А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Спартак" (страница 2)

   Повільною виваженою ходою Сулла увійшов у цирк. Замість традиційної тоги на ньому поверх туніки з білосніжної шерсті, затканої золотими арабесками й візерунками, була накинута ошатна хламида вогненно-червоного кольору, облямована золотом. На правому плечі вона скріплювалася золотою застібкою, в яку були вправлені коштовні камені, що аж сяяли на сонці. Сулла нехтував усім родом людським, особливо своїми співгромадянами, а тому був першим з-поміж тих, хто став носити грецьку хламиду. В нього був ціпок із золотим набалдашником, на якому красувалось філігранне гравіювання епізоду з битви під Орхоменом у Беотії, де Сулла розгромив Архелая, намісника Мітрідата. Різьбяр зобразив, як Архелай здається Суллі. На підмізинному пальці правої руки диктатора була каблучка з великою камеєю з криваво-червоної яшми, обрамленої золотом. На камені був зображений акт видачі Бокхом царя Югурти. Сулла носив цей перстень від дня тріумфу Гая Марія і постійно вихвалявся ним, що цілком відповідало його характеру. Ця каблучка стала першою іскрою, що розпалила полум'я розбрату між Суллою і Марієм.
   Під грім оплесків сардонічна усмішка скривила губи Сулли, і він напівголосно мовив:
   – Плескайте, плескайте, туполобі барани!
   У цей час консули подали сигнал розпочинати видовище. Сто гладіаторів вийшли з камер і колоною рушили по арені.
   У першому ряді виступали ретіарій[14] і мирмилон[15], які повинні були боротися першими. Вони йшли і спокійно розмовляли, попри те що незабаром одному з них було призначено вбити іншого. За ними йшло дев'ять лаквеаторів. У руках вони тримали тризубці й сітки, які повинні були накидати на дев'ятьох секуторів, озброєних щитами й мечами. Якщо секутори не потрапляли у сітки, вони переслідували нападників.
   Слідом ішли тридцять пар гладіаторів. Вони мали боротися по тридцять бійців із кожного боку, ніби відтворюючи справжній бій.
   Тридцять із них були фракійцями, решта тридцять – самнітами[16]. Усі гарні й молоді, рослі, сильні й мужні люди.
   Ось горді фракійці, озброєні короткими кривими мечами, у руках – невеличкі квадратні щити з опуклою поверхнею, на головах – шоломи без забрала. Це їхнє національне озброєння. Всі вони були у коротких яскраво-червоних туніках, на їхніх шоломах розвівалися по два чорних пера. Тридцять самнітів мали озброєння воїнів народу Самнія: короткий прямий меч, невеличкий закритий шолом із крильми, маленький квадратний щит і залізні наручники, що закривали праву руку, не захищену щитом, і, нарешті, наколінник, що захищав ліву ногу. Самніти були у блакитних туніках, на шоломах у них розвівалося біле пір'я.
   Ходу завершувало десять пар андабатів у білих туніках. Вони були озброєні лише короткими клинками, більше подібними до ножів, аніж до мечів. На головах мали шоломи з опущеними забралами, у яких були прорізані неправильно розташовані й надзвичайно маленькі отвори для очей. Ці нещасливці, борючись один з одним, немов грали у піжмурки. Вони довго розважали публіку, викликаючи вибухи реготу аж поки лорарії[17], підганяючи суперників розпеченими залізними прутами, не зіштовхували їх упритул, аби вони вбивали один одного.
   Сто гладіаторів обходили арену під оплески й окрики глядачів. Підійшовши до того місця, де сидів Сулла, вони підняли голови й, відповідно до напучувань, вигукнули в один голос:
   – Привіт тобі, диктаторе!
   – Ну що ж, гарно! – кинув Сулла, звертаючись до оточуючих. Він оглядав гладіаторів, що дефілювали повз нього, досвідченим оком переможця. – Хоробрі й сильні юнаки! Має бути гарне видовище. Горе Акціану, якщо буде інакше! За ці п'ятдесят пар гладіаторів він узяв з мене двісті двадцять тисяч сестерціїв[18], шахрай!
   Тим часом процесія гладіаторів обійшла арену цирку й, привітавши консулів, повернулася у камери. На арені, що виблискувала, мов срібло, залишилися віч-на-віч лише два чоловіки: мирмилон і ретіарій.
   Усі стихли. Глядачі поглинали поглядами двох гладіаторів, готових до сутички. Мирмилон, галл за походженням, високий блондин, спритний і сильний красень, в одній руці тримав невеличкий щит, а в іншій широкий короткий меч, на голові в нього був шолом, увінчаний срібною рибою. Ретіарій, озброєний лише тризубом і сіткою, вбраний у просту блакитну туніку, стояв за двадцять кроків од мирмилона й, здавалося, обмірковував, як краще упіймати його у сіті. Мирмилон, подавшись корпусом уперед і опираючись на витягнуту ліву ногу, тримав меч майже притиснутим до правого стегна, в очікуванні нападу.
   Раптом, зробивши величезний стрибок, ретіарій опинився за кілька кроків од мирмилона й блискавично кинув на супротивника сітку. Але той відскочив і, пригнувшись до землі, ухилився від сітки. Потім кинувся на ретіарія.
   Той утямив, що схибив і кинувся навтьоки. Мирмилон рухався швидко, але ретіарій був спритніший і, описавши повне коло, встиг добігти до того місця, де лежала сітка, та підібрати її. Ледь він випростався, як мирмилон наздогнав його, і в ту мить, коли він готовий був завдати ретіарієві страшного удару, той повернувся й накинув на супротивника сітку. Мирмилон на-вкарачки відповз убік, швидким стрибком схопився на ноги, і ретіарій, що вже спрямував на нього тризуба, тільки дряпнув галла вістрями по щиту. Тоді ретіарій знову кинувся бігти.
   Юрба невдоволено загула: її образило, що гладіатор насмілився виступати в цирку, не вміючи досконало володіти сіткою.
   Цього разу мирмилон, замість того, аби бігти за ретіарієм, повернув у той бік, звідки міг очікувати наближення супротивника, і зупинився за кілька кроків од сітки. Ретіарій, розгадавши його маневр, помчав назад, тримаючись «хребта» арени. Добігши до Тріумфальних воріт, він перескочив хребет і опинився в іншій частині цирку, біля своєї сітки. Мирмилон же чекав на нього тут – він накинувся на супротивника, а тисячі голосів люто кричали:
   – Бий його, бий! Убий ретіарія! Убий роззяву! Убий боягуза! Убий, убий! Відправ його ловити жаб на берегах Ахеронта!
   Підбадьорений вигуками юрби, мирмилон продовжував наступати на ретіарія, а той, не на жарт переляканий, намагався тримати супротивника на відстані, розмахував тризубцем, кружляв навколо мирмилона, напружуючи всі сили й намагаючись схопити свою сітку.
   Зненацька мирмилон, здійнявши ліву руку, відбив щитом тризубець і прослизнув під ним. Його меч готовий був уразити груди ретіарія, як раптом останній ударив тризубцем по щиту супротивника й кинувся до сітки, проте недостатньо спритно й швидко: меч мирмилона вдарив його у ліве плече, сильним струменем бризнула кров. Але ретіарій все ж утік зі своєю сіткою. Ступивши кроків зо тридцять, він повернувся до супротивника й голосно закричав:
   – Рана легка! Дрібниці!..
   За хвилину він почав наспівувати:

Прийди, прийди, красеню галле.
Я не тебе, а рибу шукаю…
Прийди, прийди, красеню галле!

   Натовп вибухнув сміхом. Хитра вигадка ретіарія вдалася: він завоював симпатії публіки. Пролунали оплески на честь обеззброєного, пораненого чоловіка, що стікав кров'ю, і якому життєвий інстинкт підказав, що треба знайти в собі мужність жартувати й сміятися.
   Розлючений глузуваннями супротивника, сповнений заздрістю, бо юрба тепер виявляла симпатію до ретіарія, мирмилон з люттю накинувся на нього. Але ретіарій, відступаючи стрибками й спритно уникаючи ударів, гукав:
   – Прийди, галле! Сьогодні ввечері я почастую доброго Харона смаженою рибою!
   Новий жарт ще більше потішив юрбу й спричинив новий напад люті у мирмилона. Цього разу ретіарій дуже вдало накинув свою сітку – його ворог заплутався в ній. Юрба несамовито плескала.
   Мирмилон, намагаючись звільнитися, дедалі більше заплутувався в сітці. Глядачі голосно реготали. Ретіарій помчав до того місця, де лежав тризубець, підняв його й, на бігу гукнув:
   – Харон отримає рибу! Харон отримає рибу!
   Проте коли він наблизився до свого суперника, той розпачливим зусиллям могутніх рук розірвав сітку, і вона впала, звільнивши йому руки. Тепер він міг зустріти напад ворога, але у нього не було змоги рухатися.
   Юрба знову вибухнула оплесками. Вона напружено стежила за кожним рухом, за кожним прийомом супротивників. Результат двобою залежав од випадковості. Тільки-но мирмилон розірвав сітку, ретіарій підбіг до нього й завдав сильного удару тризубцем. Мирмилон відбив удар з такою силою, що щит розлетівся на друзки. Тризубець все ж поранив гладіатора, бризнула кров – на його оголеній руці були тепер три рани. Але мирмилон схопив лівою рукою тризубця і, кинувшись на супротивника, до половини устромив йому лезо меча у праве стегно. Поранений ретіарій, залишивши тризубець у руках нападника, побіг, забарвлюючи кров'ю арену. Ступивши кроків сорок, він упав на коліно, потім звалився долілиць. Мирмилон під силою удару й вагою свого тіла теж упав, потім звівся, вивільнив ноги з сітей і кинувся на суперника.
   Юрба скажено плескала у ці останні хвилини боротьби, плескала й тоді, коли ретіарій, спираючись на лікоть лівої руки, піднявся й повернув до глядачів своє бліде обличчя. Він приготувався безстрашно й гідно зустріти смерть і звернувся до глядачів з проханням подарувати йому життя не тому, що сподівався на порятунок, а тільки дотримуючись звичаю.
   Мирмилон поставив ногу на тіло супротивника й приклав меч до його грудей; піднявши голову, він обводив очима амфітеатр, щоб дізнатися волю глядачів.
   Понад дев'яносто тисяч чоловіків, жінок і дітей опустили великий палець правої руки донизу: це був знак смерті. І менше п'ятнадцяти тисяч добросердих людей підняли догори великий палець, – на знак того, що переможеному гладіаторові дарується життя.
   Серед дев'яноста тисяч, що прирекли ретіарія на смерть, були й непорочні, милосердні весталки, що бажали зробити собі безневинну приємність: видовище смерті нещасного гладіатора.
   Мирмилон уже приготувався прикінчити ретіарія, як раптом той, схопивши меч супротивника, із силою встромив його собі у серце по самісіньке руків'я. Мирмилон швидко витяг меча, вкритого паруючою кров'ю. Тіло ретіарія вигнулося в передсмертній агонії, він крикнув страшним голосом, у якому вже не було нічого людського:
   – Прокляті! – і випустив дух.

   Розділ 2
   Спартак на арені

   Глядачі несамовито аплодували. Усі заходилися обговорювати бій. Цирк гудів сотнею тисяч голосів.
   Мирмилон повернувся до камери, звідки вийшли Плутон, Меркурій і служителі цирку. Вони гаками витягли з арени труп ретіарія через Ворота смерті, попередньо доторкнувшись розпеченим залізом до тіла померлого, щоб переконатися у його смерті. З невеличких мішків, наповнених блискучим порошком із товченого мармуру, доставленого із сусідніх Тиволійських кар'єрів, засипали те місце, де залишалася велика калюжа крові, і арена знову заблищала, мов срібло, під променями сонця.
   Юрба плескала й вигукувала:
   – Хай живе Сулла!
   Сулла повернувся до свого сусіда, Гнея Корнелія Долабелле, котрий два роки тому був консулом, і сказав:
   – От підла чернь – присягаюсь Аполлоном Дельфійським, моїм заступником! Ти думаєш, вона мені плеще?… Ні, моїм кухарям, які вчора приготували для них смачне й щедре частування.
   – Чому ти не зайняв місце на оппідумі? – запитав Гней Долабелла.
   – Чи не думаєш ти, що від цього зросте моя слава? – відповів Сулла й одразу додав: – Але ж товар, проданий мені ланістою[19] Акціаном, непоганий, га?
   – О, який ти щедрий, який ти великий! – вигукнув сенатор Тит Аквіцій, що сидів поруч із Суллою.
   – Хай уразить Юпітер-Громовержець всіх підлих підлесників! – загорлав колишній диктатор і, з люттю схопившись рукою за плече, заходився затято чесати його, аби заглушити болісну сверблячку, подібну до укусів огидних паразитів.
   За хвилину він додав:
   – Я відмовився від влади, відійшов від справ, а ви усе ще вбачаєте в мені свого пана! Мерзенні, ви можете жити тільки рабами!
   – Не всі, о Сулло, народжені для рабства, – сміливо заперечив патрицій з почту Сулли, що сидів неподалік.
   Хоробрим чоловіком був цей Луцій Сергій Катиліна. На той час йому йшов двадцять сьомий рік. Природа наділила його високим зростом, широкими плечима, міцними м'язами рук і ніг. У нього була велика голова із копицею чорного кучерявого волосся, широке в скронях, смагляве й мужнє обличчя з енергійними рисами. Від чола до перенісся спускалася товста набрякла вена, темно-сірі очі випромінювали жорстокість, а нервове посмикування, що пробігало цим владним, рішучим обличчям, розкривало уважному спостерігачеві найменші рухи душі Катиліни.
   На той час, про який йдеться у книзі, Луцій Сергій Катиліна зажив слави страшної людини, усі боялися його запальної, неприборканої вдачі. Він убив патриція Гратидіана, коли той спокійно гуляв берегом Тибру, – убив тільки тому що той відмовився дати Катиліні під заставу майна велику суму грошей, потрібну для сплати величезних боргів: через ці борги Катиліна не міг одержати жодної з державних посад, на які претендував. Це був час проскрипціи[20], коли ненаситна жорстокість Сулли втопила Рим у крові. Ім'я Гратидіана не значилося в проскрипційних списках, – ба навіть він був прихильником Сулли, але він був дуже заможним, а майно людей, занесених до проскрипційних списків, підлягало конфіскації. І коли Катиліна притяг на засідання сенату труп Гратидіана й, кинувши його до ніг диктатора, заявив, що він убив ворога Сулли й ворога батьківщини, диктатор проігнорував злочин, пам'ятаючи про незліченні скарби вбитого.
   Незабаром після цієї події Катиліна посварився зі своїм братом, обидва оголили мечі, але фізично більш розвинений Сергій Катиліна був ще й першим фехтувальником у Римі. Він убив брата, успадковував його майно, а відтак урятувався від боргів – наслідку його марнотратства й розпусти. Сулла й цього разу удав, що нічого не сталося, квестори також не зачіпали братовбивцю.
   У відповідь на сміливі слова Катиліни Луцій Корнелій Сулла спокійно повернув голову в його бік і мовив:
   – А ти як гадаєш, Катиліно? Скільки у Римі таких сміливців, як ти?
   – Не можу я, о славетний Сулло, – відповів Катиліна, – дивитися на людей і зважувати події з висоти твоєї величі. Знаю тільки, що я від народження люблю волю й не терплю жодних уз. І скажу просто – ненавиджу тиранію, хай би вона ховалася під маскою великодушності, хай би нею лицемірно користувалися нібито для блага батьківщини. Але ж батьківщина наша, навіть розтерзана заколотами й міжусобицями, жила б краще під владою багатьох, аніж під деспотичною владою одного! І, не вдаючись до розбору твоїх дій, скажу відверто, що я, як і колись, засуджую твою диктатуру. Я вірю, я хочу вірити, що в Римі є чимало громадян, готових на все, аби лишень знову не підпасти під тиранію однієї людини, якщо вона не буде називатися Луцієм Корнелієм Суллою і чоло його не буде увінчане, як твоє, лаврами перемоги у сотнях боїв і якщо його диктатура хоча б почасти не буде виправдана, як була виправдана твоя злочинними діяннями Марія, Карбона й Цінни.
   – То чому ж, – спокійно запитав Сулла з ледь помітною глузливою посмішкою, – чому ж ви не закликаєте мене на суд перед вільним народом? Я відмовився від диктатури. Чому ж мені не закинули жодних звинувачень? Чому ж ви не зажадали звіту в моїх діях?
   – Щоб не бачити знову вбивств і жадоби, які протягом десяти років затьмарювали Рим… Але облишмо цю тему я не маю наміру обвинувачувати тебе: ти, можливо, припустився багатьох помилок, проте й здійснив багато славетних подвигів. Спогади про них не перестають хвилювати мою душу, бо, як і ти, Сулло, я прагну слави й могутності. І все ж скажи, чи не здається тобі, що у жилах римського народу і досі тече кров наших великих і вільних предків? Згадай, як кілька місяців тому, в курії, перед усім сенатом, ти добровільно склав із себе владу й, відпустивши лікторів і воїнів, попрямував з друзями додому. І як раптом якийсь невідомий юнак зачав безчестити й паплюжити тебе за те, що ти відняв у Рима волю, винищив і пограбував його громадян і став їхнім тираном! О Сулло, погодься, що потрібно мати непохитну мужність, аби вимовити все те, що сказав він, адже тобі достатньо було лише подати знак, і сміливець негайно заплатив би за свою необережність життям! Ти вчинив великодушно – я кажу це без лестощів. Катиліна не вміє й не бажає лестити нікому, навіть всемогутньому Юпітерові! Ти вчинив великодушно, не покаравши його. Але ти згоден зі мною: якщо в нас існують юнаки, здатні на такий вчинок, – я так шкодую, що не дізнався, хто він, – є надія, що батьківщина й республіка ще можуть бути врятовані!
   – Так, це був хоробрий учинок, а я завжди захоплювався мужністю й любив хоробрих. Я не захотів мститися сміливцеві за образу й стерпів усі його кпини. Чи знаєш ти, Катиліно, які наслідки матимуть вчинок і слова цього юнака?
   – Які? – запитав Сергій Катиліна, спрямувавши допитливий погляд в затуманені очі диктатора.
   – Відтепер, – відповів Сулла, – ніхто з тих, кому вдасться захопити владу у республіці, не побажає від неї відмовитися.
   Катиліна задумливо опустив голову, потім, опанувавши себе, підняв її і мовив:
   – Чи знайдеться ще хто-небудь, хто зуміє й захоче захопити вищу владу?
   – Ну… – вимовив, іронічно посміхаючись, Сулла. – Бачиш юрби рабів? – І він вказав на ряди амфітеатру, переповнені людом. – Рабів нам не бракує… Знайдуться й добродії.
   Уся ця розмова відбувалася під акомпанемент бурхливих оплесків юрби, захопленої кровопролитним боєм між лаквеаторами й секуторами. Незабаром поєдинок завершився смертю семи лаквеаторів і п'яти секуторів. Гладіатори, що вижили, повернулись до камер, а глядачі скажено аплодували, сміялися й весело жартували.
   У той час, коли лорарії витягали із цирку дванадцять трупів і знищували сліди крові на арені, Валерія, що уважно спостерігала за Суллою, раптом піднялася й, підійшовши до диктатора, висмикнула вовняну нитку з його хламиди. Здивований, він обернувся й, блиснувши своїми звіриними очима, взявся розглядати ту, котра доторкнулася до нього.
   – Не гнівайся, диктаторе! Я висмикнула цю нитку, щоб мати частку твого щастя, – вимовила Валерія із чарівною усмішкою.
   Шанобливо вітаючи його, вона піднесла руку до губ і повернулася на своє місце. Сулла, улещений її люб'язними словами, поштиво вклонився й, повернувши голову, провів красуню довгим поглядом, якому намагався додати лагідності.
   – Хто це? – запитав Сулла, знову повернувшись убік арени.
   – Це Валерія, – відповів Гней Корнелій Долабелла, – донька Мессали.
   – А-а!.. – згадав Сулла. – Сестра Квінта Гортензія?
   – Саме так.
   І Сулла знову повернувся до Валерії, що дивилася на нього закоханими очима. Гортензій устав зі свого місця й пересів ближче до Марка Красса, дуже заможного патриція, відомого своєю скнарістю й честолюбством – двома суперечливими пристрастями, що прекрасно поєднувалися у цій самобутній натурі.
   Марк Красс сидів неподалік грекині незвичайної краси. Затримаємось на мить, адже згодом вона відіграє велику роль у нашому оповіданні, тож подивімося на неї.
   Звали цю дівчину Евтибідою. За кроєм одягу в ній можна було вгадати грекиню. Одразу впадала в очі краса її високої, стрункої фігури. Талія була такою тонкою, що, здавалося, її можна було охопити двома долонями. Чарівне обличчя вражало алебастровою білизною, відтіненою ніжним рум'янцем. Витончене чоло обрамляли руді пишні кучері.
   Великі мигдалеподібні очі кольору морської хвилі горіли хтивим вогнем і непоборно вабили до себе. Ледь задертий, гарно окреслений носик ніби додавав зухвалої сміливості рисам її обличчя. Поміж трохи відкритих, чуттєвих і зволожених червоних губ виблискували білосніжні зуби – справжні перлини, що змагалися у принадності з чарівною ямочкою на маленькому округлому підборідді. Біла шия, здавалося, була виліплена з мармуру, плечі були гідні Юнони, груди пружні й високі, і їхня пишність контрастувала з тонкою талією, що надавало грекині ще більшої привабливості. Кисті оголених витончених рук і ступні ніг були малесенькі, як у дитини.
   Під короткою тунікою з найтоншої білої тканини, густо затканої срібними зірочками й викладеної витонченими складками, вгадувалися, а іноді просвічувалися скульптурні форми дівчини. Зверху на туніку був накинутий палій з блакитної вовни, теж весь у зірочках. Над чолом волосся скріплювала невеличка діадема. У маленькі вуха були просунуті дві великі перлини з блискучими підвісками із сапфірів у формі зірочок. Шию обвивало намисто з перлин, з якого на напівголі груди спускалася велика сапфірова зірка. Руки прикрашали чотири срібних браслети з вигравіруваними на них квітами й листям. Талію охоплював обруч теж із коштовного металу. На маленьких рожевих ніжках були короткі котурни, що складалися з підошви й двох смужок блакитної шкіри, перехрещені на кісточках. Вище кісточок ноги були схоплені двома срібними браслетами майстерного карбування.
Чтение онлайн



1 [2] 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация