А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пані Боварі. Проста душа (збірник)" (страница 32)

   «Що їй сталось? – подумала мамка. – Чого це вона прийшла до мене?»
   А вона прибігла сюди, бо дома їй було моторошно.
   Нерухомо лежачи горілиць, Емма дивилась просто перед себе якимось порожнім поглядом, і всі предмети розпливалися в неї перед очима, хоч вона намагалась розглядати їх пильно, з якоюсь тупою настирливістю. Вона придивлялася до полупленої стіни, до двох димучих головешок, до павука, що лазив над її головою по сволоку. Нарешті їй удалось зібратися з думками. Пригадалось… Колись із Леоном… О, як це було давно! Сонце сяяло над річкою, духмянів ломиніс… І вже спогади підхопили її кипучою хвилею, і незабаром у її пам'яті сплив учорашній день.
   – Котра година? – спитала вона.
   Тітка Ролле вийшла з хати, простягла праву руку проти найсвітлішої частини неба і, неквапливо повернувшись, сказала:
   – Скоро третя.
   – Дякую, дякую…
   Адже скоро прийде Леон. Ну, звичайно, прийде. Він добув грошей… Але ж він не знає, що вона тут; він, може, піде туди; і Емма послала за ним мамку до себе додому.
   – Та не барися!
   – Іду вже, йду, ласкава пані.
   Тепер Емма здивувалася, що не подумала про нього з самого початку; адже вчора він дав їй слово і мусить його дотримати; вона вже уявляла собі, як піде до Лере й покладе перед ним на стіл три банкові білети. Але треба ще вигадати якусь історію, пояснити все чоловікові. Що йому сказати?
   Тим часом мамка чомусь довгенько не верталася. Але в хатині не було годинника, і Емма вирішила, що їй тільки здалося, ніби минуло багато часу. Вона вийшла погуляти в садку, пройшлася спроквола попід живоплотом, а потім хутко вернулася, сподіваючись, що мамка, може, прибігла іншою дорогою. Нарешті вона стомилася чекати; звідусіль на неї насували страхи; вона відганяла їх і, вже не відчуваючи, скільки пробула тут – чи цілий вік, чи одну хвилину, – сіла в куточок, заплющила очі, затулила вуха. Раптом рипнула хвіртка; вона зірвалась на рівні ноги, але не встигла розкрити рота, як тітка Ролле сказала:
   – У вас нема нікого.
   – Як?
   – А так. Нікого. А пан сидить, плаче. Вас кличе. Всі вас шукають.
   Емма не відповідала. Задихаючись, вона дивилась навкруги безтямними очима, і перелякана селянка аж позадкувала від неї; їй здалося, що пані збожеволіла. Зненацька Емма скрикнула і вдарила себе по лобі: наче блискавка глупої ночі, сяйнула в неї в душі згадка про Родольфа. Адже він такий добрий, чутливий, великодушний! Та, зрештою, якщо він навіть вагатиметься зробити їй цю послугу, то вона може завжди примусити його: тільки гляне раз і знову розбудить минуле кохання… І ось вона подалась до Ла Юшетт, не усвідомлюючи навіть, що йде назустріч тому, що її допіру так обурило, не припускаючи й на мить, що це можна назвати проституцією.

   VIII

   «Що я скажу йому? З чого почну?» – думала вона, ідучи. І що далі вона йшла, то ясніше впізнавала кущі, дерева, зарослий дроком косогір, самий замок. В ній непомітно оживало почуття перших днів її кохання, і її бідне змучене серце спочивало в цих любих споминах. Теплий вітерець лагідно повівав їй у лице, сніжок брався водою, і з брості на траву спадали поволі краплини.
   Вона ввійшла, як бувало колись, через хвіртку в парк, потім потрапила на передній двір, обсаджений двома рядами крислатих лип, що зі свистом колихали довгими гілками. На псарні завалували собаки, але ніхто не вийшов на той гавкіт.
   Вона піднялась широкими прямими сходами з дерев'яним поруччям, що вели до вимощеного запорошеними плитами коридора з цілою низкою дверей, ніби в монастирі чи в готелі. Родольфова кімната була в самому кінці, ліворуч. Коли Емма взялася за клямку, сили раптом покинули її. Вона боялася, що не застане його, і майже бажала, щоб вийшло так, – а проте це була її єдина надія, останній шанс на порятунок. Вона спинилась на хвильку і, усвідомивши всю необхідність цього вчинку, набралась сміливості і ввійшла.
   Він сидів біля каміна, поставивши ноги на ґрати, і курив люльку.
   – Як? Це ви? – гукнув він і зірвався з місця.
   – Це я!.. Родольфе, я прийшла до вас за порадою.
   Але, незважаючи на всі зусилля, вона не змогла більше видобути з себе ні слова.
   – А ви зовсім не змінились, чаруєте, як і колись.
   – Шкода того чарування, мій друже, – гірко всміхнулась вона. – Адже ви знехтували ним.
   Тоді він почав з'ясовувати їй свою поведінку, наводити якісь заплутані виправдання, – кращих він не спромігся вигадати.
   Емма піддалась його словам, а ще більше – його голосові, його виглядові; вона вдавала, що вірить, а може, й справді повірила його вигадці про причини розриву: то була якась таємниця, що від неї залежала честь, ба й життя третьої особи.
   – Нехай і так! – промовила вона, журливо дивлячись на нього. – А все-таки скільки я перестраждала!
   – Таке життя! – зауважив він філософським тоном.
   – Скажіть же хоч, – знов заговорила Емма, – як вам жилося, відколи ми розлучились?
   – Та… Ні добре, ні погано.
   – А може, нам було б краще не розставатись?
   – Може.
   – Правда? – похопилась Емма, присуваючись ближче до нього, і зітхнула: – О Родольфе! Якби ти знав! Як я тебе любила!
   Вона взяла його за руку, і пальці їхні довго лишалися сплетеними – як у перший день, на виставці. З гордощів він не корився зворушенню. Але вона вже припала до його грудей.
   – Як же мені було жити без тебе? Хіба можна відвикнути від щастя? Я впала в розпач, мало не вмерла… Я розповім тобі все, побачиш… А ти… втік од мене.
   І справді, за ці три роки він з природженого боягузтва, властивого сильнішій статі, вперто уникав зустрічі з нею. Тихенько похитуючи головою і ніжно ластячись до нього, Емма говорила далі:
   – Ти кохаєш інших? Признавайся! О, я їх розумію, я прощаю їм; ти, певно, спокусив їх, як спокусив і мене. Ти справжній мужчина! Тебе не можна не полюбити. Але ми все почнемо спочатку, правда ж? Ми знову кохатимемось! Дивись, я сміюсь, я щаслива… Та говори ж!
   Вона була чарівна. Сльози бриніли у неї в очах, як дощові краплі після грози в синій чашечці квітки.
   Він притягнув її до себе на коліна і лагідно гладив рукою її лискуче волосся, по якому золотою стрілкою тріпотів останній промінь надвечір'я. Вона схилила голову; він тихенько, кінчиком губ поцілував їй очі.
   – Але ти плачеш! – сказав він. – Чого?
   Вона розридалась. Родольф вирішив, що то порив любові; коли вона стихла, він подумав, що її мовчання – останній прояв соромливості. Тоді він гаряче промовив:
   – О, прости мені! Я кохаю одну тебе! Я був дурний і злий. Я люблю тебе і любитиму довіку! Але що тобі? Говори!
   Він став перед нею навколішки.
   – Ну… я розорилась, Родольфе… Позич мені три тисячі франків!
   – Бачиш… – обізвався Родольф, потроху підіймаючись на ноги; обличчя його набрало серйозного виразу.
   – Знаєш, – скоромовкою провадила Емма, – мій чоловік віддав усі свої гроші на проценти одному нотаріусу, той утік. Ми залізли в борги; пацієнти нам не платили. Зрештою, ліквідація ще не скінчилась; у нас іще будуть гроші. Але зараз ми не змогли внести трьох тисяч – і нас описали. Зараз, оце сьогодні, нас продадуть з молотка… Ось я й прийшла в надії на твою дружбу.
   «Ага, ось чого вона прийшла!» – зненацька збліднувши, подумав Родольф.
   І спокійнісінько відповів:
   – У мене немає грошей, дорога пані.
   Він казав правду. Якби в нього були гроші, то він, певна річ, дав би, хоч робити такі великодушні жести не надто приємно: ніяка буря не ламає так кохання, як грошова просьба.
   Кілька хвилин Емма дивилась на нього мовчки.
   – У тебе немає!..
   Вона декілька разів повторила:
   – У тебе немає!.. І нащо було мені наражатись на це останнє приниження. Ти ніколи не любив мене. Ти не кращий за інших!
   Вона зраджувала, губила саму себе.
   Родольф перервав її, запевняючи, що і сам зараз перебуває в скрутному становищі.
   – Ох, як мені тебе жаль! – відповіла Емма. – Жаль, ще й дуже!
   І вона затрималась поглядом на карабіні з срібним карбуванням, що виблискував на щиті, обтягненому сукном.
   – Та хіба ж бідний оправляє сріблом собі рушниці? Хіба бідний купує годинника з перламутровою інкрустацією? – вела вона далі, показуючи на булівський годинник, що висів на стіні. – Хіба бідний заводить канчуки з золоченими ручками (вона торкнулась рукою канчука), хіба він носить золоті ланцюжки? Авжеж, у тебе повна чаша! Навіть поставець з лікерами в кімнаті! Ти любиш пожити, ні в чому собі не відмовляєш, маєш замок, ферму, ліси, держиш хортів, їздиш у Париж… Та хоч би й це взяти, – схопила вона з каміна пару запонок, – навіть такий дріб'язок можна повернути на гроші!.. О, мені не треба! Лиши собі.
   І вона так швиргонула ті запонки, що вони брязнули об стіну і золотий ланцюжок на них розірвався.
   – А я… Я б тобі все віддала, я б усе продала, я б працювала на тебе своїми руками, я б ходила жебрати по дорогах за одну твою усмішку, за один твій погляд, за одне твоє спасибі!.. А ти спокійно сидиш у кріслі, неначе мало ще завдав мені горя… А чи ти знаєш, що якби не ти, я могла б жити щасливо? Хто тебе примушував?.. Чи, може, ти пішов із ким на парі? Але ти ж любив мене, ти ж сам казав… Ось і тільки що… Ох, краще б ти був прогнав мене! У мене руки ще не охололи від твоїх цілунків. Ось тут, на цьому килимі, ти навколішках присягався мені, що любитимеш довіку!.. Ти примусив мене повірити; ти два роки тримав мене в омані найсолодших, найрозкішніших мрій!.. А пам'ятаєш наші плани подорожі? О, твій лист, той лист… Він мені серце розірвав! І ось тепер, коли я прийшла до нього – багатого, щасливого і вільного! – прийшла просити допомоги, у якій мені не відмовила б перша-ліпша стороння людина; коли я благаю його, коли я знов приношу йому всю мою ніжність, – він відштовхує мене, бо це коштувало б йому три тисячі франків!
   – У мене немає грошей! – відповів Родольф з тим непорушним спокоєм, що прикриває, мов щитом, стримуваний гнів.
   Емма пішла. Стіни коливались, стеля гнітила її; вона знову пробігла довгу алею, спотикаючися об купи сухого листя, що розліталось од вітру. Нарешті вона добігла до рову, що був перед огорожею, вона так поспішала відчинити хвіртку, що обламала нігті об замок. Відійшла ще кроків зо сто і спинилась, задихана, знеможена. Обернулась назад і знову побачила бездушний дім, парк, сади, три двори, всі вікна по фасаду.
   Вона вся заціпеніла і нічого не чула, крім биття крові в жилах, – те калатання здавалося їй оглушливою музикою, що лунала на все поле. Земля під ногами була хистка, як вода, рілля гойдалася величезними бурхливими чорними хвилями. Всі думки, всі спогади, що роїлися в голові, вихлюпнулись нараз, мов тисячі вогнів велетенського феєрверка. Вона побачила батька, кабінет Лере, кімнату в готелі «Булонь», ще якийсь краєвид. Безум опановував її – вона перелякалась і примусила себе опам'ятатися, правда, не до кінця: вона й досі не могла пригадати причини свого жахливого стану – грошових справ. Вона страждала тільки від кохання, вона відчувала, як крізь цей спомин упливає її душа, – так смертельно поранений відчуває конаючи, як життя витікає з нього крізь кровоточиву рану.
   Заходила ніч, кружляло гайвороння.
   І раптом їй примарилось, ніби в повітрі спалахують вогнисті кульки, схожі на розжарені ядра, а потім сплющуються в кружальця, і крутяться, крутяться, і тануть у снігу між гілками дерев. В кожному кружальці показувалось обличчя Родольфа. Їх ставало все більше й більше, вони надлітали, проникали в неї; раптом усе те щезло. Вона впізнала вогники будинків, що світилися вдалині крізь туман.
   І знов вона усвідомила своє становище – мов прірва розступилась перед нею. Вона дихала так важко, що груди її ходили ходором. Тоді в якомусь героїчному пориві, майже радісно, спустилася вниз із косогору, пробігла через кладку на стежку, на шлях, минула ринок і опинилась перед аптекою.
   Там нікого не було. Емма хотіла ввійти, але на дзвінок міг би хтось з'явитись; вона шмигнула у хвіртку і, затамувавши подих, тримаючись за стіни, дісталася до дверей кухні, де на плиті горіла свічка. Жюстен, без піджака, поніс у їдальню блюдо.
   «То вони обідають. Треба почекати».
   Жюстен повернувся. Вона стукнула в шибку.
   Він вийшов на поріг.
   – Ключа! Від комірчини нагорі, де…
   – Що?
   І він дивився на неї, вражений блідістю її обличчя, що білим овалом вирізьблювалось на чорному тлі ночі. Вона здавалась йому надзвичайно вродливою і величною, як видіння; не розуміючи, чого їй треба, він передчував щось жахливе.
   Але вона швидко відповіла тихим, лагідним і вкрадливим голосом:
   – Мені треба! Дай ключа!
   Крізь тоненьку перегородку з їдальні чулося подзенькування виделок по тарілках.
   Емма збрехала, ніби хоче вивести пацюків: вони не дають їй спати вночі.
   – Хазяїну б треба сказати…
   – Ні, не ходи! – І байдуже додала: – Не варто, я потім сама скажу. Ну, посвіти мені!
   Вона ввійшла в коридор, де були двері до лабораторії. На стіні висів ключ з ярличком «Фармакотека».
   – Жюстене! – гукнув нетерпляче аптекар.
   – Ходім нагору!
   І Жюстен пішов за нею.
   Ключ повернувся в замку, і Емма рушила просто до третьої полиці, – так вірно вела її пам'ять, – схопила синій слоїк, відіткнула корок, встромила всередину руку й, витягши жменю білого порошку, тут же почала його їсти.
   – Що ви робите! – крикнув хлопець, кидаючись до неї.
   – Мовчи! Прийдуть…
   Він був у розпачі, хотів кричати пробі.
   – Не кажи нікому, бо за все відповідатиме твій хазяїн.
   І вона пішла, раптово заспокоївшись, ніби виконала якийсь обов'язок, що тяжів їй на совісті.

   Коли Шарль, приголомшений звісткою про опис майна, прибіг додому, Емма щойно була вийшла. Він кричав, плакав, знепритомнів, а вона все не верталась. Де вона могла бути? Куди він тільки не посилав Фелісіте: до Оме, до Тюваша, до Лере, до трактиру «Золотий лев»… Коли його хвилювання на мить стихало, він згадував, що добре ім'я його загинуло, майно пропало, майбутнє Берти розбито. А через що?.. Ніхто нічого… Він чекав до шостої години вечора, потім не зміг більше всидіти на місці; йому спало на думку, що Емма поїхала в Руан, і він вийшов на шлях. Пройшовши з півльє й не зустрівши нікого, він почекав іще трохи й вернувся.
   Вона була вже дома.
   – Що сталося?.. В чім річ?.. Поясни!
   Вона сіла до бюрка і, написавши листа, поставила число, день, годину і, не кваплячись, запечатала. Потім урочисто сказала:
   – Прочитаєш завтра; а доти, прошу тебе, не задавай мені жодного питання! Ні однісінького!
   – Але ж…
   – Ах, дай мені спокій!
   Вона лягла на постіль і витяглась на всю довжину.
   Її разбудив терпкий смак у роті. Вона побачила Шарля й знову заплющила очі.
   Емма з цікавістю вслухувалась у себе, чи не починаються болі. Ні, поки що нічого не було. Вона чула цокання стінного годинника, гуготіння вогню в каміні і дихання Шарля, що стояв у приголів'ї.
   «А! Що смерть – дрібниця! – думала вона. – Ось засну, та й по всьому!»
   Вона випила ковток води і відвернулась до стіни.
   А в роті не проходив прикрий чорнильний смак.
   – Пити!.. Ох, пити хочу! – простогнала вона.
   – Що з тобою? – спитав Шарль, подаючи їй склянку з водою.
   – Нічого… Відчини вікно… Душно мені!
   І раптом її потягло на блювоту – вона ледве встигла вихопити хусточку з-під подушки.
   – Забери, – сказала вона швидко, – викинь.
   Шарль почав розпитувати; Емма не відповідала. Вона лежала нерухомо, боячись, що від найменшого руху їй знову стане недобре. І відчула, як від ніг підступає до серця крижаний холод.
   – Починається, – прошепотіла вона.
   – Що ти кажеш?
   Тихо і тоскно ворочала вона головою по подушці, і рот у неї був відкритий, ніби на язиці лежало щось важке – важке. О восьмій годині знов почалася блювота.
   Шарль помітив на дні таза білі крупинки якогось порошку, що приставали до порцеляни.
   – Дивно! Незвичайно! – повторював він.
   Але вона твердо сказала:
   – Ні, ти помиляєшся.
   Тоді він обережно провів рукою їй по животі – ніби погладив. Вона зойкнула. Він аж одсахнувся з переляку.
   Потім вона почала стогнати, спочатку потихеньку. Плечі її здригались у корчах, вона стала білішою від простирала, за яке чіплялись її скарлючені пальці. Пульс бився нерівно, його ледве можна було чути.
   Краплі холодного поту виступали на її посинілому обличчі, воно взялося ніби якоюсь металевою осугою. Зуби дзвонили, розширені зіниці безтямно дивились навкруги, на питання Емма відповідала лише кивками; два чи три рази вона навіть усміхнулась. Потім вона почала стогнати дужче. Раптом з грудей у неї вихопився приглушений зойк, але вона запевняла, що їй кращає, що вона скоро встане. І тут на неї напали корчі.
   – Боже мій! Яка мука!
   Шарль упав навколішки біля її ліжка.
   – Кажи, що ти їла? Говори, ради бога!
   Він дивився на неї з такою любов'ю, якої вона ще ніколи не бачила в його очах.
   – Там… там… – промовила вона завмираючим голосом.
   Він кинувся до бюрка, зламав печатку й голосно прочитав: «Прошу нікого не винуватити…» Спинився, провів рукою по очах, перечитав іще раз.
   – Пробі! Рятуйте! Сюди!
   Він повторював одно: «Отруїлась, отруїлась!» – і більше нічого не спромігся сказати. Фелісіте побігла до Оме, і той почав викрикувати це слово на площі; в «Золотому леві» його почула пані Лефрансуа; люди вставали з ліжок, щоб переказати новину сусідам, – і цілу ніч містечко хвилювалось.
   Розгублений, знетямлений, знеможений, Шарль метався по кімнаті. Він щось бурмотів, натикався на меблі, рвав на собі волосся. Аптекареві ніколи й на думку не спадало, що на світі може бути таке жахливе видовище.
   Боварі пішов до свого кабінету написати до пана Каніве й доктора Ларів'є. Він довго не міг дати собі ради, переписував більше, як п'ятнадцять разів. Іполит подався в Нефшатель, а Жюстен так острожив лікаревого коня, що біля Гійомського лісу довелось покинути його: він був замордований і мало не здихав.
   Шарль заходився гортати медичний словник; але він нічого не бачив, літери танцювали в нього перед очима.
   – Заспокойтесь! – говорив аптекар. – Треба негайно дати їй якусь міцну протиотруту. Чим вона отруїлась?
   Шарль показав йому листа: миш'як.
   Він знав, що при всіх отруєннях треба робити аналіз, а Боварі, нічого не розуміючи, відповів:
   – Ох, робіть, робіть! Рятуйте її!
   Потім, повернувшись до неї, він упав на килим і, притулившись головою до краю ліжка, заридав.
   – Не плач, – промовила вона. – Скоро я не буду тебе більше мучити…
   – Навіщо? Хто тебе примусив?
   – Так треба було, мій друже, – відповіла вона.
   – Хіба ти не була щасливою? Чи я тобі чим завинив? Я ж робив усе, що міг…
   – Правда, правда… Ти… ти – добрий.
   І вона тихенько погладила його по голові. Солодкість цього відчуття ще більше додала йому жалю; вся його істота відчайно здригалась на думку, що тепер він її втратив, – тепер, коли вона виявляє до нього більше ласки, ніж-будь-коли раніше; а він нічого не міг придумати, нічого не знав, не вмів. Нагальна потреба рішучої дії остаточно паралізувала його.
   Скінчились, думала вона, всі зради, всі мерзоти, всі незліченні жадання, що мучили її. Тепер вона не відчувала ні до кого ненависті; імлистий присмерк оповив її думки, і з усіх земних шумів вона чула тільки переривчасте, тихе, жалібне лебедіння свого бідного серця, мов останній відлунок завмираючої симфонії.
   – Принесіть мені дівчинку, – сказала вона, підводячись на лікті.
   – Тобі не гірше? Ні? – спитав Шарль.
   – Ні, ні!
   Ось уже перед нею дитина на руках у няньки; з-під довгої сорочечки ледь видно босі ніжки, сама ще заспана, набурмосена. Здивовано дивиться вона на весь цей розгардіяш у кімнаті і кліпає очима від яскравого світла свічок, що горять навкруги. Все це, певно, нагадує їй Новий рік або масницю: у такі свята її теж будили рано-вранці, при свічках, і приносили до мами, а та дарувала їй іграшки.
   – А де ж воно, мамо? – спитала вона.
   Всі мовчали.
   – А куди сховали мій черевичок?
   Фелісіте нахилила її до постелі, але дівчинка все оглядалася на камін.
   – Може, то мамка взяла? – допитувалась вона знову.
   Почувши слово «мамка», Емма пригадала всі свої зради, всі свої нещастя і відвернулась, ніби відчула в роті огидний смак якоїсь іще сильнішої отрути. Берта вже сиділа на постелі.
   – Мамусю! Які в тебе великі очі! Яка ти біла-біла! І вся в поту…
   Мати глянула на неї.
   – Ой, страшно! – крикнула дівчинка й подалась назад.
   Емма взяла її ручку і хотіла поцілувати; дитина пручалася.
   – Годі! Заберіть її! – гукнув Шарль. Він ридав у алькові.
   На якусь часину хворобливі симптоми припинилися. Емма ніби заспокоїлась; від кожного її незначного слова, від кожного її спокійнішого віддиху в Шарля відроджувалась надія. Нарешті прибув Каніве, і Шарль кинувся плачучи йому на шию.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 [32] 33 34 35 36 37 38 39 40 41

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация