А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пані Боварі. Проста душа (збірник)" (страница 14)

   Але спрага плоті, жадоба грошей і меланхолія пристрасті – все злилось у одне суцільне страждання, і, замість шукати забуття, Емма чимраз більше зверталась до нього думками, чимраз дужче роз'ятрювала свої жалі. Усе її дратувало: і погано зготована страва, і нещільно зачинені двеpi; вона зітхала, що не має оксамиту і не знає щастя, що її райдужні мрії блякнуть і в'януть у цьому тісному домі.
   Її доводило до розпачу те, що Шарль і гадки не мав про її муки. Його впевненість, що він дає їй щастя, здавалась їй безглуздям і образою, його безтурботність – невдячністю. Заради кого була вона доброчесною? Хіба ж не він стояв на заваді її щастю, хіба не він був причиною всіх її страждань – ніби гострим жалом пряжки на заплутаному ремінні, що зав'язувало їй світ?
   І Емма перенесла на нього весь безмір ненависті, що поставала з її нещасть; усяка спроба послабити це почуття тільки збільшувала його, бо ці марні зусилля ставали зайвою причиною відчаю і ще більше поглиблювали розрив. Емма нарешті збунтувалась проти власної покори. Убогість домашнього побуту штовхала її на мрії про розкішне життя, подружня ніжність – до перелюбних бажань, їй хотілось, щоб Шарль побив її – тоді б вона мала право на ненависть, на помсту. Часом вона сама дивувалась жорстоким вигадкам, що спадали їй на думку; а тим часом їй треба було по-давньому усміхатися, вислухувати, як її називають щасливою, і вдавати перед усіма, що вона справді щаслива.
   Правда, це лицемірство було їй огидне. Іноді її спокушало бажання втекти з Леоном – байдуже куди, але якнайдалі звідси – і розпочати нове життя; але тоді в душі її розверзалась якась страшна безодня, повна мороку.
   «Та він мене вже й не кохає, – думала вона. – Що ж робити? Звідки чекати рятунку, втіхи, розради?»
   І вона сиділа змучена, розбита, обливаючись сльозами, здригаючись від ридань.
   – А чому ви нічого не кажете панові? – питала служниця, застаючи її під час таких нападів.
   – Це все нерви, – відповідала Емма. – Не кажи йому, не завдавай жалю.
   – Знаю, знаю, – сказала Фелісіте, – це в вас так, як у Геріни, дочки дядька Герена, рибалки з Поллє. Я знала її в Дьєппі, перед тим як стати до вас. Вона теж була така сумна, така сумна, що страх. Просто жаль було на неї дивитися – стоїть на порозі, мов мертвяк із домовини встав. У неї була така хвороба – наче туман який у голові; і ніякі лікарі тому зарадити не могли, ба й кюре не поміг. Коли було на неї таке найде, вона зразу йде сама на берег моря, ляже, бідолашна, долілиць на каміння та вже так плаче, так плаче. Не раз її заставав там митний наглядач. А як вийшла заміж, то, кажуть, усе минулося.
   – А в мене, – відповідала Емма, – навпаки, як вийшла заміж, то все почалося.

   VI

   Раз перед вечором Емма сиділа біля відчиненого вікна і дивилась, як паламар Лестібудуа підстригав у садку буксові кущі. Та ось він пішов – і дзвін ударив на вечерню.
   Був початок квітня. Розпустився первоцвіт. Теплий вітерець перебігав над скопаними грядками квітника, і сади, ніби жінки, наряджалися на літні свята. Крізь плетиво альтанки виднілася вдалині річка, що в'юнилася вигадливими закрутами по зеленому лузі. Надвечірня мла снувалась між безлистими ще тополями, оповиваючи їхні контури світло-ліловою димкою, – немов на гілля почепився тонкий прозорий серпанок. Десь далеко сунула череда. Не чутно було ні тупоту, ні мукання. Тільки дзвін усе бовкав і бовкав, і в повітрі без угаву коливалося тихе, жалібне гудіння.
   Ці монотонні звуки навівали молодій жінці спомини про дитячі дні, про пансіонські часи. Вона згадувала високі свічники на вівтарі, що здіймались над вазами з квітками і ковчегом з колонками, їй захотілось, як колись, замішатися в довгий ряд білих покривал, серед яких чорніли де-де накрохмалені каптури сестер-черниць, схилених над своїми аналоями. По неділях, за обіднею, підіймаючи очі вгору, вона бачила тоді крізь сизуваті хмарки ладану лагідне лице пресвятої діви. Її охопило зворушення: вона відчула себе самотньою, безпорадною, ніби пилинка, завихрена бурею; вона мимохіть попрямувала до церкви, готова на найважчий подвиг благочестя, аби смирити в ньому свою душу, віддатися йому всією своєю істотою.
   На майдані Емма зустріла Лестібудуа, який уже зліз із дзвіниці: щоб не гаяти часу, він поспішав вернутись до перерваної роботи і дзвонив до вечерні, коли йому було зручніше. Задзвонивши раніше, ніж треба, він до того ж попередив хлопчаків, що їм час іти на закон божий.
   Деякі вже поприходили і грали на цвинтарних плитах в гилки. Інші посідали верхи на огорожу і пацали ногами, збиваючи черевиками вершечки кропиви, що буйно розрослася по краях цвинтаря. Тільки й зелені було, що попід муром: далі йшов усе камінь, завжди припорошений пилом, скільки б сторож не махав мітлою.
   Скрізь по могилках бігали діти в черевиках на босу ногу, ніби то був паркет, насланий спеціально для них, і їхніх веселих голосів не могло заглушити гудіння дзвона. Те гудіння вже завмирало, – скорочувались розмахи товстої вірьовки, що звішувалась із дзвіниці і волочилась кінцем по землі. Протинаючи повітря скісним льотом, шугали щебетливі ластівки і щезали в гніздечках, що жовтіли під черепичним карнизом. В глибині церкви блимала лампада – просто гніт від каганця у підвішеній склянці. Її світло здавалося здалеку білою плямою, що плавала по оливі. Довгий сонячний промінь пронизував увесь неф, від чого в кутках і бокових приділах було ще темніше.
   – Де панотець? – спитала пані Боварі у хлопчика, який бавився тим, що розхитував і без того хитке поруччя.
   – Зараз прийде, – відповів той.
   І справді, двері в церковному будинку рипнули, і на порозі показався абат Бурнізьєн. Діти побігли, штовхаючись, до церкви.
   – Оці ще мені одірвиголови, – пробуркотів священик, – все вони отак.
   І він підняв розшарпаний катехізис, на який наступив був ногою.
   – Ніякої тобі пошани…
   Але, побачивши пані Боварі, він сказав:
   – Даруйте, я вас не помітив.
   І, поклавши катехізис у кишеню, зупинився, крутячи в пальцях важкий ключ від ризниці.
   Проміння призахідного сонця било йому просто в обличчя, і ластикова сутана, лиснюча на ліктях і обтріпана знизу, здавалась світлішою. На широких грудях вздовж ряду ґудзиків тягнулись плями від жиру й тютюну; особливо густо було їх нижче стоячого комірця, на який складками звисало його червоне воло. Обличчя його було вкрите буйним жовтуватим ластовинням, яке щезало в шорсткій щетині сивіючої борідки. Він щойно встав од обіду і гучно сопів.
   – Як ся маєте? – спитав він Емму.
   – Погано, – відповіла вона. – Важко мені.
   – І мені теж, – сказав священик. – Ці перші жаркі дні так розслабляють. Що вдієш? Ми народжені, щоб страждати, мовляв святий Павло. А що думає про це пан Боварі?
   – А що він! – зневажливо махнула рукою Емма.
   – Та ну! – здивувався добряк. – Невже він вам нічого не прописує?
   – Ах, – зітхнула Емма, – земні ліки мені не поможуть.
   Але кюре весь час заглядав у церкву, де хлопці, стоячи навколішки, штовхали один одного в плече і падали, як карткові солдатики.
   – Я хотіла б знати… – знову почала вона.
   – Ти в мене сьогодні заробиш, Рібуде! – гукнув сердито кюре. – Ось я тобі вуха намну, поганий хлопчисько.
   І він повернувся до Емми:
   – Це син тесляра Буде; батько-мати – люди з достатком і попускають йому велику волю. А коли б він захотів – добре б міг учитись. Дуже здібний хлопчина! То я на нього жартома кажу Рібуде (як ото звуться гори, знаєте, по дорозі в Маром). То, значить, гори Рібуде, а я на хлопця кажу горе Рібуде… Ха-ха-ха! Якось я розповів про свій каламбур його превелебності, і він засміявся… зволив засміятися. Ну, а як ся має пан Боварі?
   Емма, здавалось, не слухала.
   – Напевно, дуже зайнятий, як і завжди? – провадив її співрозмовець. – Адже нікому стільки не доводиться працювати на всю парафію, як мені та йому. Тільки він зціляє тіло, – вибухнув кюре густим сміхом, – а я – душу.
   Емма благально подивилася на нього.
   – Так… – сказала вона. – Ви допомагаєте всім страждущим.
   – Ох, і не кажіть, пані Боварі! От сьогодні вранці мені довелося їхати аж у Нижній Діовіль, а все через корову. Обдулась, бідолашна, а люди думають, що з пристріту. Щось у них усі корови… пробачте! Лонгмар! Буде! Ви чуєте, що я вам кажу, шибеники!
   І він прожогом кинувся в церкву.
   Хлопчаки юрмилися довкола високого аналоя, вилізали на паламареву табуретку, розгортали часослов, а дехто вже підкрадався до сповідальні. Але тут на пустунів налетів кюре, частуючи їх направо й наліво запотиличниками. Він хапав їх за шкірки, підіймав угору і з розмаху ставив навколішки, ніби хотів увігнати їх у кам'яну підлогу. Утихомиривши дітей, він повернувся до Емми.
   – Так, – сказав він і, затиснувши в зубах кінчик великого ситцевого носовичка, став розгортати його. – Бідні, бідні наші селяни…
   – Є і крім них нещасні, – відповіла Емма.
   – Авжеж! Наприклад, міські робітники.
   – Ні, не вони…
   – Е, не кажіть! Я сам знав немало бідних матерів сімейств, жінок благочестивих, мало не святих. І от вони не мали хліба…
   – Ну, а ті, – заговорила Емма, і куточки уст її болісно скривилися, – а ті, панотче, у яких є хліб, але нема…
   – Дров на зиму? – перехопив священик.
   – Ет, що дрова!
   – Як-то, що дрова? А мені здається, що коли людина сита, вдіта, в теплі, в добрі… то, кінець кінцем…
   – Боже мій, боже мій! – зітхнула Емма.
   – Вам недобре? – спитав кюре і заклопотано підійшов до неї. – Мабуть, з'їли чогось такого… Пані Боварі, вам треба піти додому та випити трохи чаю, то й полегшає, або й холодної води з цукром – воно помагає.
   – А що хіба? – спитала Емма, ніби прокинувшись від забуття.
   – Ви провели рукою по лобі. То я подумав, що вам недобре.
   Потім, схаменувшись, сказав:
   – Але ви питали в мене про щось? Про що ж пак? Я й забув.
   – Та ні, нічого, нічого, – повторяла Емма. І погляд її, що блукав навколо, спинився раптом на старому чоловікові в сутані. Обоє мовчки дивилися одне одному в вічі.
   – Ну, тоді пробачте, пані Боварі, – сказав нарешті служитель церкви, – обов'язок передусім. Треба мені ще попрацювати з моїми шибайголовами. Скоро день їх першого причастя. Боюсь, щоб не вийшло якогось сюрпризу. Ось чому від самого вшестя я по середах учу їх додатково. Бідні дітлахи! З самого пуп'яночку треба настановляти їх на путь праведний, як сам господь заповідав нам устами свого божественного сина… Доброго здоров'я, ласкава пані; моє шанування панові доктору.
   І він увійшов у церкву, приклякнувши на хвилю на порозі.
   Емма бачила, як він, важко ступаючи, трохи схиливши голову набік, ішов, розставивши руки, і зник десь між подвійним рядом лавок.
   Тоді вона повернулась кругом на закаблуках, як маріонетка на стрижні, і попрямувала додому. Але ще довго долітали до неї ззаду дзвінкі голоси дітвори і грубий бас кюре:
   – Ти християнин?
   – Так, я християнин.
   – Хто зветься християнином?
   – Той, хто, прийнявши хрест святий… хрест святий… хрест святий…
   Тримаючись за поручні, Емма піднялась по сходах і, як тільки опинилась у себе в кімнаті, впала у крісло.
   Блідаве світло м'яко й хвилясто струмилося крізь шибки. Меблі здавались іще більш непорушними, ніж завжди, і губились у сутіні, мов у темрявому океані. Вогонь у каміні погас, безнастанно цокав годинник, і Емма дивувалась мимоволі, як речі можуть бути такі спокійні, коли в неї на душі так буряно, так хвильно. А між вікном і робочим столиком невпевнено дибала в своїх плетених черевичках маленька Берта, силкуючись підійти до матері і вхопитися за стрічки її фартуха.
   – Не лізь! – сказала Емма, відсторонюючи її рукою.
   Але дівчинка знову підійшла ще ближче до її колін; упершися в них рученятами, вона дивилась на матір великими голубими очима, і з рота її тоненькою цівкою стікала слина на Еммин шовковий фартух.
   – Не лізь! – роздратовано повторила мати.
   Її вид так налякав дитину, що та аж заплакала.
   – Та кажу ж тобі, не лізь! – і Емма пхнула дівчинку ліктем.
   Берта впала біля комода і вдарилась об мідну скобку; вона подряпала собі щоку, виступила кров. Пані Боварі кинулась підіймати її, сіпнула за шнурок дзвінка так, що мало не порвала, щосили гукала служницю і вже почала проклинати себе, як нагодився Шарль. Він прийшов додому на обід.
   – Подивись, мій друже, – сказала Емма спокійним голосом, – мала гралася, упала й забилась.
   Шарль сказав, що тут нема нічого страшного, і пішов по пластир.
   Пані Боварі не спустилась у їдальню. Вона сама хотіла глядіти за дитиною. Але Берта заснула, тривога мало-помалу розвіялась, і Емма здалася сама собі надто доброю і надто дурною – навіщо хвилюватись через такі дрібниці? Справді, Берта вже перестала хлипати; ситцеве укривальце ледве ворушилося від її рівного дихання. Дві буйні сльозини застигли в куточках її приплющених повік, а крізь вії тьмяніли зіниці її запалих очей; липкий пластир, наклеєний на щічку, навскоси стягував шкіру.
   «Яка бридка дитина, – думала Емма. – Просто дивно…»
   Повернувшись з аптеки об одинадцятій годині вечора (він пішов туди після обіду віднести лишки пластиру), Шарль застав дружину над колискою.
   – Та не турбуйся, все минеться, кажу ж тобі, – промовив він, цілуючи її в чоло. – Не муч себе, голубонько, бо ще й сама занедужаєш!
   Шарль пробув того вечора в аптекаря довгенько. Хоч він і не виказував особливого занепокоєння, пан Оме силкувався підбадьорити його, підняти настрій. І розмова зайшла про різноманітні небезпеки, які загрожують дітям, про необачність прислуги. Пані Оме на собі це зазнала: у неї й досі залишились на грудях сліди опіку від вугілля, що куховарка висипала їй колись із жаровні на фартушок. Тим-то тепер вона з чоловіком, як дбайливі батьки, вживали низку запобіжних заходів: ножі в їхньому домі ніколи не гострились, підлога не натиралася, вікна були заґратовані залізною решіткою, камін обгороджений міцним бар'єром. Маленькі Оме, попри всю свою самостійність, не могли й кроку ступнути без догляду; при найменшій простуді батько напихав їх грудними ліками, і до чотирьох років їх усіх невблаганно примушували носити теплі шапочки, підбиті мулькою повстю. Правда, це вже була манія пані Оме; чоловік її в душі був засмучений таким розпорядженням, побоюючись, що це може негативно відбитися на розвитку розумових здібностей дітей. Часом він навіть говорив жінці:
   – Ти що, хочеш зробити з них караїбів чи ботокудів?
   Тим часом Шарль кілька разів намагався перервати йому мову.
   – Мені треба поговорити з вами, – прошепотів він на вухо клеркові, який ішов сходами попереду нього.
   «Невже він має яку підозру?!» – думав Леон. Серце його закалатало. Він губився в здогадах.
   Нарешті Шарль, зачинивши за собою двері, попросив його, коли він буде в Руані, дізнатися, скільки буде коштувати хороший дагеротип: він готував дружині сентиментальний сюрприз, делікатну ознаку уваги – він мав намір подарувати їй свій портрет у фраку. Але спочатку він хотів прицінитися. Зрештою, таке доручення не завдавало великого клопоту Леонові – він усе одно бував у місті майже щотижня.
   Чого він туди їздив? Оме підозрівав, що в нього там завелась якась амурна пригода, якась інтрижка. Але він помилявся: у Леона ніяких романів не було. Ніколи ще не був він такий сумний, як тепер, і пані Лефрансуа помічала це по тому, скільки їжі залишалося в нього на тарілці. Бажаючи вивідати таємницю, вона заходилась розпитувати акцизника Біне, але той відрізав, що не служить у поліції.
   Але й на нього Леонова поведінка справляла досить дивне враження: за обідом він часто відхилявся на спинку стільця і, розводячи руками, в туманних виразах скаржився на життя.
   – Вся біда в тому, що у вас мало розваг, – казав йому акцизник.
   – Яких?
   – Бувши вами, я придбав би собі токарний верстат.
   – Але ж я не вмію на ньому працювати, – відповідав клерк.
   – Що правда, то правда, – погоджувався Біне, гладячи підборіддя з презирливим і заразом самовдоволеним виглядом.
   Леона втомило безплідне кохання; крім того, він уже відчував і ту нудьгу, яку породжує одноманітне, сіре існування, коли не маєш ні до чого інтересу, не маєш ні на що надії. Йому так остогидли Йонвіль і йонвільці, що деякі люди, деякі будинки уже самим своїм виглядом викликали в ньому непереборну відразу. І аптекар, попри всю свою добродушність, став для нього просто нестерпним. Тим часом перспектива переміни не тільки вабила, але й лякала Леона.
   Проте незабаром цей острах перейшов у нетерплячку, Париж владно кликав його здалеку фанфарами маскарадів і реготом гризеток. Йому так чи так треба довершити юридичну освіту. То чому ж він не їде? Що йому заважає? І він почав внутрішньо готуватися. Перш за все він обдумав план своїх майбутніх занять і вже в думках обставив собі квартиру. Там він заживе справжнім артистичним життям! Навчиться грати на гітарі… Справить собі халат, іспанський берет, голубі оксамитові пантофлі… Він уже заздалегідь милувався оздобами своєї кімнати: над каміном висітимуть дві шпаги хрест-навхрест, а над ними – череп і гітара.
   Правда, нелегко було добитися згоди від матері, але ж переїзд у Париж був для нього найкращим виходом. Навіть його патрон і той радив йому попрацювати в іншій конторі, де б він міг набратися більшого досвіду. Поки що Леон обрав середній шлях і став напитувати місце молодшого клерка в Руані. Але, не знайшовши такого місця, написав нарешті матері довгого й докладного листа, в якому переконливо доводив, що йому слід негайно переїхати в Париж. Мати погодилась.
   Леон не квапився. Щодня протягом цілого місяця Івер возив йому з Йонвіля в Руан, а з Руана в Йонвіль скрині, баули, валізи. Клерк полагодив свій гардероб, наново оббив свої три крісла, надбав собі чималий запас шовкових хусток, словом, підготувався так, ніби мав намір податися в кругосвітню подорож. І все-таки він відкладав свій від'їзд з дня на день, аж поки не одержав од матері другого листа з нагадуванням, що він мусить поспішати, якщо хоче скласти іспити до канікул.
   Коли настав час прощальних обіймів, аптекарша сплакнула; Жюстен розридався; пан Оме, як людина мужня, намагався приховати своє хвилювання. Він сам виявив бажання донести пальто свого юного приятеля до дому нотаріуса, який мав відвезти клерка в Руан у своєму кабріолеті. Леон ледве встиг попрощатися з паном Боварі.
   Збігши нагору по сходах, він зупинився на хвильку віддихатись. Коли він увійшов, пані Боварі рвучко підвелась.
   – Це знову я! – сказав Леон.
   – Я так і знала.
   Вона прикусила губи; кров бухнула їй до голови, і все лице зашарілося, як маків цвіт. Так стояла вона, притулившись плечем до стіни.
   – А пана Боварі нема дома? – спитав Леон.
   – Нема.
   І ще раз повторила:
   – Нема.
   Запала мовчанка. Вони дивились одне на одного, і їхні думки, зливаючись в єдиній тузі, тісно зближалися, пригортаючись, як двоє трепетних грудей.
   – Мені хотілося б поцілувати Берту.
   Емма спустилась на кілька сходинок і покликала Фелісіте.
   Леон швидким поглядом окинув усю кімнату – стіни, етажерку, камін, ніби бажаючи надивитись на все, запам'ятати й забрати з собою.
   Але ось повернулась Емма, а служниця принесла Берту; дівчинка метляла мотузкою, на якій догори ногами теліпався вітрячок.
   Леон кілька разів поцілував її в шийку.
   – Прощай, дитинко! Прощай, малятко! Прощай…
   І він віддав її матері.
   – Забери її, – сказала вона служниці.
   Вони лишились самі.
   Пані Боварі дивилася в вікно, притулившись лицем до шибки; Леон тихенько ляскав кашкетом по нозі.
   – Збирається на дощ, – сказала Емма.
   – У мене плащ, – відповів він.
   – А…
   Вона обернулась, похиливши голову; світло переливалось по її чолі, як по мармуру, до самого вигину брів, і годі було вгадати, що розглядала Емма на обрії, про що вона думала і що було в неї на душі.
   – Ну що ж, прощайте! – зітхнув Леон.
   Вона різким рухом підвела голову.
   – Так, прощайте… Пора!
   Вони наблизились одне до одного: він простягнув руку, вона завагалась.
   – Ну, давайте по-англійському, – сказала вона нарешті і, силкуючись посміхнутися, подала йому руку.
   Леон відчув її руку в своїй, і йому здалося, що вся її істота ніби перейшла в цю теплу долоню.
   Потім він пустив її; їхні очі зустрілися ще раз, і він пішов.
   Опинившись коло критого ринку, він став і сховався за стовп, щоб востаннє поглянути на білий будиночок з чотирма зеленими віконницями. Йому здалося, ніби за вікном промайнула в кімнаті якась тінь. Але фіранка ніби сама собою відщепнулась від розетки, поволі колихнулась своїми довгими косими складками, і раптом всі вони зразу розгладились і випростались непорушною білою стіною. Леон кинувся далі бігом.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 [14] 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация