А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пані Боварі. Проста душа (збірник)" (страница 30)

   Пані Боварі послала по Лере служницю. Крамар не зміг прийти.
   Тоді незнайомець, – він усе стояв, глипаючи на всі боки з-під рудявих кущуватих брів, – з наївним виглядом спитав:
   – То що сказати панові Венсару?
   – Ну… – відповіла Емма, – перекажіть йому… що в мене зараз… На тім тижні… Хай почекає… Так, так, на тім тижні.
   І чоловік пішов, не сказавши ні слова.
   Одначе другого дня, о дванадцятій годині, Емма одержала протест; побачивши гербового папера, а на ньому в різних місцях великими літерами: «Судовий пристав м. Бюші, метр Аран», вона так перелякалася, що негайно побігла до торговця мануфактурою.
   Вона застала його в крамниці; він перев'язував саме якийсь пакунок.
   – Моє шануваннячко! – сказав він. – Я до ваших послуг.
   Проте Лере не кинув своєї роботи; йому допомагала горбатенька дівчинка років тринадцяти, що була в нього за прикажчика й за куховарку.
   Потім, голосно ляскаючи дерев'яними черевиками по сходах, він піднявся з крамниці на другий поверх, – Емма йшла за ним, – і завів її до тісного кабінету, де на великому письмовому столі соснового дерева лежав стос конторських книг, притиснутий залізною поперечкою на висячому замку. Біля стіни виднів над сувоями ситцю величезний сейф – у ньому зберігались, очевидно, не тільки гроші та документи. Справа в тому, що пан Лере позичав гроші під заставу, і в сейфі вже лежав і золотий ланцюжок пані Боварі, і сережки дядька Тельє, який кінець кінцем мусив продати свій трактир і купити в Кенкампуа невеличку бакалійну крамничку; там бідолаха й помирав від катару, жовтіший на лиці від воску свічок, якими він торгував.
   Лере сів у велике солом'яне крісло і спитав:
   – Ну, що новенького?
   – Дивіться.
   І вона показала йому папірця.
   – То що я можу зробити?
   Тоді Емма скипіла й нагадала йому, що він дав обіцянку не опротестовувати її векселів; він не відмовлявся.
   – Але ж я мусив; самому гроші потрібні були до зарізу.
   – Що ж тепер буде? – спитала Емма.
   – О! Це дуже просто: спочатку суд, а потім опис майна… Та й більш нічого.
   Емма ледве стрималась, щоб не вдарити його. Спитала лагідно, чи не можна якось урезонити пана Венсара.
   – Таке сказали – урезонити Венсара! Зразу видно, що ви його не знаєте… Це лютий тигр…
   А все-таки пан Лере мусив втрутитися в справу і якось допомогти.
   – Ну, слухайте: по-моєму, я досі був досить добрий до вас.
   Він розгорнув одну із своїх конторських книг.
   – Ось!
   І почав водити пальцем по сторінках.
   – Бачите, бачите… Третього серпня – двісті франків… Сімнадцятого червня – півтораста… Двадцять третього березня – сорок шість… Квітень місяць…
   Він спинився, ніби боячись проговоритися.
   – Я вже не кажу про боргові зобов'язання пана доктора – одне на сімсот франків і друге на триста! А щодо ваших часткових сплат, відстрочок, процентів – то тут і кінця не виведеш, таке все заплутане. Ні, годі з мене!
   Емма плакала, вона називала його навіть «дорогим паном Лере». Але він звертав усе на того «жмикрута Венсара». Та й в нього самого зараз ані сантима за душею: ніхто не платить боргів, кожне дивиться, як би тільки поживитися; такий бідний крамар, як він, не може відкрити кредиту.
   Емма замовкла; пан Лере покусував перо; її мовчанка, напевно, стурбувала його, і він озвався знову:
   – Хіба, може, цими днями до мене надійде дещиця… Тоді б я зміг…
   – Слухайте, – сказала Емма, – як тільки я одержу решту грошей за Барневіль…
   – Як?
   Дізнавшись, що Ланглуа ще не розрахувався з нею, Лере дуже здивувався. А потім заговорив улесливо:
   – То ви кажете, ми можемо дійти згоди?..
   – На яких завгодно умовах!
   Тоді він заплющив очі, подумав, накидав на папері якісь цифри і, заявивши, що все це йому дуже неприємно, що справа ця паскудна, що він робить це на свою голову, продиктував чотири векселі по двісті п'ятдесят франків: сплачувати їх треба було щомісяця по одному.
   – Аби тільки Венсар згодився почекати. А втім, ви знаєте, моє слово тверде, я не люблю нікого водити за ніс.
   Потім він показав їй, ніби між іншим, новий крам; на його думку, нічого тут не заслуговувало на її увагу.
   – Ви тільки гляньте, – оця матерія на плаття іде по сім су метр, та ще й з гарантією, що не линюча. А люди все-таки беруть! Ви ж розумієте – не буду я їм говорити, що це справді за штука!
   Признаючись, що він обдурює інших покупців, Лере хотів остаточно переконати Емму в своїй чесності.
   Потім він знову затримав її і показав три метри гіпюру, – він придбав його нещодавно на розпродажі.
   – Чудесний матеріал! – говорив Лере. – Тепер його всі беруть на накидки для крісел; це останній крик моди.
   І тут же з спритністю фокусника загорнув гіпюр у синій папір і всунув Еммі в руки.
   – Та скажіть же хоч…
   – Потім, потім, – відмахнувся Лере і попрощався з нею.
   Того ж вечора вона примусила Шарля написати до матері, щоб та якнайскоріше вислала їм усе, що залишилось від спадщини. Свекруха відповіла, що в неї нема більше нічого; ліквідацію закінчено, і, крім Барневіля, на їхню долю припадає шістсот ліврів річного доходу, який вона акуратно сплачуватиме.
   Тоді пані Боварі понадсилала рахунки кільком пацієнтам і незабаром почала дуже часто вдаватися до цього заходу. В постскриптумі вона обов'язково дописувала: «Не говоріть про це чоловікові; ви знаєте, який він самолюбний… Прошу ласкаво пробачити… Готова до послуг…» Деякі пацієнти запротестували. Вона перехопила їхні листи.
   Щоб добути грошей, вона стала продавати старі рукавички, ношені капелюшки та всякий залізний брухт, – і торгувалась завзято: в бажанні заробити якнайбільше відчувалась її селянська кров. Буваючи в місті, вона купувала різний дрібний крам, який, гадала, можна буде збути Лере, як не візьме хтось інший. Набрала страусового пір'я, китайської порцеляни, шкатулок – на гроші, позичені у Фелісіте, у пані Лефрансуа, в заїзді, у п'ятого, в десятого… Одержавши, нарешті, всю суму за Барневіль, вона оплатила два векселі; але потім підоспів термін іншому – на півтори тисячі. Вона знову позичала, без кінця і без краю.
   Щоправда, часом вона пробувала зробити точний обрахунок, але в неї виходили такі страшенні цифри, що вона не вірила своїм очам. Тоді вона починала рахувати наново, скоро заплутувалась і махала на все рукою.
   Тепер у їхній господі було сумно й тоскно. Кредитори виходили звідти злющі-презлющі. Де попало валялася по кімнатах білизна, а маленька Берта, на превеликий жах пані Оме, ходила в дірявих панчішках. Якщо Шарль дозволяв собі якесь бодай несміливе зауваження, Емма різко відповідала, що вона не винна.
   Чого вона стала такою дражливою? Боварі пояснював усе старою нервовою хворобою дружини; він картав себе за те, що бачив часом примхи там, де була недуга, винуватив себе в егоїзмі, поривався бігти до неї з розкритими обіймами.
   «Ні, ні, – думав він тут же, – не треба їй надокучати».
   І не наважувався підійти до неї.
   По обіді Шарль гуляв без неї в садку; він садовив до себе на коліна Берту, розгортав медичний журнал і пробував показувати їй літери. Дівчинка ще нічого ніколи не вчила; вона широко розплющувала сумні оченята й починала плакати. Тоді він забавляв її: приносив у поливальниці воду і пускав по піску струмочки або наломлював гілочок з кущів і стромляв їх у клумби, ніби садив деревця. Ці забавки не робили особливої шкоди в садку, бо він і так заріс високою травою: Лестібудуа відколи вже не одержував платні! Потім дівчинка мерзла й просилася до мами.
   – Поклич няню, – казав їй Шарль. – Ти ж знаєш, дитинко, мама не любить, щоб її турбували.
   Надходила осінь, уже падало листя, – так, як і два роки тому, коли Емма лежала хвора. Коли вже цьому кінець буде!.. І він усе ходив по садку, заклавши руки за спину.
   Емма сиділа у себе в кімнаті. Туди ніхто не смів заходити. Вона згаювала там цілий день – сонна, невбрана, тільки час від часу прокурювала в спальні росним ладаном, що купила якось у Руані в алжирця. Щоб уночі поруч із нею не лежав чоловік, вона спровадила його всякими правдами й неправдами на горішній поверх і до самого світа читала безглузді романи з картинами оргій і кривавими інтригами. Часто їй ставало моторошно, вона скрикувала; прибігав Шарль.
   – Ах! Іди собі! – сердилася вона.
   А іноді, коли в ній дужче розгорялось внутрішнє полум'я, роздмухуване нечистим коханням, – задихана, схвильована і спрагнена, вона відчиняла вікно, жадібно ковтала холодне повітря, розпускала по вітру своє буйне волосся і, дивлячись на зорі, мріяла про прекрасного королевича. Вона думала про нього, про Леона. В таку хвилю вона усе б віддала за одну оживляючу зустріч.
   Дні побачень були для неї святами. Емма хотіла, щоб ці дні були розкішні! Якщо Леон не міг покрити всіх видатків, вона витрачала, не рахуючи, свої гроші. Він намагався довести їй, що їм жилося б незгірше і в якомусь дешевшому готелі, але вона завжди знаходила безліч заперечень.
   Одного разу Емма вийняла з ридикюля півдюжини позолочених ложечок (то був весільний подарунок дядька Руо) і попросила Леона понести їх негайно в ломбард; він послухався її, хоча це доручення було йому не до смаку. Він боявся скомпрометувати себе.
   Поміркувавши гаразд на дозвіллі, він вирішив, що його коханка починає поводитись якось дивно і що не так уже погано було б спекатися її.
   До того ж його мати вже встигла одержати досить довгого анонімного листа, в якому її попереджували, що син її губить себе з заміжньою жінкою; старенька ніби увіч побачила перед собою те вічне страховище всіх родин – якусь незрозумілу фатальну істоту, сирену, фантастичну почвару, що виводиться в глибинах кохання, – і вона відразу ж написала до синового патрона, метра Дюбокажа. Той чудово провів усю справу. Він тримав у себе Леона цілих три чверті години, бажаючи скинути полуду з його очей, показати на прірву, що розверзається перед ним. Адже така інтрига може зіпсувати молодій людині всю кар'єру! Він благав його порвати цей зв'язок якщо не заради власних інтересів, то заради нього, Дюбокажа.
   Кінець кінцем Леон дав слово, що не зустрічатиметься більше з Еммою; і він дорікав собі, що не дотримує обіцянки, наперед думав про те, скільки розмов, скільки неприємностей матиме він через цю жінку, не кажучи вже про те, що товариші по роботі, зібравшися вранці погрітися біля грубки, і зараз уже підіймали його на глузи. Як-не-як, скоро він мав стати старшим клерком: час уже й до розуму прийти. Він відмовився вже від флейти, від екзальтованих почуттів, від непотрібних фантазій; який буржуа в молодецькому запалі не вважав себе здатним на високі почуття, на голосні подвиги? Найнікчемніший розпусник мріяв колись про султаншу; кожен нотаріус носить у собі останки поета.
   Тепер Леон нудився, коли Емма раптом починала ридати в нього на грудях; подібно до людей, що можуть сприймати музику лише в певній кількості, його серце байдуже дрімало під шум пристрасті, тонкощі якої воно перестало вже відчувати.
   Коханці надто добре вивчили одне одного, щоб зазнавати того бентежного зніяковіння, що в сто крат збільшує насолоду зустрічей. Емма настільки ж переситилась Леоном, наскільки він втомився нею. В подружній зраді Емма знов бачила всю буденність законного шлюбу.
   Але як же все-таки покласти цьому край? Хоч як гостро відчувала Емма всю принизливість такого жалюгідного щастя, вона – чи то зі звички, чи то з розбещеності – міцно чіплялась за нього; з кожним днем вона накидалася на нього все несамовитіше; пориваючись до якогось вищого блаженства, вона розгублювала останні рештки втіхи. Вона обвинувачувала Леона в тому, що її сподіванки не справдились, ніби він навмисне одурив її; вона навіть бажала якоїсь катастрофи, що привела б їх до розлуки, бо сама не мала мужності наважитись на розрив.
   А проте вона не переставала писати йому любовні листи, – вона була переконана, що жінка завжди повинна листуватися з своїм коханцем.
   Але в листах вона зверталась ніби до іншої людини – до привида, зітканого з найпалкіших спогадів, найяскравіших образів, найсміліших поривань; помалу він ставав таким реальним, таким відчутним, що вона тремтіла з зачудування, – і проте не могла виразно уявити його собі: подібно до божества, він губився в безлічі своїх атрибутів. Він жив у казковій країні, де з балконів звисають-гойдаються шовкові драбини, де п'янко духмяніють квіти в чарівливому місячному світлі. Вона відчувала його близькість: ось-ось він прийде і вийме з неї душу поцілунком. І врешті вона падала в знемозі – розбита, знесилена; ці пориви любовних мрій виснажували її дужче, ніж нестримні пестощі.
   Тепер вона завжди і скрізь почувала себе розбитою, виснаженою. Одержуючи повістки в суд, гербові папери, вона ледве дивилася на них. Вона воліла б не жити або спати безпробудним сном.
   У четвер, на масницю, вона не повернулася в Йонвіль, а пішла увечері на маскарад. На ній були оксамитові панталони й червоні панчохи, напудрена перука з кіскою, циліндр набакир. Всю ніч вона танцювала під шалений рев тромбонів; круг неї зібрався цілий натовп; уранці вона опинилась під театральною колонадою, разом з п'ятьма чи шістьма масками, – то були приятелі Леона в перевдязі матросів та вантажників. Усі говорили, що час іти вечеряти.
   Сусідні кав'ярні були переповнені. Вони відшукали в порту якийсь поганенький ресторанчик. Хазяїн приділив їм маленьку кімнатку на четвертому поверсі.
   Мужчини шушукалися в кутку – мабуть, підраховували свої ресурси. Був один клерк, два студенти медики і прикажчик: якраз підходяща компанія для Емми! Щодо жінок, то, вже почувши їхні голоси, Емма швидко догадалась, що то були особи цілком певного ґатунку, її охопив переляк, – вона відсунулась із своїм стільцем далі і опустила очі.
   Всі інші взялися до їжі. Вона нічого не їла: чоло в неї палало, у повіках сіпало, по тілу пробігав неприємний холодок. Після балу їй і досі здавалось, що в голові гуде, а підлога ритмічно стрясається під ногами танцюристів. Потім їй стало недобре від запаху пуншу та сигарного диму; вона зомліла, її віднесли до вікна.
   Почало світати, і на блідому крайнебі, понад пагорбом Святої Катерини, ширилась велика червоняста пляма. На сіро-сизій річці набігали од вітру жмури; на мостах не було ані душі; гасли ліхтарі.
   Тим часом Емма отямилась і згадала про Берту, яка спала там, у Йонвілі, в няньчиній кімнаті. Але тут під вікнами проїхав віз, вантажений довгими залізними штабами, і в стіни вдарив оглушливий гуркіт металу.
   Емма схопилася й побігла, скинула свій маскарадний костюм, сказала Леонові, що їй час додому, і нарешті залишилась одна в готелі «Булонь». Усе було їй осоружне, навіть вона сама. О, якби можна було пташкою полинути кудись далеко, в незаймано-чисті простори, щоб віднайти оновлену юність!
   Вона вийшла на вулицю, пройшла бульваром, минула Коптську площу й передмістя і потрапила на мало забудовану вулицю, всю в садках. Емма йшла швидко; свіже повітря заспокоювало її, і мало-помалу юрба, маски, кадрилі, люстри, вечеря, ті жінки – все щезло, здиміло туманом. Повернувшись до «Червоного хреста», вона зразу ж піднялась у маленьку кімнатку на третьому поверсі, оздоблену малюнками до «Нельської вежі», і кинулась на ліжко. О четвертій годині дня її розбудив Івер.
   Дома Фелісіте показала їй сірого папера, що був схований за годинником. Вона прочитала:
   «На підставі виконавчої постанови суду…»
   Якого суду? Справді, напередодні їй приносили якийсь інший папір, але вона його не читала; її зовсім приголомшили слова:
   «Згідно з указом короля, іменем закону й правосуддя наказується пані Боварі…»
   Перескочила кілька рядків і побачила:
   «Не пізніше, як через двадцять чотири години… (Що таке?..) виплатити всю суму в вісім тисяч франків».
   А нижче дописано:
   «До чого вона й буде примушена всіма законними способами, зокрема накладенням арешту на рухоме й нерухоме майно».
   Що робити?.. Через двадцять чотири години, тобто завтра! Очевидно, це знов її залякує Лере; вона-бо відразу розгадала всі його махінації, приховані за люб'язними словами. Сама надмірність суми трохи заспокоїла її.
   Але насправді – купуючи різні речі в кредит, позичаючи гроші, підписуючи й переписуючи векселі, – причому з кожною відстрочкою сума боргу все зростала, – Емма встигла наскладати панові Лере кругленький капіталець, і тепер він нетерпляче дожидав моменту, коли дістане його і зможе взятися до дальших махінацій.
   Емма з'явилась до нього і спитала невимушено:
   – Ви знаєте, що мені прислали? Це, звичайно, жарти?
   – Ні.
   – Як то?
   Він неквапом повернувся до неї, схрестив руки на грудях і промовив:
   – Чи не думаєте ви, шановна, що я до віку вічного буду служити вам постачальником і банкіром заради ваших прекрасних очей? Як по-вашому: повинен я колись вернути свої гроші чи ні?
   Емма протестувала проти вказаної суми.
   – Ну що ж! Вона визнана судом! Судова постанова! Вам ця цифра доведена офіційно. Та, зрештою, я тут ні до чого, це все Венсар.
   – А хіба б ви не могли…
   – Е, ні, і не кажіть.
   – Так… Але все-таки… Може, щось…
   І вона почала незграбно викручуватись. Вона ж нічого не знала… Це так несподівано…
   – А хто ж вам винен? – іронічно вклонившись, запитав Лере. – Я тут розриваюся, б'юсь, як проклятий, а ви тим часом гулі справляєте…
   – Прошу без моралі…
   – Нічого, це не завадить, – відповів крамар.
   Емма принижувалась, благала; вона навіть торкнула його за коліно своїми гарними довгими білими пальцями.
   – Тільки дайте мені спокій! Можна подумати, що ви хочете спокусити мене.
   – Негіднику! – крикнула вона.
   – Ого, ви й так умієте? – засміявся Лере.
   – Усі дізнаються, що ви за людина. Я скажу чоловікові…
   – Ну що ж! Ви йому скажете, а я йому дещо покажу…
   І Лере видобув із сейфа розписку на тисячу вісімсот франків, одержану від Емми, коли Венсар дисконтував її векселі.
   – Ви, може, думаєте, – додав він, – що бідолаха не зрозуміє цієї маленької крадіжки?
   Емма аж знітилась, ніби її ударив хто обухом по голові. А Лере ходив од вікна до столу й назад та все примовляв:
   – От візьму й покажу… Візьму й покажу…
   Потім раптом підійшов до неї ближче і лагідно сказав:
   – Я знаю, що це дуже неприємна штука, але зрештою від цього ще ніхто не вмирав, і раз ви не маєте іншої можливості повернути мені борг…
   – Та де ж я візьму гроші? – ламала руки Емма.
   – Еге, та у вас же є друзі!
   І глянув на неї так пильно і так страшно, що Емму пройняв холодний дрож.
   – Обіцяю вам! – сказала вона. – Я підпишу…
   – Напідписувались уже, далі нікуди!
   – Я продам…
   – Фіть, – злегка присвиснув він, – у вас уже нема нічого.
   І крикнув у слухове віконце, що виходило в крамницю:
   – Аннето! Не забудь про три відрізи номер чотирнадцять!
   Увійшла служниця; Емма зрозуміла і спитала, скільки треба грошей, щоб припинити справу.
   – Надто пізно!
   – А якщо я вам принесу кілька тисяч франків, чверть суми чи третину, майже все?
   – Ні, ні! Все даремно!
   Він тихенько підштовхнув її до сходів.
   – Я благаю вас, пане Лере, ще кілька днів!
   Вона ридала.
   – Отакої! Тепер у сльози…
   – Ви доводите мене до розпачу!
   – Подумаєш, велике діло! – сказав Лере і зачинив за нею двері.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 [30] 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация