А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Спартак" (страница 8)

   Спартак весь розімлів од радості, слухаючи Мірцу, він то бліднув, то червонів.
   – Якщо я погоджуся керувати цією маленькою школою гладіаторів, чи буде Валерія вимагати, щоб я знову продався у рабство, чи я залишуся вільним? – запитав він нарешті сестру.
   – Про це вона нічого не говорила, – відповіла Мірца, – але вона дуже прихильна до тебе й безперечно погодиться, щоб ти залишився вільним.
   – Виходить, Валерія дуже добра?
   – Так, так, вона і добра, й гарна…
   – О, виходить, її доброта безмежна!
   – Тобі вона дуже подобається, чи не так?
   – Мені?… Дуже, але почуття моє – шанобливе благоговіння. Саме таке почуття й має відчувати до такої знатної матрони людина, що перебуває в моєму становищі.
   – Тоді… нехай тобі буде відомо… тільки благаю тебе, нікому ні слова… вона заборонила мені говорити це тобі… Слухай, таке почуття вселили тобі, без сумніву, безсмертні боги! Це подяка Валерії, адже це вона в цирку вмовила Суллу подарувати тобі волю!
   – Як?! Що ти сказала? Чи правда це? – запитав Спартак, здригнувшись всім тілом і бліднучи від хвилювання.
   – Правда, правда! Але тільки, повторюю тобі, не давай взнаки, що тобі про це відомо.
   Спартак замислився. За мить Мірца сказала йому:
   – Тепер я повинна доповісти Валерії, що ти прийшов, і отримати дозвіл завести тебе до неї.
   Легка, немов метелик, Мірца зникла, прослизнувши у двері. Спартак, занурений у свої думки, не помітив її відходу.
   Вперше рудиарій побачив Валерію півтора місяці тому коли прийшов у дім Сулли відвідати сестру, він зіштовхнувся з нею біля портика, коли вона виходила до носилок. Бліде обличчя, чорні сяючі очі й чорне, як смола, волосся Валерії справили на Спартака неймовірне враження. Він відчув до неї дивний потяг, якому важко було опиратись. У нього зародилося полум'яне бажання, мрія поцілувати хоча б край туніки цієї жінки, котра здавалася йому прекрасною, як Мінерва, величною, як Юнона, і звабливою, як Венера.
   Хоча знатність і високе становище дружини Сулли зобов'язували її до стриманості стосовно людини, що перебуває у такому становищі, як Спартак, – все ж і у неї, як ми це бачили, виникло таке ж почуття, що схвилювало душу гладіатора, коли він уперше побачив Валерію.
   Спочатку бідний фракієць намагався вигнати зі свого серця пристрасть. Розум підказував йому, що думка про любов до Валерії – справжнє божевілля, бо вона зустріне непоборні перешкоди. Але думка про цю жінку виникала знову й знову, наполегливо, завзято, опановувала ним, поверталася щохвилини, хвилюючи й тривожачи його, розпалюючись усе більше, вона незабаром опанувала всією його істотою. Бувало так, що він, сам того не зауважуючи, опинявся за колоною біля портика будинку Сулли й чекав там на появу Валерії. Він крадькома спостерігав за нею і щоразу зауважував, яка Валерія прекрасна, і з кожним днем дужчало його почуття до неї.
   Лише одного разу Валерія помітила Спартака. І на мить бідолашному рудиарію здалося, що вона глянула на нього прихильно, лагідно. Йому здалося навіть, що її погляд світився любов'ю, але він одразу відкинув цю думку, вважаючи її мрією безумця, видінням, вигадкою хворобливої фантазії, – він розумів, що подібні думки можуть звести його з розуму.
   От що коїлося у душі бідного гладіатора, і тому легко зрозуміти, яке враження справили на нього слова Мірци.
   «Я тут, у домі Сулли, – думав нещасний, – усього лише кілька кроків відокремлюють мене від цієї жінки… Ні, не жінки, а богині, заради якої я готовий пожертвувати життям, честю, кров'ю. Я тут і незабаром буду біля неї, можливо, наодинці з нею, я почую її голос, побачу зблизька її риси, її очі, усмішку…» Ніколи він ще не бачив усмішки Валерії, але, мабуть, у неї чудова усмішка, як весняне небо. Усього кілька митей відокремлює його від безмежного щастя, про яке він не тільки не міг мріяти, але яке навіть йому не снилося… Що трапилося з ним? Може, він став жертвою чарівної мрії, палкої уяви закоханого? А може, він божеволіє? Або ж втрачає розум?
   Від цієї думки він здригнувся, злякано озираючись і широко розплющивши очі, розгублено шукаючи сестру… її не було в кімнаті. Він підніс руки до чола, ніби хотів стримати скажене биття крові у скронях, розсіяти ману й ледве чутно прошепотів:
   – О великі боги, порятуйте мене від божевілля!
   Він знову роззирнувся навколо й помалу почав приходити до тями, вивчати місце, де перебував.
   Коли Мірца вела його до конклаву Валерії, зовні Спартак уже виглядав спокійним, хоча в його скронях усе ще стугоніла кров. Мірца помітила його блідість запитала:
   – Що з тобою, Спартаку? Ти погано почуваєшся?
   – Ні, ні, навпаки, ніколи ще мені не було так добре! – відповів рудиарій, слідуючи за сестрою.
   Вони спустилися драбинкою (раби у римських будинках завжди жили на верхньому поверсі) і попрямували до конклаву, де на них чекала Валерія.
   Конклавом римської матрони називалася кімната, у якій вона усамітнювалася для читання або приймала близьких друзів, вела інтимні бесіди. Сучасною мовою ми б назвали цю кімнату кабінетом. Природно, що вона примикала до покоїв господині дому. У цій кімнаті, вбраній по-східному, було тільки ложе з однією спинкою, на якому лежали м'які пухові подушки в чохлах з білого шовку із блакитною облямівкою. Там стояли ще лави, вкриті шовком, і маленький срібний комодик заввишки не більше чотирьох п'ядей від долівки, на кожному із чотирьох його ящиків були майстерно вигравірувані сцени чотирьох перемог Сулли.
   На комоді стояла посудина з гірського кришталю з опуклими візерунками й квітами яскраво-пурпурового кольору.
   У ній був підігрітий солодкий фруктовий напій. Поруч стояла порцелянова чаша – весільний подарунок Сулли. Вона була справжнім скарбом, бо коштувала не менше тридцяти, а то й сорока мільйонів сестерціїв. Такі чаші вважалися великою рідкістю й високо цінувалися у ті часи. У цьому відокремленому, спокійному й затишному куточку спочивала на ложі прекрасна Валерія, загорнувшись у білу, найтоншу шерстяну туніку із блакитними стрічками. У півмороку блищали красою її плечі, гідні олімпійських богинь, немов виточені зі слонової кістки, руки, білі округлі, напівголі груди, прикриті хвилею чорного волосся. Спираючись ліктем на широку подушку вона підтримувала голову маленькою, як у дитини, білосніжною ручкою.
   Очі її були ледь розплющені, обличчя нерухоме – здавалося, вона спала. Насправді ж вона так заглибилася у свої думки, що ніби перебувала у забутті й не помітила появи Спартака. Вона навіть не ворухнулася після легкого стуку в двері. Обличчя Спартака побіліло, як мармур, а палаючі очі були спрямовані на красуню. Він завмер, занурений у побожне споглядання, що викликало в його душі невимовне, донині ще не відоме йому сум'яття.
   Минуло кілька митей. І якби Валерія не забула про все навколо, вона могла б чітко почути бурхливе, уривчасте дихання рудиарія. Раптом вона здригнулася, немов хтось покликав її й шепнув, що Спартак тут. Піднявшись, вона звернула до фракійця своє прекрасне обличчя, що відразу вкрилося рум'янцем, і, глибоко зітхнувши, сказала ніжним голосом:
   – А… ти тут.
   Вся кров ринула в обличчя Спартаку, коли він почув цей голос. Він ступив до Валерії, відкрив рота, немов збираючись щось сказати, але не міг вимовити жодного слова.
   – Хай захищають тебе боги, доблесний Спартаку! – із привітною усмішкою вимовила Валерія, встигнувши опанувати себе. – І… і… сідай, – додала вона, вказуючи на лаву. Цього разу Спартак, вже отямившись, відповів їй, але ще слабким, тремтячим голосом:
   – Боги захищають мене більше, ніж я на те заслужив, божественна Валеріє, адже вони посилають мені найбільшу милість, яка тільки може ощасливити смертного: вони дарують мені твоє заступництво.
   – Ти не тільки хоробрий, – відповіла Валерія, і очі її засяяли від радості, – ти ще й добре вихований.
   Вона раптом запитала його грецькою мовою:
   – До того, як ти потрапив у полон, у себе на батьківщині ти був одним із вождів свого народу, чи не так?
   – Так, – відповів Спартак тією ж мовою. Він говорив із нею, якщо не з аттичною, то у будь-якому разі з александрійською вишуканістю. – Я був вождем одного з найдужчих фракійських племен у Родопських горах. Був у мене й будинок, і численні череди овець і биків, і родючі пасовища. Я був заможний, могутній, щасливий, і повір мені, божественна Валеріє, я був сповнений любові до людей, справедливий, благочестивий, добрий… – Він на мить замовк, а потім, глибоко зітхнувши, мовив тремтливим од хвилювання голосом:
   – І тоді я не був варваром, не був нещасним гладіатором! Валерії стало жаль його, в її душі нуртувало якесь гарне почуття, і, піднявши на рудиарія сяючі очі, вона сказала з неприхованою ніжністю:
   – Мені багато й часто розповідала про тебе твоя мила сестра Мірца. Мені відома твоя надзвичайна відвага. І тепер, коли я розмовляю з тобою, мені зрозуміло, що за розумом, вихованістю й манерами ти більше подібний до грека, ніж до варвара.
   Неможливо описати враження, що справили на Спартака ці ніжні слова. Очі його зволожилися, він відповів уривчасто:
   – О, будь благословенна… за ці співчутливі слова, наймилосердніша з жінок… і нехай великі боги… оберігають тебе, як ти на це заслуговуєш, і зроблять тебе найщасливішою з усіх смертних!
   Валерія не могла приховати свого хвилювання – його виказували її виразні очі, часте дихання. Спартак також був сам не свій. Йому здавалося, що він жертва якихось чарів, що він потрапив під владу якоїсь фантасмагорії, сновидіння.
   По останніх словах Спартака запала тиша, чутно було лише дихання Валерії і фракійця. Вони були занурені у свої думки. Валерія перша вирішила порушити небезпечну мовчанку й мовила:
   – Тепер ти вільний. Чи не хочеш керувати школою із шістдесяти рабів, з яких Сулла вирішив зробити гладіаторів? Він улаштував цю школу в себе на віллі у Кумах.
   – Я готовий на все, що тільки ти побажаєш, – адже я раб твій і весь належу тобі, – тихо сказав Спартак, дивлячись на Валерію з виразом безмежної ніжності й відданості.
   Валерія мовчки подивилася на нього довгим поглядом, потім встала й, ніби її щось мучило, пройшлася кілька разів кімнатою. Зупинившись перед рудиарієм, знову спрямувала на нього погляд, а потім стиха запитала:
   – Спартаку, скажи мені відверто: що ти робив багато днів тому, сховавшись за колоною біля портика мого будинку?
   Таємниця Спартака вже перестала бути лише його таємницею. Валерія, мабуть, у глибині душі насміхається над зухвалістю якогось гладіатора, що підняв свій погляд на одну із найвродливіших і найзаможніших римлянок.
   Ніби полум'я спалахнуло на блідому обличчі гладіатора, він опустив голову й нічого не відповів. Марно намагався він звести очі на Валерію й заговорити – його стримував невимовний сором.
   І раптом він відчув усю гіркоту свого незаслуженого ганебного становища. Він проклинав у душі війну й ненависну могутність Риму. Він стиснув зуби, тремтячи від зніяковіння, горя й гніву.
   Валерія наблизилась до нього й ледь чутно, ще ніжніше запитала:
   – Скажи мені… що ти там робив?
   Рудиарій, не піднімаючи голови, упав перед Валерією на коліна й прошепотів:
   – Пробач, пробач мені! Накажи своєму доглядачеві сікти мене різками… Хай розіпнуть мене на Сестерцевому полі, я заслужив на це!
   – Що з тобою? Устань!.. – сказала Валерія, беручи Спартака за руку й змушуючи його піднятися.
   – Я обожнював тебе, як обожнюють Венеру і Юнону! Клянуся тобі в цьому.
   – Ох! – радісно вигукнула матрона. – Ти приходив, щоб побачити мене?
   – Щоб вклонятися тобі. Пробач мені, пробач!..
   – Устань, Спартаку, шляхетне серце! – сказала Валерія тремтячим од хвилювання голосом, із силою стискаючи його руку.
   – Ні, ні, тут, біля твоїх ніг, тут моє місце, божественна Валеріє!
   І, схопивши край її туніки, він палко цілував його.
   – Устань, устань, твоє місце не тут, – прошепотіла Валерія.
   Спартак вкривав палкими поцілунками руки Валерії, а потім підвівся і, дивлячись на неї закоханими очима, повторював, наче у маренні, глухим, ледь чутним голосом:
   – О чудова… чудова… чудова Валеріє!..

Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 [8] 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация