А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Спартак" (страница 29)

   – Стривай! Це правда! Правда!.. – крикнув Еномай вражений цим останнім доказом і остаточно переможений. – Спартак – проклятий зрадник! То нехай мерзенний пес Манігармор вічно мордує його в прірвах Ніфльгейма.
   Очі Евтибіди спалахнули вогнем дикої зловтіхи, вона підійшла до Еномая й, задихаючись, зашепотіла квапливо:
   – Чого ж ти зволікаєш? Невже ти хочеш, щоб тебе й вірних тобі германців завели в якусь гірську ущелину, де вони будуть позбавлені можливості боротися й ганебно складуть зброю? Вас усіх розіпнуть або віддадуть на розтерзання диким звірам на арені цирку!
   – О ні, клянуся всіма блискавками Тора! – громоподібним голосом вигукнув, не тямлячись од гніву, германець. Він підняв лати, що лежали в кутку намету і одягнув їх.
   – Ні… я не допущу, щоб він зрадив мене… і мої легіони… Негайно, зараз же… я залишу табір зрадника, – вигукував він, одягаючи шолом.
   – А завтра за тобою підуть всі інші: галли, іллірійці й самніти. З ним залишаться тільки фракійці й греки… Тебе проголосять верховним вождем. Тобі, тобі одному дістанеться честь і слава за взяття Рима… Йди… І нехай твої германці піднімуться тихо… Зроби так, щоб безшумно піднялися всі легіони галлів… І йди… Підемо цієї ж ночі… Послухайся моїх порад. Адже я так люблю тебе й хочу, щоб ти покрив себе славою й був найславетнішим серед усіх людей. – І Евтибіда також одягала на себе обладунок і шолом. Побачивши, що Еномай виходить з намету, вона крикнула йому вслід:
   – Іди, я накажу сідлати коней!
   За кілька хвилин букцини германських легіонів протрубили сигнал, і менш ніж за годину десять тисяч солдатів Еномая згорнули намети, вишикувались у бойовому порядку і приготувалися виступити з табору.
   Частина табору, зайнята легіонами германців, була розташована біля бічних воріт праворуч. Еномай сказав пароль начальникові охорони, що стояв біля цих воріт, і наказав своїм легіонам тихо виходити з табору. Букцини германців розбудили й галлів, їхніх сусідів. Деякі вирішили, що всьому війську наказано знятися з табору, інші – що до табору підійшов ворог. Усі підхопилися, наспіх одягли збрую, вийшли зі своїх наметів, і без наказу сурмачі затрубили підйом. Незабаром весь табір був на ногах, і всі легіони взялися до зброї серед метушні й безладдя, які завжди виникають навіть у гарно дисциплінованому війську з несподіваною появою ворога.
   Одним з перших підхопився Спартак і, визирнувши з намету, запитав у сторожі, що стояла на Преторії, чи щось трапилося.
   – Ніби ворог наближається, – отримав відповідь.
   – Як? Звідки? Який ворог?… – запитував Спартак, здивований такою відповіддю.
   Він кинувся в намет, швидко вдягнув обладунок і поспішив до центру табору.
   Там він довідався, що Еномай зі своїми легіонами виходить з табору через праві бічні ворота і що інші легіони, озброївшись, готуються вчинити так само, цілком впевнені, що це наказ Спартака.
   – Та як же це? – вигукнув Спартак, ударивши себе по чолу долонею. – Та ні ж, не може бути!
   І при світлі смолоскипів він швидко попрямував до зазначених воріт. Коли ж прийшов туди, другий германський легіон уже виходив з табору. Прокладаючи шлях своїми потужними руками, Спартак встиг обігнати останні ряди й опинився за ворітьми. Тоді він кинувся вперед і, пробігши відстань у чотириста-п'ятсот кроків, досяг того місця, де Еномай верхи на коні, оточений своїми контуберналами, чекав, поки закінчиться проходження його другого легіону.
   Якась людина, теж у всеозброєнні, обігнала Спартака. Фракієць одразу впізнав Крікса. Коли вони обидва добігли до Еномая, Спартак почув, як Крікс своїм зичним голосом, засапавшись від бігу, кричав:
   – Еномаю, що ти робиш? Що трапилося? Чому ти підняв на ноги весь табір? Куди ти йдеш?
   – Подалі від табору зрадника, – пролунала відповідь, голос в Еномая був потужний, вигляд незворушний. – Раджу й тобі зробити те саме, якщо ти не хочеш стати жертвою підлого обману й зрадництва з усіма твоїми легіонами. Іди зі мною. Підемо на Рим спільно!
   Крікс збирався відповісти на ці його слова, але в цей час приспів Спартак і, важко переводячи подих, запитав:
   – Про яких зрадників ти говориш, Еномаю? На кого натякаєш?
   – Про тебе мова, тебе маю на увазі. Я воюю проти Рима й піду на Рим, не хочу я йти до Альп, щоб потрапити у пазурі ворогові!
   – Клянуся всеблагим і всесильним Юпітером, – з запалом вигукнув Спартак, – ти, певно, жартуєш, але жарт твій кепський і скидається на божевілля.
   – Я не жартую, клянуся Фреєю… не жартую… Я кажу серйозно й при повному розумі.
   – Ти вважаєш мене зрадником? – крикнув Спартак, задихаючись од гніву.
   – Не тільки вважаю, а й певен у цьому й повідомляю це всім.
   – Ти брешеш, п'яний дикуне! – закричав Спартак громоподібним голосом і, витягшись із піхов величезного меча, кинувся на Еномая. Той також вихопив меча й погнав коня на Спартака. Але контубернали Еномая вчепилися за нього, а Крікс, що стояв поруч із ним, схопив його коня за вуздечку й, осадивши назад, закричав:
   – Еномаю, якщо ти не збожеволів, про що свідчать твої вчинки, то я стверджую, що зрадник не він, а ти! Ти підкуплений римським золотом і дієш за вказівкою Рима…
   – Що ти верзеш, Кріксе?… – вигукнув, весь тремтячи, германець.
   – Клянуся всемогутніми променями Білена, – вимовив галл обурено, – тільки якийсь римський консул, якби він був на твоєму місці, міг діяти так, як дієш ти!
   Тим часом Спартака оточили Гранік, Арторікс, Борторікс, Фессалоній і двадцять інших вищих начальників, але в пориві гніву він відіпхнув усіх і дістався до Еномая.
   Підійшовши до нього, він спокійно вклав меча у піхви, подивився на германця і вимовив:
   – Не інакше як одна з ериній говорить твоїми вустами. Так, так, не сумніваюся… Еномаю, товаришу мій, разом зі мною ти пройшов усі небезпечні шляхи від Рима до Капуї, товариш всіх пережитих тривог і радостей від самого початку повстання не міг так говорити, як ти говорив сьогодні. Я не знаю… не розумію… Може, і ти, і я – жертви якоїсь страшної змови, нитки якої тягнуться з Рима, тільки не можу зрозуміти, у який спосіб він проникнув у наш табір… Але це неважливо. Якби хто-небудь інший, а не ти, якого я завжди любив, як брата, насмілився сказати те, що ти сказав зараз, його вже не було б серед живих… А тепер іди… залиш справу твоїх братів і твої прапори… тут, перед обличчям твоїх братів, я клянуся могилою мого батька, пам'яттю моєї матері, життям сестри, всіма богами небес і пекла, що я не заплямував себе підлостями, які ти мені приписував, багато чого я навіть збагнути не можу. І якщо я хоча б на мить порушив яке-небудь із своїх зобов'язань як брат і ватажок, нехай спопелять мене блискавки Юпітера, нехай ім'я моє буде прокляте з покоління в покоління і перейде до найвіддаленіших нащадків із ганебним тавром зрадництва, і нехай тяжіє на ньому повік прокляття, ще страшніше, ніж на іменах братовбивці Тієсти, дітовбивці Медеї й мерзенного Долона!
   Спартак був блідий, але спокійний, упевнений у своїй правоті, і клятва його, вимовлена твердо й урочисто, справила глибоке враження на всіх. Певно, навіть дика впертість Еномая похитнулася від неї, але раптом біля правих бічних воріт затрубили букцини третього (першого галльського) легіону, приголомшивши всіх, хто стояв за валом.
   – Що це таке? – запитав Борторікс.
   – Що все це означає? – здивувався Арторікс.
   – Клянуся богами пекла! – вигукнув Спартак, і бліде обличчя його почервоніло. – І галли йдуть?
   Усі побігли до виходу з табору.
   Евтибіда в шоломі з опущеним забралом, верхи на своїй невеличкій, витонченій конячці трималася біля Еномая. Її майже й не було видно за його важкою фігурою. Вона взяла його коня за повід і швидко спрямувала на дорогу, якою вже встигли пройти два легіони. А за германцем і грекинею пішли й інші контубернали Еномая.
   У той час як Крікс і Спартак швидко йшли назад, до бічних воріт, з них виїхав кінний загін із тридцятьох германців-лучників, що затрималися в таборі. Вони скакали дорогою, щоб наздогнати своїх співвітчизників, і, побачивши Спартака й Крікса, які йшли їм назустріч, загули обурено:
   – От Спартак!
   – От він, зрадник!
   – Убити його!
   Кожен підняв свій лук, і загін прицілився в обох вождів. Декуріон крикнув:
   – От тобі, Спартаку, і тобі, Кріксе! Отримуйте, зрадники!
   І тридцять стріл, продзижчавши, вилетіли з луків, націлені в Спартака й Крікса.
   Вони ледь встигли захистити голови щитами, у які впилася не одна стріла. А Крікс, піднявши щит і прикривши своїм тілом Спартака, крикнув:
   – В ім'я любові до нашої справи, стрибай через рів! Спартак миттєво перескочив через рів, що тягся уздовж дороги, і опинився на сусідньому лузі. Крікс розсудливо пішов за ним, і обидва таким чином урятувалися від дезертирів, а ті, більше не звертаючи на них уваги, поскакали далі, доганяючи легіони германців.
   – Прокляті дезертири! – вигукнув Крікс.
   – Нехай знищить вас консул Геллій, – додав Спартак зопалу.
   Обидва вони продовжували свій шлях по краю рову й незабаром дійшли до воріт табору, де Арторікс і Борторікс із превеликими зусиллями то проханнями, то лайкою намагалися затримати вояків третього легіону, які також хотіли піти з табору за двома германськими.
   Їх утримав Крікс. Потужним голосом він взявся обсипати їх лайкою, погрожував їм, називав негідним набродом, збіговиськом розбійників, юрбою зрадників і незабаром змусив замовкнути. Насамкінець своєї промови він заприсягнувся Гезом, що розшукає зрадників, заколотників бунту.
   Галли негайно заспокоїлися й тихо, слухняно, немов ягнята, повернулися у свій табір. Але, закінчуючи свою промову, Крікс раптом сполотнів, голос його, спочатку потужний і звучний, став хрипким, ослабшав, і ледь перші ряди легіону повернулися назад, він раптом захитався й упав на руки Спартака, що стояв поруч із ним і встиг його підтримати.
   – О, клянуся богами, – з гіркотою вигукнув фракієць, – тебе поранено, коли ти прикривав мене від їхніх стріл!
   Крікс справді був поранений стрілою в стегно, а інша, пробивши петлі кольчуги, стриміла між п'ятим і шостим ребрами.
   Крікса перенесли в намет, дбайливо доглядали за ним, і хоча він втратив багато крові, все ж лікар заспокоїв Спартака: рани не були смертельними.
   Спартак всю ніч не спав біля ліжка хворого, занурений у сумні думки, викликані всім, що трапилося у цей день. Він був обурений через Еномая і його незрозуміле дезертирство і, крім того, украй стривожений, передбачаючи небезпеки, назустріч яким неминуче йшли десять тисяч германців.
   На світанку наступного дня Спартак велів своїм легіонам знятися з табору й рушати у напрямку до Камерина, куди, згідно з його розрахунками, Лентул прийшов пізно вночі. А консул Лентул із тридцятьма шістьма тисячами вояків з'явився майже на день пізніше.
   Консул був не надто досвідчений у ратній справі. Проте як справжній патрицій, сповнений латинської пихи й зарозумілості, вважав неймовірним, щоб чотири римських легіони у складі двадцяти чотирьох тисяч бійців і ще дванадцяти тисяч допоміжних сил не могли б за двадцять чотири години розбити збіговисько із семидесяти тисяч гладіаторів, погано озброєних, погано дисциплінованих, без честі й віри. Правда, вони розгромили війська преторів, але не завдяки своїй хоробрості, а через неуцтво останніх.
   Тому, зайнявши вигідну позицію на схилах декількох пагорбів і виголосивши перед своїм військом пихату й палку промову для легіонерів, наступного дня він вступив у бій зі Спартаком. Але той з мудрою завбачливістю зумів скористатися з кількісної переваги свого війська і менш ніж за три години майже повністю оточив ворога, легіони якого, хоча й боролися мужньо, все ж змушені були відступити, побоюючись нападу з тилу.
   Спартак уміло скористався спантеличенням ворога й особистим прикладом надзвичайної хоробрості підняв дух гладіаторів, які з такою силою кинулися на римлян, що за кілька годин вщент розгромили їх, захопивши їхній табір. Залишки легіонів Лентула тікали.
   Та попри радість цієї нової й блискучої перемоги, Спартака тривожила думка про Геллія, іншого консула, що міг напасти на Еномая й перебити його військо.
   Тому наступного ж дня після бою під Камерином він повернув у напрямку Аскула, виславши вперед вершників під головуванням вправних воєначальників. Просуваючись далеко вперед, вони постійно доправляли відомості про вороже військо.
   Відпочивши під Аскулом, Спартак і його військо вирушили у напрямку Требула. Надвечір вони наздогнали Мамілія, начальника кінноти, і він повідомив, що Еномай отаборився біля гір у Нурсії. Геллій, довідавшись, що загін з десяти тисяч германців через недовіру до Спартака відділився від нього, збирається напасти на них і знищити.
   Давши своїм воїнам шестигодинний відпочинок, Спартак опівночі виступив із Требула й рушив через круті скелі кам'янистих Апеннін до Нурсії. Тоді як Спартак просувався до Нурсії, уночі там з'явився консул Геллій Публікола з двадцятьма вісьмома тисячами легіонерів і на світанку напав на Еномая. Необачний германець прийняв нерівний бій.
   Сутичка була жорстокою й кровопролитною. Ось уже дві години обидва війська вели затяту боротьбу. Та незабаром Геллій розтягнув фронт свого війська, і йому вдалося оточити обидва германські легіони. А щоб дужче стиснути їх у кільце, він наказав відступити двом своїм легіонам, що боролися з гладіаторами. Це ледве не занапастило римлян. Побачивши, що легіонери консула відступають, германці, натхнені прикладом Еномая, кинулися на ворога з нестримною силою.
   Аж тут на гладіаторів із флангів напала легка піхота римлян, а слідом за нею з тилу кинулися далматські пращники. Незабаром германці були затиснуті в кільці смерті. Переконавшись, що порятунок неможливий, вони вирішили загинути смертю хоробрих і боролися з небаченою люттю понад дві години. Вони всі загинули, завдавши чималих втрат римлянам.
   Останнім упав Еномай. Він власноруч убив одного військового трибуна, одного центуріона, безліч легіонерів і з надзвичайною відвагою продовжував боротися серед мертвих тіл, що купами лежали довкола нього. Геть зраненого, його вразили у спину ударами одночасно декількох мечів. Еномай упав з диким стогоном поруч із нерухомою Евтибідою.
   Так закінчився бій, у якому Геллій знищив десять тисяч германців, – жоден з них не вцілів.
   Та ледь припинилася різанина, пролунав різкий звук букцин, що попереджав переможців про напад на них нового ворога.
   Це був Спартак, який щойно з'явився на полі бою. Хоча його легіони втомилися від важкого переходу, він одразу розташував їх у бойовому порядку, закликав до помсти за загибель пригноблених братів, і вони лавиною кинулися на ошелешені легіони консула Геллія.
   Геллій зробив усе можливе, аби вишикувати своє військо у бойовому порядку, підготувати до бою з новим ворогом. Спалахнув ще запекліший бій.
   Помираючи, Еномай стогнав, час від часу вимовляючи ім'я Евтибіди.
   Новий бій відволік римлян в інший бік, і колишнє бойовище германців спорожніло. На цьому величезному полі, встеленому трупами, чутно було лише стогони й крики поранених і вмираючих.
   Кров лилася струмками з незліченних ран, що вкривали велетенське тіло Еномая, але все ж серце його ще билося. У свою смертну годину він кликав кохану, а в цей час вона підвелася і, відірвавши шматок тканини від туніки одного із загиблих контуберналів, що лежали поруч із нею, замотала ним свою ліву руку. Її щит розлетівся на друзки, і на руці в неї була досить велика кривава рана. Через несподіваний напад Геллія Евтибіда не встигла дезертирувати в табір римлян або ж вийти з поля бою, і їй довелося взяти участь у битві. Коли грекиня була поранена, вона вирішила, що для неї безпечніше буде впасти серед трупів, що лежали біля Еномая, і прикинутися мертвою.
   – О Евтибідо!.. – шепотів Еномай слабким голосом, на бліде його обличчя повільно насувалася завіса смерті. – Ти жива?… Жива?… Яке щастя! Я помру тепер спокійно… Евтибідо, Евтибідо!.. Спрага мучить мене… у горлі пересохло… губи потріскалися… дай мені ковток води… і останній поцілунок!
   Бліде обличчя Евтибіди спотворив вираз лютої зловтіхи. Зелені очі куртизанки дивилися на нього із задоволенням хижого звіра. Досхочу насолодившись страшним видовищем, вона байдуже повернула голову в той бік, де лежав Еномай.
   Крізь туман, що застилав очі помираючого, Еномай розгледів дівчину і з острахом подумав, що й вона при смерті, але за мить зрозумів, що вона тільки поранена, і можливо, навіть поранена легко. Зненацька жахлива думка змигнула в його свідомості, але він намагався відігнати її і вже ледь чутним голосом вимовив:
   – О Евтибідо!.. Тільки один поцілунок… подаруй мені… Евтибідо!
   – Мені ніколи! – відповіла грекиня, проходячи повз помираючого, і кинула на нього байдужий погляд.
   – Ох! Хай уразять її… блискавки Тора! – вигукнув Еномай. Роблячи останнє зусилля, він піднявся й, широко розплющивши очі, крикнув, наскільки в нього ще вистачило голосу: – Тепер я все зрозумів!.. Підла куртизанко…
   Спартак ні в чому не винен…Ти була і є злочинницею… Будь проклята!..
   Більше він не вимовив жодного слова, не зробив жодного руху.
   При перших словах прокльонів Евтибіда повернулася, гнівно глянула на германця і ступила кілька кроків до нього, але, побачивши, що він помирає, зупинилася, простягнула свою маленьку білу руку, залиту кров'ю, і з жестом прокльону крикнула:
   – До Ереба!.. Нарешті я побачила тебе помираючого у розпачі! Хай пошлють мені великі боги змогу побачити таку саму болісну смерть клятого Спартака!..
   І вона вирушила у той бік, звідки лунав відгомін нового бою.

Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 [29] 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация