А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Роксолана" (страница 2)

   Попереду нікчемна доля однієї з іграшок чоловіка, який дасть за неї найвищу ціну, життя в суцільному приниженні, в напівмаренні, але все ж життя! Дівчина посміхалася гіркій долі, не хотіла підкорятися, чекала на диво. Мріяла, щоб залишився на волі її Стефан і шукав її доти, поки не знайшов би і викупив. Яке б це було щастя! Відволікалася, вигадуючи казки, бо такого не буває в реальному житті. І дива не буде. Але все ж доля усміхнулася золотоволосій дівчині. Диво прийшло в особі візира Ібрагіма – вірного друга султана Сулеймана, володаря Османської імперії. Саме для нього захотів придбати дівчину уважний і мудрий візир. То була перша сходинка Настасі до великої влади, влади жіночої, влади державної.
   Але Анастасія нічого не знала про майбутнє життя й лише уважно розглядала мовчазного суворого чоловіка. Не знала вона й того, що він був ладен викласти за неї вдвічі більшу суму грошей, ніж визначив купець. За ці гроші можна було б купити трьох черкешенок, але візир не вагався. Він був певен, що купує для свого володаря рідкісний товар, майже безцінний, якщо взагалі можна так говорити про жінку. Тим паче, знав мудрість торгову: товар набуває вартості від тієї ціни, яку за нього заплачено. Але продавець, довідавшись, що дівчина має опинитися в гаремі відомого володаря Османської імперії султана Сулеймана, зробив нечуваний крок – подарував незвичайну дівчину на знак особливої поваги до падишаха. Ібрагім без зайвих думок прийняв подарунок.
   Чарівне молоде тіло, розкішне волосся, допитливі очі й загадкова усмішка. Незвичайний товар! Окрім усього, Настася вразила Ібрагіма своєю допитливістю. Вона ніби вирішила влаштувати візиру іспит. Більшість її запитань стосувалися султана Сулеймана, який нещодавно сів на трон після смерті свого батька. З цікавістю дівчина слухала про великі подвиги, які напевно здійснить молодий падишах. її обличчя було сповнене гідності, ніби те, що стосувалося цього великого мужа, стосувалося і її. Мрійливо дивилася вдалину, не забуваючи, однак, уважно слухати вірного соратника султана Сулеймана.
   Побачивши на своєму віці велику кількість найрізноманітніших жінок, Ібрагім потрапив під вплив чарівної вдачі юної полонянки. Збагнув, який безцінний скарб придбає для гарему свого улюбленого султана. Важко було не захопитися цією незвичайною полонянкою. Усі невільники стогнали, проливали сльози, а вона сміялася, з гордістю дивлячись довкола. В її погляді не було ані жаху, ані приниження. Тільки гідність та безкінечна гордість. Зворушений такою поведінкою, візир намагався збагнути, що це все означає? Може, просто дурне дівча? Ібрагім уперше бачив рабиню, яка так дзвінко, з викликом сміялася, потрапивши в рабство. Чи не знущається вона з нього і з усього світу жорстокості, у якому опинилася не за своєю волею? Чи то не є проявом твердого характеру й незламності духу?
   Вона не була красунею, але в її постаті, допитливих очах, трохи кирпатому носику було щось привабливо-чаклунське. Мабуть, недаремно так грало під сонячними променями руде пишне волосся чужинки. Чоловік уважно придивлявся до полонянки, відчуваючи, що з тієї миті, як вона опиниться в палаці господаря, трапиться щось незвичайне! То було важке, гнітюче передчуття, яке візир поборов і примусив себе не відводити очей від прямого погляду загадкової чужинки. Звідки в неї сміливість так відкрито дивитися на нього? Це він її оцінює, це він її купив, а вона так поводиться, ніби все відбувається навпаки. Ще й усміхається. Візир все ж усміхнувся їй у відповідь, а вона подивилася на нього так, що він зрозумів: цей світ зовсім не знає цієї дівчини. Він хоче скорити її, але прийде час і вона зламає його.
   Ібрагім був приголомшений. Роксолана – таке ім'я дав дівчинці старий турок, що пригрів цей скарб, – поводилася досить дивно як для полонянки. Вона вражала сумішшю гострого як бритва розуму і мало не дитячої наївності. Дала зрозуміти, що знайома з латиною, польською, сербською мовами. Мабуть, здобула непогану освіту. В очах у неї світиться розум. Що ж, це на краще. До того ж ці чутки, що вона королівська донька – їх донесли до Ібрагіма люди, яким він звик вірити, – підігрівали цікавість до полонянки. Та ще її поведінка. Те, як поводилася дівчина, вражало понад усе.
   Вона добре приховувала свої почуття. Бо тут, між такими ж, як і вона, невільниками, забуто про існування душі, серця. Вони могли тільки обливатися сльозами. Настя намагалася не думати про те, що стала жертвою часу, дочасною мученицею, позбавленою волі. Ніхто не знає, скільки триватиме її невільниче життя. Але ж глибоко в серці вона залишається вільною, й ніхто не змусить її думати інакше. Утім, чимдалі їй ставало важче на душі. «Щедро обдарована волею до життя, не мала тепер навіть тої безпритульної волі, що мала найпаршивіша кішка на вулицях Стамбула» (2).
   Опинившись у гаремі, не вписувалася в його життя. Щоб не збожеволіти, час від часу дівчина казала собі, що все це тимчасове, й співала. Чарівний голос виводив пісні, якими заслуховувалася решта невільниць, євнухи. Всю свою тугу вкладала Настя в ті пісні, у рідну мову, а навкруги – чужа, груба, мов лезо ножа. Не може вона решту життя провести в зовсім чужій країні, не може вона бути просто іграшкою для могутнього чоловіка. Нічим не виказувала своїх гірких думок, бо нікому вони не були цікаві. Дуже швидко дівчина зрозуміла: гарем – це як окрема планета зі своїми законами, пастками, радощами та страхіттями. Настя вважала, що вона на цій планеті зайва. Та куди подітися?
   Хоч як намагалася не привертати до себе уваги, була помічена всіма, особливо улюбленицями Сулеймана. Досвідчені жінки одразу побачили, яка загроза таїться для них в цій худорлявій дівчинці. «Думки й розмови султанських жінок, одалісок і служниць крутилися передовсім коло особи молодого султана. Усі були якнайдокладніше поінформовані про те, котрого дня і о якій порі був він у одної зі своїх жінок чи одалісок, як довго там сидів, чи вийшов задоволений, чи ні, на кого по дорозі подивився, що сказав, до найменших подробиць. Одяги й повозки, служба й солодощі, оточення султана – усе, мов у дзеркалі, знаходило докладне відбиття в розмовах і мріях гарему. Настуня скоро пізнала все те, і скоро воно навкучило їй» (10).
   Дівчина трималась з гідністю, не була схожа на безмовне знаряддя для втіхи. Мудрий візир розгубився. Поведінка нової рабині спантеличувала. Він уже не був ні в чому впевнений і шукав спосіб показати нахабне й сміливе дівчисько султанові. Не знав, що думати, але радитися не можна, про жінку – ніяк. «Проти них хіба що беруть свідків, коли жінка здійснить паскудство» (2).
   Вирішив звернутися по допомогу до матері Сулеймана. Завдяки своїй мудрості та очам і вухам, розташованим усюди, вона знає все. Немає чогось підлого, підступного або доброго, про що не дізнається ця жінка. «Велич людини – у спокої, а спокій – у терплячості й повільності. Без зволікання треба розправлятися тільки з ворогами. Занесена шабля має падати, як вітер» (2), – так вважала валіде й не поспішала призначати зустріч. Тому відповіді довелося чекати кілька днів. Іншого виходу не було. Ця жінка була дуже зайнятою, бо віддавала накази вдень і вночі, не знала відпочинку й мала величезний вплив на султана та майже безмежну владу в гаремі. Вона «походила з роду кримських Гіреїв. У її жилах не було крові Османів. Але вона щосили намагалася увібрати в себе його багатовіковий дух» (2). Між матір'ю й сином якихось шістнадцять років різниці. Немов не мати, а старша сестра, але мудра, стримана, непохитна, норовиста. їй усього сорок два роки, а вона вже валіде.
   Вона знала свого сина, як ніхто, бо віддала йому все життя. Знала, що «в той день, коли став султаном, він відчув, що віднині час належить йому. В певних межах, звичайно, поки час існує для нього, тобто поки він сам живий. Але в цих межах належить йому неподільно». Довго чекав на цю подію, бо дуже великою була черга з тих, хто мав зайняти султанський трон. Його батько був у цій черзі останнім, але склалося так, що султан Баязид був вимушений віддати владу саме молодшому синові. За місяць Баязид помер, бо його отруїли за наказом Селіма, а ще п'ятьох синів своїх раніше померлих братів він звелів задушити у нього на очах. «…При переході влади в руки спадкоємця усе чоловіче покоління Османів, окрім родини нового султана, безжально знищувалося. Так заповідав завойовник Царгорода Мехмед Фатіх, Сулейманів прадід» (2).
   Свого часу Сулейман дістав великий спадок. Не було в нього суперників, кордони Османської імперії мали неосяжні межі. Панують у ній покора й страх, сила й жорстокість. Не залишилося місця справедливості. Такий порядок відвоювали пращури, за нього був готовий битися молодий султан. Завжди похмурий, задумливий, Сулейман не довіряв людям, поважав мудрість і вивчав закони. «Вже при вступі на престол Сулейман запобігливими мудрецями, які завжди змагаються в отриманні почестей від нової влади, був названий Сахіб Кіран – Володар Віку, той, хто має найліпше і з найбільшим успіхом сповнити число десять. Число ж десять вважається найдосконалішим у мусульманському світі…» (2).
   Час минав, Сулейман звикав до влади. Тримався холодно, був мовчазним, непривітним. Він остаточно зрозумів, що до кожного його слова прислуховуються, до кожного вчинку придивляються. Зберіг розсудливість, обережність, сміливість, повагу до законів. Мати з гордістю дивилася на свого сина. Його довіра була для валіде найбільшою нагородою. Знаючи про стосунки між цими двома людьми, Ібрагім вирішив звернутися до валіде з незвичайним проханням:
   вона, а не син, повинна першою побачити цю «рідкісну квітку»-рабиню.
   Султан не минає гарему, але й не піддається чарам своїх рабинь. Сулейман поводиться дуже стримано. Здається, валіде Хамса була цим вельми занепокоєна, побоюючись, щоб син не вдався у свого батька і не порвав із жіночим світом зовсім, не завів собі цілий гарем з гарненьких юнаків. Свого часу важко переживаючи зневагу султана Селіма, Хамса зосередилася на служінні своєму синові. Вимушена була жити, намагалася знайти в тому сенс. Тому обрала сина, його радощі й тугу. Усією душею вона була на його боці. То була не звичайна любов між матір'ю та сином, а щось більше, пов'язане із жахливими таємницями, які знали тільки ці двоє.
   Жінки не були однією з тих таємниць. Останні роки Сулейман поволі ставав рабом гарему. Бо там з'явилася Махідевран. Вона народила чоловікові трьох синів та доньку. Султан був задоволений. Перша дружина Сулеймана відчувала себе повновладною султаншею. Це заспокоїло матір Сулеймана, але вона хотіла, щоб у синові остаточно оселився справжній чоловік.
   На зустрічі з візиром поводилась стримано. Звеліла одразу перейти до справи. Ібрагім вдивлявся в знайоме обличчя, що не було закритим, й чомусь спіймав себе на думці, що нова рабиня обов'язково сподобається валіде. Щось спільне побачив візир між цими двома жінками й одразу відігнав цю думку. Зараз важливі не його роздуми, а порада матері Сулеймана.
   Отже, розповів, що знайшов і купив для султана золотоволосе дівча з палаючими очима. Описував її як незвичайну рабиню. Ібрагім наполягав, що дівча це рідкісної вдачі, обдарованості. Хвилювався, бо нічого не міг зрозуміти з обличчя валіде. Зауважила тільки, що такі подарунки султанові можуть робити довірені особи. Виклавши всі свої аргументи, візир завмер в шанобливому очікуванні. Валіде мала визначити: чи гідна полонянка з Рогатина стати однією з дружин султана Сулеймана? Рустем був дуже переконливим. Тому мати султана погодилася на такий подарунок. Час допоможе все з'ясувати, а подивитися на дивовижну полонянку не завадить.
   «Коли Настася побачила валіде, її стемнілі уста і моторошно бліде лице, зрозуміла, що є люди, які не сміються ніколи» (2). Сувора мовчазна жінка уважно дивилась на дівчину. Та поводилася чемно, гордо, але нічим не виказувала неповаги. Тільки посмішка, що час від часу з'являлася на вустах чужоземки, ображала могутню жінку.
   Здавалося, час зупинився. Валіде мовчала, уважно вивчала дівчину жорстким поглядом. Правду казав Ібрагім: щось є в цій Хуррем, до чого не можна звикнути, а це велика річ. Уміння викликати цікавість день у день – неабияка здібність. Саме такою побачила нову рабиню мати султана. З того дня доля невільниці була вирішена.
   Валіде Хамса звеліла підготувати дівчину для показу султанові: танці, співи, одяг, зовнішній вигляд, аромати. «Вчили – залицятися, сідати на коліна, ніжно й палко цілувати, плавно ходити по кімнаті, одягати й роздягати мужчин, обіймати, робити їм гарні завої й тюрбани» (10). Треба, щоб Хуррем (усміхнена) справила на Сулеймана велике враження, незабутнє.
   Тільки після твердого слова валіде Ібрагім розповів дівчині, що на неї чекає велике щастя в гаремі падишаха. Ніхто не здогадався, як сіпнулося й завмерло серце молодої дівчини, немов назавжди, але вона продовжувала усміхатися. Візира вже дратувала ця відкрита, яскрава усмішка. Він теж приховував свої враження й терпляче розповідав майже від імені самого султана. Якщо вона поводитиметься добре, вона зможе стати однією з улюблениць падишаха. Це – шлях до раю. Дівчина розгубилася. Сувора жінка сказала, що їй треба вчитися. По-перше, мови. Настя не хвилювалась. У неї все вийде, бо мови даються дівчинці легко. Вона це пам'ятає ще відтоді, коли батько забажав, щоб донька вчила латину. «А чи дасть хоч якась мова їй утрачену волю, чи зможе повернути?» (2).
   Тепер після стількох страждань та страхіть на неї чекає невідоме життя – бути чи ні їй чиєюсь іграшкою і скільки часу нею гратимуться, невідомо. Сумні думки оселилися в рудій голівці. Поки пливла, стільки всього навигадувала собі. Жалкувала, що не кинулася в море і не зімкнулися над нею солоні води. Не було б тоді ні сорому, ні страждань. А потім, після зустрічі з владною жінкою, відганяла від себе страхи. Слів валіде дівчина майже не розуміла, але раптом заспокоїлась. Якась казкова надія оселилася в серці. Ніби хтось прошепотів їй слова, що заспокоїли й подарували неабияку мужність.
Чтение онлайн



1 [2] 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация