А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Спартак" (страница 25)

   Розділ 16
   Лев біля ніг дівчини. Покараний посол

   Евтибіда була винятковою жінкою. ЇЇ розум завжди підкорявся поривам пристрасті, а пристрасть була непомірною, тож часто її розум знищував бурхливий політ нестримної фантазії. Вона мала нестримну енергію, що не відповідала її тендітній, витонченій статурі. Грекиня швидше скидалася на юну дівчину, аніж на жінку. Читач уже знає, що з юності, підкоряючись хтивим бажанням одного розбещеного патриція, вона брала участь у безсоромних оргіях і сатурналіях, а тому втратила дві найкращі жіночі якості: сором'язливість і здатність відрізняти добро від зла.
   Вона не вміла стримувати свої бажання й домагалася бажаного будь-якими засобами. Добром вона вважала лише досягнення мети. З непохитним завзяттям йшла вона до задуманого, і завдяки неймовірній силі волі їй завжди вдавалося задовольняти свої бажання. Коли ж виникли непередбачені перешкоди, коли вона переконалася, що Спартак байдужий до її чарів, які скорили стільки чоловіків, коли вона довідалася, що інша жінка йому миліша, незадоволене бажання, божевільні ревнощі скипіли в серці куртизанки. Кров її завирувала, серце затріпотіло, як ніколи досі – її хтиве бажання перетворилося на нестримну пристрасть. Вона прагнула забути цю людину й віддалася шаленству оргій. У її римському палаці лунали фесценійські пісні, але ніщо не могло витиснути Спартака з її серця. Вона вирушила подорожувати, побувала в рідній Греції, але незадоволена пристрасть скрізь її переслідувала, заважаючи жити. Тоді Евтибіда вирішила повторити спробу заволодіти душею гладіатора, котрий нині став грізною силою, велетнем, що підняв прапор боротьби пригноблених проти панування Рима.
   Минуло чотири роки. Спартак міг забути Валерію, можливо, і забув її, і Евтибіда подумала, що тепер настав час, коли вона може цілком віддатися своїй любові до фракійця. Грекиня продала всі свої коштовності, зібрала всі свої скарби й вирушила у табір гладіаторів. Вона вирішила з безмежною відданістю східної рабині присвятити себе служінню людині, що запалила у її душі таку сильну пристрасть.
   Якби Спартак упав в її обійми, вона була б щаслива, і хтозна, можливо, стала б доброчесною жінкою. Евтибіда почувалася здатною на будь-який чесний і сміливий учинок, аби тільки здобути любов людини, котра в її очах набула осяйного образу напівбога.
   Вона чекала, вона сподівалася, але очікування були марними… Він удруге відштовхнув її. Евтибіда вийшла з намету Спартака у сльозах, очі її блищали гнівом, обличчя залив рум'янець сорому від пережитого приниження.
   Спочатку вона йшла й нічого не бачила від хвилювання. Грекиня йшла наче навпомацки, вона спотикалася об підпори наметів, аж поки невідь чому вона опинилася біля частоколу. Думки її були безладними, у збудженому мозку не було чіткого усвідомлення про власні переживання, а чи правильного сприйняття зовнішнього світу. Дзенькало у вухах, вона усвідомлювала лише, що страждання її жахливі й вона жадає помсти, нещадної й кривавої.
   Наступного дня Спартак ухвалив, щоб у Граніка, Крікса й Еномая було чотири контубернала для зв'язку між ними і повідомив Еномаю, що надсилає йому для послуг одного зі своїх гінців.
   Еномай цьому не здивувався, але яким був його подив, коли він побачив перед собою Евтибіду Він не раз милувався її вродливим обличчям і гнучким станом, але ніколи не розмовляв із нею, вважаючи її коханою Спартака.
   – Як?… Ти!.. – вигукнув вражений германець. – Це тебе Спартак надіслав до мене контуберналом?
   – Так, саме мене! – відповіла дівчина. На її блідому обличчі закарбувався глибокий сум. – Чому ти такий здивований?
   – Чому… чому… Я думав, що ти Спартаку дуже дорога…
   – О! – відповіла з гіркою усмішкою дівчина. – Спартак – людина доброчесна і думає тільки про нашу перемогу.
   – Але це не завадило йому помітити, що ти гарна дівчина, найпрекрасніша з тих, які надихали різець скульпторів, найчудовіша з усіх народжених під сонцем Греції.
   Краса Евтибіди настільки вразила Еномая, що грубий дикун раптом перетворився на чемну людину.
   – Сподіваю ся, ти не будеш освідчуватися мені в коханні! Я прийшла сюди боротися з нашими гнобителями, в ім'я цієї святої справи я зневажила багатством, любов'ю, життям у розкоші й задоволенні. Учися в Спартака бути скромним.
   Гордовито вимовивши ці слова, вона повернулася спиною до Еномая й рушила до намету, в якому жили його контубернали.
   – Клянуся божественною красою Фреї, матері всього сущого, ця дівчина не менш прекрасна й горда, аніж найпрекрасніша з валькірій! – вигукнув Еномай, вражений красою й поведінкою грекині. Зненацька він почав думати з невластивою йому ніжністю про чарівне личко дівчини.
   Неважко здогадатися про те, що замислила Евтибіда: вона вирішила полонити серце гордого германця. Очевидно, любов германця до Евтибіди мала якийсь стосунок до планів помсти, які плекала грекиня. Хай там як, а такій чарівній жінці причарувати грубого й простодушного германця було завиграшки. Невдовзі вона здобула цілковите панування над ним.
   Тим часом Спартак у таборі під Венусією невтомно вишколював два нових легіони. Рівно за вісімнадцять днів після побачення й бесіди з консулом Марком Теренцієм Варроном Лукуллом для цих легіонів були доставлені в табір гладіаторів десять тисяч панцирів, щити, мечі й дротики, привезені в обмін на чотири тисячі полонених, які були повністю роззброєні й відправлені в Рим.
   Щойно були озброєні два останніх легіони, один із них, одинадцятий, що складався з галлів, був доданий до чотирьох, котрими командував Крікс, а другий, що складався з фракійців, був відданий під командування Граніка. Спартак залишив табір у Венусії й невеликими переходами рушив в Апулію. Спочатку він вирушив у Барій, а потім підійшов до стін Брундизія, найважливішого військового порту римлян на Адріатичному морі. Під час цього переходу, що тривав два місяці, не відбулося жодної значної сутички між римлянами й гладіаторами, бо сутичками ніяк не можна було назвати слабкий опір деяких міст.
   Наприкінці серпня Спартак відійшов від чудово укріпленого Брундизія, у який він навіть не намагався вступити, і отаборився біля Гнатії, у добре захищеному місці. Він оточив його широкими ровами, адже вирішив перезимувати в цій провінції, де родючий ґрунт, прекрасні пасовиська й удосталь худоби могли забезпечити його військо провізією.
   У той же час ватажок гладіаторів довго обмірковував, що варто зробити, аби розпочата ним війна набула більшої масштабності. І ось нарешті він скликав своїх воєначальників на секретну військову нараду. Там довго обговорювалося питання про те, як діяти далі, і, цілком імовірно, були прийняті важливі рішення, але в таборі гладіаторів нікому не вдалося довідатися цієї таємниці.
   Уночі, після наради, Евтибіда зняла із себе зброю, загорнулася в пеплум, спокусливо оголила плечі й груди, і сіла на лаву всередині свого намету.
   Невеликий мідний світильник опускався зі стовпа, що підтримував намет, і слабко освітлював її.
   Евтибіда була бліда, її похмурий і злий погляд був спрямований до входу в намет. Вона ніби машинально спрямувала туди свою увагу, тоді як голову її наповнювали зовсім інші думки. Вона рвучко підхопилася й напружила слух. Очі її раптом спалахнули радістю, кроки вчувалися дедалі виразніше й, здавалося, підтверджували прихід того, на кого вона чекала й бажала бачити.
   Незабаром на порозі намету з'явилася величезна фігура Еномая, якому довелося нахилити голову, аби проникнути в «храм Венери», як він жартома називав намет Евтибіди.
   Наблизившись до грекині, гігант став перед нею навколішки й, взявши обидві її руки, підніс їх до губ.
   – О моя божественна Евтибідо! – вимовив він. Стоячи на колінах, Еномай все ж був на голову вище від дівчини, що сиділа на лаві. Лише ставши навпочіпки, він міг зазирнути своїми маленькими чорними очицями в обличчя красуні.
   Дві ці голови надзвичайно контрастували: правильні риси обличчя, білизна шкіри Евтибіди ще дужче підкреслювали брутальність рис і землисто-смаглявий колір обличчя Еномая, а його скуйовджене волосся й борода попелясто-каштанового кольору ще більше відтіняли красу рудого волосся куртизанки.
   – Довго тривала нарада? – запитала Евтибіда, дивлячись доброзичливо й лагідно на величезного германця, який простягнувся біля її ніг.
   – Так, довго… на жаль, надто довго, – відповів Еномай. – Запевняю тебе, мене так знудили ці наради. Я солдат, і, клянуся блискавками Тора, не до душі мені всі ці збори.
   – Але ж і Спартак теж людина дії, і якщо до його хоробрості додати обережність, то це лише сприятиме успіху нашої справи.
   – Так-то воно так… я не заперечую цього… але я волів би йти просто на Рим.
   – Божевільна думка! Тільки коли в нас буде армія на двісті тисяч, ми зможемо зробити таку сміливу спробу.
   І обидва замовкли. Еномай дивився віддано й ніжно на грекиню. Евтибіда ж намагалася зобразити палкі почуття, які вона, звичайно, не могла відчувати, і вдавано ніжними поглядами, підказаними їй мистецтвом зваби, пестила простодушного германця.
   – І ви обговорювали серйозні й важливі справи на сьогоднішній нараді? – наче ненароком запитала грекиня.
   – Так… серйозні й важливі… так вони кажуть… Спартак, і Крікс, і Гранік…
   – Так, ви, напевно, говорили про плани майбутніх воєнних дій?…
   – Не зовсім так… але те, про що ми радилися, майже безпосередньо стосується цього. Ми обговорювали… ох, так, – вигукнув він, раптом отямившись, – ми зв'язали один одного священною клятвою не розголошувати того, що там обговорювалося. А я мало все не вибовкав.
   – Але ж не ворогові ти повідомляєш про свої плани… я сподіваюся.
   – О моя обожнювана Венеро… Невже ти могла подумати, що якщо я не розповідаю тобі про наші рішення, то лише тому, що не довіряю тобі!
   – Цього ще бракувало! – вигукнула обурена грекиня. – Клянуся Аполлоном Дельфійським! Невже після того, як я віддала справі пригноблених всі мої багатства, принесла в жертву всі переваги життя серед розкоші й насолод і зі слабкої дівчини перетворилася на борця за волю, ти або хто-небудь інший насмілиться засумніватися в моїй відданості?
   – О ні, одін мені свідок!.. Вір мені, що я не тільки обожнюю твою красу, а й високо шаную шляхетність і твердість твого духу… Я настільки поважаю тебе, що, попри дану клятву, я хочу повідомити тобі про…
   – Ні, нізащо! – сказала дівчина, удаючи, що вона ще дужче розсердилася. – Мене не обходять ваші таємниці! Я про них нічого не хочу знати…
   – Ну от, ти знову гніваєшся на мене… За що ти на мене образилася?… О моя божественна дівчино!.. – смиренно вимовив Еномай, ніжно пестячи Евтибіду. – Вислухай мене, прошу тебе… знай, що…
   – Замовкни, мовчи, я не хочу, щоб ти порушив клятву й поставив під загрозу нашу справу, – з іронією мовила куртизанка. – Якби ти вірив мені… поважав мене… любив, як говориш… якби я була для тебе, як ти для мене, частиною мене самої… ти зрозумів би, що твоя клятва зобов'язувала тебе тримати все, що говорили, потай від усіх, але не від мене… Але ти не любиш мене любов'ю чистою, відданою, безмежною, що робить людину рабом коханої… Ти любиш в мені лише мою кляту красу, ти жадаєш тільки моїх поцілунків… а любові щирої, глибокої в тебе немає, я розчарувалася… це було тільки мрією…
   У голосі Евтибіди почулися тремтіння, хвилювання, сльози, і нарешті дівчина вибухнула вдаваним нестримним риданням.
   Враження від її хитрощів було саме таким, як вона й очікувала. За останні два місяці вона не раз випробовувала на Еномаєві силу своїх чарів.
   Зрештою гігант не втримався і коротенько розповів дівчині все, що обговорювали начальники гладіаторів. Він повідомив, що, після роздумів про необхідність мати на своєму боці частину патриціїв і обтяженої боргами римської молоді, що жадає змін, було вирішено завтра ж відправити надійного гінця до Катиліни з проханням прийняти командування над військом гладіаторів. Виконати це доручення узявся Рутил ій.
   Незважаючи на те, що германець розповів усі таємниці Евтибіді, що й було метою усіх хитрувань і вивертів грекині, вона продовжувала ще якийсь час бурмоситися й прикидатися незадоволеною, але незабаром повеселішала й усміхнулася Еномаю, що простягся на підлозі й, поставивши маленькі ніжки грекині собі на голову, сказав:
   – От… Евтибідо… хіба я не раб твій… топчи мене своїми ніжками… я повалений у порох… голова моя служить лавою для ніг твоїх.
   – Устань… устань, мій коханий Еномаю, – вимовила куртизанка. Голос її лунав тривожно й боязко, тоді як обличчя сяяло від радості, а очі зло блищали. – Устань, не твоє це місце, устань… і йди сюди, до мене… ближче, до мого серця.
   Із цими словами вона схопила гладіатора за руку, ніжно притягнувши до себе. Той підхопився й у пориві пристрасті обійняв дівчину, підняв її на руки, ледь не задушивши своїми поцілунками.
   Коли Евтибіда могла нарешті вимовити кілька слів, вона сказала:
   – Тепер… залиш мене… я повинна піти до моїх коней – я щодня перевіряю, чи подбав про них Зенократ… Побачимося пізніше… коли все у таборі затихне. Над ранок ти, як завжди, прийдеш до мене… Пам'ятай, ніхто не повинен знати про нашу любов, ніхто… особливо Спартак!
   Германець слухняно опустив її на землю й, востаннє міцно й палко поцілувавши, вийшов першим і попрямував до свого намету, розташованого неподалік намету Евтибіди.
   За кілька хвилин вийшла й грекиня, вона пішла у намет, де поруч з її кіньми було двоє вірних слуг, безмежно їй відданих. Вона міркувала про себе:
   «Так, так!.. Задумано непогано… непогано: покликати Катиліну, щоб він очолив шістдесят тисяч рабів!.. Це б надало повстанню шляхетності… За ним пішли б усі знатні й відважні римські патриції… можливо, повстали б і тибрські плебеї… і повстання рабів, що неминуче буде розгромлено, перетворилося б на серйозну громадянську війну, наслідком якої, цілком імовірно, була б зміна державного ладу… Іоді сподіватися на те, що вплив Спартака похитнеться, якщо Катиліна стане на чолі армії: Катиліна занадто розумний, він зрозуміє, що без Спартака йому не впоратися із цими дикунами… О ні, ні, це в мої плани не входить… і доблесний, і доброчесний Спартак нічого цим не досягне!»
   Так міркуючи, вона дійшла до намету своїх вірних слуг. Там, відкликавши Зенократа убік, вона пошепки, грецькою, довго й жваво розмовляла з ним.
   Рано вранці наступного дня консульським шляхом Гнатія, що веде від Брундизія до Беневента, їхав стрункий і сильний юнак у звичайній туніці з простої грубої шерсті. Юнак їхав верхи на гнідому апулійському коні, що клусом мчав у бік Барію. І якби хтось стрів його і звернув увагу на відкрите смагляве обличчя юнака, на його вдоволений, спокійний і невимушений вигляд, то сприйняв би за місцевого заможного хлібороба, що прямує у своїх справах на ринок у Барій.
   За три години подорожній прибув на поштову станцію, розташовану приблизно на півшляху між Гнатією і Барієм.
   Там він зупинився, щоб дати перепочинок своєму коневі й трохи підкріпитися самому.
   – Привіт тобі, друже мій, – звернувся він до слуги хазяїна станції, що прийшов прийняти його коня.
   Юнак зіскочив з коня й додав, звертаючись до гладкого червонощокого здорованя, що з'явився у цей момент на порозі будинку:
   – Хай захищають боги тебе й твоє сімейство!
   – Нехай оберігає тебе Меркурій під час твоєї подорожі! Бажаєш відпочити й підживитися після довгого шляху? Судячи з утоми твого шляхетного красеня-апулійця, ти здалеку.
   – Він уже шість годин в дорозі, – відповів мандрівник і відразу додав: – Тобі подобається мій апулієць? Гарний кінь, чи не так?
   – Клянуся крильми божественного Пегаса, такого красеня не часто побачиш!
   – Ох, бідаха! Хтозна, яким він буде через місяць! – мовив, зітхаючи, мандрівник, входячи в дім господаря станції.
   – Чому ж? – запитав той, слідуючи за гостем, водночас пропонуючи гостю різні страви.
   Апулієць витримав паузу, а потім запитав у господаря:
   – Чи подобається вам мій кінь?
   – О, Геркулесе!.. Чи подобається він мені? Це ж справжній апулієць: стрункий, гарячий, струнконогий, витончений вигин шиї!..
   – А чи даси мені в обмін на мого одного з твоїх коней? Точніше, я не збираюсь обмінюватися з тобою конем, я хочу залишити його в заставу. Ти даси мені свого коня. На ньому я доїду до найближчої станції, там я залишу твого і візьму другого. І так аж до пункту мого призначення. Коли ж вертатимусь, то також змінюватиму коней і повернусь до тебе з твоїм конем. Ти ж віддаси мого Аякса, – мовив подорожній.
   – Можеш про нього не турбуватись, я знаю, як доглядати за кіньми…
   Та раптом балаканину хазяїна урвав приїзд нового гостя, що зіскочив у цей момент із дужого коня, якому, ймовірно, також довелося здолати чималу відстань.
   Новий гість – кремезний, засмаглий і безбородий – судячи з одягу, був рабом чи відпущеником, що служив у якійсь заможній родовитій сім'ї.
   Господар посадив обох за стіл і приніс кожному на великому тарелі смаженого баранчика, й обидва мандрівники заходилися їсти з неабияким апетитом.
   – Ти, здається, відпущеник? – запитав згодом апулієць у кремезного чолов'яги, з яким ділив трапезу.
   – Так, я вільновідпущений, – шанобливо відповів кремезний чолов'яга, – яз роду Манлія Імперіози… їду в Рим сповістити Тита Манлія про збитки, завдані його віллі біля Брундизія заколотниками-гладіаторами, що з'явилися в наших краях.
   – Хай будуть прокляті вони і їхній вождь! – з запалом вигукнув апулієць, щосили гримнувши кулаком по столу.
   Потім він запитав у відпущеника:
   – Вони заподіяли тобі великих збитків?
   – Збитки, про які я згадав, гладіатори заподіяли не самій віллі й не землям мого пана… Мова йде про п'ятдесят чотири раби з шістдесяти, що обслуговують віллу: усіх їх звільнили гладіатори. І з шістдесятьох лише шестеро залишилися зі мною на віллі – це були старі й каліки. А всі решта пішли в табір Спартака. Що ти тепер скажеш? Хіба це малий збиток? Хто тепер працюватиме, хто буде орати, сіяти, підрізати виноградники, збирати врожай у маєтках мого хазяїна?
   – До Ереба[26] Спартака й гладіаторів! – гордо й презирливо вимовив апулієць. – Випиймо за те, щоб їх знищили, і за наше процвітання.
   І після того як хазяїн станції знову випив за здоров'я вільновідпущеника, останній випив за благополуччя своїх співрозмовників і передав чашу апулійцю, котрий випив за благополуччя хазяїна й вільновідпущеника.
   Апулієць, сплативши за трапезу, піднявся, збираючись піти у стайні й вибрати там коня.
   – Почекай хвилинку, шановний, – сказав хазяїн станції. – Я не хочу, щоб хтось говорив, що добропорядна людина побувала на станції в Азелліона й не отримала від нього гостьової таблички.
   І він вийшов з кімнати, де залишилися апулієць і відпущеник.
   – Видно, і справді порядна людина, – зауважив відпущеник.
   – Еге ж, – відповів апулієць.
   Незабаром повернувся хазяїн поштової станції і приніс дерев'яну табличку зі своїм ім'ям – Азелліон. Він розділив її навпіл і одну половинку, на якій було написано: «ліон», віддав апулійцю.
   – Ця половинка таблички допоможе тобі. Коли покажеш її господарям інших поштових станцій, вони дадуть тобі найкращих коней та усе необхідне. Пам'ятаю, сім років тому тут проїжджав Корнеліи Хрісогон, відпущеник знаменитого Сулли…
   – Щиро дякую, – сказав апулієць, перериваючи Азелліона, – за твою люб'язність. Будь певен, що попри твою пусту балаканину, Порцій Мутилій, громадянин Гнатії, не забуде твоєї доброти і збереже до тебе почуття щирої дружби.
   – Порцій Мутилій!.. – повторив Азелліон. – Добре… Щоб не забути твого імені, я запишу його в щоденник моїх спогадів… адже тут щодня проїжджає стільки народу… стільки різних імен, стільки справ… неважко й…
   Він пішов, але незабаром повернувся, щоб провести у стайні Порція Мутилія, котрий мав вибрати коня.
   У цю хвилину прибув ще один мандрівник. За його вбранням видно було, що він чийсь слуга. Він сам відвів свого коня на стайню, де в цей час перебував Порцій Мутилій – той саме спостерігав, як конюх сідлав обраного ним коня. Слуга звернувся зі звичайним вітанням «привіт тобі» до Порція й Азелліона, і сам поставив свого коня в ясла, розташовані вздовж стіни стайні, зняв з нього вуздечку і збрую та поклав перед ним мішок з вівсом.
   У той час як слуга опікувався конем, у стайні з'явився відпущеник Манлія Імперіози. Він прийшов подивитися на свого коня, і, непомітно для Порція Мутилія й Азелліона, обмінявся швидким поглядом з новоприбулим слугою.
   Останній по закінченні роботи пішов до виходу й, проходячи повз відпущеника, удав, ніби щойно помітив і впізнав його:
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 [25] 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация