А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Виховання почуттів" (страница 1)

   Гюстав Флобер
   Виховання почуттів

   Історія молодої людини, або виховання почуттів

   «Флобера странное наследство —
   Education sentimentale…»
(А. Блок)
   «Вашого старого трубадура нечувано топчуть ногами. Люди, що одержали від мене примірник мого роману, бояться зі мною про нього говорити з остраху скомпрометувати себе або жаліючи мене», – так у грудні 1869 року писав у листі до своєї відомої подруги, французької письменниці Жорж Санд автор нині славетного роману «Виховання почуттів» Гюстав Флобер.
   Сьогодні Флобер – класик світової літератури, один із великої трійки: Бальзак – Стендаль – Флобер. Ці троє доклали найбільше зусиль до створення і становлення реалістичного мистецтва Франції XIX століття. При цьому у кожного з них своя художня неповторність і своя життєва історія.
   Доля Гюстава Флобера – і як письменника, і як людини свого часу – водночас своєрідна і драматична. За життя він не набув тієї широкої слави, що виходила б за межі Франції, яку мав Бальзак. Але він не зазнав і негараздів творця «Людської комедії»: його не гнітила участь «літературного негра», який повинен будь-що-будь виконати роботу в належний термін. Флобер нерідко нарікає на муки творчості, але він мав змогу шліфувати свій – як його пізніше визначать – неперевершений стиль. Хоча йому і не притаманна тужлива інтонація самотності непізнаного, неоціненого сучасниками таланту, яка панує в мужніх та гірких зізнаннях Стендаля, але й Флоберу відомі нерозуміння і неправедний суд над його книгами – суд не тільки в переносному, але і в прямому значенні цього слова. За роман «Пані Боварі» Флобера було звинувачено в аморальності й притягнуто до судової відповідальності. З гіркою іронією прокоментував письменник рішення суду: «Про що ж можна писати, якщо таке невинне створіння, якщо бідну мою пані Боварі схопили за волосся і, мов гулящу, відправили до виправної поліції?!» На щастя, завжди поруч були ті, хто розумів міру й природу хисту митця. Перш за все, це дивний друг і талановитий читач Жорж Санд та «любий москвич», як називав Івана Тургенева Флобер.
   Мабуть, ніколи не застаріє афоризм древнього римлянина: «Habent sua fata libelli». Книжки мають свою долю…
   Починаючи з покоління Марселя Пруста, який був у захваті від флоберівського стилю, слава Флобера все зростає, а «Пані Боварі» та «Виховання почуттів», свого часу так суворо зустріті критикою, сьогодні найвідоміші твори письменника.
   «Виховання почуттів» – третій після «Пані Боварі» та «Саламбо» завершений роман Флобера. Порівняно з його попередником Бальзаком, творчість якого письменник особливо шанував, хоча у своїх книжках на рівних вступав з ним в полемічний діалог, Флобер написав незрівнянно менше. При цьому художній обсяг, художній простір його романів не поступається бальзаківському. Є і в нього «сцени провінційного життя» в «Пані Боварі», і «паризькі сцени» у «Вихованні почуттів». Ті самі проблеми – «історія молодої людини», «втрачені ілюзії» – хвилюють його. Як молодший сучасник, як спадкоємець Флобер органічно поєднує, узагальнюючи, набутки своїх попередників – романтиків і реалістів, але виступає як неповторна особистість, створюючи свій стиль, свого героя, свій художній світ. Він відійде від романтичної віри в можливість для героя уникнути принизливого, пошлого впливу суспільства, «натовпу», в можливість благословенної романтичної самотності. На відміну від романтиків, на відміну від Бальзака, Флобер звертає увагу на ігноровану ними пересічну людину, на банальні, а не «ексклюзивні» ситуації, в яких висвічується і драматичне, а то й трагічне, і трагікомічне, «боварістське» в його персонажах, коли вони не хочуть (або не можуть) бачити себе й інших, життєві колізії та обставини такими, якими вони є.
   Роман «Виховання почуттів» – найскладніший за стилем, ідеями, проблематикою із всього написаного майстром. Визначний французький літературознавець Моріс Бардеш стверджує, що в цьому творі Флобер винайшов «романну формулу XX століття». Це багатоплановий за змістом роман, у якому в новому, несподіваному ракурсі поєднані історія Франції, історія покоління, історія героя. Можливо, це найневтішніша з книг Гюстава Флобера.
   Безпосередню флоберівське починається вже з назви роману[1]. Французький заголовок «Education sentimentale» приховує в собі вихідну неоднозначність. Переклад «виховання почуттів» дещо звужує сенс, приглушує особливу флоберівську іронію. З французької можна було б перекласти як «сентиментальне (навіть «сантиментальне») виховання».
   Ця назва сприймається як сумний фразеологізм, співзвучний бальзаківським «втраченим ілюзіям». Проте крізь сум пробивається авторська скептична посмішка: «сентиментальне виховання» за часів зовсім не сентиментальної, розбещеної Липневої монархії, що йде до своєї загибелі – революції 1848 року.
   «Історія молодої людини» – це підзаголовок флоберівського роману. Генеральна сюжетна лінія пов'язана з життєвим шляхом Фредеріка Моро, що починається о шостій ранку 15 вересня 1840 р. на палубі корабля, а завершується, хоч життя ще триває, на початку зими 1868 р. біля каміна у своєму домі. Флобер скрупульозний хронікер, і його цифри теж складаються в історію «виховання почуттів». Плодюча осінь перейшла в холодну зиму. Вранці вперше побачить Фредерік на пароплаві Марію Арну, жінку, що на десятиліття стане сенсом його життя, центром його почуттів. Через 27 років під вечір березневого дня вона востаннє з'явиться перед ним. Ніщо не зайве, жодна деталь – на полотні майстра. Якщо, схвильований красою пані Арну, ще не знайомий з нею, Фредерік звертає увагу на її чорне блискуче волосся, то і в сцені останньої зустрічі Флобер вдається до обігрування цієї деталі: завершуючи сюжетний мотив, дар коханки, що коханкою не була, – пасмо, вже сивого, волосся.
   Створюючи картину паризького життя, Флобер буквально переповнює подробицями текст: тут і назви вулиць, точні адреси та вивіски кафе, ресторанів, клубів, достовірні пейзажі, інтер'єри будинків різних верств тощо. Навіть те, скільки коштує сніданок Фредеріка в ресторані, повідомляє автор. Що ж до одержання Фредеріком від багатого дядька очікуваної спадщини, то тут інформація подається з нотаріальною точністю: 12 грудня 1845 року.
   Літературна критика 1869 р. була глухою до художніх принципів майстра та нещадною в зауваженнях. Докоряли «переповненням дрібницями», «жанровою невизначеністю». Особливо ущипливим був талановитий, але недобрий і несправедливий, пристрасний у своїх судженнях Барбе д'Оревіллі: «Це тільки два томи, – насмішкувато пише він, – але їх могло б бути й десять, бо вульгарні й дурнуваті пригоди Фредеріка Моро можна продовжувати безкінечно».
   Та «дрібниць» і «жанрової невизначеності» у Флобера не було. Було намагання передати життєву конкретику, прозу буття, крізь яку так нелегко пробитися до «сантиментальності», до ліричного струмочка молодих надій, поезії молодих сподівань, планів, до поезії не спотвореного пошлістю, бездуховною прагматикою життя. Гі де Мопассан в одній із своїх статей, присвячених авторові «Виховання почуттів», пише, що роман Флобера – це «досконало виконана картина того, що коїться кожного дня, точний запис життя». Водночас Мопассан акцентує «жагу ліризму», «владний вплив романтизму» протягом усього життя письменника, який так старанно, так чесно і мужньо вивчав неприкрашену дійсність. Цей сплав об'єктивного «запису життя» і романтичної рефлексії визначили індивідуальний стиль майстра. Флоберові вдалось синтезувати романтичне й антиромантичне, поезію й прозу, політику і приватне життя. За словами Андре Моруа, у «Вихованні почуттів» Флобер поєднує в собі й учня Гюґо, і наставника Мопассана. Це зумовило тип флоберівського героя. У ньому легко розпізнати риси його романтичних попередників – здатність до високого кохання, вірної дружби. Його перший портрет у книзі – «молода людина років вісімнадцяти», «з довгим волоссям», яка «нерухомо стоїть біля штурвалу», «з альбомом під пахвою» – доносить знайому естетику молодості, артистизму, самотності, блукань. Та романтизм уже помітно розбавлений – перш за все, бальзаківського-флоберівською темою грошей, які у випадку Фредеріка Моро визначають не тільки його самовідчуття, але й місце його проживання. Романтична любов до пані Арну зрештою не завадить йому приєднатися до череди коханців куртизанки Рози Брон, примірюватись до вигідного шлюбу з багатою нареченою Луїзою Рокка або з удовою пані Дамбрез, позбавившись від літературних претензій, спокушатися привілеями політичної чи будь-якої іншої кар'єри. Виховання почуттів має чіткий вектор та алгоритм. Його, виховання, незламний хід демонструється багато разів. Історія молодої людини, персоніфікована перш за все долею Фредеріка Моро, але підтверджена життєвими шляхами всіх молодих персонажів роману, чиї молоді амбіції, плани стихають, перемагаються персональною посередністю та загальною пересічністю «світу кольору плісняви».
   Тема «виховання почуттів» пов'язана не тільки з приватними долями героїв, що різняться соціальним походженням, характерами, особистими планами. Вона, ця тема, ввібрала в себе і бурхливу французьку історію – революцію 1848 року.
   Марксистська критика XX століття часто-густо писала про однобічність відображення у романі революції 1848 року. Можливо, якоюсь мірою зауваження слушне. Флобер на відміну від Гюґо не зосереджується на героїці революційних подій. Але натомість він відтворив те, чого нема ні у Гюго, ні в «Сценах політичного життя» Бальзака. Бальзак геніально створює образи стратегів політичної інтриги, але не цікавиться тим, що стане головним для Флобера. Автор «Виховання почуттів» демонструє, як «ідея оволодіває масами», спрощуючись, вульгаризуючись в корегуванні як «лівими», так і «правими», як в численних революційних «Клубах Розуму» зникає навіть тінь останнього, доводяться до абсурду і бунтарські й державні ідеї. Письменник безжально викриває як реакціонерів-буржуа, так і революціонерів-робітників, змальовуючи внутрішню єдність їх ментальності. Одні хочуть зберегти багатство і владу, другі хочуть їх забрати і присвоїти. «Фанатизм наживи не поступався шаленостям злиднів». Флобер майже документально, з журналістською прискіпливістю відображує хроніку революційних днів – у датах і обличчях. Але і тут «роман без героя»: численні ряджені, перевтілення буржуа в демократа, революціонера в консерватора, соціаліста Сенекаля в поліцейського, буржуазного ділка Дамбреза в ентузіаста нових ідей… Єдиний щирий шанувальник республіки Дюсардьє вимушений з болем констатувати: «Коли прийшла революція, я думав, що ми будемо щасливі. (…) Але тепер ще гірше, ніж раніше».
   Виховання почуттів охопило і соціальне і приватне життя, і політику, і мистецтво, що огидно комерціалізується. Флобер висвічує, окрім історії головного героя, більш ніж десятеро біографій, і всі вони при різноманітності сходяться в одному: в таненні людяності, духовності, в спільному русі до пошлої пересічності.
   У фіналі цей сумний висновок підтвердять і Фредерік Моро та його друг Шарль Делор'є – не тільки визнанням свого життєвого фіаско, поразки надій та планів усіх своїх товаришів, але й признанням кращим за все, що було в їх житті, невдалої спроби підлітків відвідати публічний дім. Цим і завершується виховання почуттів.
   Інтонаційне багатство роману – від безпристрасності до жагучої печалі, від скептичної іронії до сатири – не заважає, а сприяє створенню цілісної художньої картини, багатобічному визначенню проблеми, що навряд чи коли-небудь втратить актуальність.
   Л. А. Мироненко
Чтение онлайн



[1] 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация