А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Спартак" (страница 20)

   На щастя, дівчина сама почала розмову про Валерію: їй ніколи й на думку не спадало, що між матроною й рудиарієм існували інші стосунки, окрім дружніх.
   – О, повір, повір мені, Спартаку, – повторювала дівчина, готуючи для брата скромну вечерю, – якби усі римські матрони були схожі на Валерію… Вір мені, я на собі відчула усю її доброту, шляхетність її почуттів… рабство давно б скасували законом… бо діти, що народилися від подібних жінок, не могли б, не побажали б терпіти існування в'язниць, покарань різками, розп'ять на хрестах, не допустили б, щоб із гладіаторами поводилися як із худобиною…
   – О, я це знаю! – схвильовано вигукнув Спартак. І одразу додав: – Так, так, я вірю тобі.
   – І ти повинен цьому вірити… бо вона поважає тебе… набагато більше, ніж будь-яка інша матрона на її місці поважала б ланісту своїх гладіаторів. Вона часто розмовляла зі мною про тебе… захоплювалася тобою, особливо відтоді як ти отаборився на Везувії, з кожною звісткою про тебе… Коли ми почули, що ти переміг і розбив трибуна Сервіліана… коли довідалися про твою перемогу над Клодієм Гпабром, вона часто говорила: «Так, природа щедро нагородила його усіма чеснотами великого полководця!»
   – Вона так говорила? – нетерпляче перепитав Спартак, на обличчі якого відбивалися воскреслі в душі почуття й спогади.
   – Так, саме так!.. – відповіла Мірца, продовжуючи готувати вечерю. – Ми довго тут залишимося? Я хочу подбати про твій намет… Цей зовсім не пасує доблесному ватажкові гладіаторів… У ньому такий безлад… і немає навіть найнеобхіднішого… У будь-якого солдата житло краще… Ну так, вона так і казала… І якось вона сперечалася зі своїм братом, оратором Гортензієм, ти ж знаєш його? Отож вона захищала тебе від його нападів, говорила, що війна, яку ти розпочав, – справедлива війна, і якщо богів турбують справи людські, ти переможеш.
   – О, божественна Валерія! – ледь чутно вимовив Спартак, блідий од хвилювання.
   – І вона, бідолашна, така нещасна, – провадила дівчина, – нещасна!
   – Нещасна?… Чому?… – жваво запитав фракієць.
   – Вона нещасна, я це знаю… Я часто бачила сльози в її очах, часто чула, як вона глибоко зітхала, дуже часто. Але чому вона плаче й зітхає, я не знаю, не можу здогадатися. Може, через неприємності з її родичами… А може, через смерть чоловіка… Хоча навряд… ні, не знаю… Єдина її розрада – її донька, Постумія.
   Така мила, така чарівна крихітка!..
   Спартак глибоко зітхнув, змахнув рукою кілька сльозинок, що скотилися з очей, різко повернувся й, обійшовши навколо намету, запитав у Мірци, щоб змінити тему розмови:
   – Скажи, сестро… ти нічого не чула про Марка Валерія Мессалу Нігеру… двоюрідного брата Валерії?… Я з ним зустрівся… ми з ним билися… я його поранив… і пощадив його… Чи не знаєш ти випадково… чи одужав він?
   – Звичайно, видужав!.. І про цей твій великодушний учинок ми теж чули!.. Валерія зі слізьми благословляла тебе. Нам усе розповів Гортензій, коли приїхав на тускуланську віллу… По смерті Сулли Валерія майже цілий рік живе там.
   У цю хвилину на порозі намету постав один з деканів гладіаторів і доповів, що молодий солдат щойно прибув із Рима і наполегливо просить дозволу бачити Спартака.
   Спартак вийшов з намету на преторський майданчик. Табір гладіаторів був побудований за зразком римських таборів. Намет Спартака був розбитий на найвищому місці, і перед ним було відведене місце для військового суду. Цей майданчик у римлян називався преторським. За наметом Спартака був інший намет, де зберігалися прапори. Біля нього стояла варта з десяти солдатів на чолі з деканом. Вийшовши з намету, Спартак побачив юнака, що йшов назустріч – на вигляд йому, вбраному у військові обладунки, було не більше чотирнадцяти років.
   Спартак здивовано подивився на юнака, потім повернувся до декана, ніби запитуючи його, чи цей воїн бажав з ним говорити. Коли декан ствердно кивнув головою, Спартак підійшов до юнака і запитав його здивовано:
   – То це ти хотів мене бачити? Хто ти? Що тобі потрібно?
   Юнак спершу зашарівся, потім раптом сполотнів. Подолавши збентеження, він твердо відповів:
   – Так, Спартаку, я.
   І після короткої паузи додав:
   – Ти не впізнаєш мене?
   Спартак пильно вдивлявся в тонкі юнакові риси, немов відшукуючи в пам'яті якісь спогади, якийсь далекий відгомін. Опісля відповів, не зводячи очей зі свого співрозмовника:
   – Справді… Мені здається… я десь бачив тебе… Але де?… Коли?…
   Потім знову запала тиша, і гладіатор першим увірвав її:
   – Ти римлянин?
   Юнак похитав головою й, посміхнувшись сумною, якоюсь вимученою посмішкою, начебто йому хотілося заплакати, відповів:
   – Пам'ять твоя, доблесний Спартаку, не така сильна, як твоя рука.
   При цій посмішці й цих словах ніби блискавка освітила свідомість фракійця. Він широко розплющив очі й нарешті невпевнено вигукнув:
   – Он як! Невже!.. Чи можливо це?… Юпітере Олімпійцю! Невже це ти?
   – Так, це я, Евтибіда. Так, так, Евтибіда, – відповів юнак, точніше дівчина, бо перед Спартаком справді стояла перевдягнена куртизанка Евтибіда. Він дивився на неї й ніяк не міг отямитися від подиву.
   Тоді вона сказала:
   – Хіба я не була рабинею?… Хіба я не бачила, як рідних моїх перетворили на рабів?… Хіба я не втратила батьківщину? Хіба розпусники-римляни не перетворили мене на куртизанку?
   Дівчина говорила, ледь стримуючи гнів, а останні слова вимовила ледве чутно, але з обуренням.
   – Я розумію, розумію тебе… – задумливо й сумно сказав Спартак, – може, у цю мить він згадав про свою сестру: – Ти слабка жінка, що звикла до розкоші й насолод… Що ти робитимеш тут?
   – О! – обурено вигукнула дівчина. Ніхто не подумав би, що вона здатна на такий спалах. – О, Аполлоне Дельфійський, освіти його розум! Він нічого не розуміє. Іменем фурій-месниць! Кажу тобі, що я хочу помститися за свого батька, за братів, за поневолену вітчизну, за мою молодість, спаплюжену розпустою наших гнобителів, за мою зганьблену честь, за моє загублене життя, за мою ганьбу а ти ще запитуєш, що я збираюся робити в цьому таборі?
   Спартак був розчулений цією дикою енергією і силою. Простягнувши руку грекині, він мовив:
   – Хай буде так! Залишайся у таборі… крокуй пліч-о-пліч із нами, якщо ти можеш… борися разом із нами, якщо маєш сили.
   – Я зможу все, що захочу, – насупивши чоло й брови, відповіла хоробра дівчина. Вона судомно стисла простягнену їй руку Спартака.
   Але від цього дотику вся енергія, вся життєва сила ніби ослабла в ній. Евтибіда здригнулася, сполотніла, ноги в неї підкосилися, вона була близька до непритомності. Помітивши це, фракієць підхопив її лівою рукою і підтримав, щоб вона не впала.
   Від цих мимовільних обіймів тремтіння пробігло по всьому її тілу. Фракієць дбайливо запитав:
   – Що з тобою? Чого ти хочеш?
   – Поцілувати твої могутні руки, що вкрили тебе славою, о хоробрий Спартаку! – шепотіла вона й, м'яко схилилася до рук гладіатора, припала до них поцілунком.
   Ніби марево затуманило очі великого полководця, кров закипіла в жилах і вогненному струмені вдарила в голову. На мить у нього виникло бажання стиснути дівчину у своїх обіймах, але він швидко опанував себе, звільнився від її чарів і, відсунувши її, стримано сказав:
   – Дякую тобі… гідна жінко… Дякую за висловлене тобою замилування, але ж ми хочемо знищити рабство й тому повинні усувати будь-які його прояви.
   Евтибіда стояла мовчки, з опущеною головою, не рухаючись, ніби присоромлена. Гладіатор запитав:
   – У яку частину нашого війська ти бажаєш вступити?
   – Відтоді як ти підняв прапор повстання, і до вчорашнього дня я вчилася фехтувати і їздити верхи… Я привела із собою трьох чудових коней, – відповіла куртизанка, помалу приходячи до тями й нарешті, остаточно опанувавши себе, звела очі на Спартака. – Чи бажаєш, щоб я була твоїм контуберналом?
   – У мене немає контуберналів, – відповів ватажок гладіаторів.
   – Але якщо ти ввів у військо рабів, які борються за волю, римський бойовий лад, то тепер, коли ця армія виросла до чотирьох легіонів, а незабаром буде нараховувати вісім-десять легіонів, необхідно, щоб і ти, їхній полководець, поводився за римським звичаєм, як консул і підняв цим свій престиж. Контубернали тобі будуть необхідні вже від завтра, бо, командуючи двадцятитисячною армією, ти не можеш потрапити у той самий час у різні місця, у тебе повинні бути зв'язкові для передачі твоїх розпоряджень начальникам легіонів.
   Спартак тихо вимовив:
   – Ти незвичайна жінка!
   – Скажи краще, палка й тверда душа в слабкому жіночому тілі, – гордо відповіла грекиня.
   І за мить продовжувала:
   – У мене сильний характер і допитливий розум, я однаково добре володію латиною й грецькою мовою, я можу прислужитися нашій спільній справі, на яку я віддала все своє надбання… близько шестисот талантів. Віднині я присвячую їй усе своє життя.
   По цих словах вона обернулася до головної дороги табору якою йшли гладіатори, і покликала когось різким довгим посвистом. Одразу ж на дорозі з'явився раб, що підганяв коня. На спині його у двох невеличких мішках було складене золото Евтибіди, що вона принесла у дарунок повстанцям. Кінь зупинився перед Спартаком.
   Фракієць був приголомшений сміливістю й широтою душі молодої грекині. Кілька секунд він зніяковіло стояв і не знав, що їй відповісти. Потім сказав, що це табір рабів, які об'єдналися для завоювання волі, а тому, звісно, він відкритий для всіх охочих приєднатися до них. Отже, і Евтибіду радо приймуть до табору гладіаторів. Увечері він збере керівників армії, щоб поговорити про її щедрий дарунок. Що ж до бажання Евтибіди бути його контуберналом, то він нічого не обіцяє: якщо буде ухвалено, що при ватажку гладіаторів повинні бути контубернали, він про неї не забуде.
   Спартак додав кілька слів подяки, відповідно до правил грецької чемності, але вимовив ці лагідні слова вдячності суворо, майже похмуро, потім, попрощавшись із Евтибідою, він повернувся у свій намет.
   Застигши нерухомо, немов статуя, дівчина стежила поглядом за Спартаком і, коли він зник у наметі, ще довго так стояла. Потім, важко зітхнувши, вона зробила над собою зусилля й, опустивши голову, повільно пішла в той кінець табору, що за римським звичаєм приділявся для союзників і де її раби, яких вона привезла із собою, розбили для неї намет. Вона тихо шепотіла:
   – І все ж я люблю, люблю його!..
   Тим часом Спартак велів покликати у свій намет Крікса, Граніка, Борторікса, Арторікса, Брезовіра та інших трибунів і до пізньої ночі тримав з ними раду.
   На цих зборах було ухвалено таке: взяти гроші, принесені у дарунок куртизанкою Евтибідою, і на більшу їхню частину купити зброї, щитів і панцирів у всіх зброярів околишніх міст. Грекиню вдостоїти посади контубернала, про яку вона просить, й у цьому чині, разом із дев'ятьма юнаками, яких Спартак обере в гладіаторських легіонах, приписати до головного штабу. Усі визнали, що тепер ватажка повинні супроводжувати контубернали для передачі його наказів. Було ухвалено також двісті талантів із шестисот, принесених у дарунок Евтибідою, витратити на покупку вже об'їжджених коней, аби якомога швидше створити кавалерійський корпус і тісніше сполучити його дії з діями піхоти, основної сили війська гладіаторів.
   Стосовно воєнних операцій було вирішено, що Крікс залишиться із двома легіонами в Нолі й разом із Граніком керуватиме навчанням равеннського легіону, що прибув до табору два дні тому. Спартак із легіоном, яким командував Борторікс, з'єднається в Бовіані з Еномаєм і нападе на Коссинія й Варинія, перш ніж вони закінчать комплектування своєї нової армії.
   І от на світанку наступного дня Спартак на чолі легіону вийшов з табору й через Кавдинські гори попрямував у Алліфи. Скільки Евтибіда й Мірца не просили його взяти їх із собою, він не погодився, заявивши, що йде не на війну, а тільки на розвідку, і незабаром повернеться; він просив їх залишатися в таборі й чекати на його повернення.
   Коли Спартак прибув у Бовіан, він уже не застав там Еномая, який знудився у таборі. Два дні тому він знявся з табору й попрямував у Сульмон, де, за повідомленням розвідників і шпигунів, перебував Вариній для набору солдатів. Еномай сподівався напасти на нього й розбити.
   Але трапилося те, чого обмежений розум Еномая не міг передбачати: Коссиніи, наступного ж таки дня після відходу германця, таємно залишив Бовіан і попрямував слідом за гладіаторами з наміром атакувати їх із тилу, щойно вони зустрінуться з Варинієм.
   Спартак одразу зрозумів усю небезпечність становища Еномая. Він дав своєму легіону кілька годин для відпочинку а потім вирушив слідом за Коссинієм, що випередив його вже на два дні. Коссиній старий солдат, але бездарний полководець, сліпо благоговів перед стародавніми правилами. Він рухався, як того вимагав звичай, переходами по двадцять миль на день, а Спартак, зробивши два переходи по тридцять миль, наздогнав його через два дні в Ауфідені й напав на нього. Коссиніи із сорому й розпачу кинувся в ряди гладіаторів і загинув.
   Продовжуючи просуватися із тією ж швидкістю, Спартак вчасно устиг на допомогу Еномаю й неминучу його поразку перетворив на перемогу. Германець вступив у бій з Варинієм між Маррувієм і озером Фуцин. У Варинія було близько восьми тисяч солдатів. Під натиском римлян ряди гладіаторів порідішали, але в цей момент з'явився Спартак і відразу змінив хід бою. Вариній, зазнавши поразки, з численними втратами, швидко відступив до Корфінія.
   Під час цих набігів Спартак набрав стільки рабів і гладіаторів, що за два місяці склав два нових легіони й повністю озброїв їх. Але завбачливого Спартака не спокушала думка про облогу Рима. Він розумів, що двадцяти й навіть тридцяти тисяч солдатів було б недостатньо для такої військової операції.
   Тим часом Публій Вариній, набравши з дозволу сенату серед піцентів величезну кількість вояків і отримавши підкріплення з Рима, із величезними бажанням змити ганьбу поразки, наприкінці серпня виступив з Аскула й на чолі вісімнадцяти тисяч солдатів великими переходами рушив на Спартака. Спартак, довідавшись про наближення Варинія, рушив йому назустріч. Напередодні вересневих ід (19 вересня) війська зійшлися. Зав'язався бій.
   Бій був тривалим і кровопролитним, але до вечора римляни під натиском несамовитої атаки гладіаторів кинулися навтьоки. Ця остання атака була такою стрімкою й потужною, що легіони Варинія були вщент розбиті.
   Сам Вариній, прагнучи підтримати честь Рима, боровся з розпачливою хоробрістю й великим завзяттям, але, поранений Спартаком, змушений був залишити в його руках свого коня й дякувати богам за порятунок власного життя. Понад чотири тисячі римлян загинуло в цьому кровопролитному бої. Гладіатори заволоділи їхньою зброєю, обозом, табірним устаткуванням і прапорами, навіть взяли у полон лікторів зі свити претора.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 [20] 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация