А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Степова казка. Казки і оповідання" (страница 1)

   Григір Тютюнник
   Степова казка

   Казки



   Степова казка



   Забутий курінь

   Ніхто вже не пам’ятає, відколи стоїть посеред степу отой Курінь – хатка не хатка, бо ні стін, ні вікон, ані димаря; одначе й стіжок не стіжок, бо двері є. А за дверима – холодний морок, грибами-поганками пахне та давніми дощами. Є ще у Куреня дві великі діри по боках. Одна зяє на північ, звідки взимку вітри холодні, друга на південь, звідки вітри теплі.
   Гасають побіля Куреня й інші вітри й вітерці, шукають, у яку б то їм веселу дірочку свиснути: опівнічні – вітри чорні; вдосвіта – блакитні, в полудень – прозорі; звечора – зелені. І всяк свою пісню виводить у дверях Куреневих та дірках; чорний вітер, опівнічний, стогне по-совиному; блакитний, досвітній, зітхає спросоння; прозорий, полуденний, весело свиськає, а зелений, вечоровий, тихо воркоче, бо хочеться йому спати.
   Стоїть Курінь, старіє. Мох на ньому послався, жовтий і зелений, бур’яни довкола розкошують, не кошені, не толочені: полин і вівсюг, ковила і молочай, горошок і деревій. А на самому верху Куреневому тополеня росте – залетіло звідкись іще зернятком. Куди воно мандрувало, звідки – хтозна. Приблудне тополеня.
   Взимку та повесні Курінь відчинено з ранку до вечора і цілу ніч. Заходь у двері, лізь у вікна-діромахи, якщо тобі дверей мало! А восени і влітку – зась, тому що і двері, і дірки, і бур’яни довкола засновані павутиною: згори вниз, уздовж і впоперек, сітями круглими й сітями навкісними. Всякими. Бо кожен павук по-своєму думає: один кругло, другий уздовж, третій упоперек. Яка думка, така й сіть!
   Незатишно в Курені. Од моху дух похмурий сходить, а всередині усе щось гуде: чи то протяги степові, чи, може, джміль залетів та ніяк не вибереться.
   Забутий Курінь.
   І ніхто вже не пам’ятає його молодим, коли був він схованкою від гроз і спеки, холоду і втоми всякому степовикові – і орачам, і сіячам, і жниварям, і молотникам. А ниви пахли хлібами, динями, кавунами, і шуліки високо в небі погойдувалися на крилах. Вечорами перед Куреневими дверима горіло вогнище, збиралися вморені люди і співали вморених пісень. Потім і люди, й пісні засинали, і тільки полум’я од вогнища то шугало вгору червоними шпичками, то гнулося дугою од вітру, то й зовсім згасало. І тоді аж до світанку жеврів та блимав у ніч невсипущий жар та іскри никали побіля Куреня цілими роями і гасли нишком одна по одній.
   Тепер Курінь уже давно живе посеред степу сам-один. Вже й говорити забув. А знав же! Не сам знав, щоправда, а навчився від того, хто його змайстрував, – дядька Демида, теслі і вшивальника.
   Було це так. Коли Демид тесав дерево на Курінь, то перед тим, як сісти перепочити, розгинав спину, брався руками за поперек і казав:
   – О-ох! Болять мої кісточки. Мабуть, на дощ.
   А коли зробив Куреневі раму, щоб він міцно стояв на землі, коли оббив латами, щоб було до чого солом’яні кулі в’язать, а далі ще й ушив, то перш ніж сісти на траву і закурити цигарку – а може, на радощах, що Курінь уже готовий, – вигукнув весело:
   – Хух. Заморився, хай тобі абищо. Не на Курінь сказав «абищо», а на саме оте Абищо. А що воно таке, ніхто не знає, навіть сам дядько Демид.
   Потім, перепочивши та перекуривши, ходив Демид навколо Куреня, причісував граблями стріху, пробував його похитати рукою і казав сам собі:
   – Ш-шо-о? Він стоятиме! Демид як змайструє, то навік. Еге!
   А другого дня прийшли люди забирати Курінь у степ. Стали підсаджувати його на воза, а він раптом сказав так самісінько, як і Демид:
   – О-ох!
   А як везли у степ і вітер бавився новенькою солом’яною чуприною Куреневою й терся об його солом’яні боки, він усе казав і казав здивовано:
   – Ш-шо-о? Шо-о-о?
   Коли ж привезли і зсадили з воза на землю, Курінь радо видихнув:
   – Хух!
   І часто він потім так казав, бо часто його перевозили й переносили з поля на поле, з баштану на баштан.
   Тепер забутий Курінь мовчав день у день і рік у рік, бо ніхто його вже нікуди не возив і не носив. Навіть не згадував ніхто, як колись, бувало:
   – Ой, рятуйте, яка хмара насуває! Гайда, людоньки, до Куреня!
   Або:
   – Де се воно вогнище так виграє в степу?
   – А то коло Куреня сторожі вечерю варять.
   Тепер – ні. Тепер хіба мо’ хтось проїжджий чи перехожий спитає в селян:
   – Що воно ото чорніє в тумані серед поля?
   – То був колись Курінь, – одкажуть йому. – Тепер там ніхто не живе.
   Та й по всьому.
   Так думають і кажуть люди. Бо їм невтямки і навіть невздогад, що насправді Курінь отой хоч і старий, та не сам. Насправді в ньому живуть, і старанно працюють, і спочивають, і їдять, навіть граються, як є коли. Живуть у ньому ті, чиєї мови люди ніколи не чули, не знають, а отже, думають, що її й нема.
   Нехай собі думають. А ми краще подивимося та послухаєм.

   Як свисне бабак

   Ранньої весни, коли в степу на сході сонця по всіх ярах та виярочках вилежуються сонні тумани, а трави ще тільки сходять на пагорбах зеленими табунцями, біля самісінького Куреня ворухнулася раптом суха бур’янина, похиталася-похиталася з боку в бік і впала. А на тому місці, де вона стояла, зробилася нора. У норі хтось важко посапував і сердито бурмотів. А трохи перегодом з-під землі виткнувся в туман гострий писок, за ним – сердитющі настовбурчені вуса, а за вусами і вся голова якогось підземельника – припорошена пилом, без очей і з маленькими ямочками в щетині замість вух.
   – Пфк! – сказав підземельник, курнувши хмаркою пилу. Потім понюхав туман і прислухався.
   Біля Куреня, в бур’янах, і далі в степу було тихо, а туман – теплий. Аж тоді підземельник повільно підняв угору дві рогові заслінки побіля вух-ямочок, і з-під них вигулькнуло на світ двоє очей. Вони були маленькі й колючі.
   – Пфу! Як червоно.
   Підземельник недобачав, тому сонця не любив.
   «Гм, де ж це я опинився?» – подумав підземельник сердито, бо йому дуже хотілося їсти, і вибрався з нори весь.
   Він був кволий після зимового сну, тому ледве переставляв ноги – передні, з гострими роговими пальцями, ще нічого, міцненькі, а задні ледве волочилися, і слідом за ними ледве волочився геть охлялий хвіст.
   Наткнувшись на Курінь, підземельник злякано присів, а що Курінь мовчав і не ворушився, то він осмілів, покуштував язиком вологий від туману мох і став швидко його лизати. Ах, як прохолодно стало йому в грудях, скільки сили прибуло одразу! І підземельник повеселішав.
   – Ту-ру-ру, ту-ру-ру, – замугикав він і рушив обдивлятися Курінь з усіх боків.
   Курінь пах землею і мохом і видавався підземельникові горою, що виникала десь високо в тумані. А бур’яни навколо – як ліс, і пахощі їхні були гіркі та прохолодні.
   «Добре було б отуто вирити колодязь, – подумав підземельник. – 3 цієї гори в нього набігало б у дощі повно води. А на рівному вирий – води набирається при самому дні. Полізеш, лизнеш капельку і вибирайся, дерися знову вгору. Та ще задки. Спробуй!»
   І тут він опинився напроти Куреневих дверей. З них сивими клубками викочувався туман і дихала вогкість. Підземельник наїжачився і гукнув дуже войовниче:
   – Турр, турр!
   У Курені, однак, ніщо й не шелеснуло, тільки луна розкотилась по темних кутках.
   «Гм, виходить, я прокинувся перший, – подумав підземельник. – А може, ще й Бабак не свистів, може, ще й не весна, а тільки відлига?»
   І вже геть осмілів (раз він перший, то кого ж йому боятися!) і попхався в Курінь. Проте не зробив і двох кроків, як з-під ніг йому закричали погрозливо:
   – Ану, не наступаться! – І луна в Курені теж погрозливо проказала:
   «Ану, не наступа…»
   Підземельник присів на лапах, зачаїв подих. І тут йому стало лоскотно – в ноги, в боки, в живіт, навіть на кінчикові носа лоскотнуло. Підземельник оглянув себе і побачив, що по ногах йому один за одним, як пожежники по драбині, деруться якісь носаті бігунці. Вони підсаджували один одного носами, підпихали тоненькими ніжками і всі, як один, войовниче ворушили вусиками.
   – Ти хто такий?! – почув підземельник і побачив на кінчикові свого носа такого ж бігунця, як і інші, тільки трохи товщого. Він також ворушив вусами і дивився в очі підземельникові дуже суворо.
   – А ви хто? – сердито буркнув підземельник. – І чого лоскочетесь?
   – Ми Мурахи, – поважно одказав той, що сидів на носі. – А я Мурашиний ватаг і питаю в тебе, чого ти наступаєш ногою на вхід до нашого мурашника? Хто такий будеш? І чого тобі в нас треба? Тільки відповідай швидко, бо нам ніколи.
   – Я Кріт, – сказав підземельник лагідніше, бо од лоскоту йому стало приємно, навіть смішно трохи, – і шукаю, в кого спитати, чи свистів уже Бабак? Наступив же я на вхід до вашого мурашника, як ви кажете, не навмисне, а тому, що недобачаю. А якщо ви – ватаг, то скажіть своїм, хай не лоскочуться. Іще, прошу, скажіть, скільки вас тут є, бо я, правду кажучи, ніколи не бачив такого великого гурту. А як можна, то ще й таке спитаю: куди се ви поспішаєте?
   Вислухавши це, ватаг щось гукнув до Мурах, щось показав їм вусами, і вони хутко побігли з Крота на землю. Тоді промовив:
   – Бабак свиснув уже хтозна й відколи, ще вчора в полудень; поспішаємо ми завжди, бо в нас повно роботи під землею і на землі: гнізда будувати, землю викочувати нагору, пшеничину тягти аж з-під Куреня сюди, в Курінь. А всіх нас дев’ять тисяч двісті. Але поки я казав вам, що нас дев’ять тисяч двісті, нас набралося вже дев’ять тисяч триста, а поки я кажу вам, що нас дев’ять тисяч триста, то нас набралося вже дев’ять тисяч чотириста, бо ми ще тільки прокидаємося від зимового сну.
   – Так, так, я сам тільки що прокинувся, – зітхнув Кріт, бо знову відчув, що йому хочеться їсти, але розсердитися не посмів: адже внизу, біля його ніг, стояла ціла ватага Мурах, до того ж їхній ватажко був такий люб’язний. – Я хотів би подивитися, чи не можна й мені десь тут вирити нору, бо я, розумієте, не терплю світла. А там, у степу, де не вийду з-під землі, – скрізь сонце. Іще бачу я: земля тут сира, м’яка. У ній, напевно, є багато черв’ячків, а я, правду сказати, дуже люблю ними снідати. – Тут Кріт сором’язливо посміхнувся і додав: – І обідати. – Тоді посміхнувся ще раз і ще раз додав: – І вечеряти.
   – То будь ласка! – погодився Мурашиний ватажко. – Будьте нашим сусідом. Правда, в одному кутку оно вже хтось почав рити нору. А в інших трьох вільно. Вибирайте, який вам до вподоби. Тільки зараз подайтеся, прошу, трохи назад і прийміть лапу, бо ви, – пробачте, що знову нагадую, – затулили нею вхід до нашого житла. Пройдіть якось боком.
   Тут Мурашиний ватаг дістав своєю тоненькою лапкою найближчу до Кротового носа травинку і збіг по ній на землю. А Кріт подався назад і прибрав лапу з ледь помітної нірки в землі.


   Тим часом ватаг промовив до своєї ватаги:
   – Братове! Той, кого ми з вами хотіли покарати за шкоду, називається Кротом. Він недобачає і заподіяв нам шкоди ненавмисне. А щоб надалі з ним такого не було, давайте нагорнемо над нашим підземеллям купу землі! Тоді новий наш сусіда бачитиме її ще здалеку і обминатиме. А зараз – усі, як один, стали до роботи!
   І перший шаснув у нірку, а за ним довгим чорним шнурочком потяглася під землю і вся його ватага.
   Кріт обережно переступив той шнурочок і увійшов до Куреня. Супроти дірок, що зяяли в туман, на нього війнуло протягом, і він здригнувся. Зате далі, в кутку, було так затишно, так тепло і смерково, що Кріт аж гуркнув раденько і вже хотів рити нору, але тут один його вусик зачепився за якусь невидиму струну, і вона голосно бринькнула.
   – Ну-ну, порви-порви! – почув Кріт у себе над головою грізний покрик і зіщулився, і присів на лапах.
   А струна задрижала швидко-швидко (схоже, по ній хтось біг), і за мить Кріт побачив біля свого вуса сірого волоханя з довгими гнутими, як дужки, ногами, великим круглим черевцем і маленькою голівкою.
   Ще волохань мав восьмеро очей, і всі вони зорили в різні боки.


   – Хто такий? – спитав волохань, погойдуючись на струні та бринькаючи по ній одною лапкою.
   – Я Кріт, – сердито буркнув йому Кріт, бо йому знову хотілося їсти. – А ти хто, що вигойдуєшся тут?
   – А я Павук, – поважно мовив волохань. – І не вигойдуюся, а дожидаю муху. А ти сюди по що?
   – Нору буду рити, – сказав Кріт і чхнув, бо туман зайшов йому в ніздрі. – Мені Мурашиний ватаг дозволив. А ти краще скажи, навіщо тобі стільки очей?
   – Ха! – посміхнувся Павук. – Щоб дивитися одразу в усі боки. Оно бачиш мою снасть? – показав лапкою вгору.
   Кріт підвів голову й побачив над собою величезну круглу сіть, що погойдувалася од протягу (цей Павук думав кругло, тому й сіть у нього була кругла).
   – Так ото я там сиджу і жду мух, – пояснив Павук. – Як тільки налетить котрась, то й заплутається. Тоді я не тільки чую, що павутина дрижить, а ще й бачу де саме.
   – А зараз куди ти оце дивишся, що я ніяк не доберу? – спитав Кріт.
   – На тебе, – усміхнувся Павук. – І праворуч. І ліворуч. І назад. А ти?
   – А я тільки на тебе, й то недобачаю, – одказав Кріт і теж ніяково усміхнувся. – І в мурашник тільки що вшелепкався.
   – То, може, давай я тебе навчу бачити у всі боки? – сказав Павук. – Давай?
   – Та якщо зумієш. – не дуже охоче погодився Кріт, бо йому ж ото хотілося їсти.
   А Павук зрадів, що випадає погратися, спритно окрутнувся на павутинці й побіг угору до сіті. А як вихопився на неї, гукнув Кротові вниз:
   – Ти мене бачиш?
   – Либонь, мріє щось трохи таке, як ти – і не ти, – озвався Кріт.
   – Тоді ж пильнуй! – завзято крикнув Павук і подався кружка по своїй снасті. Кріт звівся на задні лапки, ще й на хвостик трохи обіперся і став швидко обертатися за Павуком. Тоді втомився й сів.
   – Дивись, дивись! – захекано гукав до нього Павук. – А що, вже зморився? Хек-хек. От бач! А мені якби ти оце кружка бігав… хек-хек… а я сидів, крутитися не треба: на те в мене… хек-хек… восьмеро очей. От я зараз до тебе спиною, а бачу… хек-хек… що ти робиш.
   – А що я роблю? – спитав Кріт і ледь помітно ворухнув хвостиком.
   – Хвостиком ворушиш!
   – А зараз – що? – спитав Кріт і швидко торкнув лапкою один свій вус.
   – Вусик торкаєш!
   Павукові дуже сподобалося прихвастувати, і він сказав:
   – Двоє очей та ще підсліпуватих – то, вважай, нічого, і хто схоче, тебе вхопить. Усяка хапачка!
   – Не так-то скраю, – образився Кріт. – Я теж, коли хочеш знати, можу бачити у всі боки.
   – Як? – спитав Павук насмішкувато, але не дуже.
   – А так. Ось ти паняй по своїй снасті кружка-біжка і зупиняйся де хоч, а я спиною до тебе одвернуся й казатиму, де саме ти зупинився.
   – Нумо! – весело погодився Павук. – Тільки ж я тепер мовчатиму, бо ти по голосу вгадуватимеш. – І подався кружка.
   Супроти тої дірки, в яку зазирало сонце, він став і навіть подих затамував. «Хай спробує!» – весело подумав.
   – Зараз ти сидиш… напроти сонячної дірки, – сказав Кріт.
   Павук мовчки здивувався, а тоді ще швидше дременув по круглій своїй сіті й знишк над самісіньким Кротом.
   – А зараз ти наді мною! – сказав Кріт.
   – Як же ти бачиш? – озвався Павук, і в голосі його вже не чути було хвастощів. – А казав – недобачаєш.
   – Казав, – засміявся Кріт, – та не зав’язав. Бо в мене замість очей вуха бачать. – Коли ти біжиш, снасть під ногами в тебе каже: рип-рип, рип-рип. А як зупинишся – мовчить. Отож де вона вмовкла, там ти і є.
   – А-а, – кисло мовив Павук, бо вихвалятися тепер йому було нічим, а просто так гратися не хотілось. – Тоді рий свою нору, а я піду спочивати, бо так ухоркався, – і, втомлено заточуючись, пішов по своїй павутинці вгору.
   – А як я твою струну вусом порву? – гукнув йому навздогінці Кріт. – Тоді що?
   – Рви, – сказав Павук, не оглядаючись, – я нову натягну. У мене цих струн стільки, що на сто сіток вистачить.
   І загойдався на круглій павутинці, і підобгав під себе лапки-дужки, і вже засинав, утомлений. А Кріт де стояв, там і зник під землею, тільки грудочки вгору полетіли.
Чтение онлайн



[1] 2 3 4 5 6 7

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация