А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пані Боварі. Проста душа (збірник)" (страница 34)

   IX

   Коли хтось помре, нас охоплює якесь запаморочення, – настільки важко збагнути цей прихід небуття, примусити себе повірити в нього. Помітивши нерухомість Емми, Шарль кинувся до неї з криком:
   – Прощай, прощай!
   Оме й Каніве силоміць витягли його з кімнати.
   – Заспокойтесь!
   – Пустіть, – пручався Шарль, – я буду розсудливим, я нічого поганого не зроблю. Але пустіть мене! Я хочу її бачити! Вона ж моя жінка!
   Він плакав.
   – Плачте, – радив йому аптекар, – не противтеся природі, вам полегшає.
   Шарль був слабий, як дитина; він дався відвести вниз, до їдальні, і незабаром пан Оме повернувся додому.
   На площі до нього причепився сліпий: повіривши у протизапальну мазь, він пришкандибав до Йонвіля і тепер допитувався у перехожих, де живе аптекар.
   – Ото ще! І без тебе зараз багатцько клопоту! Нічого, прийдеш іншим разом.
   І Оме швидко шмигнув у аптеку.
   Треба було написати два листи, приготувати для Боварі чогось заспокійливого, вигадати якусь брехню, щоб приховати самогубство, оформити цю брехню в допис до «Маяка»; крім того, сила людей чекала вже на нього, щоб дізнатися про новини. Коли нарешті всі йонвільці до останнього вислухали історію, як Емма готуючи ванільний крем, переплутала миш'як із цукром, Оме знову повернувся до Боварі.
   Той був дома сам – пан Каніве уже поїхав; сидів у кріслі край вікна і безтямно дивився на підлогу.
   – Тепер, – сказав аптекар, – вам треба б самому призначити час церемонії.
   – Га? Якої церемонії? – А потім забелькотав перелякано: – Ні, ні, не треба, прошу! Хай вона залишиться в мене.
   Оме, щоб розрадити його чим-небудь, взяв з етажерки карафку й став поливати герань.
   – Ох, спасибі вам, – сказав Шарль, – ви добра людина.
   І замовк, задихаючись під вагою спогадів, викликаних цим жестом аптекаря.
   Тоді Оме вирішив розважити його трохи розмовами про садівництво. Всі рослини потребують вологи. Шарль кивнув головою.
   – А втім, тепер знову скоро настануть погожі дні.
   – А!.. – озвався Шарль.
   Аптекар, не спромігшись продовжити розмову, почав обережно розхиляти завіси.
   – А ось іде пан Тюваш.
   Шарль машинально повторив:
   – Іде пан Тюваш.
   Оме не наважувався знов заводити річ про влаштування похорону; але священику вдалося умовити Шарля.
   Він замкнувся у себе в кабінеті, взяв перо і по довгих риданнях написав:

   «Я хочу, щоб її поховали в шлюбній сукні, в білих черевичках, у вінку. Волосся розпустити по плечах; зробити три труни: одну – дубову, другу – червоного дерева, третю – свинцеву. Не говоріть зі мною ні про що, у мене вистачить сили. Труну покрити зеленим оксамитом. Я так хочу. Зробіть так».

   Всі дуже здивувалися з романтичних химер Боварі, і аптекар зразу ж сказав йому:
   – Знаєте, оксамит, по-моєму, надмірна розкіш. До того ж витрати…
   – Не ваше діло! – закричав Шарль. – Залиште мене! Ви її не любили! Ідіть собі геть!
   Кюре взяв його під руку й повів у садок. Там він почав говорити про марноту всього земного. Господь великий і благий, ми повинні без ремства скорятися його волі і дякувати йому за все.
   Шарль вибухнув блюзнірськими словами:
   – Проклинаю я вашого бога!
   – Дух непокори ще живе в вас, – зітхнув священик.
   Боварі був уже далеко. Він широко ступав попід муром біля шпалери фруктових дерев і, скрегочучи зубами, гнівно дивився на небо; але жоден листочок не поворухнувся.
   Накрапав дощик. Шарль вийшов розхристаний і незабаром почав тремтіти від холоду; тоді він повернувся додому і сів на кухні.
   О шостій годині на площі почувся брязкіт заліза: приїхала «Ластівка». Шарль припав обличчям до шибки й дивився, як один за одним висідали з неї пасажири. Фелісіте послала йому в вітальні матрац; він ліг і заснув.

   Будучи філософом, пан Оме все-таки шанував мертвих. Не гніваючись на бідного Шарля, він прийшов увечері, щоб просидіти ніч над покійницею, не забувши прихопити з собою три книжки і зошит для нотаток.
   Отець Бурнізьєн був уже там; над узголів'ям ліжка, виставленого з алькова, палали дві високі свічки.
   Аптекареві було якось не по собі в цій тиші, і він промовив кілька співчутливих слів про «нещасливу молоду жінку». Священик відповів, що тепер лишається тільки молитися за неї.
   – Але ж одне з двох, – заперечив Оме, – або вона упокоїлась у благодаті (як висловлюється церква), – і тоді наші молитви їй ні до чого; або ж вона померла нерозкаяною (якщо не помиляюсь, тут пасує саме цей релігійний термін), – і в такому разі…
   Бурнізьєн перебив його, похмуро відрізавши, що все одно треба молитися.
   – От кажуть: бачить бог із неба, чого кому треба, – не вгавав Оме. – А навіщо ж тоді всякі молитви?
   – Як? – оторопів священик. – Навіщо молитви? Та ви не християнин, чи що?
   – Даруйте, – відповів Оме. – Я схиляюсь перед християнством. Перш за все воно звільнило рабів, дало мораль, яка…
   – Не в тому сила! Святе письмо…
   – О, щодо святого письма, то розгорніть лишень історію: всі тексти підроблені єзуїтами.
   Увійшов Шарль; наблизившись до ліжка, він тихо відслонив завісу.
   Голова Емми була схилена до правого плеча. Один кутик рота лишився розкритим і вирізнявся на обличчі чорною діркою; великі пальці були пригнуті до долоней; вії вже припорошились якимсь білим пилком, а очі взялися чимось каламутним і липким, ніби павуки заснували їх тонким павутинням. Випнуте на грудях покривало спускалось западиною до колін, а потім знову підіймалось до пальців ніг. Шарлю здавалось, що Емму давить якийсь надмірний тягар, якась величезна вага.
   Церковні дзиґарі вибили дві години. За вікном чувся плюскіт річки, що текла в темряві попід терасою. Вряди-годи голосно сякався абат Бурнізьєн та Оме скрипів пером по паперу.
   – Друже мій, – озвався він до Шарля. – Вам краще піти; це видовище крає вам серце.
   Коли Шарль вийшов, аптекар і кюре відновили суперечку.
   – Почитайте Вольтера! – говорив Оме. – Почитайте Гольбаха[81], почитайте «Енциклопедію».[82]
   – Почитайте «Листи португальських євреїв»[83]! – казав абат. – Почитайте «Суть християнства»[84], твір Нікола, колишнього судового службовця!
   Суперечники гарячкували, розчервонілись, кричали обидва враз і не слухали один одного; Бурнізьєн обурювався з такого зухвальства, Оме дивувався з такого туподумства; ще трохи, й вони вже почали б лаятися, коли це знову з'явився Шарль. Його тягло сюди, мов якимись чарами, і він раз у раз підіймався сходами нагору.
   Щоб краще бачити, він ставав навпроти Емми й забувався в цьому спогляданні; воно було таке глибоке, що поглинало всякий біль.
   Він пригадував оповідання про каталепсії, про чудеса магнетизму і думав, що, можливо, досить тільки захотіти з нелюдським напруженням волі, і йому пощастить воскресити її. Якось раз він навіть схилився до неї і тихенько покликав: «Еммо! Еммо!» Тільки полум'я свічок сколихнулось на стіні від його важкого дихання.
   Над ранок приїхала пані Боварі-мати; Шарль обняв її і знову розридався, як дитина. Вона спробувала слідом за аптекарем зробити йому деякі зауваження відносно надмірних витрат на похорон. Він так розсердився, що вона зразу ж замовкла і навіть зголосилася негайно поїхати в місто і замовити все необхідне.
   До вечора Шарль залишався один; Берту відвели до пані Оме. Фелісіте сиділа нагорі з тіткою Лефрансуа.
   Увечері Шарль приймав візити. Він підводився відвідувачам назустріч, мовчки тиснув їм руки, потім гість підсаджувався до інших, що вже сиділи півколом біля каміна. Сиділи, понуривши голови й поклавши ногу на ногу, час від часу глибоко зітхали; всі страшенно нудились, але кожен намагався пересидіти іншого.
   О дев'ятій годині знов прийшов Оме (протягом цих двох днів він увесь час снував сюди й туди через площу) і приніс із собою запас камфори, ладану й ароматичних трав. Крім того, він захопив цілу банку хлору, щоб знищити міазми. Тим часом служниця, тітка Лефрансуа і стара Боварі поралися коло Емми, опоряджаючи її; вони саме опускали довгу цупку вуаль, що прикрила її аж до атласних черевичків.
   Фелісіте хлипала:
   – Ох, бідна моя пані! Бідна моя пані.
   – Гляньте, – зітхаючи, говорила трактирниця, – яка вона й досі гарна. От так і здається, що зараз візьме та й устане…
   І всі три нахилились й заходились надівати вінок.
   Для цього треба було трохи підвести їй голову, і з рота в мертвої бухнула цівка чорної рідини, мов блювота.
   – Сукню, сукню глядіть! Господи! – закричала пані Лефрансуа. – А ви б хоч допомогли нам, – звернулась вона до аптекаря. – Чи, може, боїтесь?
   – Боюсь? – здвигнув плечима Оме. – Чого б це я боявся? І не такого набачився в лікарні, коли вчився на фармацевта! В анатомічному театрі ми варили пунш. Небуття не страшить філософа; і, знаєте, я вже якось казав, що маю намір відписати свого трупа у клініку, щоб і після смерті прислужитись науці.
   Прийшов кюре і спитав, як себе почуває пан Боварі; вислухавши відповідь аптекаря, він додав:
   – Бачите, він іще не відійшов після удару.
   Тоді Оме сказав, що абатові можна позаздрити – він ніколи не наражається на небезпеку втратити дорогу подругу життя. З цього приводу розгорілась суперечка про безженність духовенства.
   – Справа в тому, – сказав аптекар, – що для мужчини обходитись без жінки протиприродно! З історії відомі злочини, які…
   – А бодай його!.. – вигукнув священик. – А як же ви хочете, щоб жонатий чоловік зберігав, приміром, таємницю сповіді?
   Оме став нападати на сповідь. Бурнізьєн захищав її; він твердив, що сповідь веде до морального відродження, і розповів кілька історій про злодіїв, які після сповіді ставали враз чесними людьми. Бувало, що у військових, які наближалися до сповідальні, спадала раптом полуда з очей. От у Фрайбурзі був один священик.
   …Співбесідник його вже куняв. Незабаром Бурнізьєнові стало душно в застояній атмосфері кімнати, і він розчинив вікно; це розбудило аптекаря.
   – Чи не бажаєте зажити? – підніс абат йому табакерку. – Візьміть одну понюшку, це розганяє сон.
   Десь далеко протягло заводив собака.
   – Чуєте, як виє? – сказав аптекар.
   – То, кажуть, на покійника, – відповів священик. – От бджоли, ті також: коли хтось помре, вони вилітають із вуликів.
   Оме не став розбивати цих забобонів, бо вже знову задрімав.
   Отець Бурнізьєн виявився витривалішим за нього і ще деякий час беззвучно ворушив губами; потім і в нього непомітно схилилась голова, він упустив додолу свого грубого чорного молитовника й захропів.
   Так сиділи вони один проти одного, повипинавши животи, обидва надуті, нахмурені; нарешті після всіх тих суперечок піддались вони тій самій людській слабості; обидва були нерухомі, як і покійниця, над якою вони сиділи; вона теж, здавалось, заснула.
   Увійшов Шарль – він не розбудив їх. Востаннє хотів надивитись на неї, попрощатися.
   Ароматичні трави ще курились, і сизі хвилі диму зливалися біля вікон з нічною млою, що заповзала в кімнату. Де-не-де мерехтіли на небі зорі; ніч була тепла.
   Воскові окапини спливали на простирала буйними сльозами. Шарль дивився на свічки, і в його стомлених очах миготіли відблиски жовтавого полум'я.
   Муарові переливи леліли на білій, мов місячне світло, атласній сукні. Емма щезала під ними, і Шарлю ввижалося, ніби вона випромінюється сама з себе, розливається у всьому оточенні, ховається в ньому, – у тиші, в темряві, у подуві вітру, в вологих випарах землі.
   Або раптом він бачив її в саду в Тості, на лавці під терновим живоплотом, чи на руанських вулицях, чи на порозі рідного дому, у дворі ферми Берто. Він чув веселий регіт парубків, що танцювали під яблунею. Кімната була сповнена ароматом її волосся, її сукня шаруділа у нього в руках, ніби сипала іскри. І то ж була все вона, вона!
   Довго згадувались йому всі колишні радощі, її пози, її рухи, її голос. Безнадійні жалі сплескували в душі безперервно, безустанно, мов хвилі прибою.
   Зненацька в ньому ворухнулась якась страшна цікавість: увесь здригаючись, він обережно підняв кінчиками пальців покривало. І зразу з грудей йому вихопився крик жаху, від якого прокинулись абат з аптекарем. Вони повели його вниз, до їдальні.
   Скоро прийшла Фелісіте і сказала, що він просить пасмо Емминого волосся.
   – Відріжте! – відповів Оме.
   Але служниця не наважувалась; тоді він узяв ножиці й підійшов до покійниці сам. Руки в нього тремтіли, і він у кількох місцях проколов шкіру на скронях; кінець кінцем він переміг хвилювання і чикнув двічі чи тричі, де пришилося, так що в прекрасних кучерях Емми лишилися білі прослідки.
   Потім аптекар і кюре знову повернулись до своїх занять, але час від часу обидва засинали і, прокинувшись, обопільно звинувачували один одного. Отець Бурнізьєн кропив кімнату свяченою водою, а Оме посипав підлогу хлором.
   Фелісіте завбачливо залишила для них на комоді пляшку горілки, кружало сиру і чималу булку. Годині о четвертій аптекар не витримав і зітхнув:
   – Їй-богу, я б не відмовився підживитись!
   Священика не треба було довго вмовляти; він пішов, відправив обідню і незабаром повернувся; потім вони випили й закусили, злегка посміхаючись, самі не знаючи чому: їх опанували ті незрозумілі веселощі, які часто охоплюють нас після довгого сумування; а перехиливши останню чарочку, священик сказав аптекареві, поплескуючи його по плечу:
   – А ми таки з вами колись порозуміємось!
   Унизу, в передпокої, вони зустріли робітників. Шарлеві довелося мучитись дві години, слухаючи стукотіння молотка по дошках. Потім Емму поклали в дубову труну, а цю труну вставили в дві інші. Остання, свинцева, виявилась занадто просторою, і проміжки довелось запхати вовною з матраца. Нарешті, коли всі три труни були приладжені, поцвяховані й залютовані, – покійницю виставили біля входу. Двері розчинили навстіж, і почали сходитись йонвільці.
   Приїхав дядько Руо. Загледівши чорну драпіровку біля вхідних дверей, він упав на площі непритомний.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 [34] 35 36 37 38 39 40 41

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация