах смажились зайці та кролики.
   – Сьогодні ти спатимеш зі мною та моїми звірятами, – сказала Маленька Розбійниця після вечері. Вона забрала Герду собою до закутку, де була постелена солома й кілька килимів. Зверху на жердках сиділо більше сотні голубів. Вони спали, але коли дівчата увійшли, декотрі голуби попрокидалися.
   – Тут усе належить мені, – сказала Маленька Розбійниця. Вона схопила найближчого голуба за ноги і трусила його, аж він заходився махати крильми. – Поцілуй його! – наказала вона Герді, піднісши голуба до її обличчя. – Тут сидять дикі голуби, – вела далі Маленька Розбійниця й вказала на двійко птахів у клітці, закріпленій на стіні. – Ці крутії негайно втекли б, якби я їх не закривала. А ось мій улюбленець, – на цих словах Розбійниця заходилась крутити ріг великому оленю з блискучим мідним кільцем на шиї. Він виглядав дуже виснаженим. – Його ми також змушені тримати прив’язаним, щоб він не втік. Щовечора я лоскочу його шию своїм гострим ножем, і це страшенно його лякає.
   Маленька Розбійниця витягнула ножа, застромленого у щілину в стіні, й легко ковзнула ним по шиї оленя. Бідолашна тварина почала бити копитом, а Розбійниця розсміялась і штовх нула Герду на ліжко.
   – Ти і спиш із цим ножем? – спитала Герда, злякано дивлячись на гостре лезо.
   – Я завжди тримаю біля себе ножа, коли сплю, – запевнила Маленька Розбійниця. – Ніхто не знає, що може статися. А тепер розкажи мені ще раз про Кая і про свою мандрівку.
   Герда ще раз розказала свою історію. Маленька Розбійниця поклала одну руку під шию Герди, а в іншій тримала ножа. Незабаром вона вже міцно спала. Але Герда не могла навіть заплющити очей. Вона не знала, житиме чи загине. Грабіжники сиділи довкола багаття, пиячили і горлали пісень, а Стара Розбійниця вешталась поблизу. Для маленької полонянки все це було жахливо.
   І раптом дикі голуби сказали:
   – Гу, гу… Ми бачили Кая. Біла пташка несла його санчата, а він сам сидів у санях Снігової Королеви, що мчали лісом. Ми сиділи у гнізді, й Королева дихнула на нас, усі пташенята позамерзали на смерть. Лиш ми двоє вижили. Гу, гу…
   – Що ви кажете? – скрикнула Герда. – Куди прямувала Снігова Королева? Вам щось про це відомо?
   – Найпевніше, вона прямувала до Лапландії, де завжди сніг і лід. Спитай ліпше в оленя.
   – Так, там завжди сніг і лід, – промовив олень. – Це гарне місце. Там можна вільно скакати й бігти сяючими сніговими просторами. Там стоїть літнє шатро Снігової Королеви, але її головний замок розташований на Північному полюсі, на острові Шпіцберген.
   – Ох, мій Каю, маленький Каю! – зітхнула Герда.
   – Лежи тихо, – буркнула Маленька Розбійниця. – Бо встромлю в тебе ножа.
   Зранку Герда переказала їй слова диких голубів. Маленька Розбійниця спохмурніла, схилила голову й сказала:
   – Усе це балачки. Ти що, справді знаєш, де та Лапландія? – спитала вона в оленя.
   – Ніхто не знає цього краще за мене, – впевнено відповів той, зблиснувши очима. – Я народився і виріс там, я гасав тими засніженими просторами.
   – Тоді слухай сюди, – сказала Маленька Розбійниця. – Зараз уся зграя розбіглася, тільки моя мамка тут. Але опівдні вона завжди дудлить пійло з великої пляшки і лягає поспати. Тоді я дещо для вас зроблю.
   На цих словах Маленька Розбійниця злізла з ліжка, кинулась своїй матері на шию і смикнула її за бороду з криком:
   – Доброго ранку, моя люба кізко!
   Мати у відповідь луснула доньку по носі, аж той почервонів, – так вона висловлювала свою любов.
   Коли мати напилась і лягла спати, Маленька Розбійниця підійшла до оленя й сказала:
   – Я б із превеликою радістю полоскотала твою шию ножем ще кілька разів, бо це було дуже кумедно, але дарма. Зараз я відв’яжу твою мотузку. Ти звільнишся і зможеш помчати до своєї Лапландії. Але є одна умова: ти мусиш відвезти цю дівчинку до замку Снігової Королеви, куди забрали її друга. Ти ж чув історію, яку вона розповіла мені, – вона говорила голосно, й ти мусив слухати.


   Олень на радощах аж підстрибнув. Маленька Розбійниця підсадила Герду на його спину, завбачливо прив’язала її і навіть віддала свою подушку, щоб дівчинці було зручніше сидіти.
   – Забирай свої черевики, – сказала вона. – Ти без них замерзнеш. Але муфту віддати не можу – вона мені дуже вже подобається. А щоб твої руки не мерзли, тримай теплі рукавиці моєї матері. Вони тобі будуть аж до ліктів. Зараз я їх на тебе надягну. Ну ось, твої руки виглядають точнісінько, як руки моєї матері.
   Герда аж заплакала від розчулення.
   – Ану не смій рюмсати! – гаркнула Маленька Розбійниця. – Ти маєш зараз виглядати щасливою. Ось тримай ще два буханці й шмат шинки, щоб мала що поїсти, коли зголоднієш.
   Коли клунок із їжею був надійно закріплений, Маленька Розбійниця відчинила двері, вгамувала собак, а потім своїм гострим ножем перерізала припону і сказала оленеві:
   – А тепер біжи щосили і пам’ятай, що мусиш дбати про дівчинку.
   Тоді Герда простягнула свою руку, закутану великою рукавицею, щоб попрощатись із Маленькою Розбійницею, і олень стрімко помчав. Він летів крізь дрімучий ліс, через болота й поля – так швидко, як тільки міг. Завивали вовки, каркали ворони, а олень усе біг і біг, аж мандрівники побачили, як небо сяє червоними вогнями, неначе там горить багаття.
   – Ось моя рідна земля, – промовив олень. – Поглянь: це північне сяйво!
   І знову помчав. Але все ж запаси їжі скінчились раніше, ніж вони добрались до Лапландії.

   Розділ шостий
   Лапландка і фінка



   Вони спинились біля маленької хатки. Вона виглядала дуже убого: дах перехнябився, а двері були такі низькі, що люди мусили заповзати туди на колінах. Удома була тільки стара лапландка, яка готувала рибу при світлі каганця. Олень розповів їй про свої поневіряння, а потім – історію Герди. Дівчинка настільки замерзла, що сама говорити не могла.
   – Бідолашка, – пожаліла її лапландка, – ти подолала такий довгий шлях! А тобі треба ще далі, за сотні мить звідси, до Фінляндії. Снігова Королева живе там. Я напишу кілька слів на в’яленій рибині, бо паперу в мене немає, і ти занесеш моє послання фінці, яка живе там. Вона зможе тобі розказати більше, ніж я.
   Тож коли Герда зігрілася й попоїла, жінка написала кілька слів на в’яленій рибині й сказала Герді берегти послання як зіницю ока. Потім лапландка допомогла дівчинці знову залізти верхи на оленя, і той помчав далі швидко, як вітер. Спалах за спалахом з’являлось прекрасне блакитне північне сяйво у небі протягом цілої ночі. Зрештою мандрівники дістались до Фінляндії і постукали у комин хижки, де мешкала фінка, – адже в цій хатині не було дверей. Вони пролізли всередину, й там виявилось страх як гаряче. Фінка виявилась маленькою на зріст і дуже брудною, до того ж на ній майже не було одягу. Вона допомогла Герді зняти верхній одяг, рукавиці й роззутися. Потім фінка поклала оленеві на голову шмат льоду і заходилась читати послання на в’яленій рибині. Після того як вона прочитала його тричі й вивчила напам’ять, вона вкинула рибину до каструлі, де варився суп, бо не звикла марнувати харчі. Олень розповів свою історію першим, за ним настала черга Герди, і фінка слухала їх, але нічого не казала.
   – Ти така мудра, – звернувся до неї олень. – Я знаю, ти можеш зв’язати всі вітри світу шматком мотузки. Якщо моряк розпустить один вузол, повіє легкий вітерець; коли він розпустить другий, вітер повіє дужче; але якщо він розв’яже всі вузли, зірветься шторм, здатний з корінням повиривати цілі ліси. Хіба ти не можеш дати цій дівчинці таку силу, щоб вона змогла перемогти Снігову Королеву?
   – Від сили, – сказала фінка, – зиску небагато.
   Вона підійшла до полиці, взяла й розгорнула велику шкуру, на якій були накреслені загадкові літери. Фінка читала їх, аж піт покотився градом з її чола. Потім завела оленя у куток і, міняючи кригу в нього на голові, прошепотіла:
   – Кай і справді в Снігової Королеви. Але він там почувається якнайкраще, він переконаний, що це – найпрекрасніше місце у світі. Думає він так тому, що має крихітні уламки дзеркала у серці і в оці. Їх треба дістати, а то він ніколи не стане людиною, і Снігова Королева назавжди збереже свою владу над ним.
   – А ти можеш дати Герді якусь річ, що допоможе їй перебороти цю владу?
   – Я не можу дати їй більшої сили, ніж та, якою вона вже володіє, – сказала фінка. – Хіба ти не бачиш, яка вона сильна? Як люди й звірі допомагають їй, і як добре вона долає свій нелегкий шлях, зовсім боса. Вона не може отримати від мене жодної сили, могутнішої, ніж та, яка вже в неї є. Герда має чисте й невинне серце. Якщо вона сама не зможе здолати Снігову Королеву й дістати скалки дзеркала із серця й ока Кая, ми нічим їй не допоможемо. За дві милі звідси починаються володіння Снігової Королеви. Ти зможеш довезти туди дівчинку й зсадити її біля великого куща, всіяного червоними ягодами. Не барися й швидше повертайся сюди.
   Фінка посадила Герду на оленя, й він помчав уперед.
   – Ой, я забула взути черевики й одягнути рукавиці! – скрикнула Герда, щойно її пробрав холод, але олень не спинявся, поки не привіз дівчинку до куща з червоними ягодами. Тут Герда опустилась на землю, олень поцілував її, і великі мерехтливі сльози покотились по його щоках. Тоді олень залишив її саму і якомога швидше заспішив назад.


   Бідолашна Герда залишилась стояти там одна-однісінька – без черевичків, без рукавиць, у самому серці холодної, суворої, скутої кригою Фінляндії. Вона побігла уперед, у той час як її оточили юрми велетенських сніжинок. Утім, вони не могли падати з неба – воно було чисте й світилось відблисками північного сяйва. Сніжинки кружляли над землею, і що ближче вони підлітали до дівчинки, то більшими ставали. Герда пам’ятала, якими величезними й досконалими вони виглядали крізь збільшувальне скло. Але ці були справді величезні, здавалося, що це військо Снігової Королеви, яке набрало найдивовижніших форм. Деякі сніжинки скидались на дикобразів, інші нагадували сплетених змій із витягнутими головами, а деякі були схожі на товстих ведмедиків із настовбурченою шерстю. Але всі вони були сліпучо-білими живими сніжинками. Герда почала промовляти «Отче наш». Було так холодно, що дівчинка бачила власний подих – він парою виривався з рота, коли вона вимовляла слова. Герда молилася, і пари більшало – подих набував форми маленьких янголів. У них на головах були шоломи, а в руках – списи й щити. Янголів ставало дедалі більше, і коли Герда скінчила молитву, навколо неї зібрався цілий легіон. Вони спрямували свої списи на сонмище страхітливих сніжинок, і ті розлетілись на сотні шматочків. Тепер Герда змогла сміливо й безпечно продовжувати шлях. Янголи пестили її руки й ноги, і їй не було холодно.
   А зараз подивимось, чим зайнятий Кай. Як по правді, він зовсім не думав про Герду й навіть припустити не міг, що вона стоїть перед палацом.

Чтение онлайн



1 2 3 [4] 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация