А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пані Боварі. Проста душа (збірник)" (страница 31)

   VII

   Другого дня, коли судовий пристав метр Аран прийшов з двома понятими описувати майно, Емма виявила стоїчну твердість духу.
   Вони почали з кабінету Шарля; щоправда, френологічної голови не описали, оскільки вона відноситься до знарядь професійної діяльності; зате взяли на облік у кухні всі тарілки, каструлі, стільці, свічники, а в спальні – усякий дріб'язок, що був на етажерці. Переглянули Еммині сукні, білизну, туалетну кімнату; все її існування, аж до найінтимніших потайних куточків, було вивернене цими незваними гостями і лежало перед ними, як анатомований труп.
   Метр Аран, в застебнутому на всі ґудзики тонкому чорному сюртуку, у білій краватці і панталонах із туго натягненими штрипками, час від часу повторював:
   – З вашого дозволу, пані. З вашого дозволу…
   Часто він захоплено скрикував:
   – Чудово!.. Знаменито!..
   І знову заходжувався писати, стромляючи перо в роговий каламар, який він тримав у лівій руці.
   Скінчивши з кімнатами, вони подались на горище.
   Там у Емми стояло бюрко, де вона ховала листи від Родольфа. Довелось його відімкнути.
   – А! Листування, – ледь помітно усміхнувся метр Аран. – Але дозвольте, будь ласка:, я мушу пересвідчитись, що там немає нічого іншого.
   І він став злегка нахиляти конверти, ніби хотів витрусити з них гроші. Емма вкрай обурилася, дивлячись, як ця дебела рука з червоними слимакуватими пальцями перебирає сторінки, над якими колись трепетало її серце.
   Нарешті вони пішли. Повернулася Фелісіте: Емма посилала її на вулицю, щоб якось затримати чоловіка; сторожа, приставленого до майна, вони сховали на горищі, взявши з нього слово, що він сидітиме там тихо.
   Увечері Еммі здалося, що Шарль чимось дуже стурбований. Вона стежила за ним неспокійними очима і в кожній зморшці його обличчя вбачала німе обвинувачення. Та ось погляд її звертався до заставленого китайським екраном каміна, до широких портьєр, до вигідних крісел, до всіх цих предметів, що скрашували їй гіркоту життя, – тоді на неї находило каяття чи, скоріше, жаль і досада, що не гасили пристрасті, а тільки розпалювали її. Шарль неквапливо помішував вугілля, поставивши ноги на камінні грати.
   На горищі щось зашаруділо, – напевне, сторожеві не сиділося у незручній схованці.
   – Чи там хто ходить? – запитав Шарль.
   – Та ні, – відповіла Емма, – то, мабуть, вітер стукнув рамою, вікно там не зачинене.
   Другого дня (була саме неділя) вона поїхала в Руан і оббігала там усіх банкірів, про яких тільки чула, але майже нікого не застала: хто був на дачі, хто ще кудись поїхав. Але вона вперто продовжувала пошуки і, кого тільки змогла захопити, у всіх просила грошей, запевняючи, що вони їй конче потрібні, що вона скоро віддасть. Дехто сміявся їй просто в лице; всі відмовили.
   О другій годині вона побігла до Леона і постукала в двері. Ніхто не відчиняв. Нарешті вийшов сам клерк.
   – Чого це ти?
   – Я, може, заважаю?
   – Ні, але…
   І він признався, що хазяїнові не подобається, коли до квартирантів ходять «жінки».
   – Маю тобі щось казати, – промовила Емма.
   Він узявся за ключ. Вона спинила його:
   – О ні, не тут – у нас.
   І вони пішли в готель «Булонь».
   Увійшовши в кімнату, Емма випила велику склянку води. Вона була дуже бліда.
   – Леоне, – сказала вона, – ти мусиш зробити мені послугу.
   Міцно й поривчасто стискаючи йому руки, проговорила:
   – Мені потрібно вісім тисяч франків.
   – Ти збожеволіла!
   – Ні ще!
   І вона розповіла йому про опис майна, про своє розпачливе становище: Шарль нічого не знає, свекруха її ненавидить, батько не може нічим зарадити; але він, Леон, повинен ужити всіх заходів, щоб дістати негайно потрібну суму…
   – Та як же я…
   – Отакий ти боягуз! – вихопилось у неї.
   Тоді він сказав якось по-дурному:
   – Ти перебільшуєш небезпеку. Можливо, з твого старого досить буде поки що якоїсь тисячі екю.
   Тим більше підстав спробувати десь роздобути грошей; невже ж не можна знайти три тисячі франків? Коли на те пішло, він може навіть позичити в когось від її імені.
   – Іди ж, шукай! Так треба!.. Біжи! Постарайся!.. Я так тебе любитиму!
   Він пішов, але за годину вернувся і похмуро сказав:
   – Я був у трьох місцях… Нічого не виходить.
   Нерухомо, мовчки сиділи вони одне проти одного обабіч каміна. Емма знизувала плечима. Потім тупнула ногою й процідила крізь зуби:
   – Бувши тобою, я знала б, де знайти!
   – Де?
   – В конторі!
   І вона подивилась на нього.
   Пекельна сміливість блищала в її палючих очах; повіки мружилися хтиво й визивно. Леон відчув, що воля в ньому слабне під німою настійливістю цієї жінки, що штовхає його на злочин. Йому раптом стало страшно, і, щоб перервати розмову на цю тему, він ляснув себе по лобі й скрикнув:
   – Ага! Сьогодні вночі повертається Морель! Сподіваюся, він мені не відмовить. (Морель, син багатого комерсанта, був його товариш.) Завтра я принесу тобі гроші.
   Але Емма не зраділа цій новій надії так, як він цього чекав. Невже вона підозрівала обман? Він почервонів і заговорив знову:
   – Але якщо до третьої не прийду, кохана, ти мене більше не жди. Ну, пробач, мені час іти. Бувай здорова!
   Він потиснув їй руку, але пальці її лишились нерухомі. У неї вже не було сили ні на яке почуття.
   Пробила четверта година, і, скоряючись виробленій звичці, вона, ніби автомат, підвелася з місця, щоб їхати назад до Йонвіля.
   Погода була чудова. Стояв один із тих ясних і свіжих березневих днів, коли сонце виблискує в сліпучо-білому небі. Вбрані по-святковому руанці гуляли по вулицях – веселі, задоволені. Емма дійшла до соборної площі. Люди виходили з вечерні; юрба пливла із трьох порталів, як річка з-під трьох прогонів моста, а посередині нездвижною скелею стояв воротар.
   Тоді їй згадався той день, коли, схвильована тривогами й надіями, вона входила у глиб цього величного храму, а любов її була ще глибша, ще величніша. Збентежена, розгублена, майже непритомна, ішла вона все далі, і під вуаллю в неї бігли сльози.
   – Побережись! – почувся раптом голос із розчинених воріт.
   Вона спинилась і пропустила тильбюрі: вороний кінь так і басував у його голоблях; правив якийсь джентльмен у соболиній шубі. Хто б то такий? Щось наче їй по знаку… Екіпаж рвонув уперед і зник з очей.
   А, та це ж віконт! Емма обернулась: на вулиці не було нікого. А вона була така пригнічена, така нещасна, що притулилася до стіни, щоб не впасти.
   Потім вона подумала, що, можливо, помилилась. А втім, може, й не помилилась. Усе і в ній самій, і в зовнішньому світі було тепер якесь оманливе, непевне. Їй здавалось, що вона гине, котиться нестримно в якусь страшну безодню… Вона майже зраділа, коли, дійшовши до «Червоного хреста», зустріла добряка Оме. Фармацевт наглядав, як носії вантажили в «Ластівку» великий ящик аптекарських товарів. У руці в нього був вузлик з півдесятком басурманчиків для дружини.
   Пані Оме дуже любила ці важкенькі булочки, спечені в формі тюрбана, їх їдять у піст, намазуючи солоним маслом: це один з останніх пережитків середньовічної кухні, що сягає чи не до епохи хрестових походів. У давнину такими булками ласували кремезні нормандці: при жовтавому світлі смолоскипів їм здавалось, що перед ними на столі поміж дзбанами вина з корицею та велетенськими кільцями ковбас лежать голови сарацинів. Хоч у аптекарші зуби були препогані, вона уминала ці басурманчики з героїзмом предків, і тому пан Оме щоразу, коли бував у місті, обов'язково купував їй цих ласощів у найкращого пекаря на вулиці Массакр.
   – Дуже радий вас бачити, – озвався аптекар, допомагаючи їй залізти в «Ластівку».
   Потім він підвісив вузлик до ременів багажної сітки, зняв капелюха і, схрестивши руки, завмер у задумливій наполеонівській позі.
   Але коли диліжанс спустився з гори і до нього, як завжди, підбіг жебрак, Оме вигукнув:
   – Не розумію, як усе-таки уряд терпить це, по суті злочинне, ремесло! Цих волоцюг слід би було ізольовувати й посилати кудись на примусову роботу. Слово честі, прогрес посувається черепашачою ходою. Скільки в нас іще дикості й варварства!
   А сліпий простягав капелюха, і він теліпався біля краю дверцят, ніби клапоть подертої оббивки.
   – Ось вам типовий зразок золотухи, – проголосив аптекар.
   Він добре знав бідолашного старого, але вдавав, що бачить його вперше, і став бурмотіти вчені слова: рогівка, помутніння, склера, фацієс, а потім спитав доброзичливим тоном:
   – І давно вже, чоловіче добрий, у тебе ця жахлива недуга? Ех, не напивався б ти щодня в шинку та дотримувався б певного режиму!
   Він радив йому пити добрі вина, добре пиво, їсти добре м'ясо. А сліпий співав собі далі; він взагалі мав вигляд напівідіота. Нарешті пан Оме розстебнув гаманця.
   – На тобі су, дай мені два ліари здачі. Та не забувай моїх порад, ось побачиш – поможеться.
   Івер наважився висловити сумнів щодо дієвості тих порад. Але аптекар заявив, що зміг би вилікувати його протизапальною маззю власного винаходу, і тут же назвав свою адресу:
   – Пан Оме, біля ринку, кого завгодно спитайте.
   – А тепер, – сказав кучер, – за всю цю мороку покажи нам кумедію.
   Сліпий присів навпочіпки, задер голову, висолопив язика, підкотив під лоба каправі очі і, тручи собі живіт обома руками, загарчав, як голодний пес. Еммі стало нестерпно гидко, і вона кинула йому через плече п'ятифранковика. То було все її багатство, і їй заманулось викинути його таким чином.
   Диліжанс уже рушив їхати далі, коли Оме раптом вихилився з вікна і закричав:
   – Гляди ж, ні молочного, ні мучного! Носити тільки вовняну білизну і обкурювати вражені ділянки шкіри ялівцевим димом!
   Знайомий краєвид, що розстилався перед очима, потроху відволікав Емму від її горя. Нестерпна втома змогла всю її істоту, і додому вона повернулась охляла, очманіла, мов сонна.
   «Що буде, те й буде!» – думала вона.
   А втім, хто знає? Адже щохвилини може статись якась надзвичайна подія. Можливо, Лере раптом помре…
   О дев'ятій годині ранку вона прокинулась від галасу на площі: біля ринку юрмився народ, – усі тислися прочитати велике оголошення, наліплене на стовпі. Жюстен став на тумбу й хотів його зірвати, але якраз у цю мить хлопця схопив за барки сторож.
   Пан Оме вийшов із аптеки; посеред натовпу просторікувала тітка Лефрансуа.
   – Пані, пані! – крикнула Фелісіте, вбігши в кімнату. – Що це воно робиться?
   І бідна дівчина схвильовано подала їй жовтого папера, якого вона зняла допіру з дверей. Емма з першого погляду побачила, що то було оголошення про розпродаж їхнього майна.
   Вони мовчки дивились одна на одну. Між панею і служницею не було ніяких таємниць. Нарешті Фелісіте зітхнула.
   – А я б на вашому місці знаєте що зробила? Пішла б до пана Гійомена.
   – Хіба?
   Це питання означало: «Адже ти все знаєш через слугу; хіба його хазяїн говорив щось про мене?»
   – Так, зайдіть. Добре зробите…
   Емма причепурилася, одягла чорну сукню й капелюшок, оздоблений стеклярусом; щоб її не помітили (на площі було й досі чимало народу), вона пішла задвірками по берегу.
   Задихавшись, дійшла вона до хвіртки нотаріуса; небо було похмуре, трусило потроху сніжком.
   На дзвінок вийшов Теодор у червоному жилеті; він майже фамільярно, ніби своїй знайомій, одчинив двері пані Боварі і провів її до їдальні.
   Під кактусом, що заповнював нішу, гуготіла чимала кахляна грубка; на стінах, оббитих шпалерами під дуб, висіли в рамках чорного дерева «Есмеральда» Штейбена та «Жінка Потіфара» Шопена[73]. Накритий стіл, дві срібні грілки, кришталеві ручки на дверях, паркет і меблі – все блищало бездоганною англійською чистотою; у шибках були повставлювані в куточки косинчики мальованого скла.
   «Якби мені таку їдальню», – майнуло Еммі в голові.
   Увійшов нотаріус; лівою рукою він підтримував свого халата з квітчастими розводами, а правою то злегка піднімав над головою, то знову насував брунатну оксамитову шапочку, претензійно збиту на правий бік, де кінчались три біляві пасма; зачесані з потилиці, вони прикривали його лисий череп.
   Показавши відвідувачці на крісло, Гійомен попросив пробачення за неввічливість і заходився снідати.
   – Я до вас із проханням, пане, – промовила Емма.
   – Яким? Слухаю вас, ласкава пані.
   Вона почала розповідати йому про своє становище.
   Метр Гійомен знав його і без того – він був потай зв'язаний із торговцем мануфактурою, завжди дістаючи від нього гроші для позичок під закладні.
   Отож він знав (і то краще від самої Емми) всю довгу історію цих векселів, спочатку на маленькі суми, з різними іменами на бланку, розбитих на довгі терміни, безліч разів переписуваних, аж поки Лере не зібрав усі протести й не доручив своєму приятелю Венсару порушити від свого імені судову справу: він не хотів, щоб у містечку вважали його за кровожерного тигра.
   Вона пересипала своє оповідання обвинуваченнями проти Лере, обвинуваченнями, на які нотаріус лише зрідка відповідав якимись невиразними словами. Він їв собі котлетку, присьорбував чай, потопаючи підборіддям у своїй голубій краватці, зашпиленій двома діамантовими шпильками, скріпленими тоненьким золотим ланцюжком, і все усміхався якоюсь чудною усмішкою – солодкавою і двозначною. Аж ось він помітив, що Емма промочила ноги.
   – Присуньтеся до грубки… Поставте ноги вище… До кахлів…
   Вона боялась забруднити кахлі. Господар галантно відповів:
   – Прекрасне нічого не може зіпсувати.
   Тоді вона спробувала розчулити його і, сама розхвилювавшись, стала розповідати про свої домашні нестатки, про свої турботи і потреби. Метр Гійомен розумів її; авжеж, така елегантна дама! І, не перестаючи їсти, він зовсім повернувся до неї так, що коліном черкався її черевика, підошва якого парувала біля гарячої грубки.
   Але коли вона попросила в нього тисячу екю, він стиснув губи. Він дуже шкодує, заявив він, що свого часу вона не доручила йому вести свої майнові справи: є дуже багато зручних – навіть для дами – способів пускати гроші в обіг. Можна було майже зовсім без ризику зважитись на пречудову спекуляцію з грюменільськими торфовищами або гаврськими ґрунтами… Нотаріус терзав Емму фантастичними сумами, які б вона напевно могла була заробити.
   – Як це так сталось, – провадив він далі, – що ви не звернулись до мене?
   – Сама не знаю, – відповіла Емма.
   – Ні, справді, чому? Може, ви мене боялись? Але тут скоріше мені, а не вам, треба скаржитись на долю… Ми ж майже незнайомі. А проте я відданий вам безмежно; сподіваюсь, ви вірите мені?
   Він схопив її руку і припав до неї жадібним поцілунком, потім поклав до себе на коліно і тихенько перебирав її пальці, нашіптуючи усякі ніжності.
   Його нудотний голос дзюрчав, немов струмочок; крізь відблиски окулярів очі метали іскри, а пальці його залазили обережно до Емми під рукав, мацали її руку. Вона чула на своїй щоці його переривчасте дихання. Ця людина була їй страшенно неприємна.
   Вона різко встала і промовила:
   – Я чекаю, пане.
   – Чого? – спитав, пополотнівши, нотаріус.
   – Грошей.
   – Але ж…
   І, піддаючись поривові непереможного бажання, раптом сказав:
   – Гаразд!
   Забувши, що він у халаті, він повз до неї навколішки.
   – Благаю вас, не йдіть! Я вас люблю!
   І обняв її за стан.
   Гаряча хвиля крові хлюпнула в лице пані Боварі. В страшному гніві вона подалась назад і скрикнула:
   – Ви безсоромно користуєтесь моїм жахливим становищем, пане! Хай я нещасна, але не продажна!
   І вона пішла.
   Нотаріус сидів, як очманілий, втупивши очі в свої вишивані домашні пантофлі. То був любовний подарунок. Споглядаючи їх, він нарешті утішився. До того ж він зміркував, що така інтрига могла б завести його задалеко.
   «Мерзотник! Хам!.. Яка підлота!» – думала Емма, ідучи квапливим нервовим кроком попід придорожніми осиками. Досада невдачі ще більше підсилювала гнів її ображеної цнотливості: їй здавалось, що провидіння навмисне переслідує її, і, підносячись у власній гордості, вона ніколи ще так не шанувала себе, ніколи не зневажала так інших, її охопило якесь шаленство, їй хотілось бити всіх мужчин, плювати їм в обличчя, шарпати їх на шматки; бліда, тремтяча, люта, вона, не спиняючись, швидко простувала вперед, вдивляючись крізь сльози у пустельний обрій і ніби насолоджуючись цією ненавистю, що душила її.
   Коли вона побачила свій дім, її опанувало цілковите знесилля. Ноги не слухались її, – а йти було треба. Куди тут утечеш?
   Фелісіте виглядала її на порозі.
   – Ну як?
   – Ніяк, – сказала Емма.
   І цілу чверть години вони удвох перебирали всіх йонвільців, які могли б стати у пригоді. Але щоразу, коли Фелісіте називала чиєсь ім'я, Емма заперечувала:
   – Навряд… Не захочуть вони!
   – Та скоро ж пан прийде!
   – Знаю… Іди собі.
   Вона зробила все, що могла. Годі було придумати щось інше. Коли прийде Шарль, вона скаже йому навпростець:
   – Іди звідси. Не ходи по килиму, він уже не наш. Від усього твого дому не лишилось тобі ані стільця, ані шпильки, ані цурочки! І це я занапастила тебе, нещасний!
   Тоді він розридається, поплаче-поплаче, а потім примириться з долею і простить усе.
   – Так, – шепотіла вона, скрегочучи зубами, – він простить мені, а я б йому ні за які мільйони не простила, що він зустрівся зі мною… Нізащо в світі!
   Думка про душевну перевагу Боварі доводила її до розпачу. Але чи вона йому признається, чи ні, байдуже: не сьогодні-завтра він сам довідається про катастрофу; отже, доводиться ждати цієї жахливої сцени і мужньо знести весь тягар його великодушності. У неї майнула думка ще раз сходити до Лере. Е, ні, дарма! Написати до батька? Занадто пізно! Можливо, вона вже каялась, що відмовила нотаріусові, коли раптом почула кінський тупіт. То приїхав Шарль; він відчинив хвіртку, сам білий як стіна… Емма прожогом кинулась на сходи, вибігла на площу. Дружина мера, яка розмовляла біля церкви з Лестібудуа, побачила, як Емма ввійшла в помешкання акцизника.
   Пані Тюваш відразу побігла й розповіла все пані Карон. Обидві кумасі вилізли на горище і сховалися за розвішаною білизною; звідти їм було видно все, що відбувається у Біне.
   Він був сам-один у себе на мансарді і виточував із дерева якусь мудровану фігурку на кшталт тих химерних композицій із слонової кості, що складаються з півмісяців і кульок, вправлених одна в одну – все це нагадує формою обеліск і ні до чого не придатне. Він якраз брався до останньої деталі, все було майже готове! У темряві майстерні від його верстата шугав жовтавий пил, ніби сніп іскор з-під копит скакуна; крутились, хурчали колеса. Біне нахилив голову над роботою, ніздрі його роздувались, на обличчі грала посмішка; здається, він утішався зараз тією повнотою щастя, що дається тільки нескладними заняттями, які бавлять розум легкими труднощами, заспокоюють його досягненими результатами і не залишають місця для якоїсь вищої мрії.
   – Ага, ось вона, – шепнула пані Тюваш.
   Але верстат так хурчав, що годі було щось розчути. Нарешті сусідкам почулось слово «франки», і пані Тюваш зашепотіла:
   – Вона просить, щоб він допоміг дістати відстрочку на сплату податків…
   – Про людське око…
   Потім вони побачили, як Емма ходить туди й сюди по майстерні, розглядаючи порозвішувані по стінах кільця для серветок, свічники, кулі для поручнів, а Біне задоволено погладжує бороду.
   – Може, вона хоче у нього щось замовити? – спитала пані Тюваш.
   – Та він же нічого на продаж не робить, – заперечила сусідка.
   Акцизник слухав Емму, але, мабуть, нічогісінько не розумів – так він витріщав очі. А та все говорила ніжним, благальним тоном. Вона підступила до нього ближче; груди в неї хвилювались; тепер обоє мовчали.
   – То що ж це, вона сама йому набивається? – сказала пані Тюваш.
   Біне почервонів аж до вух. Емма взяла його за руку.
   – О! Це вже далі нікуди!
   Тут вона явно запропонувала йому щось жахливе, бо акцизник, – а він же був хоробрий чоловік, бився при Баутцені й Лютцені[74], захищав Париж у чотирнадцятому році і був навіть представлений до хреста, – раптом відсахнувся, мов перед ним була гадюка, і закричав:
   – Пані! Що ви собі думаєте?
   – Батогами б їх, таких жінок, – обурювалась пані Тюваш.
   – А де ж вона ділась? – спитала пані Карон, бо в цю мить Емма зникла.
   Потім, побачивши, що вона побігла головною вулицею і звернула праворуч, ніби на цвинтар, цікаві сусідки зовсім уже не знали, що їм і думати.
   – Тітко Ролле, – сказала Емма, прийшовши до мамки. – Розшнуруйте!.. Душно мені.
   Вона впала на ліжко й заридала. Тітка Ролле вкрила її спідницею і постояла якийсь час коло неї. Але не добившись від пані ні слова, мамка відійшла і сіла знов прясти льон.
   – Ох, перестаньте, – простогнала Емма; їй здавалось, що то хурчить токарний верстат Біне.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 [31] 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация