А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пані Боварі. Проста душа (збірник)" (страница 22)

   Якось вона викликала Лере і сказала йому:
   – Мені потрібен плащ, великий плащ, з довгою пелериною, на підкладці.
   – Ви їдете кудись? – спитав він.
   – Ні, але… все одно, я розраховую на вас. Отже, згода?
   Він уклонився.
   – Потім мені ще потрібна буде валіза… не надто важка, зручна.
   – Так, так, розумію. Приблизно вісімдесят два сантиметри на п'ятдесят, як їх тепер звичайно роблять.
   – І саквояж.
   «Не інакше, – подумав Лере, – розходяться».
   – А ось це, – сказала пані Боварі, виймаючи годинника з-за пояса, – буде вам завдаток.
   Але крамар вигукнув, що вона несправедлива до нього. Адже вони знають одне одного; хіба він їй не довіряє? Це просто несолідно… Проте вона домоглася, щоб він узяв хоча б ланцюжок, і коли Лере вже збирався йти, поклавши його в кишеню, вона завернула крамаря.
   – Нехай усе це лежить поки що у вас; а плаща… – тут вона трохи подумала, – теж не приносьте; дасте мені адресу кравця і скажете йому, що я сама за ним заїду.
   Вони мали тікати наступного місяця. Вона поїде до Руана, ніби за покупками. Родольф замовить місця, візьме паспорти й напише в Париж, щоб мати в своєму розпорядженні цілий екіпаж до Марселя; там вони придбають собі коляску і звідти попрямують уже без усяких зупинок до самої Генуї. Вона перешле свої речі до Лере, і їх перенесуть прямо в «Ластівку», так що це не викличе ніякої підозри. У всіх цих планах і мови не було про дитину. Родольф уникав згадувати про неї, та й мати, мабуть, забула.
   Він попросив іще два тижні відстрочки, щоб закінчити деякі справи; потім, через тиждень, знову півмісяця, потім він захворів, потім кудись виїхав; так пройшов серпень, і після всіх цих затримок вони вирішили остаточно, що виїдуть у понеділок, четвертого вересня.
   Настала субота.
   Родольф прийшов увечері раніше, ніж звичайно.
   – Все готове? – спитала вона.
   – Так.
   Тоді вони обійшли квіткові клумби і сіли біля тераси на низькій садовій огорожі.
   – Ти чогось сумний, – зауважила Емма.
   – Ні, чого ж?
   І він подивився на неї якимсь дивним, особливо ніжним поглядом.
   – Це тому, що ти ідеш? – заговорила знов вона. – Що покидаєш те, що любиш, до чого звик? Так, я розумію… А в мене нема нічого на світі! Ти – все для мене, і я буду вся твоя! Я заміню тобі сім'ю, рідний край! Я піклуватимусь тобою, милуватиму тебе!
   – Яка ти хороша! – сказав він, пригортаючи її до себе.
   – Правда? – спитала вона з усміхом розкоші. – Ти любиш мене? Поклянись!
   – Чи я тебе люблю?! Та я тебе обожнюю, радосте моя!
   Червоний круглий місяць викочувався з-за обрію понад лугом. Він швидко підбивався вгору поміж верховіттям тополь, що затуляли його місцями, ніби чорне діряве покривало; потім він виплив, уже повільніше, в чисте, безхмарне небо і ясно засяяв на ньому, кинувши на річку широку світляну стягу, що вигравала безліччю леліток. Те сріблисте світло, здавалося, в'ється-звивається в воді, сягаючи аж до дна, мов якась безголова змія, вкрита блискучою лускою. Воно нагадувало ще велетенський канделябр, з якого стікали навкруги краплі розтоплених діамантів.
   Їх огорнула тиха ніч; у вітах колихались серпанки тіней. Приплющивши очі, Емма на всі груди дихала свіжим повітрям. Вони мовчали обоє, глибоко поринувши в мрії. Млосними пахощами жасмину оповивала серце ніжність минулих днів, буйна й мовчазна, як річка, що текла за садом, і в спогадах лягали журливі довгі тіні, як ті, що слалися на траві від нерухомих верб. Часом шаруділо листям, виходячи на лови, якесь нічне звіря – їжак або ласочка, та вряди-годи зривався з гілки і гупав додолу стиглий персик.
   – Чудова ніч! – озвався Родольф.
   – І не остання, – промовила Емма.
   І вона вела далі, ніби говорячи до самої себе:
   – Так, добре буде подорожувати… Але чого ж мені так сумно на серці? Що це – острах перед невідомим? Жаль за покинутим? Чи, може… Ні, це від надміру щастя! Яка я слабка, правда? Пробач мені!
   – То ще не пізно! – скрикнув він. – Подумай! Може, ти ще жалкуватимеш потім.
   – Ніколи! – палко запевнила вона.
   І, тулячись до нього, говорила далі:
   – Хіба зі мною може трапитись якесь нещастя? Нема такої пустелі, такої безодні, такого океану, яких би я не перелетіла разом з тобою. Наше спільне життя з кожним днем єднатиме нас все тісніше, все повніше. Ніщо нас не бентежитиме, ніякі турботи, ніякі перешкоди. Ми будемо самі, ти мій, а я твоя, навіки… Ну говори ж, відповідай.
   Родольф тільки притакував час від часу: «Так… так…» Вона гладила його по голові і повторяла дитячим голосом, незважаючи на сльози, що бриніли в її очах:
   – Родольфе, Родольфе… Ох, Родольфику мій…
   Вибило північ.
   – Дванадцята година! – сказала вона, – Отже, завтра! Ще один день!
   Він устав, щоб іти, і Емма – ніби цей рух був знаком до втечі – раптом повеселіла:
   – Дістав паспорти?
   – Дістав.
   – Нічого не забув?
   – Нічого.
   – Ти певний цього?
   – Аякже.
   – Отже, ти чекатимеш мене в готелі «Прованс» о дванадцятій годині дня, так?
   Він кивнув головою.
   – Так до завтра, – промовила Емма, востаннє пригорнувшись до нього.
   І вона подивилась йому вслід.
   Він не обертався. Вона побігла за ним і, нахилившись над водою в очеретах, гукнула навздогін:
   – До завтра!
   Родольф був уже по тім боці річки й швидко крокував по лузі. Але за кілька хвилин він спинився. Дивився, як у пітьмі поволі зникає, мов привид, її біла постать, і раптом серце його забилось так шалено, що він аж прихилився до дерева, щоб не впасти.
   – Ох і дурень же я! – промовив він з страшенними прокльонами. – Ну, та нічого! В мене була чудесна коханка!
   І знов перед його очима постала краса Емми і всі втіхи кохання з нею. Спочатку він розчулився, а потім розлютився.
   – Та не можу ж я, кінець кінцем, емігрувати, – вигукував він, вимахуючи руками, – та ще й з чужою дитиною на руках!
   Він говорив це до себе, щоб упевнитись у своєму рішенні.
   – А потім усі ці клопоти, витрати… Е, ні, ні, тисячу разів ні! Це було б надто по-дурному!

   XIII

   Прийшовши додому, Родольф кинувся до свого письмового стола, над яким висів його мисливський трофей – оленяча голова. Але, взявши перо в руки, він не зміг нічого вигадати. Тоді він оперся обома ліктями на стіл і поринув у задуму. Емма неначе відлинула кудись у далеке минуле; прийняте ним рішення раптом роз'єднало їх безмірною прірвою.
   Щоб пригадати її собі трохи виразніше, він видобув із шафи, що стояла біля узголів'я ліжка, стару коробку від реймських бісквітів, де в нього зберігались любовні листи. З неї повіяло запахом вогкого пилу і в'ялих троянд. Перше, що він помітив, була хусточка у дрібних блідих плямках. То був Еммин носовичок; він замазався на прогулянці, коли в неї пішла носом кров. Родольф уже й забув про нього. Тут же валялась мініатюрка Емми з позагинаними ріжками, її вбрання видалось Родольфові претензійним, а погляд – неприємно солодкавим. Що довше він роздивлявся цей портрет і силкувався уявити собі оригінал, то більше розпливались у його пам'яті риси Емми; намальоване й живе обличчя ніби накладались одне на одне і від цього стиралися. Нарешті він заходився перечитувати її листи. Останнім часом вони майже всі говорили про їхній скорий від'їзд і були стислі, сухі й вимогливі, як ділові документи. Тоді Родольфові захотілося переглянути її давніші довгі послання. Розшукуючи їх на дні коробки, він порозкидав усе інше і мимохіть почав копатись у цій купі паперів і речей, де лежали мішма букет і підв'язка, чорна маска і шпильки, і всяке волосся – якого там тільки не було: біляве, русяве, чорняве… деяке чіплялось за металеву оправу коробки і рвалось, коли вона відчинялась.
   Так, перебираючи всі ці сувеніри, він вивчав почерк і стиль листів – такий самий розмаїтий, як і їх правопис. Всякі тут були листи – ніжні й веселі, жартівливі й сумні; в одних прохали любові, у других прохали грошей. Слова нагадували йому обличчя, рухи, голоси; проте інколи він не міг пригадати нічого.
   І справді, всі ці жінки, з'юрмившись безладно в його думках, тіснили і вмаляли одна одну; їх ніби робив однаковими спільний рівень любові. Узявши цілу пригорщу перемішаних листів, Родольф якийсь час бавився, пересипаючи їх з руки в руку. Нарешті це йому надокучило – він мало не заснув над ними. Тоді відніс коробку в шафу, промовивши до себе:
   – Все це – дурниці!
   І ці слова справді виражали його думку. Насолоди витоптали його серце, як учні витоптують шкільне подвір'я; в ньому вже не пробивалось ані травинки, а все, що там проходило, було ще легковажнішим, ніж діти, і навіть не лишало, як вони, вирізаних на стіні імен.
   – Ну, – сказав він сам до себе, – почнемо!
   Він написав:

   «Мужайтеся, Еммо! Мужайтесь! Я не хочу бути нещастям вашого життя…»

   «Зрештою, – подумав Родольф, – це правда: я роблю це в її ж інтересах. Чесно».

   «Чи ви обміркували і зважили як слід ваше рішення? Чи знаєте ви, в яку безодню я міг затягти вас, мій ангеле? Правда ж, ні? Довірливо й нерозважливо ішли ви вперед, вірячи в щастя, в майбутнє… Ох, ми нещасні! Ох, нерозумні!»

   Родольф спинився, шукаючи якоїсь поважної причини для відмови.
   «Може, написати їй, що я збанкрутував?.. Ні, ні. Та це було б ні до чого. Тоді довелось би через якийсь час починати все спочатку. У таких жінок не питай логіки!»
   Він подумав і писав далі:

   «Я вас не забуду, повірте мені; я навіки збережу до вас безмежну відданість; але ж рано чи пізно наш запал неминуче прохолов би – така вже доля всього людського. На зміну прийшла б утома, і, хто знає, чи не дізнав би я жорстокої муки – бачити ваше каяття й поділяти його самому, бо не хто, як я, був його причиною? На саму думку про нещастя, що загрожує вам, я мучусь і каюсь, Еммо! Забудьте мене! І навіщо тільки я зустрів вас? І чому ви така прекрасна? Хіба я винен? О боже мій! Ні, ні! Так судилося!»

   «Ці слова завжди справляють ефект», – подумав він.

   «Ах, якби ви були однією з тих легковажних жінок, яких так багато на світі, то я міг би, звичайно, з егоїстичних міркувань піти на таку спробу – вона була б тоді безпечна і для вас. Але ж та сама душевна екзальтація, яка становить і ваше зачарування, і причину ваших страждань, – вона й заважає вам, о божественне створіння, зрозуміти всю фальшивість нашого майбутнього становища. Я теж не подумав про це спершу і, не передбачаючи наслідків, спочивав під захистом нашого ідеального щастя, мов у тіні отруйної манцинели».[60]

   «Аби тільки вона не подумала, що я зрікаюся її із скнарості… А втім, байдуже! Так чи сяк, пора кінчати!»

   «Світ жорстокий, Еммо. Куди б ми не поїхали, він усюди став би переслідувати нас. Вам довелось би зносити нескромні розпити, наклепи, зневагу, а може, навіть образи. Образи – вам!.. О! Адже я хотів би, щоб ви сиділи на троні! Адже я ношу з собою думку про вас, як талісман. Я іду. Куди? Я й сам не знаю, мій розум шаліє… Прощайте! Не згадуйте мене лихом! Не забувайте нещасливця, який утратив вас. Навчіть вашу дитину поминати моє ім'я в молитвах».

   Полум'я двох свічок тремтіло. Родольф устав, зачинив вікно і сів знову за стіл.
   «Здається, все сказано. Ага! Треба ще одне додати, а то, чого доброго, знов буде чіплятись».

   «Коли ви прочитаєте ці сумні рядки, я буду далеко. Я наважився тікати якнайшвидше, щоб не піддатися спокусі знову бачити вас. Треба переборювати слабість! Я ще вернуся, і, можливо, колись ми з вами будемо спокійнісінько згадувати наше минуле кохання. Прощайте!»

   І він написав іще одно останнє прощання – цим разом уже не «прощайте», а двома словами – «прощай ти!» Йому здалось, що це в нього вийшло дуже «стильно».
   – А як же тепер підписатись? – завагався він. – «Відданий вам…» Не те… Може, «Ваш друг»? Воно. Так і напишемо:
   «Ваш друг»

   Він перечитав листа, і лишився задоволений.
   «Бідолашна! – думав він розчулено. – Вона вважатиме мене за бездушний камінь… Треба б тут капнути на папір слізку-другу, та що вдієш – я не вмію плакати».
   І, наливши в склянку води, Родольф умочив пальця і струснув із нього на листа буйну краплю, від якої чорнило взялося блідою плямою; потім став шукати, чим би запечатати листа, й натрапив на печатку з девізом «Amor nel cor».
   «Не зовсім пасує до обставин… Ну, та нічого?»
   Потім він викурив три люльки і пішов спати.
   Назавтра, вставши з ліжка коло другої години (таки добряче заспав!), Родольф велів нарвати кошик абрикосів. Під спід, у виноградному листі, він поклав своє послання і тут же наказав наймитові Жірару передати все це обережно пані Боварі. Він часто вдавався до такого способу листування, посилаючи фрукти або дичину, як до пори року.
   – Якщо вона спитає про мене, – навчав він, – скажеш, що я виїхав. Кошика неодмінно віддай їй самій, у власні руки… Ну, пішов, та гляди ж мені!..
   Жірар одягнув нову блузу, обв'язав кошика хусткою і, важко ступаючи своїми грубими, підкованими черевиками, попрямував спроквола до Йонвіля.
   Коли він прийшов, пані Боварі разом з Фелісіте перебирала на кухонному столі білизну.
   – Ось, – сказав наймит. – Це вам від пана.
   Якесь недобре передчуття охопило Емму. Шукаючи дрібняків у кишені, вона розгублено дивилась на селянина, а той і собі поглядав на неї остовпіло, не розуміючи, як можна схвилюватись від такого гостинця. Нарешті він пішов. Але в кухні лишалась Фелісіте. Емма не могла більше витримати. Вона побігла в залу, нібито віднести абрикоси, перекинула кошика, розрила листя, знайшла листа, розпечатала й побігла з ним до своєї кімнати така перелякана, ніби за її спиною палала жахлива пожежа.
   Але в кімнаті вона побачила Шарля; він говорив щось до неї, вона нічого не чула й пішла далі по сходах, задихана, розгублена і наче п'яна, не випускаючи з рук цього страшного аркуша паперу, що ляскав у її пальцях, як шматок бляхи. На третьому поверсі вона спинилась перед зачиненими дверима до горища.
   Вона хотіла заспокоїтись. Згадала про лист. Треба дочитати його – і страшно. Та й де? Адже її можуть побачити.
   «Ні! – зважилась вона нарешті. – Тут буде добре».
   Тоді штовхнула двері й увійшла.
   Розпечений шиферний дах пашів важкою спекою; задуха давила за горло й стискала скроні. Емма насилу добралась до замкненої мансарди, відсунула засув, і сліпуче світло хлюпнуло їй назустріч.
   Перед нею, за покрівлями будинків, аж до самого обрію тяглися поля. Внизу лежала безлюдна міська площа; виблискував кременистий брук, непорушно завмерли на дахах флюгери; з рогу вулиці, з нижнього поверху, чути було якесь верескливе чергикання. То Біне працював на своєму токарному верстаті.
   Емма притулилась до стінки в амбразурі мансарди й стала перечитувати листа з лихим усміхом. Але чим напруженіше вона вдумувалась у нього, тим дужче мішалось їй усе в голові. Вона бачила Родольфа, чула його, обіймала його; серце калатало в неї в грудях, наче таран, усе частіше, все більш переривчасто. Погляд її нестямно блукав, їй хотілося, щоб уся земля запалася. Треба кінчати з усім цим… Що її стримує? Адже вона вільна!
   І вона подалася вперед, вона вже поглянула на брук, повторюючи про себе:
   «Ну ж бо! Ну!»
   Блискучий промінь світла, що підіймався знизу прямо на неї, ніби тягнув у безодню всю вагу її тіла. Їй здавалось, що площа коливається і йде вгору по стінах, а підлогу перехилило в один бік, як корабель під час хитавиці. Емма стояла на самому краєчку, майже перевісившись униз, а навколо хвилював неосяжний простір, її немов заливала вже небесна синява, в бездумній голові ходив напругий вітер, – треба лише подолати останній підсвідомий опір… А токарний верстат чергикав без угаву, ніби кликав її сердитим голосом.
   – Жінко! Жінко! – гукав Шарль.
   Вона спинилась.
   – Де ти там? Ходи сюди.
   На думку, що вона ледве уникла смерті, Емма трохи не зомліла від жаху. Вона заплющила очі й здригнулась: хтось торкнув її за рукав. Це була Фелісіте.
   – Пані, суп на столі. Пан чекає на вас.
   І довелося зійти вниз! Довелося сісти до столу!
   Емма спробувала їсти, але їжа не йшла на душу. Тоді розгорнула серветку, ніби хотіла подивитись, як вона заштопана, – і справді почала була рахувати нитки. І раптом згадала про лист. Невже вона його загубила? Де його шукати? Але її знемогла така душевна втома, що вона не спромоглася навіть знайти якусь приключку, щоб устати з-за столу. Потім на неї напав страх: вона боялась Шарля; він, певно, все вже знає! І справді, він якось чудно промовив:
   – Значить, ми вже не скоро побачимо пана Родольфа.
   – Хто тобі сказав? – аж кинулась Емма.
   – Хто мені сказав? – відповів Шарль, трохи здивований її різким тоном. – Жірар. Я зустрів його оце біля «Французької кав'ярні». Пан Родольф уже поїхав або зараз має виїжджати.
   Емма хлипнула.
   – А що ж тут дивного? Він завжди отак час від часу виїжджає кудись погуляти. А чом би й ні? Сказано, чоловік при грошах, та ще й не жонатий… Взагалі він уміє добре бавитись, наш друг. Гульвіса! Пан Ланглуа розповідав мені…
   Але тут увійшла служниця, і він замовкнув з пристойності.
   Фелісіте зібрала в кошик порозкидані на етажерці абрикоси. Шарль, не помічаючи, як спаленіла Емма, велів подати їх, узяв тут же одного й надкусив.
   – О, знаменито! – сказав він. – Ось на, покуштуй!
   І простягнув їй кошика; вона тихенько відштовхнула його руку.
   – Ні, ти тільки понюхай! Оце аромат! – не вгавав він, знову підсовуючи кошика до Емми.
   – Мені душно! – вигукнула Емма, зірвавшись з місця. Але зусиллям волі вона поборола спазми в горлі й промовила: – Уже пройшло, нічого… Це все нерви! Сідай, їж.
   Вона боялась, що її почнуть розпитувати, ходитимуть за нею, і вона так і не зможе лишитись на самоті.
   Шарль послухався і взявся знову до абрикосів; кісточки він випльовував собі в руку, а потім складав на тарілці.
   Раптом по площі промайнуло швидкою риссю синє тильбюрі. Емма скрикнула і впала навзнак, як мертва.
   Справа в тому, що після довгих міркувань Родольф вирішив поїхати до Руана. Але з маєтку Ла Юшетт до Бюші можна було добратись тільки Йонвільським шляхом, що він і змушений був зробити. Емма впізнала його в світлі ліхтарів, що блискавкою розпанахали темряву.
   Почувши метушню в домі, прибіг аптекар. Стіл з усім посудом був перекинутий: соус, печеня, ножі, сільниця, олійниця – усе валялось долі. Шарль кликав на поміч, перелякана Берта плакала, а Фелісіте тремтячими руками розшнуровувала панію, в якої корчилось усе тіло.
   – Побіжу до лабораторії, – сказав аптекар, – принесу ароматичного оцту.
   А коли Емма, нюхнувши з флакона, розплющила очі, Оме сказав:
   – Я знав, що допоможе. Воно й мертвого підніме.
   – Скажи що-небудь! – благав Шарль. – Скажи що-небудь! Отямся! Це я, твій Шарль, я люблю тебе! Ти впізнаєш мене? Дивись, ось твоя дочка. Поцілуй її…
   Дівчинка простягала рученята до матері, хотіла обняти її за шию. Але Емма відвернулася й промовила уривчастим голосом:
   – Не треба… нікого!
   І знову знепритомніла, її віднесли в ліжко.
   Вона лежала горілиць, відкривши рота, склепивши повіки, розкинувши руки, бліда й нерухома, ніби виліплена з воску. З очей у неї бігли сльози, поволі стікаючи на подушку двома патьоками.
   Шарль стояв у глибині алькова, а поруч з ним аптекар – мовчазний і зосереджений, як і годиться у таких серйозних випадках.
   – Заспокойтеся, – штовхнув він Шарля під лікоть, – здається, пароксизм уже минувся.
   – Так, нехай тепер спочине трохи, – відповів Шарль, дивлячись на сонну жінку. – Бідна моя! Біднесенька!.. Знову занедужала…
   Тоді Оме почав розпитувати, як це все сталося. Шарль відповів, що її схопило якось раптово, коли вона їла абрикоси.
   – Цікаво! – мовив аптекар. – Але можливо, що саме абрикоси й викликали млість! Адже є натури, надзвичайно подразливі на деякі запахи. Коли хочете, це прекрасна проблема, яку слід вивчати і з патологічного, і з фізіологічного боку. Попи аж надто добре знають усю важливість подібних явищ: недарма вони завжди користуються під час своїх церемоній ароматичними речовинами! Цим вони забивають памороки й викликають екстатичний стан, що, зрештою, досить легко досягається у осіб слабішої статі: вони багато тендітніші за чоловіків. Відомі випадки, коли жінки умлівали від запаху паленого рогу, свіжого хліба…
   – Тихіше, не збудіть її! – прошепотів Боварі.
   – І таким аномаліям підлягають не лише люди, – провадив аптекар, – але й тварини. Вам, я гадаю, відомо, як збудливо діє на породу котів рослина nepeta cataria, звана в просторіччі «котячою м'ятою». З другого боку, я вам можу навести інший приклад, за автентичність якого ручуся. Бріду, один із моїх давніх товаришів, що держить зараз аптеку на вулиці Мальпалю, має собаку, який корчиться в конвульсіях, коли йому підносять нюхнути з табакерки. Він часто проробляє з ним цей дослід при друзях на дачі в Буа-Гійом. Хто б міг подумати, що звичайний собі чхальний засіб може викликати такі болісні реакції в організмі чотириногого! Надзвичайно цікаво, правда?
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 [22] 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация