А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Снігова королева (збірник)" (страница 16)

   Ялинка



   Далеко в лісі росла гарненька маленька ялинка. Вона почувалася нещасною, бо дуже хотіла бути високою, як її сусіди – сосни та ялини, що росли поруч. Сонце світило, легенький вітерець бавився з гіллям, повз ялинку проходили дітлахи, весело перемовляючись, але вона на все це не зважала. Інколи дітлахи несли великі кошики з малиною та суницями. Вони сідали перепочити біля ялинки й захоплювались нею, але від цього ялинка почувалася ще більш нещасною.
   Кожного року на ялинці виростали нові пагони. Вона росла і скаржилась:
   – Ох! Хотіла би я бути такою високою, як інші дерева. Тоді б я розкинула гілля на всі боки, пташки звили б гнізда у моїй кроні, і я статечно погойдувалася б під вітром, як мої високі побратими.
   Деревце було настільки невдоволене, що не раділо теплим сонячним променям, птахам, рожевим хмарам, які пропливали по небу. Інколи взимку, коли землю вкривав сніг, повз ялинку скакав заєць і навіть перестрибував через неї! Деревце неабияк ображалось на таку неповагу. Коли минуло дві зими й почалась третя, ялинка виросла, і тепер заєць мусив її оббігати. Але вона досі не вгамувалась і нарікала на життя:
   – Ох, якби ж я швидше могла вирости високою та дорослою! Немає нічого гіршого на світі, ніж бути маленькою.
   Восени, як зазвичай, прийшли лісоруби і зрізали кілька найвищих дерев. Молода ялинка вже підросла і тепер здригалась, коли бачила, як величні дерева падали на землю. Коли на них обтинали гілки, стовбури виглядали такими голими, що їх заледве можна було впізнати. Потім стовбури вантажили на вози й кіньми тягнули з лісу. «Куди їх забрали? Що з ними буде потім?» – молодій ялинці страшенно кортіло знати відповіді на ці запитання. Тож навесні, коли з вирію повернулись ластівки й журавлі, вона запитала в них:
   – Чи не знаєте ви, куди забрали ті дерева? Чи не стрічали ви їх, бува?
   Ластівки нічого не знали, але журавель трошки поміркував, а тоді кивнув головою і сказав:
   – Думаю, я знаю. Коли я летів до Єгипту, то зустрів кілька кораблів. Їхні новенькі щогли пахли хвоєю. Я думаю, що це могли бути ці дерева, – вони виглядали дуже, дуже статечно.
   – Як би я хотіла вирости такою високою, щоб мене забрали в море! – зізналась ялинка. – А що таке – море? На що воно схоже?
   – Треба занадто багато часу, щоб це пояснити, – сказав журавель і заспішив кудись.
   – Насолоджуйся своєю юністю, – промовив сонячний промінь. – Насолоджуйся молодим буянням і життям.
   І вітер поцілував деревце, а роса скропила її слізьми. Проте ялинка не звертала на них уваги.
   Надійшли різдвяні свята, і люди зрубали багато молодих деревець – навіть нижчих і молодших, ніж ялинка. Вона сумувала вдома, у своєму лісі, й не цінувала ні відпочинку, ані спокою. А молоді деревця повантажили на сани й повезли.
   – Куди вони мандрують? – запитувала ялинка. – Вони не вищі за мене. Як по правді, одне навіть нижче. І чому їм не обрізали гілки? Куди ж їх забрали?
   – Ми знаємо, ми знаємо, – цвірінькали горобці. – Ми зазирали у вікна будинків, що стоять у місті, й тепер ми знаємо, що з ними роблять. Їх ошатно прикрашають найчарівнішими прикрасами. Ми бачили, як вони стоять посеред теплих кімнат, оздоблені різними гарними речами: медовими пряниками, позолоченими яблуками, іграшками і сотнями воскових свічок.
   – А далі, – запитувала ялинка, й від хвилювання тремтіли всі її гілочки, – що відбувається далі?
   – Далі ми не бачили, – відповіли горобці. – Та нам і цього досить.
   «Хотіла б я знати, чи станеться колись щось таке прекрасне зі мною? – думала ялинка. – Певно, це навіть краще, ніж плавати морями. Я цього прагну всією душею! Ох! Коли вже знову буде Різдво? Зараз я така ж висока й пишна, як ті ялинки, котрі забрали минулого року. Якби ж то я зараз лежала на санях, або стояла у теплій кімнаті, прикрашена всіма цими блискітками й гарними речами! А потім? Певно, щось навіть краще й прекрасніше, інакше для чого ялинку прикрашали б? Звісно, далі має статись якесь диво! Але яке? Я просто знемагаю від очікування. Навіть не знаю, що зі мною».
   – Тішся разом з нами, – промовляли до ялинки вітерець і сонячні промені. – Насолоджуйся життям на свіжому повітрі.
   Але дерево досі не вміло радіти життю, хоч і росло щодня. Аж випадкові перехожі почали казати:
   – Яка гарна ялинка!
   Наближалось Різдво. Невдоволену ялинку зрубали першою. Коли сокира відітнула стовбур, ялинка застогнала і впала на землю. Вона миттю забула всі свої передчуття щастя й відчула сум за домівкою в лісі, яку доводиться покидати. Вона знала, що більше ніколи не побачить рідних старих побратимів-дерев, так само як і низеньких кущів й різнобарвних квітів, що росли поруч. Може, їй не доведеться більше бачити навіть птахів. Та й подорож виявилася не надто приємною. Ялинка прийшла до тями тоді, коли її вивантажили на внутрішньому дворі якогось будинку разом із кількома іншими деревами. Вона почула чоловічий голос:
   – Нам потрібна тільки одна. Ось ця – найгарніша.
   Потім прийшло двоє служників у чудових лівреях і віднесли ялинку до великої зали. На стінах висіли картини, біля великого каміну стояла чимала китайська ваза, розмальована левами. А ще там були крісла-гойдалки, диванчики, оббиті шовком, і великі столи, де лежали картинки, книжки й іграшки, що коштували купу грошей, – принаймні так казали діти. Потім ялинку поставили у велику бочку, наповнену піском. Як вона тремтіла! «Що зі мною станеться далі?» – думала вона. Прийшло кілька молодих панночок і разом зі слугами заходились прикрашати дерево. На одну гілку вони повісили маленькі кошички, вирізані з кольорового паперу, і кожен кошичок був наповнений льодяниками. З інших гілок звисали позолочені яблука й волоські горіхи – здавалось, ніби вони тут і ростуть. А зверху по колу розмістили сотні червоних, блакитних, білих свічечок – їх міцно закріпили на гілках. Ляльок, дуже схожих на справжніх дітей, посадили під зелену хвою – ялинці ще ніколи не доводилось бачити таких речей, – а на самісіньку верхівку примостили блискучу зірку, зроблену з блискіток. Ох, як це було гарно!
   – Сьогодні увечері, – вигукнули панночки, які прикрашали деревце, – наша ялинка буде неперевершена!
   «Швидше вже прийшов би той вечір, – думала сама ялинка, – щоб нарешті запалали свічки! Тоді я нарешті дізнаюсь, що ще має статись. Чи прийдуть дерева з лісу, щоб побачити мене? Цікаво, може, повз вікна пролітатимуть горобці й поглядатимуть на мене? І чи буду я далі рости тут, з усіма цими прикрасами і влітку, й взимку?» Але від здогадів було мало користі. Від думок у ялинки розболілась кора, а це для струнких дерев так неприємно, як для нас головний біль.
   Зрештою запалили свічки, і ялинка аж сяяла. Вона так тремтіла з утіхи всіма своїми гілочками, що одна зі свічок упала поміж зеленої хвої й підпалила гілля.
   – Допоможіть, допоможіть! – вигукували панночки.
   Але небезпеки не було – вогонь дуже швидко погасили. Після цього ялинка намагалась не тремтіли, бо вогонь дуже її налякав. Вона дуже дбала про те, щоб не зачепити якусь із прикрас, навіть якщо їхнє сяйво засліплювало її.
   Незабаром двері широко відчинилось, до кімнати забігли діти. Здавалося, вони повалять ялинку на своєму шляху. За ними спокійно увійшли дорослі. Діти на мить завмерли – вони аж замовкли з подиву, але потім вони знову закричали від радості й весело затанцювали довкруж ялинки, один за одним знімаючи з неї подарунки.
   «Що вони роблять? І що буде далі?» – думала ялинка. Зрештою свічки догоріли, і їх зняли. Дітям дозволили розібрати все, чим була прикрашена ялинка.
   Дітлахи юрмою накинулись на деревце, аж гілки затріщали. І якби ялинка не була прикріплена блискучою зіркою до стелі, вона просто впала б на долівку. Потім діти танцювали зі своїми гарними іграшками, і ніхто більше не звертав уваги на ялинку. Тільки няня підійшла ближче й почала зазирати поміж гілля, щоб подивитись, чи не забули там випадково яблуко чи горішок.
   – Казку, казку! – закричали діти, тягнучи за собою до дерева невисокого гладкого чоловіка.
   – Тепер ми будемо у зеленому затінку, наче в лісі, – сказав чоловік і сів під ялинкою. – Деревце послухає казку разом з нами. Але я розкажу лише одну історію. Про кого ви хочете послухати? Про Іведе-Аведе, чи про Шалама-Балама, який упав зі сходів, але мерщій підвівся і зрештою одружився з принцесою.
   – Іведе-Аведе! – кричали одні.
   – Шалам-Балам! – кричали другі.
   Здійнявся неабиякий галас. І тільки ялинка мовчала і думала про себе: «Не уявляю, що мені робити», – проте вона вже розважила дітей так, як вони того бажали. Тоді старий чоловік розповів малим слухачам казку про Шалама-Балама: як він упав зі сходів, як підвівся і як одружився з принцесою. Діти заплескали в долоні й закричали:
   – Розказуй ще! Розказуй ще! – вони хотіли почути ще й казку про Іведе-Аведе.
   Незабаром свято скінчилось, усе стихло. Ялинка поринула у думки. Ще ніколи пташки в лісі не розказували їй таких казок, як «Шалам-Балам», що примудрився впасти зі сходів, але все одно одружитись із принцесою.
   «Ох! Що ж, таке в житті трапляється», – думала ялинка. Вона вірила кожному слову, бо ж казку розповідав такий приємний чоловік! «Втім, – міркувала ялинка далі, – хто знає? Може, я теж упаду, а потім вийду заміж за принца?»
   Деревце з радістю чекало наступного вечора. Ялинка думала, що її знову прикрасять іграшками й позолоченими фруктами та запалять вогні.
   «Завтра я не тремтітиму, – вирішила вона. – Я буду тішитися своїм блиском і послухаю казку про Шалама-Балама знову, а може, й про Іведе-Аведе». Так ялинка у задумі простояла цілісіньку ніч.
   Зранку прийшли служниці та покоївка. «Зараз, – думала ялинка, – вони знову прикрашатимуть мене». Але вони витягнули її з кімнати й потягли сходами на горище, а там кинули на підлогу, в темний куток, куди не доходило денне світло, і покинули на самоті. «Що це означає? – думала ялинка. – Що я тут робитиму? Тут нічого не чути».
   Тепер ялинка мала вдосталь часу на роздуми, адже минали дні та ночі, а за нею не приходили. Якщо хтось і зазирав на горище, то тільки для того, щоб покласти коробки у куток. Тож ялинка тепер була цілком схована від світу – раніше такого ніколи не траплялось. «Зараз зима, – думала ялинка. – Земля тверда й покрита снігом, тому люди не можуть посадити мене. Перечекаю тут, аж настане весна. Усі тут такі добрі до мене! Звісно, мені хотілося б, щоб тут було не так темно й самотньо. Аби ж тут був хоча б один зайчик, на якого я могла би поглянути. У лісі було так приємно, коли землю вкривав сніг і повз мене пробігали зайці, навіть коли вони перестрибували через мене, хоча я цього тоді й не любила. Ох! Як тут самотньо!»
   І раптом почувся писк. Це була маленька мишка, вона обережно повзла до ялинки. Потім з’явилась ще одна. Вони обидві понюхали ялинку і залізли між її гілки.
   – Так холодно, – сказала маленька мишка. – Нам буде тут значно затишніше, правда ж, старенька ялинко?
   – Я не стара, – промовила ялинка. – Є ба гато значно старших за мене.
   – А звідки ти? І що ти знаєш? – запитала миша, бо була дуже допитлива. – Чи бачила ти найгарніші місця на світі? Чи можеш нам про них розказати? Чи була ти у коморі, де на полицях лежить сир, а зі стелі звисає окіст? Туди ми заходимо худими, а звідти виходимо повними.
   – Я нічого не знаю про це місце, – відповіла ялинка. – Але я знаю ліс, де світить сонце й співають пташки.
   І ялинка розповіла мишам про свою молодість. Вони ще такого не чули на своєму віку. Миші слухали дуже уважно, а потім сказали:
   – Ти стільки всього бачила! Мабуть, ти була дуже щаслива.
   – Щаслива! – вигукнула ялинка. І коли вона обдумала все, що їм розповіла, то сказала: – Ох, так! Все ж таки то були щасливі дні.
   А коли ялинка розказала про вечір перед Різдвом, коли її прикрашали ласощами й вогниками, миші сказали:
   – Ти була тоді по-справжньому щаслива, стара ялинко!
   – Я не стара, – відповіла ялинка. – Я прийшла з лісу тільки цієї зими і виросла не так давно.
   – Ти так гарно розказуєш! – сказали мишки.
   Наступної ночі вони привели ще четверо інших мишей, щоб послухати історії, які розповідала ялинка. Чим більше вона розповідала, тим більше згадувала.
   – Це були щасливі дні. Може, вони ще колись повернуться. Шалам-Балам упав зі сходів, та все одно одружився з принцесою. Може, і я колись отримаю принца.
   І ялинка згадувала струнку березу – дерево, що росло в лісі й здавалось ялинці справжнім принцом.
   – А хто такий Шалам-Балам? – запитували миші. І ялинка розповіла їм казку, бо запам’ятала її слово в слово. Мишкам так сподобалось, що вони були готові стрибати аж до верхівки дерева.
   Наступної ночі прийшло багато мишей, а в неділю – навіть двійко пацюків. Але вони сказали, що історія нецікава. Це дуже засмутило мишей, тепер і їм вона подобалась значно менше.
   – А ще щось ти знаєш? – запитали пацюки.
   – Тільки одну казку, – відповіла ялинка. – Я чула її у найщасливіший вечір свого життя. Правда, тоді я не усвідомлювала свого щастя.
   – Нам ця казка здається поганенькою, – сказали пацюки. – А чи знаєш ти якусь історію про шинку, або про сало в коморі?
   – Ні, – відповіла ялинка.
   – Ну, й на цьому спасибі, – сказали пацюки й подалися геть.
   Мишки теж після цього розбіглись, а ялинка зітхнула і сказала:
   – Мені було дуже приємно, коли довкола мене сиділи веселі мишки й слухали мої розповіді. Зараз і це минуло. Добре, чекатиму, коли хтось прийде і забере мене з цього місця.
   Але чи станеться це колись? Так, одного ранку прийшли люди, щоб прибрати на горищі. Вони витягли ящики, дістали ялинку з кутка й грубо шпурнули її на підлогу. Тоді слуги витягнули її на сходи.
   – Життя починається знову! – сказала ялинка, насолоджуючись сонячними променями й свіжим повітрям.
   Її потягнули сходами вниз і знесли у двір. Ялинка не мала часу на роздуми, вона тільки могла роздивлятись – довкола було так багато всього! У саду все цвіло. Запахущі троянди звисали через невисоку огорожу. Квітнули липи. Ластівки кружляли тут і там і щебетали:
   – Цвінь, цвінь, цвінь, ось іде мій друг!
   Втім, це вони казали не про ялинку.
   «Ось тепер я заживу!» – вирішило деревце, радісно розпростуючи свої гілки. Та лишенько! Вони засохли й пожовкли. Тепер ялинка лежала в кутку поміж бур’яну й кропиви. Зірка, зроблена із золотого паперу, досі стриміла на верхівці деревця й сяяла під променями сонця.
   У дворі бавилось двійко веселих дітлахів – тих самих, що радісно танцювали довкола ялинки на Різдво. Молодший побачив золоту зірку, підбіг і зірвав її з ялинки.


   – Дивись, які галузки стирчать на цій страшній старій ялинці! – сказав хлопчик і заходився топтати їх. А ялинка дивилась на свіжі яскраві квіти у садку, потім поглянула на себе, й гірко пошкодувала, що не лишилась у темному закутку горища. Вона думала про свою молодість у лісі, про веселий вечір напередодні Різдва, про маленьких мишок, які слухали казку про Шалама-Балама.
   – Усе минуло! – промовила стара ялинка. – Треба було тішитись усім, що я мала, а зараз уже пізно!
   Потім прийшов служник і порубав дерево на шматки – вийшла велика в’язка дров. Дрова підкидали у вогонь, що палав під казанком, і вони яскраво спалахували. А ялинка так важко зітхала, що кожен стогін скидався на постріл.
   Діти перестали гратися, підбігли й сіли біля вогню. Вони дивились і вигукували:
   – Паф! Паф!
   З кожним пострілом, що був зітханням ялинки, дерево згадувало літній день у лісі, а ще вечір перед Різдвом, а ще «Шалама-Балама», єдину казку, яку довелось почути. Врешті все скінчилось. Хлопчики знову побігли гратись у садок, молодший причепив собі на груди золоту зірку, яка прикрашала ялинку в найщасливіший вечір її життя. Тепер усе було в минулому, й життя ялинки скінчилось. Та й наша історія добігла до кінця, – бо ж усі історії рано чи пізно закінчуються.

Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 [16] 17 18 19 20 21 22 23

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация