А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пані Боварі. Проста душа (збірник)" (страница 28)

   V

   Це бувало щочетверга. Емма вставала й одягалась – тихенько, щоб не розбудити Шарля, а то він дорікав би їй за те, що вона збирається так рано. Потім починала ходити по кімнаті туди й сюди, спинялась біля вікон і дивилась на площу. Досвітні сутінки колихались попід навісами ринку, і в блідавому передранні ледве-ледве видніли літери вивіски над зачиненими віконницями аптеки.
   Коли годинник показував чверть на восьму, Емма йшла до «Золотого лева»; Артеміза, позіхаючи, відчиняла їй двеpi, а потім вигортала заради неї вугілля з-під приску. Емма сиділа на кухні сама. Часом виходила у двір. Івер неквапом запрягав коней, слухаючи одночасно тітку Лефрансуа, яка, вистромивши чепчик з вікна, давала кучерові стільки всяких доручень і напучень, що хтось інший неодмінно все б попереплутував. Емма проходжувалась, цокотячи черевиками по брукованому подвір'ю.
   Нарешті Івер, попоївши юшки, нап'явши на себе плаща, запаливши люльку і взявши в руку батога, спокійно вмощувався на передку.
   Коні йшли підтюпцем, і перші три чверті льє «Ластівка» частенько зупинялася, щоб підібрати пасажирів, які піджидали її – хто на шляху, а хто перед своїм двором. Ті, що замовили місця ще звечора, примушували себе чекати; дехто з них ще й не вставав з постелі. Івер гукав, кричав, чортихався, а наостанку злазив із передка і грюкав щосили у ворота. Вітер свистів, вриваючись у диліжанс крізь потріскані шибки.
   Помаленьку народу насідало все більше – заповнювалися всі чотири лави, – і карета швидше котилася по обсадженій яблунями дорозі, що тягнулась між двома канавами з каламутною водою і, поступово звужуючись, губилася на обрії.
   Емма добре знала її всю, від краю і до краю: зараз за лугом буде стовп, потім в'яз, далі оборіг і будка шляхового сторожа; інколи вона заплющувала навмисне очі, щоб потім побачити щось несподіване. Але їй ніколи не вдавалося втратити точне відчуття віддалі.
   Нарешті показувалися кам'яниці передмістя, колеса торохкотіли по бруківці, «Ластівка» минала садки, де крізь штахети видніли статуї, гойдалки, виноградні альтани, підстрижені тиси. Потім зненацька відкривалось перед очима все місто.
   Спускаючись амфітеатром, ледве мріючи в імлистій поволоці, воно широко розбігалось понад мостами. За ним, непомітно підіймаючись угору, слалося в далечінь – аж до сивого крайнеба – чисте поле. Звідси, зверху, увесь краєвид видавався нерухомим, ніби намальованим. В одному куточку збились докупи заякорені кораблі. Попід зеленими горбами кругліли закрути річки, а довгасті острови чорніли на воді великими застиглими рибами. Над фабричними димарями кучерявились надшарпані по краях величезні сизі султани. До слуху долинали здалеку перегуки гамарень та малинові передзвони церков, що бовваніли в тумані. Безлисті дерева бульварів темніли між будинками, немов фіолетові кущі, а мокрі від дощу дахи мерехтіли попід горою де світліше, де тьмяніше, залежно від висоти. Часом вітер гнав хмари до пагорба Святої Катерини, і вони, ніби повітряні хвилі, безгучно розбивались об бескеття.
   Чимось запаморочливим віяло на Емму від цих згромаджених жител, і серце їй аж роздималось, ніби всі сто двадцять тисяч істот, що там трепетали, обдавали її нараз гарячим диханням пристрастей, які вона в них підозрювала. Любов її росла від відчуття простору і бентежно повнилася переплесками невиразного гамору. І вона виливала її на площі, вулиці, бульвари старовинного нормандського міста, що розгорталося в очах у неї в якусь незмірно велику столицю, – вона ніби в'їжджала в новітній Вавілон. Схопившись обіруч за раму, вона вихилялась у вікно карети і глибоко вдихала свіжий вітер; коні рвали з копита, під колесами тьохкало каміння, диліжанс розгойдувався, і кучер здалека нагукував на зустрічні підводи; тим часом руанські обивателі, перебувши ніч у Гійомському лісі, спокійно спускались по схилу в своїх родинних екіпажах.
   Біля застави робили зупинку; Емма відстібала свої дерев'яні підошви, перевдягала рукавички, поправляла шаль і, проїхавши ще кроків із двадцять, виходила з «Ластівки».
   Місто прокидалось. Прикажчики в фесках протирали вітрини; перекупки з кошиками при боці голосно викрикували свої товари на перехрестях. Емма йшла, опустивши очі, попід самими будинками і радісно усміхалась під чорною вуаллю.
   Боячись, щоб її хтось не впізнав, вона майже ніколи не ходила найкоротшим шляхом. Вона пробиралася темними завулками і коли нарешті діставалась до кінця Національної вулиці, де стоїть фонтан, піт котився з неї градом. То був квартал театрів, шинків і повій. Часом Емму обганяла підвода, на якій колихались декорації. Офіціанти у фартухах посипали піском плити тротуарів між зеленими деревцями. Пахло абсентом, сигарами та устрицями.
   Емма завертала за ріг і здалеку впізнавала Леона – по кучерях, що вибивались з-під капелюха. Він проходив по вулиці не зупиняючись. Вона йшла за ним до готелю, він підіймався сходами, відмикав двері, входив у кімнату… Які обійми!
   Потім сипались цілунки, слова. Коханці розповідали про біль розлуки, передчуття, тривоги; але ось усе забувалось, і вони дивились одне одному в лице з усміхом жадання і кличною ласкою.
   Велике ліжко червоного дерева нагадувало формою човен; пурпурові левантинові завіси спускались із стелі й повисали над широким узголів'ям; і що могло бути прекрасніше за чорняве волосся Емми і її біле тіло, що різко відтінялись цим багрянистим фоном, коли вона соромливим жестом тулила до грудей голі руки, ховаючи лице в долоні.
   Тепла кімната з м'яким килимом, веселими оздобами і лагідним світлом була, здавалося, створена для всіх інтимностей любощів. Карнизи для завіс кінчалися стрілами, мідні розетки портьєр і великі кулі на ґратах каміна виблискували від кожного сонячного променя. На каміні, між двома канделябрами, лежали дві великі рожеві мушлі, які, коли їх прикласти до вуха, співали морським шумом.
   Як вони любили цю кімнату, милу й привітну, незважаючи на її дещо примерклу пишноту! Приходячи в неї, вони завжди заставали всі речі на старих місцях, а часом знаходили десь під годинником Еммину приколку, забуту з минулого четверга. Снідали біля каміна за круглим палісандровим столиком з інкрустаціями. Емма розрізувала м'ясо і підкладала Леонові шматки на тарілку, жартуючи і лащачись; шампанське вишумовувало над тонким склом келиха і хлюпало їй на оздоблені перснями пальці, – вона реготала заливчасто і хтиво. Вони обоє були цілком захоплені відчуттям взаємовладання, і це помешкання здавалося їм власним домом – домом, де вони аж до самої смерті житимуть вічними молодожонами. Вони казали: «наша кімната», «наш килим», «наше крісло». А Емма говорила навіть – «наші капці». То був її каприз, подарунок Леона – домашні пантофлі рожевого атласу, облямовані лебединим пухом. Коли вона сідала на коліна до коханця, ноги її не діставали до підлоги, висіли в повітрі, і маленькі капці без задників тримались на самих тільки голих пальцях.
   Леон уперше на віку втішався несказанними розкошами жіночої елегантності. Ніколи він не чув такої вишуканої мови, не бачив таких строгих туалетів, таких поз заснулої горлиці. Він був у захваті від екзальтованості її душі і від мережива її спідниці. Адже це була світська жінка, та ще й заміжня! Одне слово, справжня коханка!
   Безкінечно мінлива в настроях – то весела, то задумана, то говірка, то мовчазна, то поривчаста, то стримана, – вона викликала в ньому тисячі бажань, розбуджувала все нові інстинкти й спомини. Вона була для нього героїнею всіх романів, головною дійовою особою всіх драм, таємничою коханкою, оспіваною у всіх віршах. Леонові здавалось, що плечі в неї смагляві, як у «Одаліски-купальниці», талія видовжена, як у господинь феодальних замків; нагадувала вона також «Бліду барселонку», але передусім вона була ангел!
   Коли він дивився на неї, йому часом здавалося, ніби душа його поривається до неї, оповиває хвилями її голівку і припадає, заворожена, до її білих грудей.
   Він сідав долі біля ніг Емми, клав руки їй на коліна і дивився на неї, усміхнений, підставляючи лоб для цілунку.
   Вона схилялась до нього й шепотіла, аж задихаючись від сп'яніння:
   – Не ворушись! Не говори! Дивись на мене! Твої очі сяють так любо! Мені так гарно!
   Інколи вона називала його дитинкою:
   – Дитинко, ти мене любиш?
   І вона не чула відповіді: губи його жагуче впивалися в її уста.
   На годиннику був маленький бронзовий купідон, – манірно округляючи ручки, він підтримував позолочену гірлянду. Вони часто сміялися з нього; але, коли наставала година розлуки, все починало здаватися сумним.
   Нерухомо стоячи одне проти одного, вони повторювали:
   – До четверга!.. До четверга!..
   Тоді вона раптом обхоплювала його голову обома руками, швидко цілувала в чоло і, крикнувши: «Прощай!» – вибігала на сходи.
   Вона йшла на вулицю Комедії до перукаря: треба було причепурити волосся. Надворі поночіло. В перукарні запалювали газ.
   Вона чула театральний дзвоник, що скликав акторів на виставу; за вікном проходили бліді чоловіки й жінки в приношеному одязі і зникали за дверима службового входу.
   В низенькому й тісному приміщенні, де серед перук і слоїків з помадою гуділа чавунна грубка, було жарко. Запах розпечених щипців і рухи масних рук, що перебирали її волосся, наводили на Емму дрімоту, і незабаром вона вже куняла, закутавшись у халат. Часто, зачісуючи її, перукар пропонував їй квитка на маскарад.
   А потім вона їхала! Поверталась тими ж завулками до «Червоного хреста», знову підв'язувала до черевиків дерев'яні підошви, сховані вранці під лавою в диліжансі, і проштовхувалася між нетерплячими пасажирами на своє місце. Біля підніжжя пагорба люди виходили; Емма залишалась у кареті сама.
   З кожним поворотом дороги все ширшала заграва міських огнів, що імлистою хвилею мерехтіла над темним громаддям будинків. Емма ставала коліньми на подушки і втоплювала очі в те мінливе сяйво. Вона ридала, кликала Леона, посилала йому ніжні слова й поцілунки, що розвіювалися вітром.
   У цих місцях за диліжансами часто вештався якийсь старець із костуром. На ньому теліпалось брудне лахміття, драний касторовий капелюх мискою насувався на лоба; коли він знімав його, на місці повік видніли криваві болячки. Живе м'ясо звисало червоними клаптиками; з очей до самого носа слизотіла зеленавими патьоками якась гнійна рідина; чорні ніздрі конвульсивно роздималися. Коли він звертався до когось, то задирав голову догори з ідіотичним сміхом, – тоді його синюваті білки закочувались аж під самий лоб до відкритих ран.
   Ганяючись за екіпажами, він виспівував:

Ой, у жнива жарка погода,
Гуляти дівчині охота…

   Далі співалося про пташок, про сонце, про зелене листя.
   Іноді він зненацька з'являвся без капелюха, просто за спиною Емми. Вона з криком відсахувалась. Івер любив пожартувати з старого: то радив йому найняти балаган на Сен-Роменському ярмарку, то сміючися питав, чи жива-здорова його чорноброва.
   Часто капелюх жебрака просовувався раптом у вікно диліжанса, що йшов повним ходом, а сам він чіплявся вільною рукою за підніжку, і колеса обляпували його гряззю. Голос його, спочатку кволий і по-дитячому пискливий, ставав верескливим. Він лунав у нічній пітьмі безсловесним лементом невимовного відчаю. І крізь дзеленчання балабончиків, шурхіт дерев і гуркіт ридвана в ньому вчувалося щось потойбічне, що потрясало Емму. Воно вдиралось їй у душу, як буревій у прірву, і поривало її в простори безмежної меланхолії. Але Івер, помітивши, що диліжанс перехиляється набік, частував сліпого батогом. Дротяні жала впивалися в болячки, і старець, скиглячи від болю, брьохався в болото.
   Потім пасажири «Ластівки» потроху засинали – хто з роззявленим ротом, хто упершись підборіддям у груди; той схилявся на плече сусідові, той брався рукою за ремінь, – і всі ритмічно погойдувались разом із диліжансом; відблиск ліхтаря, що коливався на крупі коня, проникав до карети крізь коленкорові завіски шоколадного кольору і грав кривавими бліками на нерухомих постатях. Емма, зв'ялена журбою, тремтіла від холоду під теплою шаллю; ноги їй хололи, на серці було моторошно тоскно.
   Дома її чекав Шарль; у четвер «Ластівка» завжди прибувала з запізненням. Нарешті приїхала пані! Вона мимохідь цілувала дитину. Обід не готовий – байдуже! – вона не гримала на служницю. Тепер Фелісіте, здавалось, усе було дозволено.
   Часто чоловік, помітивши її блідість, питав її, чи не хвора вона часом.
   – Ні, – відповідала Емма.
   – Але в тебе сьогодні якийсь чудний вигляд, – заперечував Шарль.
   – От іще вигадав!
   Іноді вона, повернувшись додому, зразу ж підіймалась до себе в кімнату. Жюстен був уже там. Він ходив безшелесними кроками і прислуговував їй краще від будь-якої камеристки. Подавав сірники, свічку, книжку, розправляв нічну кофточку, слав постіль.
   – Ну, гаразд, іди вже, – говорила Емма.
   А він усе стояв, опустивши руки й широко розплющивши очі, ніби обплутаний тисячними нитками раптової мрії.
   Наступний день бував жахливий, а дальші – ще незносніші; Емма згоряла з нетерплячки знову зажити щастя. Це була пекуча жага, розпалювана знайомими образами; тільки сьомого дня вона знаходила собі вихід у пестощах Леона. А його пристрасть переходила в захват, повний вдячності і благоговіння. Емма втішалася цим коханням, бережно всотувала його в себе, підтримувала його всілякими проявами своєї ніжності, ніби боялась, що його ненадовго вистачить.
   Часто вона говорила лагідно і журливо:
   – Ах, ти покинеш мене… Ти одружишся… Ти станеш таким, як усі інші.
   Він питав:
   – Які інші?
   – Ну, взагалі мужчини, – відповідала вона. – І, відштовхуючи його, додавала млосним голосом: – Усі ви безсовісні!
   Одного дня, коли вони філософували про земні розчарування, вона прохопилася якось – чи то, щоб випробувати його ревнощі, чи просто в пориві мимовільної відвертості, – про те, що колись, іще до нього, вона любила одного чоловіка: «Не так, як тебе!» – квапливо додала вона і тут же заприсяглася своєю дитиною, що між ними нічого не було.
   Леон повірив, але все-таки став допитуватись, що то був за один.
   – Він був капітаном корабля, мій друже.
   Сказати так – значило відвернути Леона від усяких розшуків і воднораз додати собі ціни в його очах: адже нею захоплювалась людина героїчного, сказати б, складу і звична до успіхів.
   І справді, отут Леон відчув усю нікчемність свого суспільного становища; він став заздрити еполетам, орденам, чинам, їй, напевне, подобаються такі речі, – так він судив з її марнотратства.
   А Еммі доводилося стримуватись від багатьох химерних забаганок, їй, наприклад, хотілося завести для поїздок до Руана тильбюрі з англійським конем і грумом у пишних ботфортах. На цю думку її наштовхнув Жюстен: він благав узяти його до себе в лакеї. Якщо відсутність елегантного екіпажа не захмарювала в неї радості поїздок на побачення, то, безперечно, вона щоразу збільшувала гіркоту повернення додому.
   Коли вони говорили про Париж, Емма часто зітхала:
   – Ах, як гарно нам би там жилося!
   – А хіба ми тут не щасливі? – ніжно питав коханець, гладячи її по голівці.
   – Правда твоя, – казала вона, – я просто божевільна. Поцілуй мене!
   До чоловіка вона ставилась привітніше, ніж будь-коли, робила йому фісташкові креми, а після обіду грала вальси. І він вважав себе найщасливішим у світі, а Емма жила в цілковитому спокої. Але якось увечері він раптом спитав:
   – Адже ти береш уроки у мадемуазель Ламперер?
   – Так, а що?
   – Знаєш, – відповів Шарль, – я бачив її оце в пані Льєжар. Заговорив із нею про тебе, – аж вона тебе не знає.
   Наче грім ударив з ясного неба. Але Емма відповіла спокійнісінько:
   – Вона, мабуть, просто забула моє прізвище.
   – А можливо, – сказав лікар, – у Руані є кілька вчительок музики з прізвищем Ламперер?
   – Може, й так. – І зразу ж додала: – Але ж у мене є її розписки! Ось дивись.
   Вона підбігла до бюрка, поперекидала всі шухляди, переплутала папери і нарешті так розгубилася, що Шарль став просити її не турбуватись про якісь там нещасні розписки.
   – Ні, я таки знайду! – наполягала вона. І справді, наступної п'ятниці Шарль, натягуючи чоботи в темній комірці, де висіла його одежа, намацав під своїм носком якийсь папірець. Він видобув його з чобота і прочитав:

   «Одержано за три місяці навчання та за куплені ноти шістдесят п'ять франків.
   Вчителька музики Фелісі Ламперер».

   – Туди к бісу, як же воно потрапило в мій чобіт?
   – Мабуть, упало з старої папки з рахунками, що лежить на полиці скраю, – сказала Емма.
   І з того часу все її життя перетворилося на суцільний обман. Вона, мов покривалом, огортала ним своє кохання, щоб його ніхто не побачив.
   Брехня стала для неї потребою, манією, насолодою; коли вона говорила, що вчора йшла правим боком вулиці, то можна було з певністю сказати, що насправді вона йшла лівим.
   Одного ранку, коли вона щойно виїхала з дому, одягнена, як завжди, досить легко, раптом почав іти сніг. Шарль виглянув у вікно і побачив на вулиці абата Бурнізьєна, що їхав у Тювашевому шарабані в Руан. Тоді він збіг по сходах, дав священикові теплу шаль і попросив його передати її дружині в «Червоному хресті». Добравшись до заїзду, абат відразу ж спитав йонвільську лікаршу. Хазяйка відповіла, що та спиняється в неї дуже рідко. Уже ввечері, побачивши Емму в «Ластівці», кюре розповів їй, як він її шукав; зрештою, він, здається, не надавав цьому випадку ніякого значення, бо тут же став розхвалювати проповідника Руанського собору, який тоді гримів красномовством: його збігалися слухати всі дами.
   Але якщо кюре не вимагав від неї жодних пояснень, то інші згодом могли виявитись не такими скромними. Тому Емма вирішила обов'язково спинятися щоразу в «Червоному хресті», щоб добрі йонвільці, бачивши її на сходах, не мали ніяких підозр.
   Та одного ранку вона все ж таки не вбереглася: вийшовши під руку з Леоном із готелю «Булонь», вона зустріла пана Лере. Емма злякалася, думала, що він усім роздзвонить. Але він був не такий дурний.
   Через три дні по тому Лере увійшов до неї в кімнату, зачинив за собою двері і сказав:
   – Мені потрібні гроші.
   Емма заявила, що в неї нічого немає. Лере почав бідкатися та нагадувати усякі послуги, які він їй робив.
   Справді, з двох підписаних Шарлем векселів вона досі сплатила тільки по одному. Що ж до другого, торговець замінив його на її прохання двома новими, виписаними на дуже далекий термін. Потім він видобув з кишені список товарів, що він їй дав у кредит: завіси, килим, оббиття для крісел, кілька відрізів на сукні, різні туалетні дрібнички – всього тисячі на дві франків.
   Емма опустила голову; Лере казав далі:
   – Якщо у вас нема готівки, то є ж нерухоме майно.
   І він нагадав про мізерну халупу в Барневілі, біля Омаля, що не давала майже ніякого прибутку. Колись вона належала до невеличкої ферми, що її продав іще старий Боварі. Лере знав чисто все про цю справу – і скільки там було гектарів, і які сусіди.
   – Бувши вами, – порадив він, – я збув би її з рук; з боргами розплатився б, та ще дещо і залишилося б.
   Емма відповіла, що не так-то легко знайти покупця. Він пообіцяв їй напитати людей. Тоді вона спитала, що треба зробити, щоб мати право на продаж.
   – Та у вас же є довіреність! – відказав Лере.
   Еммі аж світ угору піднявся.
   – Лишіть мені рахунок, – сказала вона.
   – О! Не варто! – відмагався торговець.
   Через тиждень він прийшов знову і похвалився, що після довгих пошуків він знайшов-таки покупця. Якийсь Ланглуа вже давненько накинув оком на той ґрунтець, тільки не каже, яку ціну може запропонувати.
   – Про ціну мені байдуже! – вигукнула Емма.
   Та Лере запропонував почекати трохи, роздивитися, що то за людина. Найкраще було б з'їздити до покупця, а що Емма не могла цього зробити, то він сам пообіцяв переговорити з Ланглуа. Повернувшись, він доповів, що покупець дає чотири тисячі франків.
   Емма аж просіяла на цю звістку.
   – Ціна непогана, – зауважив Лере, – нічого бога гнівити.
   Половину суми Емма одержала негайно, а коли вона заговорила про рахунок, Лере сказав:
   – Слово честі, мені аж жалко позбавляти вас одразу такої солідної суми.
   Тоді вона поглянула на асигнації і, уявивши собі, скільки побачень можуть влаштувати їй ці дві тисячі франків, заговорила зніяковіло:
   – Як же це? Хіба, може…
   – О, – добродушно засміявся комерсант, – з рахунком можна зробити все, що завгодно. Чи ж я не знаю, що бувають усякі сімейні обставини?
   І він пильно подивився на неї, поволі пропускаючи поміж пальцями два довгі аркуші паперу. Потім дістав з гамана чотири векселі, на тисячу франків кожен, і розклав їх на столі.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 [28] 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация