А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пані Боварі. Проста душа (збірник)" (страница 13)

   IV

   Коли настали перші холоди, Емма перебралась із спальні в залу – довгу й низьку кімнату. На каміні, обхиляючи дзеркало, стояв гіллястий поліп. Сидячи в кріслі край вікна, вона бачила, як проходять тротуаром йонвільські обивателі.
   Леон двічі на день ходив із контори до «Золотого лева». Емма ще здаля зачувала його кроки; вона нахилялась, вичікуючи, і молодий клерк, завжди однаково одягнений, пропливав поза фіранками, не оглядаючись на її вікна. Але присмерком, коли, впустивши на коліна своє вишивання, вона сиділа, спершись підборіддям на ліву руку, її часто проймав дрож при появі цієї тіні, що раптом прослизала повз неї. Вона вставала з крісла й веліла накривати на стіл.
   Під час обіду до них приходив Оме. Знявши з голови феску, він увіходив навшпиньках, щоб нікого не турбувати, і щоразу вітався незмінною фразою: «Добрий вечір усій компанії!» Потім сідав за стіл на своє місце – між хазяями – і розпитував лікаря про пацієнтів, а той радився з ним відносно гонорарів. Далі розмова переходила на газетні новини. До вечора Оме вивчав їх майже напам'ять і переказував увесь номер повністю, з усіма коментарями журналістів і всякими пікантними історіями, що траплялись у Франції і за кордоном. Коли ця тема вичерпувалась, аптекар моментально переходив до зауважень з приводу страв, що подавались на стіл. Часом він навіть підводився з місця і делікатно показував господині найліпший шматочок або, повернувшись до прислуги, давав їй поради, як краще готувати рагу, пояснював, які приправи найкорисніші з медичної точки зору. З блискучим красномовством розводився він про ароматичні речовини, м'ясні відвари, соуси і желатин. В голові в нього було більше рецептів, ніж слоїків у аптеці, він чудово вмів варити варення, готувати маринади й смачні наливки. Він знав усі новітні винаходи в галузі економічних плиток, всілякі способи зберігати сири й підсолоджувати прокислі вина.
   О восьмій годині, коли пора було зачиняти аптеку, по нього приходив Жюстен. Пан Оме лукаво підморгував йому, особливо коли в цей час у кімнаті була Фелісіте: він помітив, що учневі дуже подобалось бувати в лікаревому домі.
   – Мій хлопчина щось починає задумуватись, – казав аптекар, – не інакше, як у вашу дівчину закохався!
   Але за Жюстеном водились і більші гріхи, на які нарікав аптекар: хлопець завжди прислухувався до розмов дорослих. По неділях, наприклад, коли діти засинали в кріслах, натягуючи спинами занадто широкі коленкорові чохли, і пані Оме кликала учня до вітальні, щоб він переніс малечу, його потім просто неможливо було спровадити.
   На вечірки до аптекаря збиралось небагато гостей. Його лихослів'я і політичні переконання відштовхнули від нього майже всіх поважних людей. Зате вже клерк не пропускав жодної неділі. Почувши дзвінок, він біг зустрічати пані Боварі, приймав від неї шаль і ставив під аптечну конторку товсті плетені пантофлі, які вона носила поверх взуття, коли йшов сніг.
   Спочатку гості грали кілька партій у тридцять одно, потім пан Оме грав з Еммою в екарте, а Леон, стоячи ззаду, допомагав їй порадами. Спершись руками на спинку її стільця, він розглядав зубці гребеня, що врізались у її волосся. Щоразу, коли Емма скидала карти, ліф її злегка підтягувався з правого боку. Зачесаний угору шиньйон відкидав їй на шию брунатний відсвіт, який, поступово світлішаючи, помалу губився в тіні. Далі сукня спадала обабіч стільця, роздимаючись пишними складками, і слалася по підлозі. Коли Леон ненароком черкався черевиком об край сукні, він сахався, ніби наступав на живу істоту.
   Коли гра кінчалась, аптекар брався з Шарлем за доміно, а Емма вставала з місця, сідала за стіл і починала гортати «Ілюстрацію»[45]. Вона приносила з собою журнал мод. Леон приєднувався до неї: вони разом розглядали малюнки й чекали одне одного, щоб перегорнути сторінку. Часто вона просила Леона почитати вірші, Леон декламував із виспівом, і голос його майже завмирав у тих місцях, де йшлося про кохання. Але стук доміно дратував його; пан Оме грав дуже сильно і часто давав лікареві «генеральського». Зігравши кілька партій, партнери вмощувались у крісла біля каміна і незабаром засинали. Вогонь погасав у попелі, чайник був порожній, а Леон усе читав. Емма слухала його, машинально обертаючи газовий абажур лампи, розмальований паяцами в колясочках та акробатками з балансирами в руках. Леон замовкав, показуючи їй на сонну аудиторію. Тоді вони починали говорити пошепки, і розмова здавалась їм ще любішою, тому що ніхто її не чув.
   Так між ними встановилась ніби якась угода, постійний обмін книжками й романсами; пан Боварі був не дуже ревнивий і зовсім цим не турбувався.
   На іменини Шарль дістав у подарунок від Леона чудову анатомічну модель голови, всю вимережану цифрами аж до самої шиї і пофарбовану в голубий колір. Клерк взагалі намагався прислужитися лікареві, часто навіть виконував різні дрібні доручення в Руані. Коли один популярний роман увів у моду кактуси, Леон купляв їх для пані Боварі і привозив у «Ластівці». Вони лежали в нього на колінах і боляче кололи в пальці жорсткими шпичками.
   Емма приробила до свого вікна поличку з решіткою для горщиків із квітками. Леон теж влаштував у себе такий висячий квітник. Поливаючи квіти, кожне біля свого вікна, вони бачили одне одного.
   В містечку було тільки одне вікно, за яким іще частіше з'являлась людина: щодня після обіду, а в неділю з ранку до вечора за слуховим вікном пана Біне можна було ясної години розглядіти його худорлявий профіль. Він сидів, схилившись над своїм токарним верстатом, одноманітне хурчання якого долітало аж до «Золотого лева».
   Одного вечора, повернувшись додому, Леон знайшов у своїй кімнаті шерстяний килимок, облямований оксамитом, розшитий зеленим листям по палевому фону: він покликав аптекаря, аптекаршу, Жюстена, дітей, куховарку, він розповів своєму патрону. Всім хотілось подивитись на той килимок, усі були цікаві, з якої речі лікарша так розщедрилась до клерка. Багато кому це видалось дивним, і люди вирішили, що вона з ним гуляє.
   Леон і сам наводив людей на таку думку: у нього тільки й мови було, яка вона гарна та розумна. Одного разу Біне грубо обірвав його:
   – А мені що до того? Я в неї не буваю.
   Леон сушив собі голову, як би їй освідчитись; вічно вагаючись між боязню образити її і соромом за свою малодушність, він плакав з відчаю і невдоволених бажань. Потім він зважувався на рішучі дії, писав і рвав листи, сам призначав собі терміни і сам же відкладав їх. Часто ішов він до Емми з твердим наміром спробувати щастя; але в її присутності вся сміливість де й дівалась, і коли входив Шарль і запрошував його поїхати з ним у шарабанчику до якогось хворого, Леон одразу погоджувався, прощався з господинею і йшов. Адже її чоловік – це немов якась частка її самої…
   А Емма навіть не задавала собі питання, чи любить вона Леона. Вона думала, що кохання мусить з'явитися раптово, як грім і блискавка, як небесний ураган, що налітає на життя, перевертає його, зриває волю, як листя, і заносить серце в безодню. Вона не знала, що коли ринви заткнуті, то на терасах дощі наливають озера, – отож і жила собі в спокої, поки раптом не відкрила розколини в стіні свого дому.

   V

   Була похмура лютнева неділя. Падав сніг.
   Після обіду вся компанія – Шарль із дружиною, Оме й Леон – вирушили за місто подивитися на льонопрядильну фабрику, що будувалась у долині за півльє від Йонвіля. Аптекар узяв із собою Наполеона й Аталію, бо дітям був потрібен моціон; ззаду йшов Жюстен з парасольками на плечі.
   Важко було собі уявити щось більш незначне, ніж це визначне місце. Посеред широкого пустиря, де між купами піску й каміння безладно валялись уже поіржавлені зубчаті колеса, стояла довга чотирикутна будівля з безліччю малих віконець. Вона була ще не вивершена, і голі крокви прикро світилися на тлі зимового неба. На самому верху стриміла висока жердка з пучком колосся, перевитим триколірними стрічками, що без угаву лопотіли на вітрі.
   Оме витійствував і тут. Він пояснював присутнім, яке значення матиме в майбутньому це виробництво, прикидав на око, які завтовшки стіни й підлога, і жалкував, що в нього нема метричної лінійки, якою орудує в разі потреби пан Біне.
   Емма йшла з ним під руку і, злегка спираючись на його плече, дивилась на сонячне кружало, що розпливалось в імлі сліпучо-білою плямою. Але ось вона повернула голову і побачила Шарля. Картуз його був насунутий мало не на самі очі, товсті губи ворушилися, що надавало всьому обличчю якогось дурнуватого виразу. Навіть його спина, широка, вайлувата спина, дратувала її, сюртук і той, здавалось, виставляв напоказ усю банальність цієї істоти.
   Поки Емма дивилась на чоловіка, черпаючи в своїй відразі якусь хворобливу втіху, уперед виступив Леон. Лице його трохи зблідло від холоду і здавалось від цього ніжнішим, тендітнішим; широкуватий комірець сорочки відкривав за краваткою смужку білої шкіри; з-під гладенького пасма волосся виглядав кінчик вуха, а великі голубі очі, мрійливо задивлені в хмари, здавались Еммі яснішими й гарнішими від гірських озер, в яких відбивається небо.
   – Ах ти, шкода! – закричав раптом аптекар і побіг до свого хлопця, який заліз у купу вапна, щоб побілити собі черевички. Наполеону стали вичитувати, він розрюмався, а Жюстен обтирав йому ноги віхтем соломи. Але вапно довелося обшкрібати ножем, і Шарль вийняв свого.
   «Боже мій! – подумала Емма. – Він ходить із ножем у кишені, як мужик».
   Трусив сніжок. Вони вирішили вернутись у Йонвіль.
   Увечері пані Боварі не пішла до сусідів. Коли за Шарлем зачинились двері і вона лишилась сама, перед нею знову з виразністю майже безпосереднього відчуття, в тій перебільшеній перспективі, яку надають усьому спогади, встала та сама паралель. Вона лежала в ліжку, дивилась на яскравий вогонь у каміні і бачила перед собою Леона як живого. Ось він стоїть, згинаючи в одній руці тростинку, а другою тримаючи за ручку Аталію, що спокійно смокче льодяну бурульку. Який він милий! Емма не могла від нього відірватись. Вона все пригадувала інші його пози в інші дні, слова, що він вимовляв, звук його голосу, всі його рухи. І вона шепотіла, випинаючи губи, ніби до поцілунку:
   – Так, він чарівний, чарівний… Чи він закоханий? – питала вона себе. – І в кого ж?.. Ну, ясно, що в мене!..
   І зразу перед нею стали навіть всі докази його кохання; серце їй затьохкало від радощів. Яскраві відсвіти каміна весело танцювали на стелі; Емма перевернулась горілиць, потягаючись усім тілом.
   А потім почались усі ті самі жалі й зітхання: «О, якби на те воля божа… Чому не так склалося? А хто завадить?..»
   Опівночі повернувся Шарль; Емма вдала, ніби щойно прокинулась; коли, роздягаючись, він чимось зашарудів, вона стала скаржитись на мігрень. Потім спитала, ніби між іншим, як їм тулялось в аптекаря.
   – Пан Леон пішов сьогодні рано, – відповів Шарль.
   Емма не могла стримати посмішки і заснула, повна вщерть нового зачарування.
   Другого дня надвечір до неї завітав з візитом торговець галантерейним крамом пан Лере. З цього крамаря був дуже спритний ділок.
   Гасконець родом, він перевернувся на нормандця і поєднував нестримну балакучість південця з хитрою обачністю північанина. Його опасисте, м'яке й безбороде обличчя, здавалось, було скупане в ріденькому виварі лакриці, а сива шевелюра робила ще виразнішим жорсткий блиск маленьких чорних очиць. Ким він був раніше, ніхто гаразд не знав: хто говорив – мандрівним крамарем, а хто – міняйлом у Руто. Достеменно було відомо тільки одне: він міг робити в голові такі складні обрахунки, що сам Біне дивом дивувався. Він був надмірно ввічливий, чи скоріше догідливий, і завжди тримався злегка зігнувшись, ніби кланявся чи запрошував когось до крамниці.
   Повісивши біля порога свого капелюха з шовковою стрічкою, він поставив на стіл зелену картонку і, розсипаючись у компліментах, став скаржитись мадам, що досі не мав щастя заслугувати її довір'я. Звичайно, його бідна крамничка нічим не може привабити таку елегантну даму (слово «елегантну» він вимовив з особливим притиском). Але варто мадам тільки зажадати, і він уже дістане все, що їй буде завгодно, – чи доклад, чи білизну, чи трикотаж, чи галантерею: адже він регулярно, чотири рази на місяць, їздить до міста. У нього є зв'язок з усіма найкращими фірмами. Його можуть рекомендувати і «Три брати», і «Золота борода», і «Великий дикун», – усі ці добродії знають його як свої п'ять пальців! А сьогодні він зайшов мимохідь показати мадам деякі цікаві речі, придбані ним з винятково рідкої нагоди. І він видобув з коробки з півдюжини вишиваних комірчиків.
   Пані Боварі оглянула їх.
   – Мені нічого не треба, – сказала вона. Тоді пан Лере обережно вийняв з коробки три алжірські шарфи, кілька пачок англійських голок, пару солом'яних пантофель і, нарешті, чотири ажурні кокосові підставки для яєць, штучно виточені каторжниками. Спершись обіруч на стіл, він нахилився, витягнув шию і, роззявивши рота, слідкував за Емминим поглядом, який нерішуче блукав по розкладених товарах. Часом, ніби для того, щоб змахнути пил, він проводив нігтем по розісланих уподовж шовкових шарфах, і вони м'яко шамотіли й мерехтіли в зеленкуватому світлі надвечір'я золотими лелітками, ніби зірочками.
   – Почім вони?
   – Дрібниці, – відповів крамар, – дрібниці… Та мені й неквапно. Заплатите, коли захочете. Ми ж не євреї…
   Емма подумала кілька секунд і потім рішуче відмовилась, подякувавши панові Лере, який відповів їй, нітрохи не збентежившись:
   – Ну, нічого; ми з вами дійдемо згоди іншим разом. З дамами я завжди ладнаю, от хіба що з власною жінкою ні!
   Емма посміхнулась.
   – Я хотів вам сказати, – вів далі крамар добродушним тоном після цього жарту, – що якраз гроші мене не цікавлять… Я навіть сам можу вам дати грошей, якщо треба буде.
   Вона здивовано видивилась на нього.
   – Справді! – швидко сказав він, притишуючи голос. – Мені не доведеться ходити за ними далеко, щоб для вас добути… Майте це на увазі.
   І потім почав розпитувати про хазяїна «Французької кав'ярні», старого Тельє, якого саме лікував тоді пан Боварі.
   – Що це таке сталося з дядьком Тельє?.. Кашляє так, що весь дім розлягається… Боюсь, що скоро замість фланелевої фуфайки йому треба буде дерев'яного бушлата. Ой і колобродив же він замолоду! У таких людей, ласкава пані, душа міри не знає. Він просто спалив собі горілкою всі нутрощі. А все-таки прикро бачити, як старий знайомий вибирається на той світ.
   І, зав'язуючи картонку, він продовжував свої міркування про клієнтуру пана доктора.
   – Мабуть, усе то від погоди, – сказав він, хмуро поглядаючи в вікно, – усі оті хвороби. Я й сам якось ніби не в своїй тарілці останнім часом. Треба буде й мені днями зайти порадитись до пана доктора, бо щось у попереку ломить. Ну, до побачення, пані Боварі! Завжди до ваших послуг! Моє шануваннячко!
   І він тихенько причинив за собою двері.
   Емма веліла подати обід на підносі в свою кімнату, до каміна. Вона їла поволі. Все здавалось їй смачним.
   «Правильно я зробила», – говорила вона собі, згадуючи про шарфи.
   Раптом на сходах почулися кроки: то був Леон. Вона встала, підійшла до комода і взяла першого-ліпшого непідрубленого рушника. Коли юнак увійшов, вона дуже пильно працювала.
   Мова якось не мовилась: пані Боварі щохвилини змовкала, Леон теж був дуже збентежений. Він сидів на низенькому дзиґлику біля каміна і крутив у руках футлярчик із слонової кості; хазяйка орудувала голкою, час від часу пригладжуючи рубець нігтем. Вона вже зовсім не озивалась, і він теж не говорив нічого, зачарований її мовчанкою не менше, ніж її словами.
   «Бідний хлопчик», – думала вона.
   «Чим я їй не догодив?» – запитував він сам себе.
   Кінець кінцем він таки заговорив, повідомивши, що цими днями має їхати до Руана в справах своєї контори.
   – Ваш абонемент у нотну бібліотеку кінчився; хочете, я продовжу його? – спитав він.
   – Не треба, – відповіла вона.
   – Чому?
   – Просто так…
   І, прикусивши губу, вона витягла довгу сіру нитку.
   Ця робота дратувала Леона. Йому здавалось, що Емма даремно псує собі пальці; йому спав на думку якийсь галантний комплімент, але він не насмілився вимовити його.
   – Отже, ви вирішили кинути? – спитав він.
   – Що? Музику? – перепитала вона жваво. – Ну, ясно, боже мій! Мені ж треба вести господарство, глядіти за чоловіком – хіба тут мало клопоту, мало в сто раз важливіших справ!
   Емма подивилась на годинника. Шарль десь затримався. Вона вдала, що дуже турбується.
   – Він такий добрий, – повторила вона кілька разів.
   Клерк і сам добре ставився до пана Боварі. Але така ніжність з її боку прикро вразила його; проте він продовжував вихваляти лікаря, як це, зрештою, робили всі йонвільці і особливо аптекар.
   – О, це славна людина, – сказала Емма.
   – Безперечно, – підтвердив клерк.
   І він став говорити про пані Оме. Вони обоє часто сміялися з її неохайного туалету.
   – То що ж? – перебила його Емма. – Добра мати родини не повинна багато думати про вбрання.
   Знову запала мовчанка.
   Так само було і в наступні дні. Все в Еммі змінилось – і манери, і мова. Помітно було, що вона ретельніше взялася до господарства, стала частіше бувати в церкві і суворіше стежити за служницею.
   Берту вона взяла від мамки. Коли бували гості, Фелісіте вносила дівчинку в кімнату, пані Боварі роздягала її і показувала всім її тільце. Вона заявляла, що страшенно любить дітей, що це її втіха, її радість, її пристрасть. Свої ласки вона супроводжувала патетичними тирадами, які нагадали б іншим людям, не йонвільським обивателям, сашетту з «Собору Паризької богоматері».[46]
   Повертаючись додому, Шарль завжди знаходив біля каміна свої зігріті виступці. Підкладка в його жилетах тепер ніколи не теліпалась, до сорочок були пришиті всі ґудзики, а нічні ковпаки – любо глянути – були рівними купками розкладені в шафі. Гуляючи з ним по садку, Емма вже не морщилась, як раніше; що б він не пропонував, на все погоджувалась, хоч і не розуміла тих бажань, яким скорялась без усякого ремства. І коли Шарль вигрівався увечері коло каміна, склавши руки на животі, поставивши ноги на решітку, розчервонілий від ситного обіду і сяючий від щастя, коли його дівчинка рачкувала по килиму, а жінка, вигинаючись тонким станом, нахилялась через спинку крісла і цілувала його в чоло, – Леон дивився на щасливця і думав:
   «Яке безумство! І як мені підійти до неї?»
   Вона стала здаватись йому такою цнотливою і неприступною, що в ньому погасли останні проблиски надії.
   Але таким відреченням він поставив кохану жінку на цілком виняткове місце. Образ її ніби очистився від гріховної, тілесної краси, якою йому не судилося втішатись. І вона ввійшла в його серце, підносячись у ньому все вище й вище і віддаляючись від землі світлосяйним видінням. Це було одне з тих чистих почувань, що не заважають ніяким щоденним заняттям. Вони дорогі людям своєю незвичайністю, і журба від їхньої втрати більша від тієї радості, яку вони спроможні будь-коли дати.
   Емма змарніла, щоки її зблідли, лице видовжилось. Чорне волосся, великі очі, рівний ніс, плавна хода, постійна тепер мовчазність, – такою вона проходила своє існування, здавалось, ледве торкаючись до нього і несучи на чолі печать якогось великого призначення. Вона була така печальна, така спокійна, така лагідна і водночас така стримана, що від неї віяло неземними чарами; так у храмі здригаєшся від аромату квіток, змішаного з холодом мармуру. Інші теж мимоволі підкорялись її чарам. Аптекар казав:
   – Це жінка надзвичайних здібностей; її хоч зараз у супрефектуру!
   Хазяйки захоплювались її ощадністю, пацієнти – її ґречністю, бідні – її щедрістю.
   А в ній тим часом кипіла жага й лють, пристрасть і ненависть. За тією сукнею в прямих складках ховалось збентежене, збурене серце, а ті цнотливі уста не зраджували внутрішньої муки. Вона була закохана в Леона й прагнула самоти, щоб досхочу розкошувати його образом. Зустрічі з ним порушували зачарування мрій. Зачувши його кроки, Емма трепетала, але в його присутності хвилювання вщухало, і лишалось тільки безмірне здивування, що переростало в сум.
   Леон не знав, що коли він виходив від неї в безнадії, вона вставала з місця слідом за ним, щоб подивитись на нього в вікно, її тривожив кожен його крок; вона стежила за виразом його обличчя; вона вигадала якусь історію, щоб знайти привід побувати в його кімнаті. Вона заздрила щастю аптекарші, яка спала з ним під однією покрівлею; її думки без угаву вилися довколо цього будинку, ніби голуби з «Золотого лева», які літали туди купати в ринвах свої рожеві лапки і білі крильця. Але чим більше упевнялась Емма в своєму коханні, тим дужче силкувалася вона притлумити його, заглушити, сховати від людського ока. Їй так хотілось, щоб Леон догадався про все! І вона уявляла собі різні випадковості й катастрофи, які могли б їй допомогти. Стримували її, звичайно, лінощі або страх, а також сором. Вона думала, що відштовхнула його від себе надто рішуче, що тепер уже пізно, що все пропало. Але разом з тим вона раділа й пишалася, що може сказати собі: «Я чесна». Вона любила дивитись на себе в дзеркало, прибираючи пози самозречення, і це втішало її потроху за ту жертву, яку вона, як їй здавалось, принесла.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 [13] 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация