А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Роксолана" (страница 1)

   Наталія Рощина
   Роксолана

   * * *

   Кожній країні потрібні свої герої. Без них її історія була б нецікавою і буденною. Хоч би як складалися події в державі, їх важливість і неповторність допомагають зрозуміти нам особистості яскраві, які жили в той чи в той період. Саме завдяки їх знаковості вимальовується будь-яка країна на тлі інших, визначається її державний статус.
   Кожна держава має не тільки свою історію, а й велику кількість міфів, що її супроводжують. Пишатися можна і тим, і тим, але важко відрізнити, відділити одне від одного, оскільки дуже умовною є межа між дійсністю та уявою.
   Гордість кожної країни обумовлена тими цінностями, які виборював і зрештою зберіг її народ. Які ж вони? Передусім, це території. Тож країні постійно доводилося за щось боротися, когось перемагати і комусь програвати. Багато чужоземних народів залишило свій слід на українських степах, в людських долях.

Які тут не прокочувались орди!
Яка пройшла по землях тут біда!
Мечем і кров'ю писані кросворди
Ніхто уже повік не розгада.
(Ліна Костенко)

   Неабияким надбанням українського народу є ставлення до родинних цінностей, до сім'ї, у якій особливий пошанівок віддавали жінці. Одна з таких жінок назавжди увійшла у світову історію. Ім'я її – Роксолана.

   Роксолани

   З енциклопедичного словника відомо, що роксоланами називали іраномовні кочові сарматські племена, які населяли Північне Причорномор'я у II столітті до н. е. – IV столітті н. е. їх батьківщиною, як і інших груп сарматів (язигів, царських сарматів та ін.), були степи Поволжя, Південного Приуралля і Західного Казахстану. Якщо коротко: у IV столітті н. е. роксолани були розгромлені гулами, витіснені із степів Українського Причорномор'я на захід і розсіяні по Європі серед інших народів. На території України роксолани створили велике міжплемінне об'єднання, на чолі якого став цар Тасій. Вони допомагали скіфам у їхній боротьбі проти Херсонеса. Роксолани мали розвинені гончарське, ковальське, бронзоливарне та інші ремесла. Жили переважно в кибитках. Широко торгували з античними містами та країнами Сходу. Значну роль у житті роксолан відігравали війни. Основою війська була легка кіннота. У війнах брали участь і молоді жінки. Сарматська матеріальна культура і мистецтво (у тому числі й культура роксолан) були певною мірою успадковані східними слов'янами.

   Полонянка

   Роксоланою, в пам ять про її слов янських предків, назвали жінку, яка назавжди посіла почесне місце у світовій історії. Жила вона на зламі Середньовіччя і Нових часів. То був період, сповнений відкриттів та глибинних пошуків. На мапі з'являється Новий світ, набуло поширення книгодрукування, а завдяки йому погострилася цікавість до філософії, природничих наук. Саме тоді на історичну арену Європи вийшло чимало діяльних жінок.
   Український народ у цей час переживав глибокий занепад. І мов на підтвердження того, які великі здібності сховані в народі, Божою іскрою зблиснула велика жінка, якій судилося назавжди залишитися в спогадах, легендах, міфах, історичних документах світової історії тієї епохи – могутньою, радісною, веселою, сповненою енергії й неабиякої мудрості. Адже вистояти, вирости, не зламатися, а підкорити вікові традиції чужого народу – це під силу тільки сильній натурі.
   Про Роксолану писали багато. Різні погляди, різний опис історичного процесу та відтворюваних особистостей. Як не згадати романи Осипа Назарука, німецького письменника Йоганна Тралоу і фінського Мікі Вальтарі. У Тралоу Роксолана стала чомусь донькою кримського хана, яку захопили в полон запорозькі козаки, а вже від них вона потрапляє в гарем турецького султана. Роман побудований на чудернацьких вигадках і не може претендувати на бодай якесь серйозне прочитання. Вальтарі взагалі полюбляє жахи, а що найгірше – цілковито нехтує навіть відомими історичними джерелами. Він демонстрував це не тільки в романі про Роксолану, але й у своєму історичному романі «Єгиптянин Сінух». Той роман – політ невтримної і неконтрольованої авторської фантазії. Те саме Вальтарі зробив і з Роксоланою, зобразивши її вже й не просто леді Макбет з України, а такою собі відьмою з Лисої гори.
   З точки зору правдивості та цілісності образу, на перше місце можна справедливо поставити однойменний роман Павла Загребельного. Письменник відтворив образ мудрої української жінки, збагативши історичні факти своєю глибинною уявою. У його творі головне – історія боротьби нікому не знаної української дівчини й жінки за свою особистість, за те, щоб уціліти, зберегти себе, а вже потім вознестися над оточенням, може, й над цілим світом. Вдумливий дослідник історичних подій, письменник експериментує, але його експерименти не мають нічого спільного з надуманими фактами, він вигадник у найкращому розумінні цього слова. Тому саме звернення до його «Роксолани» допомагають якнайглибше зрозуміти психологічний портрет цієї неординарної жінки й поринути в часи, коли відбувалося її сходження до султанського трону. Це стало можливим завдяки серйозному ставленню автора до джерел інформації, що знайшло свій вияв у дотриманні історичної істини та високохудожньому зображенні подій минулого. Майстерне поєднання правди та домислу вилилося в яскравий твір, який вже не один рік привертає увагу читачів.
   Для того, щоб змалювати у своїй уяві полонянку з Рогатина мужньою, мудрою, цілеспрямованою жінкою або ж жінкою підступною, яка забула своє коріння, своїх пращурів і пройшла кривавим шляхом інтриг, зрад до влади, інформації достатньо. Як же все відбувалося насправді, того нині ніхто не знає, бо тій інформації можна і вірити й не вірити. У художніх творах, де головною дійовою особою є Роксолана, її змальовано цікаво, але то все є відтворення авторської уяви, змалювання своєї Роксолани – відомої на весь світ жінки.
   Перейдемо до загальновідомих фактів. Із багатьох джерел відомо, що дочка священика Гаврила Лісовського народилася приблизно 1505 року, але достеменно дати її народження не знаємо. Родом вона була з Рогатина – невеличкого містечка в Західній Україні. Втім, питання про місце народження, як і про походження Роксолани, може бути предметом окремого дослідження. Гославський, наприклад, пише, що Роксолана зовсім не з Рогатина, як про те казали турки польському послові Твардовському. Але правдою може бути й те, й інше. Бо народитися вона могла в Чемерівцях, а виростала в Рогатині, куди переїхав батько. Родина ж її могла походити зі Стрийщини (Самбірщини), як твердять інші. Та все ж головним є те, що походила вона з української землі. «Бо територія (земля) вирішує в першій мірі приналежність людини, а тим самим і дух її та творчість. Про се у культурних народів нема вже ніякого сумніву, і, наприклад, американцям і на думку не прийде вважати не-американцем людину, котра уродилася на американській землі, хоч би ту людину навіть одразу після народження вивезли, наприклад, до Польщі й вона була там довгі літа. Так само дивиться на всіх уродженців своєї землі кожний культурний народ. Мова – се річ, яку можна зовсім забути й наново вивчити. Тому мова зовсім не вирішує про те, хто до якої нації належить» (10). Саме в цьому контексті треба говорити про українську, будь-яку культуру, національну спадщину, народну творчість, що відокремлює від інших культур. Необхідно зберегти своєрідність, завдяки чому ми ніколи не станемо частиною чиєїсь культури, а збережемо свою особистість і великі імена, що прикрасять саме нашу історію й національну спадщину. Тільки такий підхід допоможе в розгляді багатопланової фігури Роксолани.
   Звали її Анастасія, але в польського письменника Станіслава Ржевуцького згадується ім'я Олександра. У відомому історичному романі Павла Загребельного «Роксолана» та Осипа Назарука «Роксоляна» ім'я головної героїні Настя.
   У дитинстві дівчина здобула добру освіту. До того ж мала здібності до вивчення мов, вміння спостерігати за навколишнім світом. Це стане вочевидь в недалекому майбутньому, про яке маленька Настася й гадки не мала.
   Багато спроб розповісти світу про те, якою насправді була ця загадкова жінка, призводять до невтішних результатів: жодна не може ввібрати в себе всю багатоликість цієї відомої на весь світ галичанки. Постать нашої співвітчизниці часом здається зовсім безплотною. Крайнощі, до яких вдаються автори, не сприяють створенню повнокровного образу – героїня постає перед читачем або святою, або злодійкою.
   Отож звернімося до загальновідомих фактів, до літературної спадщини, які проливають світло на цю непересічну представницю слов'янського народу.
   Дитинство дівчини було звичайним як на той жорстокий час. Хіба що, на відміну від багатьох батьків, Гаврило Лісовський хотів бачити доньку освіченою й не шкодував на це коштів. А Настя мала неабиякі здібності й тішила батька та матір неабиякими успіхами. Мабуть, по-дитячому відволікалась від того, що відбувається навкруги. Утім, ігри, співи, навчання в одну мить ніби перестали існувати, бо одного дня не стало матері. Чорноокі вершники захопили її разом із тими, хто марно намагався уникнути полону, смерті від хвороб на шляху до неволі. Тоді Настя й подорослішала, змушена була замислитися над своєю долею.
   То були скрутні часи, коли яничари хазяйнували повсюди на українських землях. Майже кожні три-чотири роки на місто Рогатин нападали орди, знищували все на своєму шляху, грабували, вбивали й полонили всіх, хто залишився в місті й не встиг знайти порятунок у лісах. Один зі звичних набігів татар стався приблизно в 1520 році. Він збігся з визначною подією для молодої дівчини Насті Лісовської. То був день її весілля.
   Світлий, радісний, сповнений передчуттям незнаного, важливого, цей день починався легко й святково. Наречений від щастя перебував на сьомому небі, хоч його батьки й не були в захваті від вибору сина. Вони хотіли для нього іншої партії. Рудоволоса попадянка здавалася їм надто бідною. Сім'я Насті теж була не рада доньчиному вибору. Батько бачив її слугою Господа, але дівчина вибрала інший шлях. Уперше в житті вона любила й це пробудження серця сприймала як дарунок долі.
   Молода, як ведеться, хвилювалася. Гомін весільних гостей лише поглиблював це відчуття. Вона знала, що минав її останній день у батьківському домі, що вже зібрані речі, які мала забрати до Львова, що попереду на неї чекає загадкове подружнє життя. Дивна тривога охопила дівчину. До вінчання в церкві залишалися лічені хвилини, коли сталося неочікуване.
   Десь неподалік пролунали крики. Здійнявся страшний галас, від якого всі учасники весільної церемонії завмерли. Крики пролунали ближче, гості вмить розбіглися хто куди. Настя зі Стефаном теж побігли, але з кожною миттю ставало очевидним, що їхні зусилля марні: татари були скрізь. Вони скакали на своїх конях, ганялися за людьми. Ревла худоба, спалахували стовпи вогню – то палали пограбовані обійстя. Бачачи те все, Настя зі страху знепритомніла, а коли прийшла до тями, на неї дивилися суворі чорні очі. Дівчина роззирнулася довкола. Коло неї було багато молодих жінок та дівчат. Неподалік купчилися зв'язані чоловіки, юнаки, і серед них – її наречений. То були їхні останні погляди, останнє «прости». Була на крок від щастя, стала на крок до неволі.
   Полон – страшна річ, непередбачувана в нелюдській люті й очікуваній жорстокості. Усвідомлювати, що знаходишся на страшному татарському шляху, було вкрай важко. Мабуть, переляк не давав змоги прозирнути трохи далі. Те, що стала живим товаром, досі не клалося в голову. Зверталася до Бога, але не чула відповіді, тому молитви не давали полегшення. «І ще на одне не знаходила відповіді, а саме на питання, чому діти тої землі, з котрої вийшла, йшли у неволю, хоч вони ростом і силою більші від татар. Чому не вони женуть татар у неволю, але татари їх?» (10). Молитися не припиняла, намагалась виглядати достойно й час від часу ловила на собі здивовані погляди яничар. Вони не мали цей непотріб за людей, але у своїх знущаннях поки не перетинали відому тільки їм межу. Бо товар треба продати й виглядати він має так, щоб зірвати найвищу ціну.
   Ось і дійшли до Чорного моря. Дівчина побачила його вперше. Справило воно на неї глибоке враження. У Перекопі розбили табір. Саме туди почали приходити купці. Приходили й просили дозволу оглянути товар. Настя вже не чекала дива звільнення, як у перші дні полону. Пригадувалися розповіді бабусі про скривджених дівчат. Незабаром прийде час, коли й вона, Настася, стане однією з них.
   Туреччина зустрічала полонених похмуро. Майбутнє вимальовувалося як щось цілком неминуче й жорстоке. Великий ринок вражав різноманітністю товарів, а ще брудом, що невідворотно залишався від пожеж, що траплялися тут від спеки. Вогонь знищував усе, що могло горіти. Та минав час, й ринок відроджувався, знову наповнюючись своїми звуками, запахами, знову вражаючи розмахом і різноманітністю товарів, живучи своїм життям, за своїми законами. Килими, тварини, коштовності, вироби зі срібла й золота, одяг, взуття, тканини, дрова, солома, прянощі – усього безліч.
   Був тут майданчик, на якому не продавали ні туші тварин, ні коштовності, ані ароматний плов, бастурму. То було місце нескінченних мук людських – невільничий ринок. Гул його не вщухав, й не було для нього ні дня, ні ночі. Й товаром на цьому майданчику були люди. Як усе, що продається та купується, товар цей мав різну ціну. Кожен потрапив у неволю своїм шляхом: полон після воєнних походів, украдені, куплені, продані й перепродані. Різного віку, різної статі, різних обдаровань, хлопчики, дівчатка й молодиці. «Коран забороняв жінкам оголюватися перед чоловічими поглядами. Тут жінки були нагі. Бо рабині на продаж. Деякі стояли з виглядом покірливих тварин, другі, ті, що не змирилися з долею, мали печать шаленства на лицях; одні плакали, інші сухими очима гостро кололи своїх мучителів – мали б силу, то вбивали б поглядами» (2).
   На всіх чекала важка доля раба – мов звіра, якого годуватимуть та використовуватимуть до тих пір, поки останній подих не вирветься з грудей. Попереду – чорна, важка робота для чоловіків, а жінкам здебільшого судилося стати гаремним м'ясом. Красуні з прекрасними й чистими тілами мали перейти в стан іграшок синів османських. Були там жінки й дівчата з усіх країв, «усякого віку й вигляду – від найчорніших муринок до найбіліших дочок Кавказу. Були з грубими рисами, призначені до тяжких робіт, були й ніжні, як квіти, виховані виключно для розкоші тих, що їх куплять. Усякий смак мужчин міг тут бути заспокоєний: від того, що хотів найтовстішої жінки, яка з трудом рухалася, до того, що хотів дівчини ніжної й легкої, як птиця» (10). Товсті жінки майже не рухалися, тільки час від часу демонстрували свою силу, підіймаючи тягарі. Це було те, для чого їх мали придбати. Деяких примушували танцювати або співати, відкривати тіло – все заради гарного прибутку.
   Рудоволоса дівчина, назавжди викрадена з рідної домівки, почувала себе пригніченою. Вона втомилася й майже байдуже очікувала того, хто обере саме її. Це був початок великого шляху, але тоді Настася не знала нічого про своє майбутнє. Відчувала себе самотньою, беззахисною, повною страхів бездомною сиротою. Тепер вона «продана і проклята, під чужим небом, прочищеним вітрами, безжальним і блідим, як холодні очі стрільців-лучників. Тут не було дощу, він лив, як сльози, в її душі та ще там, куди не було вороття: у такому далекому, що серце рвалося з грудей од розпачу, недосяжному, навіки втраченому Рогатині» (2). Батько завжди казав, що найбільше добро людини – здоров'я, але Настя в той момент не була з цим згодна. Бо вважала свободу найбільшим багатством.
   Ніхто не пожаліє, дарма чекати. Не втечеш – уважно пильнують торговці. Тільки й того, що шия вільна від заліза – вірна ознака якісного товару, що потребує особливого догляду. Мабуть, чомусь вирізнили її з-поміж інших жінок та дівчат, бо поводилися з нею вкрай обережно. Відвели до тієї частини ринку, де тримали «коштовний товар», призначений для особливих покупців.
   Тіло Насті завинули в шовки, дбайливо натерли якимись чудовими пахощами, а золоте волосся обережно розчісували, мов милувалися. Це пещення дратувало дівчину, але що вона могла вдіяти? Усе довкола було чужим для молодої золотокосої дівчини, і дихати повітрям неволі було так важко, ніби від нього розпечене залізо пекло в грудях. Скільки доведеться жити в неволі? Кінця та краю не видно.
   Спочатку полонянка гірко плакала, згадуючи рідну домівку, але сльози не давали полегшення. Більше ніколи не побачить вона батька, своєї домівки. Часу на роздуми було багато. Як християнка, вона бачила причиною своїх нещасть гріхи. Усе перегортала в голові сторінки свого короткого життя і намагалася збагнути, що ж вона такого накоїла, за які такі гріхи страждає? За свої? Ні. Дівчина була впевнена, що ще не встигла нагрішити, а ось за вмерлих, за понівечених, знедолених – мабуть, за них несе вона цю кару.
   Як не скоритися долі? На що сподіватися: на випадок чи на Божу волю? Й Настя дійшла висновку, що сподіватися треба тільки на себе, на свою вдачу, здоров'я, душу, в якій тепер поєднається і біле, і чорне, бо інакше не вижити. Ще дівчина взяла на озброєння життєрадісний сміх. Бо на зло зазвичай відповідають злом, той, хто плаче, отримує сльози у відповідь, а на сміх, може, хтось теж подарує сміх? Ось і сміялася, викликаючи здивування й повагу, роздратування й злість – по-різному. Хуррем (та, що сміється) – таке ім'я дали дівчині.
   Тяжкі думки хороводили в голові бідолашної полонянки. Колись «мама звала її сонечком, батько – королівною, приспівувала собі співаночки, пострибуючи на одній нозі, висувала від насолоди язичок, показувала білому світу: «Ось!» Кортіло їй швидше вирости, рвалася з дитинства, як із тенет. Куди й чого?» (2). Із сумом згадувала, як пережила втрату матері, Олександри Лісовської, яку чотири роки тому схопила орда. Того разу Насті пощастило сховатися. Мати врятувала: вчасно попередила доньку, а сама не встигла втекти.
   Зітхнула важко, згадуючи матінку, яка щоднини поралася по господарству, але й про пісню не забувала та ще й всміхалася. Була вродливою, та вроду свою доньці не передала. Що з тією вродою робити? Чи принесла вона щастя Олександрі? Погляди чоловіків привертала, залицяльників було досить, та красуня не відповідала нахабам. Кохала свого чоловіка, а доньку – до нестями. Настя була схожа на батька. Від нього й руде волосся, несамовита вдача. Але пригадувала дівчина, як дошкуляла мати батькові байками про своє князівське походження. Навмисно дратувала його тим, ніби Настя не його донька, а справжній її батько – сам король польський Зигмунт. Тому й називав Гаврило Лісовський свою донечку королівною. Обіцяв гойдати в срібній колисці, возити в срібному возі, але то була лише п'яна уява панотця. Виросла його дівчинка з легендою, яка ніби полегшувала її коротке життя в рідному Рогатині. «Розпач від утрати матері минав, світ довкола – великий, зелений, прекрасний. Зло відступало до найдальших обріїв уяви, треба було жити й кохати, щоб не загинути» (2).
   Та кому тепер цікава ця історія, якщо потрапила в полон, як і її рідна ненька, якщо безслідно зник для неї бідолашний батько в палаючому Рогатині та її наречений Стефан. Мала б померти й на цьому покінчити з невдалим життям. А потім трапилось те, що можна назвати смертю. Саме так. Вона пережила смерть першої любові, свою власну смерть, щоб тепер ніби воскреснути, знайти в собі снагу дивитися жорстокій долі в очі, знати, що попереду – існування понуре, сіре, майже тваринне.
   Єдине, що залишалося, чого ніхто не міг заборонити, – повертатися в думках до своєї домівки з соснових колод, просторої та з великими вікнами; до рідного краю, де влітку панує свіжа зелень високих трав та кремезних дерев, взимку все вкривається білим шаром снігу, восени – золотим, як її коси, килимом, а навесні все починається спочатку. Чарівна казка, у яку Анастасія більше ніколи не потрапить навіть на мить. Здавалося, весь світ покинув її, ніби на кару за якісь великі злочини. Та які ж злочини? Знала, що невинна й праведна. Кому про це розкажеш? Хоч куди поглянеш – усе чуже, ненависне, смердюче. «Усе живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях, і вони ніби забули про його існування так само, як поволі забували свого Бога, що покинув їх на самоті, відцурався, лишився за морем, пославши їх на чужину, безпомічних і слабих» (2).
Чтение онлайн



[1] 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация