А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Спартак" (страница 22)

   При цій думці він щосили стис коліньми боки коня, смикнув вудила і одразу зупинив шляхетну тварину.
   Незабаром Спартака наздогнали його товариші й зупинилися за ним.
   – Мені потрібно повернутися на віллу Мессали, – похмуро вимовив Спартак, – а ви їдьте в Лабік.
   – Ні!..
   – Нізащо! – відповіли в один голос вершники.
   – Чому ж? Хто може мені це заборонити?
   – Ми! – пролунали голоси.
   – Наша любов до тебе! – крикнув хтось.
   – Твоя честь! – додав третій.
   – Твої клятви! – закричали інші.
   – Наша справа, що без тебе загине!
   – Обов'язок! Твій обов'язок!
   – Але ви не розумієте, клянуся всемогутністю Юпітера, що там залишилася жінка, яку я обожнюю. Може, зараз вона при смерті від горя… і я не можу…
   – Якщо – хай не допустять цього боги! – вона померла, ти себе загубиш, а її не врятуєш. Якщо ж твої побоювання марні, для твого і її спокою досить буде послати туди гінця, – сказав декуріон, – і в голосі його пролунала повага до горя Спартака й зворушлива відданість.
   – То щоб уникнути небезпеки, я наражатиму на неї іншого? Ні, закликаю у свідки всіх богів Олімпу, ніхто не скаже, що я здатен на таку підлість!
   – Я, нічим не ризикуючи, повернуся на віллу Мессали, – голосно й рішуче вимовив один з вершників.
   – Яким чином? Хто ти?
   – Я один з відданих тобі людей і готовий віддати за тебе життя, – відповідав вершник, під'їхавши на своєму скакуні до Спартака. – Я не ризикую нічим, бо я латинянин, добре знаю ці краї й мову країни. У першій же селянській хатині я перевдягнуся в селянське плаття й попрямую на віллу Валерії Мессали. Перш ніж ти доїдеш до Ноли, я привезу тобі найдетальніші звістки про Валерію.
   – Якщо я не помиляюся, – сказав Спартак, – ти вільнонароджений Рутилій.
   – Так, – відповів вершник, – я Рутилій. Я радий і пишаюся, Спартак, що після всіх твоїх блискучих перемог ти впізнав мене серед десяти тисяч гладіаторів!
   Рутилій був хоробрим і розсудливим юнаком. На нього можна було покластися, тому Спартак поступився проханням своїх вояків і погодився на пропозицію латинянина. Продовжуючи шлях на чолі загону, фракієць незабаром опинився поблизу невеликої вілли. Поки Рутилій перевдягався, Спартак на дощечці, що йому дав власник вілли, написав грецькою ніжного листа Валерії й передав його юнакові. Рутилій пообіцяв віддати листа жінці.
   Трохи заспокоївшись, Спартак у супроводі гладіаторів поскакав дорогою, що вела з Тускула в Лабік.
   На світанку вони прибули туди, де на них нетерпляче чекав Мамілій з п'ятдесятьма вершниками. Начальник цього загону доповів полководцю, що за минулу добу мешканці були вельми нажахані набігом на Лабік, тому він вважає за потрібне негайно залишити ці місця й вирушати до Аквіна.
   Вони скакали весь день і всю наступну ніч і тільки на світанку, майже зовсім загнавши коней, прибули у Алетрій, де Спартак віддав наказ зробити привал і відпочивати весь день.
   Наступної ночі він вирушив швидким маршем у Ферентин. Прибув туди вранці, а звідти поспішив у Фрегелли, бо отримав відомості від римських легіонерів, що дезертирували в табір гладіаторів з війська Варинія, про те, що багато мешканців Лабіка приходили до Варинія й розповідали йому про загін гладіаторських вершників, яких вони бачили біля Тускула, і що претор розділив свою кавалерію на два загони, по п'ятсот воїнів у кожному. Один вирушив за ворогом аж до Тускула, а другий ось-ось може з'явитися у Ферентині, аби перепинити шлях гладіаторам і позбавити їх можливості повернутися в аквінський табір.
   Спартак одразу ж виїхав з Ферентина і без відпочинку досяг Фрегелл. Звідти опівночі він рушив в Аквін, куди й прибув на світанку.
   Увечері приїхав Рутилій і привіз фракійцю втішні звістки про здоров'я Валерії, а також і листа від неї, дуже ніжного, хоча й сповненого докорів, у відповідь на кілька запальних рядків Спартака.
   У листі Валерія повідомляла коханого, що вона надсилатиме йому в табір листи через Либедія, старого управителя, і наполегливо просила, аби Спартак відповідав на її листи.
   Що ж до Либедія, то він завжди готовий був з радістю виконати будь-яке бажання своєї пані. їздити у табір гладіаторів він погодився з великою охотою, адже відтепер управитель матиме можливість бачити й обіймати своїх синів.
   Наступного дня, порадившись з Еномаєм, Борторіксом та іншими начальниками легіонів, Спартак, як це й було вирішено раніше, залишив Аквін і на чолі двадцяти тисяч гладіаторів попрямував у Нолу, куди прибув після п'ятиденного переходу. Іоді описати, з якою радістю двадцять п'ять тисяч гладіаторів, що отаборилися під Нолою, зустріли своїх побратимів.
   Упродовж трьох днів весь табір співав і веселився. Рада військових керівників вирішила залишити тут армію гладіаторів на зимівлю, знаючи, що з настанням холодів, дощів і снігопаду можна не побоюватися Варинія, навіть якби його військо збільшилось і зміцнилось після поразки під Аквіном. Гладіатори також розуміли, що про похід на Рим годі й мріяти. Навіть коли Рим зазнав цілковитого занепаду, а карфагеняни діяли за сприятливіших умов, аніж гладіатори нині, сам Ганнібал нічого не міг удіяти. А Ганнібала, цього славетного полководця, Спартак ставив на щабель вище за Кіра й Александра Македонського.
   Гладіатори залишили колишній табір і розбили новий, просторіший, з глибокими ровами й високим частоколом.
   Щодня до табору прибували нові групи гладіаторів, і військо вже нараховувало п'ятдесят тисяч. Спартак сформував з них десять легіонів, по п'ять тисяч воїнів у кожному поділивши свою армію у такий спосіб: два перших легіони, що складалися з германців і підлеглих Вільміра й Мероведа, утворили перший корпус під керівництвом Еномая. Третій, четвертий, п'ятий і шостий легіони, до складу яких входили галли, підлеглі Арторікса, Борторікса, Арвінія і Брезовіра, утворили другий корпус, і на чолі його був поставлений Крікс. Сьомий легіон, що складався із греків, очолював хоробрий Фессалоній, родом з Епіра. Начальником восьмого корпуса, що складався із гладіаторів і пастухів-самнітів, був призначений латинянин Рутилій. У восьмому й дев'ятому легіонах були зібрані фракійці, і командування над ними Спартак доручив двом начальникам, їхнім співвітчизникам, що вирізнялися мужністю, силою волі, освіченістю й гострим розумом. Один з них, начальник дев'ятого корпуса, п'ятдесятилітній Мессембрій, був безмежно відданий Спартаку Десятий легіон очолював юний Артак, якого фракійці вважали найхоробрішим гладіатором після Спартака. Останні чотири легіони утворили третій корпус під керуванням Граніка, родом з Іллірії. Цей тридцятип'ятирічний іллірієць, високий, смаглявий і чорноволосий красень, завжди був серйозний, спокійний, мовчазний і користувався славою найсильнішого з десяти тисяч гладіаторів равеннських шкіл.
   Вершників, яких було близько трьох тисяч, Спартак розбив на шість загонів. Командування ними він доручив Мамілію. Верховним воєначальником під одноголосні захоплені вигуки п'ятдесяти трьох тисяч гладіаторів був знову обраний Спартак, що довів свою доблесть і мистецтво полководця.
   При спорудженні нового табору гладіатори потай від Спартака розбили для нього намет, гідний вождя. Цього урочистого для повсталих дня вирішено було влаштувати в наметі ушанування Спартака. На святі мали бути присутніми десять начальників легіонів, три помічники ватажка й начальник вершників. Частування планувалося скромне, аби не викликати невдоволення Спартака, який ще з юності був помірний у їжі й напоях і дотепер цурався розкоші гучних бенкетів і засуджував пияцтво.
   Наприкінці трапези піднявся Рутилій, тримаючи в руці чашу пінистого цекубського вина. Закликаючи товаришів підняти і свої чаші, він голосно вигукнув:
   – За волю рабів, за перемогу пригноблених, за хороброго і непереможного імператора – нашого Спартака!
   І він осушив чашу під оплески й вигуки товаришів. Лише Спартак ледь пригубив зі своєї чаші й голосно мовив:
   – На честь Юпітера Визволителя! За чисту невинну богиню Волі! Хай зверне вона на нас свої божественні очі, хай освітить і заступиться за нас. Нехай буде вона нашою заступницею перед усіма богами, що живуть на Олімпі!
   Хоча галли й германці не вірили ні в Юпітера, ані в інших грецьких і римських богів, вони все ж осушили свої чаші. Еномай вимовив тост, просячи про допомогу Одіна, а Крікс – благовоління Геза до війська й святої справи гладіаторів.
   Нарешті уродженець Епіра, Фессалоній, що був епікурійцем і не вірив у жодних богів, підвівся і мовив:
   – Я ставлюся до ваших вірувань з повагою… і заздрю вам… Але не поділяю їх, адже боги – це вигадка, породжена страхом, – так говорить учення божественного Епікура. Коли нас осягають великі негоди, чом не вдатися до віри у надприродну силу й черпати в цій вірі бадьорість і розраду!.. Але коли ви переконаєтеся, що природа сама все творить і знищує, користуючись тільки власними силами, не завжди нам відомими, то хіба можливо вірити в так званих богів? Дозвольте ж мені, друзі, вознести славу нашій святій справі, згідно з моїми уявленнями й переконаннями.
   І, помовчавши хвильку, він додав:
   – За співдружність душ, за безстрашність сердець, за міць мечів у таборі гладіаторів!
   Усі приєдналися до тосту епікурійця й осушили свої чаші. Потім знову сіли, продовжуючи веселу, жваву бесіду.
   Коли ж друзі Спартака попрощалися з ним, сонце вже хилилося до заходу. Спартак, провівши своїх гостей, ще довго стояв біля входу в намет. Він окинув поглядом величезний табір гладіаторів і замилувався заходом. У голові його роїлися різні думки: про могутність чарівного слова «воля», що менш ніж за один рік підняло п'ятдесят тисяч пригноблених, позбавлених усіх прав, майбутнього і надії. Слово «воля» підняло їх, зробило найкращими солдатами на світі, вселило в їхні душі хоробрість, самовідданість… І він думав про чудову, магічну властивість цього слова – воно перетворило його, бідного, мерзенного гладіатора на відважного, грізного для ворогів ватажка доблесного війська. Воно так загартувало його волю, що він зміг перемогти в собі всі пристрасті, навіть те шляхетне й велике почуття, що з'єднувало його з Валерією – він любив її в тисячу разів більше, ніж самого себе, але найдужче – ту святу справу, якій присвятив усе своє життя.
   Віддавшись таким міркуванням, вождь гладіаторів відчув, що серце його ниє від незвичної туги, стійкий, непохитний воїн упав духом. Він думав про те, що, можливо, більше ніколи не побачить Валерію та Постумію… У нього якось дивно стислося горло, і, провівши рукою по очах, він помітив, що вони змокріли від сліз. Розсердившись на себе за таку слабкість, він отямився і пошвидкував у напрямку до найближчого квесторія. Він перетнув квесторій і вирушив у велику й пустельну частину табору, осторонь Преторія, квесторія і форуму: це місце, що тяглося до декуманських воріт, призначалося для наметів союзників і випадкових підкріплень.
   У великому таборі під Нолою на цьому місці споруджувалися намети для гладіаторів і рабів, що втекли від своїх панів у табір повстанців, – тут вони жили, поки їх не зараховували до одного з маніпулів. Тут був і намет Евтибіди. А в іншому наметі мешкали під постійною охороною шість лікторів, узятих у полон під Аквіном.
   Тут Спартак довго ходив туди-сюди швидким кроком, ніби його підганяла внутрішня тривога. Він голосно зітхав. З грудей його виривалися стогони, подібні до глухого гарчання звіра. Здавалося, від цієї прогулянки йому легшало, і помалу він приходив до тями. Хода його стала рівнішою, спокійнішою, він поринув у інші, не такі похмурі думки.
   Раптом до Спартака долинули звуки нерозбірливих слів. Хтось упівголоса розмовляв в одному з наметів, призначених для рабів і гладіаторів, які щодня прибували у табір. У тиші слова чулися чіткіше і привернули увагу Спартака. Вождь гладіаторів зупинився поблизу цього намету і почув, як хтось різким, сильним голосом вимовив чудовою латиною:
   – Ти правий, Симпліціане, ганебна й незаслужена доля, на яку ми приречені. Але хіба ми винні? Хіба ми не билися хоробро, нехтуючи небезпекою, щоб урятувати претора Варинія від лютих ударів Спартака?… Він перекинув тебе… А я був поранений… Ми потрапили в полон, нас подужало безліч ворогів! Що могли ми зробити? Якщо великі боги залишили римлян і допустили ганебну їхню втечу від гладіаторів, тоді як досі вони охороняли славних римських орлів від усіх випробувань долі, то що могли, що можемо зробити ми, звичайні смертні?
   – Будь обережний, думай про те, що і як ти говориш, Оттацилію, – тихо сказав хтось хрипким настраханим голосом, – тебе може почути вартовий, і нам через твою необережність буде непереливки.
   – Ох, та замовкни ти нарешті! – відповів йому хтось суворо, але це не був голос попереднього мовця. – Мовчи, Меммію, забудь свій ганебний страх.
   – Крім того, – додав той, кого назвали Оттацилієм, – вартовий ні слова не розуміє латинською… Це грубий варвар-галл. Я думаю, він навіть своєї мови не знає…
   – Не те ти кажеш, – суворо увірвав його останній з трьох співрозмовників. – Якщо навіть цей ниций гладіатор розуміє нашу мову, що ж, по-твоєму, ми не сміємо говорити так, як це личить римським громадянам? Що за підле боягузтво! Присягаюсь Кастором і Поллуксом, заступниками Рима, які за нас боролися проти латинян на Регильському озері, хіба ти щонайменше п'ятдесят разів не стояв віч-на-віч зі смертю на полі бою? Хіба для тебе не краще було б померти, аніж пережити таку ганьбу – прямувати за мерзенним гладіатором?
   Спартак наблизився до намету, в якому, як він зрозумів, перебували під вартою шість полонених лікторів Публія Варинія.
   – Ох, клянуся дванадцятьма богами! Клянуся Юпітером Визволителем! Клянуся Марсом, заступником народу Квірина, – знову почувся голос ліктора Симпліціана, – я ніколи не думав, що мені в шістдесят два роки доведеться стати співучасником такої ганьби! Коли мені було лише шістнадцять років, я боровся під керівництвом консула Луція Цецилія Метелли, переможця далматів. Потім я боровся в Африці проти Югурти, спершу під керівництвом Квінта Цецилія Метелли Нумідійського, а потім славного Гая Марія; я брав участь у боях і розгромі тевтонів і кимврів, ішов за тріумфальною колісницею непереможного уродженця Арпіна… Невже я повинен тепер слухатися гладіатора, якого я на власні очі бачив на арені цирку учасником ганебного видовища? Ні, клянуся всіма богами, це над мої сили… занадто жорстокий жереб… Я не можу підкоритися долі… не можу перенести…
   У голосі ліктора чувся такий глибокий розпач, що Спартак був майже розчулений. Він вважав, що в горі старого й невідомого солдата було стільки гідності, шляхетної гордості, така сувора велич, які заслуговували й викликали співчуття й повагу.
   – Ну й що ж? Що ти хочеш і що можеш зробити проти волі богів? – запитав Симпліціана ліктор Отгацилій. – Доведеться тобі, як і нам, змиритися з незаслуженим нещастям і ганьбою, посланими долею…
   – Клянуся всіма богами неба й пекла, – гордо відповів Симпліціан, – я не схилю шляхетного чола римлянина перед такою нестерпною ганьбою й не підкорюся несправедливій долі! Я римлянин, і смерть позбавить мене від учинків, невартих того, кому боги дали щастя народитися на берегах Тибру…
   І з намету до Спартака долинули крики. Це кричали п'ять лікторів:
   – О, що ти зробив?
   – Нещасний Симпліціан!
   – Так, це справжній римлянин!
   – Допоможіть, допоможіть йому!
   – На допомогу, на допомогу!
   – Підніми його! Берися з цього боку!
   – Поклади тут!
   В одну мить Спартак обійшов навколо намету й опинився біля його входу, куди вже збіглися гладіатори з сусіднього намету.
   – Пропустіть мене! – крикнув фракієць.
   Гладіатори з повагою розступилися й дали дорогу своєму ватажкові, перед очима якого постало жахливе видовище. Старий Симпліціан лежав на купі соломи, його оточували й підтримували інші п'ять лікторів. Біла туніка його була розірвана й закривавлена. Кров лилася із глибокої рани. Один з лікторів підняв із землі й тримав у руці тонкий і гострий кинджал – його Симпліціан із силою застромив собі у груди по руків'я.
   Кров текла з рани безперервним струменем, а засмаглим обличчям безстрашного старого ліктора швидко розливалася смертельна блідість. Але жоден м'яз не ворухнувся на цьому суворому, спокійному обличчі, жоден рух не викривав каяття чи мук.
   – Що ти накоїв, мужній старий! – сказав помираючому Спартак. – Чому не попросив, аби я позбавив тебе обов'язку іти поперед мене з фасціями, якщо тобі це було так важко?… Сильний завжди зрозуміє сильного, я зрозумів би тебе й…
   – Раби не можуть зрозуміти вільних, – урочисто вимовив слабким голосом помираючий.
   Спартак похитав головою і, гірко посміхнувшись, сказав співчутливо:
   – О душе, народжена великою, але здрібніла від забобонів і пихи, у яких ти був вихований… Хто ж встановив на землі два різновиди людей, розділив їх на рабів і вільних? До завоювання Фракії хіба я не був вільним, а хіба ти не став би таким же рабом, як я, після поразки при Аквіні?
   – Варваре… ти не розумієш, що безсмертні боги… дали римлянам владу над всіма народами… не затьмарюй мої останні хвилини своєю присутністю…
   І Симпліціан обома руками відхилив своїх товаришів, які намагалися перев'язати його рану шматками, відірваними від тунік.
   – Марно… – вимовив він, задихаючись від передсмертного хрипу. – Удар був… точно розрахований… а якби мене спіткала невдача, завтра я повторив би… Римський ліктор… який ішов попереду Марія й Сулли… не ганьбитиме… свої фасції… прямуючи попереду гладіатора… даремно…
   Він упав, відкинувши назад голову, і випустив дух.
   – Ох, старий дурень, – вимовив напівголосно один із гладіаторів.
   – Ні, він старець, гідний поваги, – суворо мовив Спартак. – Він великої душі людина і своєю смертю міг би довести, що народ, серед якого є подібні йому, справді має право панувати над світом!

Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 [22] 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация