А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Аліса в Задзеркаллі" (страница 3)

   Розділ третій. Задзеркальні комахи

   Спершу, звичайно, належало оглянути місцевість, де вона мала ходити.

   – Зовсім, як на уроці географії, – подумала Аліса, спинаючись навшпиньки, щоб побачити якнайдалі. – Головні ріки? Нема жодної. Видатні гори? Хіба ця, що я на ній стою, але навряд чи вона має назву. Головні міста… Ой, а що то за створіння ген-ген аж отам збирають мед? Ба ні, то не бджоли – хіба їх побачиш з такої далечі?..

   Якусь часину Аліса стояла мовчки, пильнуючи за одним із тих створінь, що метушилися поміж квітів, запускаючи в них свій хоботок.

   «Достоту, як бджола», – подумала Аліса.

   Але те створіння аж ніяк не могло бути звичайною бджолою; і це й справді була не бджола, а слон, як вона невдовзі збагнула. Від такого відкриття Алісі аж дух перехопило.

   – Яи ж велетенські там мусять рости квіти' – подумала Аліса. – Такі собі безверхі будинки на палях замість стеблин!.. А скільки ж то меду можна з них набрати!.. Мабуть, я збіжу донизу…

   – Ні, ще не тепер, – сказала вона, стримавши негайне бажання бігти. – Перш ніж туди йти, треба запастися гарненькою замашною гілкою – відмахуватись від слонів… Ото буде потіха, коли мене запитають удома, як мандрівка, а я відповім: «О, мандрівка була хоч куди, тільки – тут вона за своїм звичаєм ледь скинула головою, – тільки… стояла страшенна спека, і не було спасу від слонів!»

   – Спущусь-но я з іншого боку, – сказала вона трохи перегодом. – А до слонів завітаю пізніше. Тим більше, що мені так і кортить потрапити на Третю клітинку!

   Здобувшись на таке виправдання, Аліса збігла з пагорба і перескочила перший із шести струмків[6]

   – Квиточки, будь ласка! – загукав Контролер, просуваючи у вікно голову.

   Усі відразу попростягували свої квитки. Квитки були хіба лиш трохи менші за самих пасажирів, і, здавалося, заступили увесь вагон.

   – А ти що? – сказав Контролер, сердито глипнувши на Алісу. – Твій квиток, дитино!

   І безліч голосів хором («Наче в пісні», – подумалось Алісі) закричали:

   – Не затримуй його, дитино! Знаєш, скільки коштує його час? Тисяча фунтів – одна хвилина!

   – Боюсь, я без квитка, – злякано мовила Аліса. – Там, де я була, не було залізничної каси…

   І знову гримнув хор голосів:

   – Там, де вона була, не знайшлося місця для залізничної каси. Знаєш, скільки коштує там земля? Тисяча фунтів – дюйм!

   – Не викручуйся! – зауважив Контролер. – Можна було купити в машиніста.

   І ще раз зазвучав хор голосів:

   – Машиніст – це той, хто веде паротяг. Знаєш, скільки коштує його дим? Тисяча фунтів – клубочок!

   «Краще мені сидіти тихо!» – подумала Аліса.

   Цього разу голосів не було, бо й вона мовчала. Однак, на превеликий подив, усі пасажири хором подумали (сподіваюсь, ти уявляєш, що означає думати хором, бо я, зізнатися, аж ніяк):

   «Краще тобі сидіти тихо. Знаєш, скільки коштує розмова? Тисяча фунтів – слово!»

   – Сьогодні мені ця тисяча фунтів буде снитися цілу ніч! – подумала Аліса.

   А Контролер тим часом уважно її розглядав – спершу в телескоп, далі в мікроскоп, а тоді в театральний бінокль. Нарешті він сказав: «Ти їдеш не туди!», зачинив вікно і подався геть.

   – Авжеж, така мала дитина, – озвався пан, що сидів навпроти (зодягнутий у білий папір), – мусить знати, куди вона їде, хоч би навіть не знала й свого імені!

   А Цап, – він сидів поруч із паном у білому, – заплющився й гучно промовив:

   – Вона мусить знати дорогу до залізничної каси, хоч би й не вміла читати!

   Ще далі, за Цапом, сидів Жук (та й чудернацькі ж пасажири зібралися у вагоні!), а що тут, здається, було заведено говорити всім по черзі, то Жук підпрягся й собі:

   – Доведеться їй вертатися назад багажем!

   Алісі не було видно, хто сидів за Жуком, вона тільки почула хрипкий голос:

   – Нехай пересяде на інший…

   Тут голос закашлявся й замовк.

   «З голосу ніби охриплий кінь», – подумала Аліса.

   І враз тонісінький-претонісінький голосочок пропищав у неї над самим вухом:

   – Маєш слушну нагоду скаламбурити, скажімо: «Де хрип – там грип…»

   Інший, напрочуд лагідний голос озвався з глибини вагона:

   – На ній треба написати: «Обережно, дівчинка».

   До цих голосів долучилися нові («Як багато тут пасажирів!» – подумала Аліса):

   – Її треба відіслати поштою… і краще з головпошти, поки вона – з головою…

   – Ні, треба телеграмою, в телеграфному стилі…

   – Хай сама тягне цей самотяг…

   І так далі.

   Але білопапірний добродій нахилився вперед і шепнув їй на вухо:

   – Не слухай їх, дитино! Краще купляй на кожній зупинці зворотній квиток.

   – Ще чого бракувало! – спалахнула Аліса. – Я взагалі не просилася в цю подорож! Я щойно з лісу! І мені хочеться вернутися назад!

   – З цього теж вийшов би ловкенький дотеп, – пропищав тонісінький голосочок біля самого її вуха. – щось на зразок: «Раз вліз в ліс, то й сиди собі там пеньочком».

   – Не будьте таким докучайлом! – сказала Аліса, роззираючись, бо не могла збагнути, звідки лунає той голосок. – Якщо вам так припекло каламбурити, то робіть це без мене!

   Голосочок тільки глибоко зітхнув, – мабуть, він належав якомусь безталанникові.

   – Годилося б мовити йому кілька співчутливих слів, – подумала Аліса. – Аби ж тільки воно зітхало по-людському…

   Але зітхання було таке кволе, що Аліса не почула б його взагалі, якби їй не зітхнули над самісіньким вухом. Від цього у вусі так залоскотало, що вона й думати забула про безталання нещасної крихітки.

   – Я знаю: ти – друг, – знову задзумів голосочок. – Любий і давній друг. І ти не скривдиш мене, дарма що я комаха…

   – Яка саме? – трохи занепокоїлася Аліса.

   Насправді Алісу цікавило одне: чи не може та комаха часом її уджигнути, але то, певно, було б не надто чемне запитання.

   – Невже ти не здо… – почав голосочок, але тут його заглушив пронизливий свист паротяга. Аліса і решта всі у паніці посхоплювалися на ноги.

   Кінь, що вистромив був голову з вікна, спокійно втягнув її назад і пояснив:

   – Це струмок! Зараз будемо перестрибувати!

   Усі ніби заспокоїлись, лише Алісі на саму думку про стрибучі потяги стало якось мулько на душі.

   – А втім, я зразу опинюся на Четвертій Клітинці, – потішила себе вона.

   Тієї ж миті вагон сторчма здійнявся в повітря[7]. З переляку Аліса вчепилася в те, що трапилося їй під руку. То була Цапова борода.

   * * * * * * * * * * *

   * * * * * * * * * *

   * * * * * * * * * * *

   Але борода наче здиміла, щойно Аліса до неї діткнулася. Аліса чомусь опинилася під деревом, а Комар (ось хто до неї щойно озивався!) колихався тепер на гілці якраз у неї над головою і обмахував її своїми крильми.

   Комар, звичайно ж, був велетенський («десь із курча завбільшки», – прикинула Аліса), однак зовсім не страшний після того, як вони стільки пробалакали.

   – …Невже ти не любиш комах? – спокійно, мов і не він, провадив Комар.

   – Я люблю тих, що розмовляють, – відповіла Аліса. – У нас комахи не вміють розмовляти.

   – А яким комахам ти рада там, звідки прибула? – поцікавився Комар.

   – Я комахам не рада взагалі, – пояснила Аліса. – Я радше їх боюся… принаймні великих. Але знаю, як їх звати.

   – І вони озиваються, коли їх звати? – недбало поспитав Комар.

   – Не знаю, не чула.

   – Тоді навіщо ж їх звати, коли вони не озиваються? – здивувався Комар.

   – Їм це ні до чого, – відказала Аліса, – але це зручно для людей, що їх назвали. Бо навіщо тоді взагалі речам назви?

   – Хтозна, хтозна… – відповів Комар. – Там далі, у лісі, ніхто й ніщо ніяк не називається… Але ми гаємо час… То які, ти кажеш, у вас комахи?

   – Найперше, Коник-Стрибунець, – Аліса почала загинати пальці.

   – А-а, – протяг Комар. – Поглянь-но лишень на отой кущ! Там на гілці сидить дерев'яний Коник-Гойданець. Він увесь дерев'яний, і перегойдується з гілки на гілку.

   – А чим він живиться? – зацікавилася Аліса.

   – Живицею й тирсою, – відповів Комар. – Перелічуй далі.

   Аліса зі щирою цікавістю оглянула Коника-Гойданця. Його, вочевидь, зовсім недавно пофарбували: він увесь блищав і був ще липкий від фарби.

   – А ще у нас є Метелики, – сказала Аліса.

   – Глянь на гілку в себе над головою, – мовив Комар. – Бачиш, ото сидять Крутелики. Крильця – віялом, а замість голів – сірникові голівки.

   – А чим живляться такі Крутелики?

   – Капустою, посиланою бурштиновим пилком, – сказав Комар. – А кубла свої вони мостять у піддашшях скарбниць.

   «Чи ж не тому в комах такий нестримний потяг летіти на полум'я свічки, що вони хочуть пошитися в Крутелики!» – подумала Аліса, досхочу надивившись на сірникоголову зграйку.

   А вголос вона промовила:

   – А ще в нас є Оси.

   – Поглянь-но туди, – сказав Комар, – он вони літають біля твого вуха. (Аліса не без остраху відсахнулася.) – Авжеж, – повторив Комар, – перед тобою не хто інший, як Чайоси. Крильця у них – дві скибочки хліба з маслом, тільце – зі шкуринки, а голівка – грудочка цукру.

   – А самі вони що їдять?

   – Ріденький чай з вершками.

   Аліса замислилась.

   – А що, як вони, бува, чаю не знаходять? – спитала вона.

   – Тоді їм, звичайно, смерть.

   – Але це може траплятися досить часто, – задумано сказала Аліса.

   – Це трапляється повсякчас, – мовив Комар.

   Аліса змовкла на кілька хвилин – вона думала.

   Комар тим часом розважався – стиха щось надзумкував, кружляючи довкола її голови.

   Нарешті він знову сів і сказав:

   – Хочеш розпрощатися зі своїм ім'ям?

   – Ні, – ледь занепокоїлася Аліса, – не хочу.

   – Хтозна, хтозна… – ніби ненароком протяг Комар. – Подумай, як зручно було б вернутися додому без імені! Ось, приміром, схоче твоя гувернантка засадити тебе за уроки й гукне: «Ходімо вчити уроки…» – а далі затнеться. Бо як же тебе кликати, коли ти без імені? І тобі, певна річ, не доведеться нікуди йти!

   – Аби ж то! – заперечила Аліса. – Їй ніколи й на думку не спаде звільняти мене через це від уроків. Якщо вона забуде моє ім'я, то покличе просто: «Час на уроки, любесенька!»

   – Е, якщо вона гукне «любесенька», – мовив Комар, – тоді ти собі любесенько прогуляєш урок. Прегарний каламбурчик. Шкода, не ти його придумала!

   – Чому шкода? – спитала Аліса. – Як на мене, цей каламбур вам геть не вдався!

   Комар лише глибоко зітхнув, і по щоках йому скотилися дві великі сльозини.

   – Навіщо каламбурити, – сказала Аліса, – якщо це так ятрить вам душу.

   У відповідь Комар знову сумовито зітхнув, та коли Аліса підвела очі, сердешного Комара на гілці вже не було – мабуть, його здуло власним зітханням.

   Від довгого сидіння без руху Аліса заклякла, тож вирішила встати і піти.

   Вона йшла і йшла, аж поки вийшла на галявину, за якою темнів ліс. Він був куди похмуріший, аніж той, звідки вона вийшла, й Алісі було трішки лячно туди заходити. Але поміркувавши, вона зважилася йти вперед.

   – Не вертатися ж мені назад, – подумала вона. – Іншого шляху до Восьмої клітинки немає.

   – Це, напевно, той ліс, де все безіменне,[8]– здогадалася вона. – Цікаво, що станеться там із моїм ім'ям? Мені аж ніяк не хотілося б його втратити… Ще переназвуть мене якось негарно! Ото буде комедія: спробуй тоді знайти, кому дісталося моє колишнє ім'я! Хоч бери та й давай оголошення, мовби я загубила собаку: «… відгукується на кличку таку-то, нашийник мідний».

   Тільки уявити собі: йдеш і гукаєш на всі боки: «Алісо! Алісо!» – аж поки хтось відгукнеться. Хоча, якщо він мудрий, то відгукуватися не буде.

   Отак, розмовляючи сама з собою, вона дійшла до лісу – на вигляд, вельми прохолодного й тінявого.

   – Що ж, у кожному разі, – подумала вона, ступаючи в затінок дерев, – дуже приємно після такої спеки опинитися в… в… цьому… як його?.. (Дивно, що не згадується потрібне слово!)…Тобто, я хочу сказати, приємно опинитися під… під оцими… оцими! – Вона притулила долоню до стовбура дерева. – Цікаво, як же вони звуться? По-моєму, ніяк? Ну, звичайно ж, так воно і є: ніяк!

   Десь із хвилинку вона стояла мовчки, розмірковуючи, а тоді зненацька заговорила знову:

   – Виходить, усе справдилося! То хто ж я тепер? Я пригадаю. Обов'язково пригадаю! Мушу пригадати!

   Але користі з цього «мушу» було не надто багато. Добряче поморочивши собі голову, вона тільки й згадала:

   – Там є «Л»… Так, так, воно починається на «Л»!

   І щойно вона те промовила, як до неї звідкись приблукало Оленя. Воно дивилося на Алісу великими лагідними очима і нітрохи її не боялося.

   – Лась-лась! Ходи-но сюди! – покликала Аліса і простягла руку, щоб його погладити. Оленя відсахнулося назад, стало і знову задивилося на Алісу.

   – Як тебе звати? – запитало воно врешті.

   Який ніжний, солодкий мало воно голос!

   «Аби ж то я знала!», – подумала бідолашна Аліса і сумно промовила вголос:

   – Поки що ніяк.

   – Постарайся згадати, – порадило Оленя. – Так негоже!

   Аліса постаралася, та все було марно.

   – А ти не скажеш, як звати тебе? – несміливо запитала вона. – Можливо, це мені якось допоможе.

   – Скажу, але трохи далі, – відповіло Оленя. – Тут я не згадаю.

   Аліса ніжно обійняла Оленя за оксамитну шию, і вони разом подалися через ліс. Так вони вийшли на другу галявину.

   Тут Оленя раптом підскочило і випручилося з Алісиних обіймів.

   – Я – Оленя! – радісно крикнуло воно. – А ти… Ой! Ти – людське дитя!..

   Тут у прегарних карих очах Оленяти раптом промайнув ляк, і воно стрілою помчало геть.

   Аліса довго проводжала його поглядом, насилу стримуючи сльози: отак зненацька втратити такого милого супутника!

   – Зате я знаю тепер своє ім'я, – врешті промовила вона. – Добре вже й це… Аліса… Аліса… Більше не забуду… А тепер – котрому з цих двох дороговказів маю я вірити?

   На це запитання відповісти було неважко: через ліс вела тільки одна стежка, й обидві стрілки вказували на неї.

   – А втім, з'ясую це на роздоріжжі, – подумала Аліса, – тоді, як вони вказуватимуть різні напрямки.

   То були марні сподівання! Аліса все йшла і йшла, і пройшла чимало, але на кожному роздоріжжі вона виявляла нову пару дороговказів, що так само вказували в один напрямок. На одному було написано:

   ТУТ ЖИВЕ КРУТЬ.

   А на другому:

   ТУТ ЖИВЕ ВЕРТЬ.

   – Мабуть, – сказала нарешті Аліса, – вони мешкають в одному будинку. І як я раніше не здогадалась… Але я до них не буду заходити. Просто привітаюся і спитаю, як виблукати з цього лісу. Тільки б устигнути на Восьму клітинку ще завидна!

   Отак балакаючи сама з собою, мандрувала вона далі, аж поки за одним крутим поворотом наскочила на двох малих товстунів. Це було так несподівано, що вона аж відсахнулася, але тут-таки й оговталась: із відчуттям, що це не інакше, як самі…
Чтение онлайн



1 2 [3] 4 5 6 7 8 9 10 11

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация