А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Аліса в Задзеркаллі" (страница 2)

   Розділ другий. Сад квітів, які вміли розмовляти

   – З вершини он того пагорба, – сказала собі Аліса, – я зможу побачити увесь сад. А ось і стежка просто нагору… хоча ні, не зовсім просто (це після того, як стежка зробила не один крутий поворот)… а все ж, сподіваюся, вона мене туди виведе. Ого, як химерно крутить! Не стежка, а штопор! Отут, мабуть, вона повертає нагору… ба ні! Цей поворот веде простісінько до будинку!.. Ану, спробую інакше!

   Вона спробувала, але отак блукаючи – вгору-вниз, вгору-вниз – щоразу виходила на будинок. Аж ось вона звернула крутіше, ніж звичайно, і мало не вдарила чолом об стіну.

   – Нічого мене вмовляти, – озвалася Аліса до будинку, ніби той із нею сперечався. – Мені ще не час повертатися. Поки що. Це ж довелося б знову проходити крізь Дзеркало назад… до старої вітальні, і… прощавайте всі мої пригоди!

   Отож вона рішуче повернулася до будинку спиною та й пустилася стежкою знов, заповзявшись нікуди не звертати аж до самого пагорба.

   Спочатку все йшло гаразд, і вона була вже подумала: «Ну, цим разом я свого таки доскочу…» Коли це раптом стежка різко крутонула, заходила ходором (саме так Аліса описувала це згодом), і… вона опинилася на самім порозі дому.

   – Оце лихо! – скрикнула вона. – Де ж таке бачено, щоб будинки плуталися під ногами!

   Проте пагорб звідси було видно як на долоні, тож Алісі нічого не залишалося, як рушати знову. Цього разу вона натрапила на великий квітник: по його краях рясніли стокротки, а посередині пишався дуб.

   – О Лілеє, – звернулася Аліса до рудої квітки, що граційно колихалася на вітрі. – Як жаль, що ви не вмієте говорити!

   – Уміємо, – відказала Тигрова Лілея. – Було б лише з ким!

   З превеликого дива Аліса втратила дар мови: здавалося, вона й дихати перестала.

   А Лілея й далі знай погойдувалася на вітрі. Нарешті Аліса тихенько, майже пошепки, озвалася знов:

   – Невже тут у вас усі квіти говорять?

   – Незгірше за тебе, – відповіла Лілея. – Тільки значно голосніше.

   – У нас не заведено озиватися першими, – докинула Троянда. – І коли ти заговорила, я була вражена твоєю здогадливістю. «У цьому личку щось є, – сказала я собі, – хоча розумним його не назвеш». Зате колір у тебе годящий…

   – Дай спокій її кольорові! – зауважила Тигрова Лілея. – От якби її пелюстки трошки більше підкрутити, була б квітка нівроку.

   Аліса не любила критики, тож удалася до розпитування.

   – А вам не буває лячно, що вас посаджено просто неба, а доглядати нікому?

   – Он дуб посередині, – відказала Троянда. – Чи ж цього не досить?

   – А чим дуб зарадить у разі небезпеки? – допитувалася Аліса.

   – У нього міцне гілля, – сказала Троянда.

   – І що не гілляка, то й дубець! – пропищала Стокротка. – Дуб того й зветься дубом, що мастак віддубасити!

   – А ти хіба не знала?! – підхопила інша Стокротка, а за нею й усі решта, тож учинився чималий писк і лемент.

   – Замовкніть! – крикнула Тигрова Лілея, розхвильована й розгойдана до краю. – Знають, що мені їх не дістати, – задихано мовила вона, тягнучись тріпотливою голівкою до Аліси, – от і розходилися!

   – Не хвилюйтеся, – заспокійливо мовила Аліса і, нахилившись, шепнула стокроткам, які знову починали зчиняти галас:

   – А прикусіть-но язички, бо зараз усіх позриваю!

   Вмить запанувала тиша, а кілька рожевих стокроток зблідли, як полотно.

   – Молодець! – похвалила Лілея. – Стокротки – найприкріші з усіх. Досить одній подати голос, як решта всі зчиняють такий ґвалт, що й зів'янути можна.

   – Звідки ви вмієте так гарно говорити? – спитала Аліса, сподіваючись розважити Лілею компліментом. – У скількох садках я бувала – ніде не чула, щоб квіти розмовляли.

   – Ось помацай землю, і будеш знати звідки, – сказала Руда Лілея.

   Аліса так і зробила.

   – Тверда, мов камінь, – відзначила вона. – Але я не розумію, до чого тут це.

   – У більшості квітників, – розтлумачила Лілея, – земля пухка, мов перина, і квіти там завше сплять!

   Таке пояснення Алісу цілком задовольнило.

   – Мені б таке і в голову не прийшло! – зізналася вона.

   – А як на мене, то ти взагалі безголова, – дошкульно зауважила Троянда.

   – Та й з вигляду дурна. Дурнішої не бачила, – докинула раптом Фіалка.

   Аліса з несподіванки ледь не підскочила: досі Фіалка і пари з уст не пускала!

   – Краще помовч! – гримнула на неї Лілея. – Наче ти взагалі щось бачила! Сховаєш голову під листям та й похропуєш, а що діється у світі знаєш не більше, ніж зеленоголовий пуп'янок!

   – А з людей у саду, окрім мене, ще хтось є? – поцікавилася Аліса, пускаючи повз вуха останні слова Троянди.

   – Є тут ще одна квітка: вона вміє пересуватись, як і ти, – сказала Троянда. – Не розумію, як це в тебе виходить… («А хіба ти щось колись розуміла?» – хмикнула Лілея.) – Тільки вона кущуватіша.

   – Вона така, як я? – пожвавішала Аліса, осяяна раптовим здогадом: «Десь тут, у саду, є ще одна дівчинка!»

   – З вигляду вона така ж неоковирна, – відповіла Троянда. – Тільки темніша і пелюстки в неї, мабуть, чи не коротші.

   – Її пелюстки доладні, як у Жоржини, – вставила слово Лілея, – а не розкошлані, як у тебе.

   – Але це не твоя провина, – додала Троянда співчутливо. – Просто, коли починаєш в'янути, пелюстки трохи розхристуються. Тут нічим не зарадиш.

   Така думка Алісі аж ніяк не сподобалась, і, щоб змінити тему, вона запитала:

   – А до вас вона приходить?

   – Думаю, незабаром ти її побачиш, – сказала Троянда. – Вона з родини колючих.

   – А де в неї колючки? – запитала Аліса не без цікавості.

   – На голові, звичайно, – відказала Троянда. – Я, до речі, була здивована, чому в тебе таких немає. Гадала, у вас усі з колючками.

   – А ось і вона! – гукнула Мальва. – Я чую її ступу: тупу, тупу!

   Аліса хутко озирнулась і побачила… Чорну Королеву!

   «Як же вона виросла!» – мимоволі відзначила Аліса.

   Королева й справді підросла: тоді, в попелі, вона була якихось три дюйми, а тепер – на півголови вища за саму Алісу!

   – Це від свіжого повітря, – озвалася Троянда. – Повітря в нас розкішне!

   – Я, мабуть, піду їй назустріч, – сказала Аліса.

   Хоча з квітами було й цікаво, але погомоніти зі справжньою Королевою – річ, звичайно, далеко поважніша.

   – Нічого в тебе не вийде, – сказала Троянда. – Раджу йти у протилежний бік.

   Ця порада, поза всяким сумнівом, була така безглузда, що Аліса мовчки попрямувала до Королеви. І, на превеликий свій подив, тут-таки й згубила її з очей, – зате знову опинилася на порозі будинку.

   Аліса розсердилася й відступила назад. Пошукавши Королеву очима (і таки нагледівши її вдалині), вона вирішила, що тепер спробує піти у протилежному напрямку[4].

   Усе вдалося на славу! Не минуло й хвилини, як вона опинилася віч-на-віч з Королевою, і якраз під тим пагорбом, до якого так довго намагалася дістатись.

   – Ти звідки? – спитала Королева. – І куди прямуєш? Дивися прямо, говори чемно і не смикай пальцями!

   Аліса виконала всі її настанови і якнайчемніше пояснила, що йшла собі своєю дорогою і ось – заблукала.

   – Не знаю, що ти називаєш своєю дорогою, – зауважила Королева. – Тут усі дороги – мої. Але скажи, що тебе взагалі сюди привело? – додала вона вже лагідніше. – Поки збираєш думки – роби реверанс, це затягує час.

   Алісі було трохи дивно це чути, проте не вірити такій високій особі вона не могла.

   «Повернуся додому, і спробую робити реверанси, коли припізнятимусь на обід», – подумала вона.

   – Вже час відповідати, – сказала Королева і глянула на годинник. – Коли щось кажеш, розтуляй рота трішечки ширше і не забувай додавати «Ваша Величносте».

   – Я просто хотіла глянути на сад, Ваша Величносте…

   – Молодець! – сказала Королева і поплескала її по голові, що Алісі аж ніяк не сподобалось. – А щодо саду, як ти його величаєш… то бачила я сади, супроти яких оцей був би дикою пущею.

   Аліса на сміла з нею сперечатися і повела далі:

   – …а ще я хотіла вийти на цей пагорб…

   – Щодо «пагорба», – перебила Королева, – то я можу показати пагорби, супроти яких оцей був би долиною.

   – Ба ні! – заперечила, нарешті, Аліса, дивуючись власній сміливості. – Пагорб ніяк не може бути долиною. Це – казна-що!

   Королева похитала головою.

   – Можеш називати це «казна-чим», про мене! – сказала вона. – Але я чувала таке «казнащо», супроти якого це могло б позмагатися в мудрості з тлумачним словником!

   Тут Аліса знову зробила реверанс, бо з голосу Королеви їй здалося, що та трішечки ображена.

   Вони мовчки йшли далі, аж поки дісталися верху пагорба. На пагорбі Аліса теж кілька хвилин стояла мовчки, оглядаючи краєвид, що відкривався звідти. Але й дивовижний то був краєвид!

   З кінця в кінець долина була порізана рівненькими струмочками, а простір між ними ділився на рівні квадрати низенькими живоплотами, що сягали від струмка до струмка.

   – Як на мене, то землю тут розбито під величезну шахівницю! – нарешті здобулася на слово Аліса. – Десь тут повинні бути й фігури!..

   – Є! – додала вона в захваті, і серце їй схвильовано затьохкало. – Це тут розігрується найграндіозніша з шахових партій! Світова гра! Не знаю, правда, чи це можна назвати світом… Та й славна ж забава! От би стати однією з фігур – бодай Пішаком, аби лиш мене взяли до гри… Хоча, звичайно, найприємніше бути Королевою!

   З цими словами вона не без остраху глипнула на справжню Королеву, але та тільки милостиво всміхнулася і сказала:

   – Це легко влаштувати. Якщо хочеш, можеш бути Пішаком Білої Королеви, бо Лілейка ще замала для гри! Тим паче, що ти стоїш якраз на Другій клітинці. А дійдеш до Восьмої – станеш Королевою…

   Так чи інак, але саме цієї миті вони пустилися бігти. Розмірковуючи про це згодом, Аліса так і не змогла до пуття згадати, що тоді на них найшло, – запам'ятала тільки, що вони бігли, побравшись за руки, і Королева летіла так хутко, що Аліса ледве за нею встигала.

   – Мерщій! Мерщій! – репетувала Королева, і хоча бігти ще швидше Алісі було несила, вона не могла перевести подих, аби про це сказати.

   Найдивніше в цій пригоді було те, що ні дерева, ні будь-які інші речі довкола не рухалися з місця: хоча б як швидко мчали Королева з Алісою, вони нічого не проминали.

   – Може, все оце рухається разом з нами? – розгублено думала Аліса.

   Королева, здавалося, прочитала її думки, бо прикрикнула: «Мерщій! Жодних розмов!»

   Але Алісі було не до розмов! Вона мала таке відчуття, ніби взагалі більше ніколи не заговорить – так вона засапалася. А Королева знай репетувала:

   – Мерщій! Мерщій! – і все тягла її за собою.

   – Ми вже там? – пощастило нарешті промовити захеканій Алісі.

   – Там? – перепитала Королева. – Ми були там хвилин із десять тому! Мерщій!

   Якийсь час вони бігли мовчки, тільки вітер свистів Алісі у вухах.

   «Ще зідме з голови все волосся!» – думала Аліса.

   – Ну! Ну! – горлала Королева. – Мерщій! Мерщій!

   Вони вже мчали так, що, здавалося, линули понад землею, ледь торкаючись її ногами. Нарешті, як Алісі вже зовсім забракло духу, вони спинилися. Аліса побачила, що сидить під деревом і не може відсапатися: голова йшла їй обертом.

   Королева прихилила її до стовбура і лагідно сказала:

   – А тепер можеш трішечки перепочити.

   Аліса з великим зачудуванням розглядалася надовкіл.

   – Ото! Я бачу, ми так і залишились під оцим деревом! Усе зосталося, як було!

   – Певна річ, – сказала Королева. А ти як хотіла?

   – У нас, – пояснила Аліса, ледь переводячи дух, – коли отак довго мчиш, мов ошпарений, то, зазвичай, опиняєшся в іншому місці.

   – Яка повільна країна! – зауважила Королева. – А в нас, як бачиш, біжиш, мов ошпарений, аби тільки втриматися на місці. А хочеш дістатися куди інде – біжиш принаймні вдвічі шпаркіше!

   – Ой ні, мені нікуди не треба! – сказала Аліса. – Мені добре й тут!.. Тільки дуже спекотно і страх як хочеться пити!

   – Я знаю, чим тобі зарадити, – привітно мовила Королева, добуваючи з кишені невеличку коробку. – Коржиком не погребуєш?

   Аліса подумала, що відмовлятися буде нечемно, хоч це було зовсім не те, чого їй хотілося. Отже, вона почала гризти коржика. Він був дуже сухий – ще ніколи в житті небезпека вдавитися не була для Аліси такою близькою.

   – Доки ти вгамовуєш спрагу, – мовила Королева, – я тут дещо виміряю.

   Вона добула з кишені стрічку з дюймовими позначками й заходилася міряти землю, встромляючи то тут, то там маленькі кілочки.

   – На третьому ярді, – озвалася Королева, вганяючи в землю черговий кілочок, – я дам тобі настанови… Ще коржика?

   – Ні, дякую, – відповіла Аліса. – Одного мені цілком достатньо!

   – Сподіваюся, ти вгамувала спрагу?

   Аліса не знала, що й відповісти, але, на щастя, Королева не чекала на відповідь.

   – На четвертому ярді, – вела вона далі, – я їх тобі повторю – щоб не забула. На п'ятому скажу: «Прощавай!» А на шостому – піду.

   Аліса не зводила з неї очей. Коли всі кілочки було забито, Королева вернулася до дерева і знову поволі рушила вздовж рядка кілочків. Біля кілочка, що позначав початок третього ярду, вона повернулася обличчям до Аліси і промовила:

   – Пішак, як ти знаєш, за першим ходом проскакує клітинку. Тож Третю клітинку ти також проскочиш на всіх парах – тобто паротягом, – і зараз же опинишся на Четвертій. Нею володіють Круть і Верть… П'ята клітинка майже вся залита водою… Шоста – володіння ШаламаБалама… Але ти мовчиш?

   – А… хіба… я мала щось сказати, – затинаючись, запитала Аліса.

   – Ти повинна була подякувати мені за великодушні настанови, – з суворим докором мовила Королева. – Але вважаймо, що це було сказано. Отож Сьома клітинка – це суцільний ліс, але один із Кінних Лицарів покаже тобі шлях… А на Восьмій клітинці ми обидві будемо Королевами, і відсвяткуємо це!

   Аліса підвелася, зробила реверанс і знову сіла.

   Біля наступного кілочка Королева обернулася ще раз.

   – Коли тобі забракне слова – скажи його по-французькому! – зауважила вона. – Ходи носаками врізнобіч! І пам'ятай, хто ти!

   І не дожидаючи нового Алісиного реверансу, Королева підбігла до наступного кілочка, мигцем обернулася, сказала: «Прощавай!» і кинулася до останнього.

   Хтозна, як саме це сталось, та щойно Королева його сягнула, як ураз пропала з очей[5]. Чи то вона розтанула в повітрі, а чи гайнула до лісу («А прудка вона, як вітер!» – подумала Аліса) – сказати було годі: щезла – та й усе.

   Зате Аліса добре затямила, що вона – Пішак і що незабаром її хід.
Чтение онлайн



1 [2] 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация