А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Спартак" (страница 32)

   Розділ 20
   Від битви під горою Гарган до похорону Крікса

   Після такого кровопролитного бою Крассу не вдалося відновити сили, одначе й Спартак не мав жодної вигоди зі своєї перемоги. Мамілій ретельно обстежив береги Веліна і доповів Спартаку, що основна частина Крассового війська переправилася через річку. Фракієць розумів, що йому не слід іти на Рим, коли Красс перебуває в тилу. Тому ввечері того ж дня він виступив із Сублаквея, перейшов Лірис і попрямував у Кампанію. Красса вирушив лише ввечері того дня, коли гладіатори залишили Сублаквей, бо чутки про розгром його заступника дійшли до нього тільки надвечір наступного дня.
   Претор був обурений поведінкою Муммія, а ще більше – його легіонів, бо втікачі підійшли до самісіньких стін Рима й у місті почалася страшна паніка. Заспокоїти людей вдалося тільки тоді, коли гінці Красса розтлумачили римлянам, що бій під Сублаквеєм не був вирішальним. Вони доповіли сенату про справжній стан справ і запропонували йому негайно відправити у табір претора всіх утікачів з легіонів Муммія.
   За кілька днів усі втікачі повернулися в табір присоромлені й пригнічені.
   Спартак просувався дуже швидко, але так само швидко йшли і легіони Красса, які тепер жадали нових боїв.
   За п'ятнадцять днів претор наздогнав гладіатора в Давнії, де отаборився біля Сіпонта. Красс прибув сюди з наміром відтіснити гладіаторів до моря й тому обрав для табору місце між Арпами й Сіпонтом і чекав нагоди поборотися зі Спартаком.
   Вже три дні війська стояли одне навпроти одного. О першій ночі, коли в римському таборі панував цілковитий спокій, Красса розбудив контубернал. Він повідомив про прибуття гінця від гладіаторів і що тому конче потрібно поговорити із претором у досить важливій справі.
   Гонець був невеличкий на зріст, у чудових обладунках, у шоломі з опущеним забралом. Щойно він побачив перед собою Красса, підняв забрало, і претор побачив бліде жіноче обличчя. Це була Евтибіда, що з'явилася до Красса, аби зрадити своїх побратимів.
   – Ти не впізнаєш мене, Марку Ліцинію Крассе? – запитала вона з усмішкою.
   – Так… точно… обличчя твоє мені знайоме… так… – нескладно бурмотів претор, риючись у своїй пам'яті, аби згадати ім'я, воскресити образ. – Адже ти не юнак, клянуся всемогутніми богами, ти жінка! Чи можливо це? Клянуся Венерою Еріциною!..Ти?…
   – Швидко ж ти забув поцілунки Евтибіди, які не може забути жоден чоловік…
   – Евтибіда! – вигукнув вражений Марк Красс. – Присягаюсь блискавками Юпітера! Евтибіда!.. Ти тут? Звідки ти? У таку годину? І в цих обладунках?…
   Раптом він відступив і, схрестивши на грудях руки, недовірливо поглянув на Евтибіду своїми сірувато-жовтими, тьмяними очима, що зненацька пожвавилися і спалахнули вогнем.
   – Якщо ти тут, аби розставити мені сіті, – суворо сказав він, – попереджаю: ти помилилася, я не Клодій, не Вариній і не Анфідій Орест…
   – Це не заважає й тобі бути дурником, бідолашний Марку Крассе, – відповіла грекиня із зухвалою посмішкою, кинувши на претора швидкий і злостивий погляд. – Ти найбагатший, – продовжувала вона після хвилинного мовчання, – але аж ніяк не найрозумніший з римлян.
   – Чого ти хочеш?… До чого хилиш?… Говори хутчіш. Евтибіда з хвилину помовчала, з глузливою посмішкою дивлячись на римського претора, а потім мовила:
   – О Юпітере Олімпійський! Я принесла йому перемогу й ніяк не думала, що мене так приймуть! Роби добро людям. А вони вже віддячать вам, клянуся богами!..
   – Скажеш ти нарешті, навіщо прийшла? – нетерпляче вимовив Красс, як і раніше підозріливо дивлячись на неї.
   Тоді Евтибіда пояснила Крассу причини своєї невгасимої ненависті до Спартака. Розповіла про розгром десяти тисяч германців, про те, як після цього бою вона здобула славу хороброї войовничої діви і безмежну довіру гладіаторів. Вона закінчила свою промову запевненням, що цю довіру і посаду контубернала Крікса вона бажає використовувати лише з метою допомогти римлянам захопити військо гладіаторів, розділене тепер на дві частини, і забезпечити римлянам блискучу й рішучу перемогу.
   Красс вислухав Евтибіду дуже уважно, не зводячи з неї пильного погляду, і, коли вона стихла, повільно й спокійно сказав їй:
   – А може, вся твоя балаканина – не що інше, як пастка: ти хочеш затягти мене в сіті, розставлені Спартаком. Га? Що ти на це скажеш, красуне Евтибідо? Хто мені поручиться за щирість твоїх слів і намірів?
   – Я сама. Віддаю своє життя у твої руки: от застава правдивості моїх обіцянок.
   Красс, здавалося, міркував про щось і за хвилину сказав:
   – А може, і це теж військова хитрість?… Може, життя тобі не дороге й ти приносиш його у жертву заради торжества справи цих злиденних рабів?
   – Клянуся твоїми богами, Крассе, ти занадто недовірливий. Це вже нерозумно.
   – А чи не думаєш ти, – повільно вимовив претор Сицилії, – що краще бути надто недовірливим, аніж занадто наївним?
   Евтибіда нічого не відповіла, лише подивилася на Красса, і в погляді її було чи то глузування, чи то бажання про щось дізнатися. Помовчавши трохи, вона сказала:
   – Хто знає? Можливо, ти й правий. Хай там як, вислухай мене, Марку Крассе. Я користуюся цілковитою довірою Спартака, Крікса й інших вождів гладіаторів. Я знаю, що замислив проти тебе проклятий фракієць.
   – Ти кажеш правду? – запитав Красс напівсерйозно, на-півіронічно. – Що ж він замислив? Послухаємо.
   – Завтра серед білого дня, так щоб до тебе якомога швидше досягли чутки, два корпуси під керівництвом Граніка й Арторікса – вісім легіонів і вершники, усього сорок тисяч вояків – під керівництвом Спартака вийдуть із Сіпонта й рушать до Барлетте ніби з наміром вирушити у край пі-центів. Крікс із корпусом солдатів залишиться в Сіпонті, розпустивши серед мешканців чутки, що він відділився від Спартака через непримиренні розбіжності між ними. Щойно тобі стане відомо, що Спартак пішов, ти, звичайно, нападеш на Крікса, але тільки-но між вами зав'яжеться бій, Спартак, що сховається зі своїм військом у лісах уздовж дороги від Сіпонта до Барлетти, швидко повернеться, нападе на тебе з тилу, і все твоє хоробре військо буде розбите вщент…
   – О! – вигукнув Красс. – От у них який план!..
   – Так.
   – Побачимо, чи потраплю я у пастку.
   – Без мого попередження, повір мені, Крассе, ти потрапив би обов'язково. Чи хочеш не лише уникнути їхньої пастки? Чи хочеш упіймати їх у ті самі тенета, які вони розставлять тобі? Хочеш розбити й остаточно знищити тридцять тисяч легіонерів Крікса, а потім напасти на Спартака, маючи майже вдвічі більше сил, аніж у нього?
   – Ану ж бо! Що мені треба зробити?
   – Піди звідси завтра до світанку й прямуй у Сіпонт. Ти прийдеш туди, коли Спартак буде на відстані п'ятнадцяти-двадцяти миль від міста. Він чекатиме від мене відомостей про твоє просування (це відповідальне доручення буде довірене мені) і повідомлень про те, що ти перебуваєш в дорозі й незабаром потрапиш у пастку, а натомість я скажу йому, що ти й не думав зніматися з табору. Потім я повернуся до Крікса і скажу, що Спартак наказав йому вирушати до гори Гарган і у випадку, якщо ти нападеш на нього, захищатися. Щойно Крікс відійде далі від Сіпонта й буде підходити до гори Гарган, ти нападеш на нього і встигнеш розбити його, перш ніж устигне підійти Спартак.
   Красс із подивом слухав промову підступної жінки, яка просто мистецьки викладала довершений план воєнних операцій, можливо, набагато кращий, аніж він міг би вигадати сам.
   Довго дивився Красс на куртизанку, щоки якої палахкотіли яскравим рум'янцем від сильного збудження, і раптом вигукнув:
   – Клянуся Юпітером Визволителем, ти страшна жінка!
   – Такою мене зробили чоловіки, – з запалом відповіла Евтибіда й, затнувшись, додала з гіркою усмішкою: – Облишмо це. Що ти скажеш про мої плани й розрахунки?
   – У найстрашніших глибинах Ереба не вигадали б нічого більше жахливого, кривавого й витонченого. Але повторюю: я не вірю тобі й не покладаюся на тебе…
   – Гаразд, вислухай мене. Виступи завтра з табору за дві чи три години до полудня, відправ уперед розвідників і прямуй до Сіпонта – чим ти ризикуєш? Якщо я, скажімо, зрадила тебе, у найгіршому разі ти опинишся перед усім військом Спартака. А хіба ти не хотів би вступити з ним у рішучий бій?
   Красс відповів після нетривалих роздумів:
   – Добре… Я вірю тобі… точніше, хочу вірити. Обіцяю, якщо все піде саме так, як ти спритно й розумно замислила, я щедро винагороджу тебе, і ще більшу нагороду ти отримаєш від сенату, коли я повідомлю про важливі послуги, надані тобою йому й народу римському.
   – Що мені ваші нагороди? Що мені народ римський? – сказала грекиня збудженим голосом, кинувши на Красса злісний і презирливий погляд. Очі її блищали від обурення й гніву. – Я прийшла запропонувати тобі перемогу, але не заради римлян і не заради тебе – це моя помста. Чи можеш ти уявити цю божественну, невимовну втіху, яку я відчую, коли зроблю ворога нещасним?! Його сльози, його кров! Яка це насолода! Аби тільки я змогла стати коліном на груди помираючого Спартака серед загиблих його співтоваришів, почути його передсмертний хрип на полі, всіяному трупами! Навіщо мені твої дарунки, для чого нагорода сенату?
   Куртизанка була бліда, її очі гарячково блищали, губи тремтіли, низьким, зловісним голосом промовляла вона ці слова, у яких лунали ненависть і спрага крові, риси її спотворилися, вигляд її був жахливий. Красс відчув до неї відразу його тілом пробігло тремтіння, наче від раптового страху.
   Однак Красс, серйозно задумавшись над результатом війни, вирішив не бути педантичним у виборі засобів, які могли привести його до перемоги. Евтибіда підхопилася на коня й тихенько виїхала з римського табору. Потім вона пустила коня клусом і попрямувала у табір гладіаторів.
   На світанку Красс наказав знятися з табору й, виславши вперед п'ять тисяч вершників, дав їм вказівку обережно просуватися на відстані трьох миль від колони легіонів і обстежити околиці, аби уникнути якої-небудь несподіваної небезпеки або засідки. Після сходу сонця він попрямував до Сіпонта. Рухались повільно, аби уникнути пастки чи ж просто не бажаючи стомлювати військо на випадок раптової зустрічі з ворогом.
   Тим часом Спартак вирушив з вісьмома легіонами й кавалерією до Барлетте. Крікс зі своїми шістьма легіонами залишився в Сіпонті й околицями поширилась чутка, що військо повсталих через суперечку між Спартаком і Кріксом розділилося на дві частини: одна частина вирішила напасти на римські легіони, що отаборилися біля Арп, а друга вирішила йти через Беневент на Рим.
   Чутка і справді була, тож про це розвідники негайно доповіли Крассу.
   «Поки що слова Евтибіди справджуються, – подумав про себе провідник римлян. – Це гарна ознака».
   Так воно й було насправді.
   Наступної ночі, коли війська Красса влаштували засідку в лісистих ущелинах Гарганських гір, що за чотири милі від Сіпонта, Евтибіда щодуху мчала до Барлетте з наказом Крікса передати Спартаку, що ворог вийшов з Арп і потрапив у засідку, нехай Спартак негайно повертає до Сіпонта.
   Грекиня постала перед Спартаком, що ховався з усіма своїми легіонами в заростях уздовж дороги від Сіпонта до Барлетти. Він із тривогою запитав її:
   – Ну як?
   – Красс ще не вирушив з Арп. Хоча він і відправив розвідників до Сіпонта, але наші вивідувані повідомили Кріксові, що римські легіони й не думають зніматися з табору.
   – Клянуся богами, – вигукнув фракієць, – цей Красс розумніший і хитріший, аніж я припускав!
   Він на хвильку замислився і звернувся до Евтибіди:
   – Повернися до Крікса та передай йому, щоб він не знімався з табору, хай там що. Якщо ж з'явиться Красс і нападе на нього, то, щойно почнеться бій, нехай Крікс відправить до мене трьох контуберналів, по одному з проміжками в чверть години, щоб попередити мене: принаймні один із трьох доїде. Дивно. Мені здається, що це небажання Красса скористатися доброю нагодою розбити мене й Крікса окремо – погана ознака для нас.
   І фракієць кілька разів провів рукою по чолу, ніби відганяючи сумні думки. Потім він запитав Евтибіду:
   – Скільки часу ти їхала з нашого табору сюди?
   – Менше двох годин.
   – Ти мчала щодуху?
   – Подивися, у якому стані мій кінь. Спартак знову замислився, потім додав:
   – І назад рушай щодуху.
   Евтибіда попрощалася зі Спартаком і, повернувши коня, помчала галопом у напрямку Сіпонта. По приїзді туди вона сказала Кріксу, що Спартак наказав йому рушати із Сіпонта до підніжжя гори Гарган і постаратися зайняти там міцну позицію.
   Евтибіда приїхала в табір легіонів Крікса за дві години до світанку. Іалл віддав наказ знятися з табору й у цілковитій тиші ще до сходу сонця вирушив до гори Гарган. За чотири години вони вже дійшли до підніжжя високої гори, звідки відкривався широкий краєвид на прозоре Адріатичне море, на хвилях якого повільно погойдувалися риболовецькі вітрильники. І щойно Крікс віддавав наказ розташуватися тут табором, як раптом почув вигук його легіонерів:
   – Римляни!
   Легіони Красса прийшли, аби напасти на тридцятитисячне військо Крікса, що перебувало на відстані семи годин шляху від військ Спартака. Крікс не розгубився. Зі спокоєм і твердістю мужнього полководця він вишикував свої шість легіонів у бойовому порядку. Чотири легіони стояли розімкнутим строєм перед ворогом, і, аби стати перед римлянами якомога довшою шеренгою, він розтягнув її праворуч до пагорба, на якому планував розбити табір і який охоронявся резервними п'ятим і шостим легіонами. Лівий фланг фронту він розтягнув до стрімких і неприступних скель, біля підніжжя яких хлюпали морські хвилі.
   Незабаром шість римських легіонів кинулися зімкненим рядом на гладіаторів. Дикі крики, шум ударів мечів по щитах порушили споконвічний спокій пустельного лісистого берега. Луна від печери до печери, від скелі до скелі повторювала незвичні для цієї місцевості сумні й похмурі звуки. Крікс об'їжджав свої ряди, Красс – свої, обидва надихали війська. Бій був жахливий. Ніхто не відступав ані на крок, билися не на життя, а на смерть.
   Через те, що римляни йшли в атаку суцільним строєм, ліве крило легіонів Крікса не піддалося нападу, бо понад три тисячі вояків четвертого легіону, вишикувавшись у бойовому порядку, стояли у бездіяльності й були пасивними глядачами бою, згораючи з нетерпіння взяти у ньому участь. Побачивши це, начальник легіону самніт Онацій поспішив уперед і став на чолі цих трьох тисяч солдат. Скомандувавши: «Поворот праворуч!» – він спрямував їх проти правого крила римлян, і гладіатори кинулися на ворога з такою силою, що у легіоні крайнього правого крила римського війська незабаром зчинився безлад. Але то була нетривала перемога. Начальник цього крила, квестор Скрофа, пришпорив свого коня й, прискакавши до того місця, де стояла в резерві римська кавалерія, наказав її командувачу Гнею Квінтію із сімома тисячами вершників атакувати лівий фланг гладіаторів, що залишився відкритим і незахищеним. Квінтій помчав виконувати наказ, тож незабаром третій і четвертий легіони гладіаторів піддалися натиску римської кавалерії з тилу, у результаті чого їхні ряди охопила паніка. Почалася страшна різанина.
   Тим часом Красс спрямував два легіони й шість тисяч пращників з наказом обійти правий фланг Крікса.
   З неймовірним запалом і швидкістю вони піднялися на вершину пагорба – місцерозташування резерву гладіаторів, і, спустившись униз півколом, стрімко кинулися на п'ятий і шостий легіони. Але ті, витягнувши свій правий фланг, утворили нову бойову лінію так, що обидва фронти гладіаторів тепер були двома боками трикутника, основою якого було море, а вершиною – пагорб.
   Тут також зав'язався запеклий бій.
   Красс помітив майстерний маневр начальників п'ятого й шостого легіонів, Мессембрія й Лівія Гранденія. Переконавшись у тому, що йому не вдасться оточити правий фланг гладіаторів, він кинув сюди не тільки залишок своєї кавалерії, а й два інших легіони, наказавши їм напасти на гладіаторів з тилу.
   Попри надзвичайну хоробрість, виявлену в цьому бою тридцятьма тисячами гладіаторів проти вісімдесяти тисяч римлян, менш ніж за три години шість легіонів Крікса були знищені. Вони навіть не намагалися врятуватися і з честю полягли на цьому величезному полі смерті.
   Крікс боровся до кінця із властивою йому відвагою, усе ще сподіваючись на прихід Спартака. Коли ж він побачив, що полягли більшість його товаришів, він зупинив коня і окинув поглядом, сповненим невимовної муки, страшне побоїще. По щоках його потекли гарячі сльози, він глянув у той бік, звідки повинен був прийти Спартак, і з тремтінням у голосі, в якому лунала вся його велика любов до друга, вигукнув:
   – О Спартаку! Ти не встигнеш на допомогу!.. Ти навіть не встигнеш помститися за нас!.. Що ж із тобою станеться, коли ти побачиш загибель тридцяти тисяч твоїх мужніх товаришів?
   Він підніс ліву руку до очей, рішуче обтер сльози й, звернувшись до своїх контуберналів, серед яких від початку бою не було Евтибіди, сказав своїм спокійним, гучним голосом:
   – Брати! Прийшла наша черга помирати!
   Схопивши свого меча, обагреного кров'ю римлян, він пришпорив коня й кинувся на маніпул піших ворогів, які оточили вісім чи десять важко поранених гладіаторів. Піднявши свого важкого меча, Крікс вигукнув громоподібним голосом:
   – Агов, хоробрі римляни, ви завжди сміливі, коли вас троє проти одного! Тримайтеся, іду на смерть!
   Крікс і четверо його контуберналів валили на землю, топтали конями й били мечами римлян, які, попри те, що їх було вісімдесят або дев'яносто, ледве захищалися від граду могутніх ударів. Ряди легіонерів-латинян розладналися і відступили, але до них приєднувалися нові товариші і вони дедалі тісніше замикали в кільце цих п'ятьох сміливців, коні яких вже впали, простромлені мечами, а вершники з нечуваною люттю билися тепер пішими. Незабаром римляни сотнею ударів прикінчили гладіаторів. Упав і Крікс, тіло якого всуціль було вкрите ранами. Падаючи, він обернувся й простромив своїм мечем римлянина, що ранив його в спину. Але клинок залишився в грудях легіонера: у Крікса вже не було сил витягнути його. Вражений у груди стрілою, він тихо вимовив:
   – Нехай усміхнеться тобі, Спартаку… перемога й… Вуста його зімкнулися, і в цю мить інший легіонер, метнувши дротик у його поранені, закривавлені груди, крикнув:
   – А поки що задовольняйся поразкою. Смерть тобі!
   – Клянуся ларами й пенатами, – вигукнув один з ветеранів, – скільки я боровся під керівництвом Сулли, а ніколи не бачив такої живучої людини!..
   – Такого сильного й безстрашного воїна я не бачив навіть при Марії, коли ми боролися проти тевтонів і кимврів, – додав інший ветеран.
   – Та хіба ви не бачите, клянуся Марсом! – сказав третій легіонер, указуючи на трупи римлян, які купами лежали навколо Крікса. – Подивіться, скільки він знищив наших, хай поглине його душу Ереб!
   Так закінчився бій біля гори Гарган, що тривав три години: римлян загинуло десять тисяч, а гладіаторів – тридцять тисяч.
   Тільки вісімсот із них, здебільшого поранених, було взято у полон. Красс наказав розіпнути їх на хрестах уздовж дороги, якою римляни збиралися пройти вночі. Незабаром після полудня Красс розпорядився сурмити збір, щоб легіони й когорти були готові вирушити ще до півночі.
   Весь день і всю ніч Спартак у невимовній тривозі чекав контуберналів Крікса зі звістками про пересування римлян – ніхто не з'явився. На світанку він надіслав двох своїх контуберналів, кожного із сотнею вершників у бік Сіпонта, наказавши їм негайно привезти відомості про ворога й про Крікса, більше того, його солдати узяли продовольства лише на три дні й по закінченні цього строку залишилися б без їжі.
   Коли перший контубернал Спартака прибув у табір під Сіпонтом, він, на превеликий подив, побачив, що гладіаторів там уже немає. Не знаючи, що робити, він вирішив дочекатися прибуття другого контубернала й порадитися з ним, як їм варто вчинити. Однак обидва вони не розсіяли сумнівів й нерішучості, як раптом побачили, що в напрямку табору на змилених конях мчать вершники. Це були контубернали, послані Кріксом до Спартака при першій же появі римлян. Ґрунтуючись на повідомленні Евтибіди, Крікс припускав, що Спартак вже давно прямує до Сіпонта, тож хотів, щоб фракієць прискорив перехід.
   Легко зрозуміти, у якому стані були контубернали, коли вони зрозуміли зрадницький задум Евтибіди й те жахливе становище, в якому опинився Крікс. За цих обставин їм залишалося одне: щодуху мчати й попередити Спартака. Так вони й вчинили. Та коли вони прибули у те місце, де гладіатори Спартака стояли в засідці, битва біля гори Гарган уже добігала кінця.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 [32] 33 34 35 36 37 38 39

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация