А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Спартак" (страница 28)

   Розділ 18
   Консули на війні. Смерть Еномая


   Коли зникла всяка надія на те, що Сергій Катиліна очолить армію гладіаторів, було вирішено навесні рушити до Альп і після переходу через них розпустити військо гладіаторів. Кожен мав піти у свою країну і спробувати там зібрати її населення проти Рима. Далекоглядний і розумний Спартак чудово усвідомлював, що подальша війна з Римом на території Італії могла б закінчитися тільки перемогою квіритів.
   І ось наприкінці лютого 682 року Спартак виступив з Апулії із дванадцятьма легіонами по п'ять тисяч вояків кожен. Крім того, у нього було ще п'ять тисяч велітів і вісім тисяч вершників. Разом – понад сімдесят тисяч солдатів, чудово вишколених і гарно озброєних. Із цим військом, тримаючись ближче до моря, він рушив до Самнію.
   Після десятиденного походу він дійшов до області пелігнів. Там він довідався, що консул Лентул Клодіан збирає в Умбрії тридцятитисячну армію з метою перерізати гладіаторам дорогу до річки Пад, а з Латія йде інший консул, Геллій Публікола, з трьома легіонами та допоміжними військами й збирається напасти на нього з тилу, щоб відрізати йому шлях до Апулія, а отже, до порятунку.
   У Римі покладали великі сподівання на похід цих двох консулів і розраховували, що тепер назавжди буде покінчено із цією ганебною війною проти рабів.
   Дізнавшись про наміри своїх ворогів, Спартак прискорив просування свого війська через Самній і вирішив спершу напасти на Геллія, що мав наступати на нього з Латія. Фракієць сподівався зустрітися з консулом на шляху між Корфінієм і Амітерном. Та прийшовши на місце, Спартак довідався від рабів довколишніх міст, що Геллій ще в Анагнії, де чекає на прибуття своєї кавалерії, і рушить звідти за два тижні, не раніше.
   Ватажок гладіаторів вирішив іти далі у Піцентську область, сподіваючись зустрітися там з Лентулом, розбити його, потім повернутися і розбити Геллія, далі прямувати до Паду, або ж просто рухатися до Альп, не зав'язуючи ні з ким бою.
   В Аскулі на річці Труенті, розвідник йому доповів, що Лентул веде з Перузії понад тридцять тисяч вояків. Спартак рушив назустріч йому в Камерин. Він вибрав для себе сильну позицію і, отаборившись, добре її укріпив. Тут він вирішив вичекати чотири-п'ять днів, тобто стільки часу, скільки було потрібно консулові, щоб прибути в Камерин, де Спартак вирішив дати бій.
   Отже, гладіатори розбили табір біля Аскула. Наступного ранку Спартак виїхав на чолі тисячі вершників для огляду околиць. Він їхав один поперед свого загону, занурений у глибокі й невеселі роздуми. Про що він думав?
   Відтоді як Евтибіда стала коханкою Еномая, германець ставав дедалі похмуріший і не раз демонстрував, що в нього більше немає колишньої любові й поваги до Спартака. На останній нараді воєначальників у таборі під Гнатією, після звістки про відмову Катиліни стати на чолі війська гладіаторів, лише Еномай висловився проти ухваленого рішення відійти за Альпи й кожному повернутися у свою країну. Всупереч пропозиціям Спартака, він ужив стосовно нього грубі й різкі вислови, вимовляв якісь загадкові й загрозливі фрази, бурмотів щось про нестерпний деспотизм, про гордовитість, зловживання владою, яких більше неможливо терпіти, про рівноправність, заради завоювання якої гладіатори взялися до зброї. Він заявляв, що нині це порожній звук через диктаторську владу, під яку гладіатори підпали, що вже годі підкорятися їй. Хвала богам, вони вже не діти, які бояться різки наставника!
   Спартак схопився з місця, розгніваний безглуздою витівкою германця, потім знову сів і заговорив дружньо й лагідно, намагаючись заспокоїти дорогу йому людину. Але Еномай, побачивши, що Крікс, Гранік та інші воєначальники на боці Спартака, осатанілий покинув нараду своїх соратників.
   Фракійця дуже турбувала поведінка Еномая: протягом декількох днів він уникав зустрічей зі Спартаком, а якщо вони випадково зустрічалися, зніяковіло мовчав, ухиляючись від пояснень, які Спартак хотів од нього почути.
   А сталося ось що: під впливом Евтибіди Еномай став зухвалим і дратівливим, але коли опинявся віч-на-віч із фракійцем, весь гнів його згасав перед добротою, сердечністю і простотою Спартака, що не зраджувала йому й у дні його величі. Чесна совість германця повставала проти злостивих вигадок грекині. При зустрічі з великим воїном він відчував сором і змушений був визнати його перевагу. Він завжди любив і поважав Спартака, тож і нині не міг ставитися до нього вороже.
   Спартак дошукувався й ніяк не міг знайти причини цієї раптової зміни в Еномаї, до якого відчував щиру глибоку прихильність.
   Евтибіда, перетворивши Еномая на лагідне, слухняне ягня, зуміла оповити надійною таємницею свій злочинний зв'язок з воєначальником-германцем, і шляхетному Спартаку навіть не спадало на думку, що причина криється у підступних хитрощах і темних інтригах куртизанки, у які вона надзвичайно спритно втягла Еномая. Щойно Спартак, сумний і замислений, повернувся з поїздки околицями Аскула, він пішов у свій намет і наказав одному з контуберналів покликати до нього Еномая.
   Контубернал вирушив виконувати наказ ватажка, а Спартак поринув у свої думки. Контубернал згодом повернувся і доповів:
   – Я зустрів Еномая, він сам ішов до тебе. Так от, він вже тут.
   І контубернал відійшов убік, щоб пропустити Еномая. Той, насупившись, підійшов до Спартака.
   – Привіт тобі, верховний вождю гладіаторів, – почав він. – Мені треба поговорити з тобою й…
   – Я теж хотів з тобою поговорити, – урвав його Спартак і зробив знак контуберналу, щоб той вийшов. Потім він м'яко і лагідно звернувся до Еномая:
   – Привіт тобі! Ласкаво просимо, брате мій, Еномаю, говори, що ти хотів сказати мені.
   – Я хотів… – вимовив з погрозою та презирством у голосі германець. – Я стомився, і мені набридло бути іграшкою… твоїх примх… Якщо бути рабом… то я волію бути в рабстві у римлян… я хочу воювати, а не прислужувати тобі… – і він опустив очі долі.
   – Ох, клянуся блискавками Юпітера! – вигукнув Спартак, розпачливо сплеснувши у долоні. -Ти збожеволів, Еномаю, і…
   – Клянуся чудовими косами Фреї! – увірвав його германець і, піднявши голову, подивився на Спартака своїми маленькими блискучими очима. – Я поки при своєму розумі.
   – Хай допоможуть тобі боги! Про які примхи ти говориш? Коли це я намагався тебе або кого іншого з наших товаришів по нещастю і зброї перетворити на іграшку?
   – Я цього не кажу… і не знаю, чи ти… – плутано відповів Еномай, знову опустивши очі. – Не знаю, чи ти… але тільки знаю, що зрештою я теж людина…
   – Розумію! Чесна, мужня й хоробра людина! Таким ти був завжди й таким можеш бути у майбутньому, – сказав Спартак, спрямувавши погляд на Еномая, ніби бажаючи прочитати найпотаємніші його думки. – Але який стосунок має сказане тобою до того, про що ти хотів поговорити зі мною? Коли ж це я ставив під сумнів твій авторитет у нашім таборі? Як ти міг подумати, що я не віддаю тобі належного? Адже твоя хоробрість, твоя сміливість вселяють повагу кожному, хто тебе хоч трохи знає! Як же ти міг так подумати про мене?
   Звідки в тебе такі підозри? Яка причина цього незрозумілого ставлення до мене? Чим я скривдив тебе?… У чому я завинив перед тобою особисто або перед нашою спільною справою, якій я присвятив усе своє життя?
   – Скривдив… завинив… та, власне кажучи… ні… по правді сказати, ти нічим не скривдив мене… ні в чому не завинив перед усіма нами… Навпаки, ти досвідчений, гарний полководець… ти це не раз довів…Тебе завжди супроводжував успіх, ти багаторазовий переможець… Юрби гладіаторів, що прийшли до тебе, ти підняв до рівня дисциплінованого війська, що вселяє страх ворогам… Що й казати… мені немає на що скаржитися…
   Так відповідав Еномай, і мова його, спочатку груба й зарозуміла, помалу, непомітно для нього самого, стала м'якою, покірною. Завершив він зовсім іншим тоном, лагідним і дружелюбним.
   – Але чому ж ти раптом так змінив ставлення до мене? Адже я завжди тільки й думаю про благо і про перемогу гладіаторів. Я нічого не робив і не домагався звання верховного полководця, хоча мене не раз обирали. З усіма своїми побратимами, а з тобою передусім, я завжди жив у дружбі й поводився, як щирий друг.
   Так говорив Спартак, і його шляхетне обличчя висловлювало сум і прикрість.
   – Стривай, Спартаку, не треба так говорити, не дивися на мене такими очима! – сердито бурмотів Еномай, однак у голосі відчувалося, що він розчулений і ледве стримує своє хвилювання. – Я ж не говорив… У мене й у думках не було… Я не хотів сказати… О, пробач, Спартаку, пробач мені… ти не людина, ти напівбог!..
   – Ні… я найщасливіший з людей, бо в тобі я знову знайшов свого брата! – вигукнув розчулений фракієць, відкриваючи обійми Еномаю, що рвучко кинувся до нього.
   – Ох, Спартак, Спартак… я люблю тебе й поважаю ще дужче, аніж колись!
   Обидва мовчали, з'єднавшись у братніх обіймах. Першим звільнився з обіймів Спартак і голосом, у якому ще відчувалося пережите хвилювання, запитав германця:
   – Тепер скажи мені, Еномаю, навіщо ти прийшов до мене?
   – Я?… Але… та я вже й не знаю… – відповів германець спантеличено. – Для чого згадувати?… Нема про що говорити!
   Він замовк на мить, а потім жваво додав:
   – Якщо я вже прийшов, і ти, певно, вважаєш, що прийшов попросити тебе про щось, то я прошу тебе, щоб я й мої германці зайняли найнебезпечніші позиції в майбутньому бою з консулом Лентулом.
   Спартак подивився на нього лагідно, з любов'ю й вигукнув:
   – Ти вірний собі! Так само хоробрий, як і чесний!.. Будеш боротися на найнебезпечнішій ділянці.
   – Ти обіцяєш це?
   – Так, – відповів Спартак, простягаючи Еномаю руку, – ти ж знаєш, що в моїй душі немає місця неправді та страху.
   Ось так розмовляючи, Еномай пішов із Преторія разом зі Спартаком, який хотів провести його до наметів германців.
   Не встиг Спартак відійти від преторського майданчика, як його наздогнав Арторікс, якого ватажок гладіаторів три дні тому відправив на чолі тисячі вершників на розвідку в напрямку Реати зібрати відомості про військо Геллія. Довідавшись, що Спартак щойно пішов з Еномаєм, Арторікс пішов слідом за ними й наздогнав їх біля наметів германських легіонів.
   – Привіт тобі, Спартаку! – сказав він. – До Геллія прийшла частина його кавалерії. Вони вже виступили з Анагнії і йдуть у Карсеоли, а завтра ввечері вирушать звідти в Реату й нападуть на тебе не пізніше ніж за п'ять днів.
   Спартак замислився, а потім сказав:
   – Завтра ввечері вирушимо в напрямку Камерина. Прийдемо туди післязавтра, за кілька годин до полудня після десятигодинного переходу. Цілком імовірно, Лентул прибуде туди післязавтра ввечері, найпізніше – четвертого дня вранці. Його військо прийде втомленим, а ми на той час уже відпочинемо й зі свіжими силами кинемося на Геллія. Ми обов'язково переможемо. Після цього ми безперешкодно продовжимо свій шлях до Альп. Що ти про це думаєш, Еномаю?
   – Чудовий план, гідний великого полководця, – відповів Еномай.
   Коли Спартак відпустив Арторікса, германець запросив друга до себе в намет і посадив за стіл разом зі своїми контуберналами, серед яких не вистачало тільки Евтибіди: у неї було надто багато підстав не з'являтися на очі Спартаку.
   У дружній бесіді швидко минали години, і вже настала ніч, коли Спартак вийшов з намету Еномая. Германець, що вже встиг захмеліти від надмірної дози вина, хотів було провести Спартака до преторського майданчика, та фракієць не дозволив йому цього, і, лише поступаючись перед проханням контуберналів Еномая, Спартак дозволив їм провести його до преторського намету.
   Щойно Спартак пішов і Еномай залишився сам, на порозі невеличкого відділення, відведеного в наметі для начальника германців, з'явилася Евтибіда, бліда, з розпущеним волоссям. Схрестивши на грудях руки, вона стала перед лавою, на якій сидів Еномай, охоплений думками про фракійця.
   – Отже… – почала Евтибіда, спрямувавши на нього гнівний і презирливий погляд. – Спартак знову поведе тебе, куди йому заманеться, як веде за собою свого коня, знову користуватиметься твоєю силою й хоробрістю, щоб возвеличитися самому?
   – Ти знову за своє? – з погрозою вимовив Еномай, кинувши на неї дикий погляд. – Коли ж ти нарешті припиниш свій підлий наклеп? Коли перестанеш труїти мені душу своїми вигадками? Ти зліша за вовка Фенріса, клята жінко!
   – Добре, добре!.. Клянуся всіма богами Олімпу! Тепер ти, грубіян і дикун, тварина, позбавлена розуму, кидаєшся на мене з усією злістю… а я, дурна, неварта жінка, люблю тебе, замість того, щоб нехтувати й не звертати на тебе уваги… Так мені й треба!
   – Але чому ж, якщо ти любиш мене, тобі неодмінно треба вселяти мені ненависть до Спартака, найшляхетнішої людини великої душі й світлого розуму? Я не володію жодною з його чеснот.
   – Ох, дурна людино, адже й мене ввели в оману його буцімто високі якості й чесноти, я теж вважала, що він не людина, а напівбог, хоча я розумом і вища від тебе. Довго я вірила, що в його душі живуть найвищі почуття, але, на превеликий жаль, переконалася в тому, що Спартак – брехун, кожен його вчинок, кожне його слово – лицемірство…
   – Евтибідо! – вигукнув Еномай, і голос його скидався на глухе гарчання лева.
   – А ти дурніший од барана, – хоробро продовжувала Евтибіда, і очі її заблищали від гніву. – Ти нічого не побачив і не бачиш. Адже тільки-но ти розстилався перед ним, як жалюгідний раб, і співав йому гімни.
   – Евтибідо! – ледве стримуючись, повторив германець.
   – Не боюся я твоїх погроз, – презирливо відповіла грекиня. – Навіщо я повірила твоїм словам любові? Тепер я могла б ненавидіти тебе так само палко, як я тебе зневажаю.
   – Евтибідо! – громовим голосом вигукнув Еномай. Він підхопився і з люттю підняв кулаки.
   – Лише насмілься! – гордовито вимовила Евтибіда й зухвало тупнула ногою, гордо дивлячись на гладіатора. – Ану ж бо, сміливіше, вдар, бий, задуши бідолашну дівчину своїми звіриними лапами… Це принесе тобі більше честі, ніж убивати своїх співвітчизників у цирку… Ну, сміливіше!
   По цих словах Еномай кинувся до неї, готовий задушити, але, наблизившись до коханки, раптом отямився й, задихаючись від гніву, глухо вимовив:
   – Іди… Евтибідо… іди, заради богів твоїх… поки я не втратив останню краплю розуму!..
   – І це все, що ти можеш відповісти жінці, єдиній на землі істоті, що любить тебе? Отак ти платиш мені за мою любов? От вона, подяка за піклування, яким я оточила тебе, вдячність за те, що вже стільки місяців думаю лише про тебе, про твою славу, про твоє добре ім'я! От, роби добро людям, – додала вона м'якше й нервово забігала по намету щойно побачила, як Еномай опустився на лаву. – Думаєш про щастя й благополуччя людей, близької людини – і от нагорода! Яка я дурна! Для чого мені було думати про тебе, піклуватися про твою славу? За що ти кинув на мене свій звірячий гнів і ці страшні прокльони, за що? Адже я намагалася врятувати тебе від чорного підступу, який замислили проти тебе.
   І помовчавши, додала схвильованим голосом:
   – Ні, даремно я так вчинила. Мені не треба було втручатися. Нехай би тебе розтоптали, нехай привели б до загибелі… О, якби я тільки могла залишитися до цього байдужою! Принаймні, я уникла б сьогодні цих страждань, вони для мене важчі за смерть…Терпіти образу від тебе… від людини, яку я так любила…
   І Евтибіда заридала.
   Цього було цілком достатньо, аби спантеличити бідолашного Еномая. Його лють ущухла і поступилася місцем сумніву непевності, потім у ньому заговорила жалість, ніжність і, нарешті, любов.
   Тож коли Евтибіда, затуливши обличчя руками, пішла до виходу, він підхопився й, загородивши їй дорогу, вимовив смиренно:
   – Пробач мені, Евтибідо… я сам не знаю, що кажу… що роблю… не залишай мене так… прошу тебе!
   – Відійди! – вигукнула куртизанка. Вона гордо підняла голову і з презирством подивилась на германця. – Відійди… дай мені спокій, дай мені пережити свою ганьбу, своє горе.
   – О ні… ні… я не пущу тебе, не дозволю, щоб ти так пішла… – говорив германець, схопивши дівчину за руки. – Ти повинна вислухати мої виправдання… Пробач мені… якщо я скривдив тебе… сам не знаю… ніби не я говорив… Гнів заволодів мною… Вислухай мене, вислухай, Евтибідо, або, клянуся священною змією Мідгард, я переріжу собі горло на твоїх очах!
   І він вихопив кинджал, що висів у нього за поясом.
   – Ох, ні!.. Іменем блискавок Юпітера! – з удаваним жахом вигукнула куртизанка, простягаючи до велетня руки.
   І слабким голосом вона вимовила сумно:
   – Твоє життя занадто дороге для мене… занадто цінне… о любове моя!
   – О Евтибідо! Моя Евтибідо! – вимовив він ніжно. – Пробач мені…
   Міцно пригорнувши Евтибіду до грудей, германець вкривав поцілунками її обличчя, а вона шепотіла:
   – Я так люблю тебе! Чи віриш мені?
   – Вірю так само, як вірю у всемогутність безсмертного Одіна й у те, що він дозволить мені в той день, коли душа моя розлучиться з тілом, пройти по великому триколірному мосту у великий град блаженних і відпочити під покровом велетенського ясена Ідразіла… Пробач мені, моя божественна Евтибідо. Ти дала мені стільки доказів своєї любові… Але пробач мені… я не розумію, не бачу, з якої причини Спартак може мене зрадити?
   – З якої причини? – підхопившись, запитала Евтибіда й підійшла до Еномая, що схилив голову, немов боячись її відповіді. – Сліпий безумцю! Скажи мені, легковірна ти людино, хіба після бою під Фунді не говорив вам Спартак, що консул Варрон Лукулл з'явився до нього й пропонував йому високі пости в іспанській армії або ж у префектурі в Африці на випадок, якщо він погодиться кинути вас напризволяще?
   – Так, він це говорив, але ти знаєш, що Спартак відповів консулові…
   – Ох, бідолашний дурню! Ти не розумієш, чому він так відповів? Бо йому пропонували занадто мало за послуги, яких від нього вимагали.
   Еномай, не вимовивши ні звуку, закрокував, схиливши голову.
   – Він уважав недостатнім для себе чин квестора чи посаду префекта… Тепер йому зробили нові пропозиції, подвоїли, потроїли обіцянки, а він вам про це нічого не сказав.
   – Звідки ти це знаєш? – запитав Еномай, зупинившись перед Евтибідою.
   – А як ти думаєш, навіщо Рутилій, перевдягнувшись апулійським селянином, вирушив у Рим? Думаєш, для того, щоб запропонувати Катиліні прийняти командування над військом гладіаторів?
   – Так, думаю…
   – Спартак міг, звичайно, переконати вас у цьому, – він хитра й підступна людина… Але мене йому не обдурити, я прекрасно зрозуміла, що гонець був посланий у Рим для поновлення переговорів, початих з консулом Лукуллом.
   Еномай знову закрокував наметом.
   – А якщо це не так, то чому ж відправили саме Рутилія? Адже він – латинянин і вільнонароджений?
   Еномай мовчав.
   – А чому ж, коли Рутилій таємниче загинув, Спартак, не порадившись ні з ким із вас, хоча ви такі ж воєначальники, як і він, а, може, навіть ще й хоробріші й мудріші, ніж Спартак, чому ж він самовільно відправив у Рим відданого йому Арторікса, перевдягненого фокусником? Чому саме Арторікса, коханця сестри його Мірци? Чому саме його, і нікого іншого?
   І Евтибіда мовчки спостерігала за Еномаєм, який ходив наметом з кутка у куток, а потім мовила:
   – І скажи, мій коханий, звідки такі зміни? Щойно Арторікс повернувся з Рима, Спартак наполіг на тому, щоб залишити Італію й повернутися у Фракію, у Галлію, Іллірію й Германію?
   Еномай зупинився й, опустивши голову, спрямував нерухомий, дикий погляд на одне із залізних кілець, що тримали натягнуте полотнище.
   – Хіба все це природно? Логічно? Справедливо й чесно?… – сказала Евтибіда й перегодя додала: – Як? Знесилений Рим не знає де набрати легіони, щоб протиставити їх переможним військам Серторія в Іспанії, Мітрідата в Азії, а в нас, у цей фатальний для Рима час, є сімдесятитисячна армія, вишколена, чудово озброєна, і, замість того, аби повести її на вороже місто й без зусиль опанувати ним, ми біжимо від нього! Хіба це логічно? Хіба це природно?
   – Ти маєш рацію!.. На жаль… ти маєш рацію… – бурмотів ледь чутно Еномай.
   – О, клянуся всіма богами небесних сфер! – закричала Евтибіда. – Прокинься ж від фатальної летаргії, розплющ очі, поглянь, тебе затягли на край страшної безодні й хочуть скинути в неї. От куди тебе завела рука твого друга… І якщо тобі потрібні ще докази зради, то згадай, що він шалено кохає римську патриціанку Валерію Мессалу, вдову Сулли, і заради неї й заради своєї любові він усіх вас зрадить римському сенату, а той у нагороду за зрадництво віддасть йому за дружину улюблену патриціанку, а на додачу вілли, скарби, почесті й славу…
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 [28] 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация