А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пані Боварі. Проста душа (збірник)" (страница 17)

   Тоді Емма подивилася на нього, як на мандрівника, що побував у екзотичних краях, і промовила:
   – А ми, бідні жінки, не маємо навіть цієї розваги.
   – Невесела це розвага – в ній не знайдеш щастя.
   – А хіба воно взагалі буває? – спитала Емма.
   – Так, колись воно приходить, – відповів Родольф.

   – І ви зрозуміли це, – говорив радник, – ви, хлібороби і сільські робітники; ви, мирні піонери цивілізації; ви, поборники прогресу і моральності! Ви зрозуміли, кажу, що політичні завірюхи жахливіші за атмосферні грози…

   – Колись воно таки приходить, – повторив Родольф, – приходить несподівано, коли ти вже зовсім зневірився в ньому. Тоді виднокруги враз ніби ширшають і чується якийсь голос: «Ось воно!» І ти відчуваєш потребу довірити цій людині все своє життя, все віддати, всім пожертвувати! Не треба ніяких освідчень – душа душу розуміє й так. Вони вже бачили одне одного у мріях. (Він дивився при цьому на неї.) Ось він, нарешті, той скарб, якого ви так довго шукали! Ось він, перед вами – блищить, грає, міниться! І все-таки ще сумніваєшся, ще не наважуєшся вірити, ще стоїш засліплений, ніби вийшов з темряви на світло…
   Вимовивши ці слова, Родольф довершив їх пантомімою. Він провів рукою по обличчю, ніби в нього запаморочилась голова, потім упустив свою руку на Еммину. Вона забрала свою руку. А радник усе читав:
   – І хто здивується цьому, панове? Хіба тільки який-небудь сліпий, що з головою загруз – я не боюся вжити цього виразу, – загруз у болоті забобонів старих часів і зовсім не розуміє духу хліборобського населення. Де, справді, ми можемо знайти більше патріотизму, більше відданості спільній справі – одне слово, більше розуму, ніж на селі? Я маю на увазі, панове, не поверховий розум, не жалюгідні брязкальця бездіяльних голів, але той глибокий і поміркований розум, який передусім і понад усе простує до певної корисної мети, сприяючи тим самим вигоді кожної окремої особи, а значить, і загальному добробуту та могутності держави, що є плодом поваги до законів і неухильного виконання обов'язків…

   – Ну, завів, – сказав Родольф. – Все обов'язок та й обов'язок – смерть не люблю цієї балаканини. Щось багато їх розвелося, отих старих йолопів у фланелевих жилетах та святенників із чотками і грілками – вони всім уже вуха протуркали тим «обов'язком». Обов'язок… А що таке обов'язок? Обов'язок – це почувати велич, кохати красу, а не схилятися перед суспільними умовностями з усіма їхніми мерзотами.
   – Одначе… одначе… – заперечила пані Боварі.
   – Та ні ж бо! До чого це – повставати проти пристрастей? Хіба є що прекрасніше на світі? Хіба не пристрасті є джерелом героїзму, ентузіазму, поезії, музики, мистецтва, всього-всього?
   – Але ж ми мусимо, – сказала Емма, – хоч трохи зважати на думку світу, коритися його моралі.
   – Бачите, існують дві моралі, – відповів Родольф. – Є мораль дрібна, умовна, людська, – вона мінлива, повзуча і криклива, як оце збіговище дурнів, що ви бачите перед собою. Але є й інша, вічна мораль – вона сяє навколо нас, як ця чудова природа, вона ясніє над нами, як це погідне блакитне небо.
   Пан Льєвен витер губи носовою хусточкою і заговорив знову:

   – Чи треба вам, мої панове, доводити корисність сільського господарства? Хто ж задовольняє всі наші потреби? Хто дає нам усе необхідне для існування? Може, не хлібороб? Ні, панове, хлібороб! Це він, засіваючи працьовитою рукою ріллю наших родючих нив, вирощує зерно, яке, будучи роздрібнене й розмелене дотепними пристроями, виходить з них під іменем борошна, а потім перевозиться до міст і потрапляє до пекаря, який і готує з нього їжу, що живить і багатого, і убогого. Не хто ж, як хлібороб, вигодовує на пасовищах численні отари, що дають нам одежу. Що б ми носили, що б ми їли, панове, якби не хлібороб? Та навіщо, панове, ходити далеко за прикладами? Хто з вас не задумувався про те, яку величезну користь маємо ми з тієї скромної істоти, що, прикрашуючи наші пташарні, дає нам водночас пухові подушки для постелі, і сочисте м'ясо для стола, і, на додаток, яйця! Я б ніколи не скінчив своєї промови, якби став докладно перелічувати всі ті розмаїті продукти, які, ніби щедра мати, що обділяє рідних дітей, дарує нам дбайливо оброблена земля. Тут – виноград, там – яблука на сидр, далі – рапс, а он – сир. А льон? Не забувайте про льон, панове! Адже в останні роки льонарство набрало в нас великого значення, і я ще зверну на нього вашу особливу увагу.

   Але закликати до уваги не було ніякої потреби – у натовпі й без того всі пороззявляли роти, ніби ковтаючи слова радника. Тюваш, який сидів поруч з ним, слухав, витріщивши очі; пан Дерозере час від часу заплющував очі; а далі, тримаючи між колін свого сина Наполеона, сидів аптекар; щоб не пропустити жодного слова, він приставив до вуха долоню трубкою. Інші члени жюрі схвально покивували головами, поволі опускаючи підборіддя у викот жилета. Під естрадою стояли «вільно» пожежники, спершись на рушниці; один Біне, виструнчившись і відставивши лікоть, тримав шаблю «на караул». Можливо, він і слухав промовця, але не міг нічого бачити, бо козирок каски зсунувся йому на самий ніс. У його помічника, молодшого сина Тюваша, каска була ще більша, просто-таки величезна; вона хилиталась у нього на голові, і з-під неї стирчав кінчик ситцевої хустки. Юнак лагідно, по-дитячому усміхався з-під козирка, і піт буйними краплями виступав на його блідому обличчі – втішеному, втомленому й сонному.
   Площа й будинки навколо неї захрясли народом. Люди обліпили всі вікна і всі двері, а Жюстен так і прикипів біля аптечної вітрини, захопившись незвичайним видовищем.
   Дарма що було тихо, голос пана Льєвена губився в повітрі. Долітали тільки окремі уривки фраз, переривані совганням стільців у юрбі; потім ззаду раптом чулося протягле мукання бика або мекання ягнят, що перегукувались із кутка в куток. То пастухи підігнали скотину ближче, і тварини час від часу подавали голос, злизуючи язиком якусь травинку чи листочок, що пристали до морди.
   Родольф присунувся до Емми і швидко зашепотів: – Невже вас не обурює ця змова людей? Чи є хоч одне почуття, якого б вони не засуджували? Найблагородніші інстинкти, найчистіші симпатії вони переслідують, обкидають болотом. І якщо двом нещасним душам пощастить нарешті зустрітися, все влаштовано так, щоб вони не могли злитися. Але вони змагатимуть до цього, напружуватимуть свої крила, зватимуть одне одного. Даремні всі перешкоди! Раніше чи пізніше – за півроку а чи за десять літ – кохання таки з'єднає їх, бо так судилося долею, бо вони створені одне для одного.
   Він сидів, згорнувши руки на колінах, і, повернувшись обличчям до Емми, пильно дивився на неї. Вона розгляділа в його очах тоненькі золоті промінчики, що снувалися круг чорних зіниць, і навіть чула запах помади від його волосся. Тоді їй стало якось млосно і, чомусь пригадався віконт, з яким вона вальсувала у Воб'єссарі, – від його бороди точився такий же запах ванілі й цитрини; упиваючись ним, вона мимохіть прикрила повіками очі. Та ось вона випросталася на табуретці і побачила вдалині, на обрії, старий диліжанс, – «Ластівка» поволі спускалась по схилу горба Ле, підіймаючи позад себе стовпи куряви. У цій жовтій кареті так часто приїздив до неї Леон; по цій дорозі він поїхав від неї назавжди! Їй примрілося його обличчя в вікні; потім усе змішалося, взялося якоюсь туманною поволокою; їй здавалося, що вона все ще кружляє у вальсі при блиску люстр в обіймах віконта, що Леон десь недалеко, що він зараз прийде… І разом з тим вона весь час відчувала поруч себе голову Родольфа. Солодкість цього відчуття навіяла їй колишні бажання, і, як розвихрені вітром піщинки, вони звивалися смерчем між хвиль «тонкого аромату, що сповивав їй душу. Емма широко роздимала ніздрі, вдихаючи свіжі пахощі плюща, який вився по карнизу. Вона зняла рукавички, витерла руки, потім стала обмахуватись хусточкою, і крізь биття крові у скронях їй чувся гомін юрби та голос радника, який все ще харамаркав свою промову.
   Він говорив:
   – Працюйте й далі! Трудіться й далі! Не зважайте ні на підшепти рутинерів, ні на галас скороспілих експериментаторів! Ненастанно турбуйтеся про меліорацію ґрунтів, про добре угноєння, про плекання племінної худоби: коней і корів, овець і свиней! Нехай ці виставки будуть для вас ніби мирними аренами, де переможець, покидаючи змагання, подає руку переможеному і братається з ним, обнадіюючи його в майбутніх успіхах! А ви, шановні робітники, ви, скромні слуги! Досі жоден уряд не цінував ваших тяжких трудів! Одержуйте ж тепер нагороду за ваші мирні чесноти і будьте певні, що віднині держава дбає про вас, підтримує вас, захищає вас, що держава задовольнить ваші справедливі вимоги і, наскільки це буде можливо, полегшить тягар ваших тяжких жертв.

   Виголосивши це, пан Льєвен сів на місце; встав і заговорив пан Дерозере. Промова його була, може, не така кучерява, як у радника, зате відзначалася більш позитивними якостями стилю – більш спеціальними знаннями та більш посутніми міркуваннями. Так, у ній далеко менше місця займали похвали на честь уряду, зате більше уваги приділялося сільському господарству й релігії. Промовець указав на їх взаємозв'язок та на способи, якими вони завжди прислужувались справі цивілізації. Родольф розмовляв з пані Боварі про віщі сни та передчуття, про магнетизм. Сягаючи думкою до колиски людства, пан Дерозере змальовував слухачам ті дикі часи, коли люди, тиняючись по лісових нетрях, живилися жолудями. Потім вони скинули звірині шкури і одяглися в сукно, розорали землю, посадили виноградники. Чи було це справжнім благом, чи не повели ці винаходи за собою більше лиха, ніж добра? Таке питання ставив перед собою пан Дерозере. Від магнетизму Родольф перейшов помалу до спорідненості душ; і, поки пан голова наводив у приклад Цінцінната, що ходив за плугом, Діоклетіана, що садив капусту[48], та китайських імператорів, які засівали на Новий рік свячене зерно, Родольф з'ясовував молодій жінці, що непереможний взаємний потяг двох душ сягає глибоко в їхнє попереднє існування.
   – Ось хоч би й ми, – казав він. – Як ми познайомились? Який випадок звів нас докупи? Не інакше, як самі наші природні нахили тягли нас одне до одного, долаючи простір: так дві річки, що стікають по різних схилах, зливаються врешті в одно.
   Він схопив Емму за руку; вона її не відняла.
   – «За успіхи у вирощуванні цінних культур… – кричав голова.

   – Наприклад, тоді, коли я прийшов до вас уперше…

   – …панові Бізе з Кенкампуа…

   – …чи я знав, що супроводжуватиму вас сьогодні?

   – …сімдесят франків!»

   – Сто разів я збирався іти звідси, а проте пішов за вами, залишився з вами…

   – «За угноєння…

   – …як залишусь і сьогодні, і завтра, і на всі дні, і… на все життя.

   – …панові Карону з Аргея – золота медаль!»

   – Бо ніколи, ні в чийому товаристві я не знаходив такого всевладного зачарування…

   – «Панові Бену із Жіврі-Сен-Мартен!

   – І тому спогади про вас назавжди залишаться в моїй душі.

   – За барана-мериноса…»

   – Але ви забудете мене, я промайну в вашому житті, як тінь.

   – «Панові Бело із Нотр-Дам…»

   – О ні! Якесь місце я все-таки займу у ваших думках, у вашому житті!

   – «За розведення племінних свиней приз ділиться ех aequo[49] між панами Лееріссе та Кюлламбуром: шістдесят франків!»
   Родольф тиснув руку Еммі й відчував, що долоня її горить і тріпочеться, як спіймана горлиця, що рветься на волю; але тут – чи вона намагалась випручатись, чи хотіла відповісти на його потиск, – досить, що вона поворушила пальцями.
   – О, дякую вам! – скрикнув він. – Ви не відштовхуєте мене! Щира душа! Ви розумієте, що я весь ваш! Дайте мені дивитись на вас, дозвольте мені милуватись вами!
   Вітер вдерся крізь вікно, і сукно на столі почало жужмитися; а внизу, на площі, у всіх селянок затріпотіли оборки високих чепчиків, ніби метелики білими крильми.

   – «За використання макухи…» – читав далі голова. Він квапився:
   – «За застосовування фламандських добрив… за вирощування льону… за осушування ґрунту при довготерміновій оренді… за службу в хазяїна…»

   Родольф мовчав. Вони дивились одне на одного, їхні снажні уста тремтіли від жаги; їхні пальці сплелися в томливій знемозі.
   – «Катерині-Нікезі-Елізабеті Леру із Сассето-Лагер'єр за п'ятдесятчотирирічну службу на одній фермі – срібна медаль вартістю двадцять п'ять франків!»
   – Де ж Катерина Леру? – перепитав радник.
   Вона не виходила. По юрбі перекотився шепіт:
   – Та йди вже!
   – Не туди!
   – Ліворуч!
   – Не бійся!
   – Тю, дурна!
   – Та де ж вона, кінець кінцем? – закричав Тюваш.
   – Ось! Осьдечки!
   – То нехай підійде.
   Тоді на естраду несміливо вийшла низенька бабуся – якась ніби скорчена у своїй убогій одежині. Вона була запнута широким синім фартухом і взута в грубі дерев'яні черевики. Худе обличчя, облямоване чепчиком без оборки, взялося дрібними зморшками, як печене яблуко, а з рукавів червоної кофти виглядали довгі руки з вузлуватими суглобами. Від гризючого пороху на токах, від їдкої золи в жлукті, від масної овечої шерсті її руки так зашкарубли, порепалися, огрубіли, що здавалися брудними, дарма що бабуся довго полоскала їх у чистій воді; натруджені ненастанною роботою пальці весь час були розчепірені, ніби смиренно свідчили про всі перебуті поневіряння. У виразі її обличчя була якась чернича суворість. Ані сум, ані розчуленість не пом'якшували її байдужого погляду. Возившись постійно із свійськими тваринами, бабуся набралася од них німоти і спокою. Уперше на віку потрапила оце вона в таке багатолюдне товариство, і, налякана в глибині душі всіма цими прапорами, барабанами, панами в чорних фраках і орденом радника, вона стояла нерухомо, не знаючи, чи їй підходити, чи втікати, не розуміючи, чого підштовхує її юрба, чого всміхаються їй члени жюрі. Так стояло перед квітучими буржуа це живе півстоліття рабства.
   – Підійдіть, шановна Катерино-Нікезо-Елізабето Леру! – сказав пан радник, узявши з рук голови список премійованих.
   І, поглядаючи то на папір, то на стареньку, він усе повторював батьківським голосом:
   – Підійдіть, підійдіть!
   – Та чи ви глуха, чи що? – сказав Тюваш, підскакуючи в кріслі.
   І став кричати їй над саме вухо:
   – За п'ятдесятчотирирічну службу! Срібна медаль! Двадцять п'ять франків! Вам, вам!
   Одержавши нарешті свою медаль, стара почала її розглядати. Тоді по її обличчю розлилась блаженна усмішка, і, сходячи з естради, вона пробурмотіла:
   – Віддам оце нашому панотцю, нехай відправить за мене службу божу.
   – Який фанатизм! – вигукнув аптекар, нахилившись до нотаріуса.
   Засідання скінчилось, юрба розійшлась; всі промови були виголошені, і все знову стало на свої місця, все пішло по-старому: хазяїни знову лаяли наймитів, а ті взялися бити тварин – байдужих тріумфаторів, що верталися до своїх хлівів з зеленими вінками на рогах.
   Тим часом національні гвардійці, настромивши на багнети булки, піднялись на другий поверх мерії; попереду йшов батальйонний барабанщик з повним кошиком пляшок. Пані Боварі взяла Родольфа під руку, він провів її додому, вони попрощалися коло дверей; потім він пішов погуляти перед бенкетом на лузі.
   Бенкет був шумливий, погано влаштований і тягся довго; запрошені сиділи так тісно, що ледве могли рухати ліктями, а вузенькі дошки, що правили за лави, мало не ламались під їхньою вагою. Усі їли дуже багато. Кожен намагався повністю винагородити себе за внесений пай. Всі впріли, піт заливав обличчя; біляста пара, ніби осінній ранковий туман над річкою, снувалась над столом поміж висячих ламп. Родольф притулився спиною до коленкорового полотнища і так задумався про Емму, що нічого не чув. Позаду нього служники складали стосами на траві немиті тарілки; сусіди озивалися до нього – він їм не відповідав; йому підливали вина, а в думках його панувала тиша, хоч навколо було гамірно. Він пригадував усе, що вона говорила, він бачив форму її губ; її лице, ніби в магічному свічаді, світилося на бляхах ківерів; стіни намету спадали згортками її сукні, а на обрії майбуття низався нескінченний разок любовних днів.
   Він ще раз побачив її увечері, під час ілюмінації, але вона була з чоловіком, пані Оме і аптекарем, який, страшенно турбуючись з приводу небезпек від невибухлих ракет, раз у раз відлучався від компанії і бігав зі своїми порадами до Біне.
   Все піротехнічне приладдя, прислане панові Тювашу, зберігалося задля безпеки у нього в погребі, тому порох відсирів і не займався, а головний номер – дракон, що кусає себе за хвіст, – зовсім не вийшов. Вряди-годи спалахувала яка-небудь нещасна римська свічка; тоді в натовпі лунали голосні крики й виск жінок, яких лоскотали в темряві. Емма мовчки пригорталася до плеча Шарля і, закинувши голову, спостерігала за мерехтливими смужками ракет на тлі чорного неба. Родольф дивився на неї при світлі лампіонів.
   Незабаром лампіони погасли один по одному. На небі засяяли зорі. Бризнуло кілька крапель дощу. Емма накинула на голову косинку.
   В цю хвилину з воріт трактиру викотилась коляска радника. Кучер був п'яний і одразу почав куняти. Здалеку було видно, як над верхом, поміж ліхтарями, коливається його масивна постать разом із кузовом, що підкидався на ресорах.
   – Я вважаю, – сказав аптекар, – що слід би вживати суворих заходів проти пиятики. Як на мене, я вивішував би щотижня біля дверей мерії на спеціальному щиті прізвища всіх тих, що за цей період отруювали себе алкоголем. А потім, з точки зору статистики, це становило б своєрідний літопис, до якого можна було б звертатися по довідки… Але даруйте…
   І він кинувся до капітана.
   Той ішов уже додому, скучивши за своїм токарним верстатом.
   – Може б, ви все-таки послали когось із своїх людей, – сказав він йому, – або й самі сходили…
   – Дайте мені спокій, – відповів акцизник, – нічого там не станеться.
   – Можете бути спокійні, – сказав аптекар, наздогнавши своїх друзів. – Пан Біне запевнив мене, що вжито всіх заходів. Жодна іскорка не прохопиться, помпи повні водою. Ходімо вже спати.
   – Та час уже, час, – промовила пані Оме, позіхаючи на ввесь рот. – А проте, що не кажіть, гарна випала днина нам на сьогоднішнє свято.
   Родольф повторив потихеньку і з ніжним поглядом:
   – Так, гарна, дуже гарна!
   Вони попрощались і розійшлися.
   Через два дні в «Руанському маяку» була надрукована велика стаття, присвячена виставці. Оме написав її експромтом наступного ранку:
   «Звідки ці прапори, ці квітки, ці гірлянди? Куди рине ця юрба, ніби шалені хвилі розбурханого моря під повінню тропічного сонця, що заливає жаром наші лани?»
   Потім він перейшов до становища селян. Звичайно, уряд робить багато чого, але цього ще не досить. «Сміліше! – звертався він до нього. – Тут потрібні тисячі реформ; здійснімо ж їх!» Потім, говорячи про приїзд радника, він не забув ні «войовничого вигляду нашої міліції», ні «наших бадьорих селянок», ні лисих стариганів, цих патріархів, що вшанували свято своєю присутністю, – «останніх ветеранів наших безсмертних фаланг, що відчули, як у них стрепенулося серце при мужньому гуку барабанів». Він згадав і про себе, назвавши своє прізвище одним із перших у списку членів жюрі і додавши примітку, що пан Оме, аптекар, надіслав у Землеробське товариство доповідну записку про виготовлення сидру. Дійшовши до вручення медалей, він у дифірамбічних виразах змальовував радість нагороджених: «Батько цілував сина, брат брата, чоловік жінку. Не один з почуттям гордості показував свою скромну медаль, і, звичайно, повернувшись додому до своєї дорогої господині, він зі сльозами повісить її на вбогу стіну своєї хатини».
   «Близько шостої години головні учасники торжества зійшлися на учту, влаштовану на лужку в саду пана Льєжара. Учта відбулася в найтеплішій, найсердечнішій атмосфері. Були проголошені тости: паном Льєвеном – за монарха; паном Тювашем – за префекта; паном Дерозере – за сільське господарство; паном Оме – за промисловість і мистецтво, цих двох рідних сестер; паном Лепліше – за меліорацію… Увечері небо раптом розцвіло блискучим фейерверком. Це був справжній калейдоскоп, якась чарівна оперна декорація, і в ці хвилини наше містечко ніби перенеслося в чудесний фантастичний світ «Тисяча і одної ночі».
   «Зауважимо, що жоден інцидент не порушив цього родинного свята».
   На закінчення він додав:
   «Усіма була помічена відсутність духівництва. У ризницях, очевидно, прогрес розуміють трохи інакше. Ну що ж, вольному воля, панове Лойоли[50]!»
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 [17] 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация