А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Спартак" (страница 17)

   Розділ 11
   Від Капуї до Везувію

   Через дві години після описаних подій невеличкий загін гладіаторів, яким вдалося втекти зі школи Лентула зупинився біля вілли Гнея Корнелія Долабелли, розташованої на мальовничому пагорбі між Ателланським і Куманським шляхом, що за вісім миль од Капуї. У той час як Еномай, сховавшись за барикадами, відбивав натиск римських легіонерів, Спартак і його товариші під покровом темряви піднялися на кріпосний вал і благополучно спустилися вниз. А далі хутко рушили навпростець через відкрите поле, що простиралося між двома шляхами – Ателланським і Куманським. Дійшовши до залізних ґрат вілли Долабелли, Спартак кілька разів подзвонив, у відповідь почувся гавкіт собак і голос сонного воротаря, старого раба-фессалійця. Прикриваючи лівою рукою мідний світильник, який він ніс у правій руці, старий підійшов до хвіртки, бурмочучи щось грецькою.
   – От нахаби. Хто це вештається поночі? Стривай-но, перепаде ж тобі на горіхи! Завтра ж донесу управителеві.
   Старий підійшов до хвіртки, за ним з несамовитим гавкотом, вишкірившись, бігли двоє псів.
   – Хай буде до тебе прихильний Юпітер Олімпійський і нехай завжди тобі допомагає Аполлон Пегаський, – привітався Спартак грецькою. – Ми – греки, раби, такі ж нещасні, як і ти. Ми втекли з Капуї. Відкрий хутчіш, не змушуй нас чинити насильство.
   Годі уявити переляк старого фессалійця, коли він почув ці слова й побачив загін змучених, дивно озброєних людей.
   Заціпенівши від страху, він стояв з піднятим угору світильником і більше скидався на статую, аніж на живу людину. Після хвилинного мовчання, яке переривалося лише гавкотом собак, Спартак повернув старого до тями своїм потужним голосом:
   – Іменем віковічних лісів Осей й Пеліона, чи зважишся нарешті відчинити нам добровільно? Чи вгамуєш своїх набридливих псів? Чи ж ти хочеш, щоб ми узялися за сокири?
   Воротар витяг ключі й, відмикаючи хвіртку, покрикував на собак:
   – Замовкни, Пірре!.. Тихо, Алкіде!.. Хай допоможуть вам боги, мужні люди!.. Зараз відімкну… Тихше ви, проклятущі… Розташовуйтеся зручно!.. Зараз вийде управитель… Він теж грек… Дуже гідна людина… Ви тут знайдете, чим підкріпитися.
   Щойно гладіатори вийшли на головну алею вілли, Спартак звелів замкнути хвіртку й поставив там охорону з п'яти осіб, у супроводі решти за кілька хвилин дійшов до великого майданчика, обсадженого різноманітними деревами і кущами запашних троянд, мирти, ялівцю, що росли перед віллою патриція Гнея Корнелія Долабелли.
   Тут Спартак оглянув своїх соратників: разом із ним у загоні було сімдесят вісім бійців. Рудиарій на мить замислився, схилив голову і, зітхнувши, сказав галлові, що стояв поруч, високому юнакові тендітної статури, білолицьому, рудоволосому, із блакитними очима, що палали вогнем відваги й енергії:
   – Борторіксе!.. Якщо щастя супроводжуватиме нашу хоробрість, то цей маленький загін із сімдесяти восьми осіб зможе покласти початок великій війні й шляхетній справі!..
   І додав:
   – Історія, на жаль, судить про шляхетність діянь лише за їхніми вдалими наслідками! А втім, чи є місце на сторінках історії для цих сімдесяти восьми поруч із трьомастами захисниками Фермопіл? Хтозна!..
   Він розпорядився поставити охорону біля кожного виходу, потім викликав управителя Долабелли. З'явився грек-управитель, уродженець Епіра. Спартак його заспокоїв, сказавши, що на віллі вони візьмуть лише їжу, деякі необхідні їм речі, а також зброю, що тут знайдеться. Ні він, ані його товариші не заподіють жодних збитків господарю вілли.
   Тож незабаром гладіатори отримали харчі й вино для підкріплення своїх сил і за наказом Спартака запаслися провізією на три дні. Сам же він майже не торкнувся страв і вина, хоча вже багато днів не знав передиху й більше тридцяти годин нічого не їв. Зате на віллі римського патриція він несподівано для себе знайшов лікаря-грека на ймення Діонісій Евдней. Цей раб лікував хворих рабів і самого власника вілли, коли той жив тут. Лікар заходився старанно лікувати руку рудиарія.
   Нарешті, віддавши найдетальніші й точні розпорядження Борторіксу, Спартак ліг у зручне ліжко й заснув міцним сном. Він проспав до ранку, хоча й велів галлові розбудити його на світанку. Сон підкріпив фракійця, він прокинувся сповнений бадьорості, упевненості й надії. Сонце вже більше трьох годин заливало світлом розкішну віллу й околишні пагорби. З одного боку зеленіли лісисті, круті схили Апеннін, з другого боку відкривалася приємна для ока панорама міста й виднілися гарні вілли, що спускалися до самісінького моря.
   Спартак, Борторікс і найхоробріші з гладіаторів озброїлися мечами й списами, знайденими на віллі. Фракієць завбачливо розмістив рабів Долабелли серед випробуваних своїх соратників, аби вони підтримували бадьорість духу в новачків, разом з якими у загоні було вже понад сто п'ятдесят чоловік. О другій годині Спартак залишив віллу Долабелли й глухими стежками, через поля й виноградники, попрямував у бік Неаполя. Після швидкого переходу загін гладіаторів у сутінках підійшов до Неаполя й за наказом Спартака зупинився за кілька миль від міста, побіля вілли одного патриція. Наказавши своїм товаришам запастися провізією на наступні три дні й забрати всю зброю, що вони знайдуть, фракієць суворо заборонив чинити насильство й грабунок.
   За дві години загін пішов звідти, поповнивши свої лави п'ятдесятьма гладіаторами і рабами.
   Усю ніч Спартак продовжував свій похід. Він прямував до Помпеї. Нарешті, зайнявши кілька садів обабіч дороги, розмістив за живою огорожею з акацій, мирти й розмарину своїх товаришів, кількість яких зросла за добу до трьохсот осіб.
   Тут він наказав їм залишатися до сходу сонця.
   Світало. Хмари з білих перетворювалися на рожеві, з рожевих на пурпурові. Незабаром вони заграли золотими блискітками, і по горі, що до цього височіла чорною й грізною гранітною громадою, раптом розлилися потоки яскравого сонячного світла. Хоч якою прекрасною була ця велична картина сходу сонця, Спартак швидко звільнився від її чарів. Він окинув поглядом вершину Везувію, намагаючись визначити, як далеко вгору простягається вимощена лавою дорога, поблизу якої він перебував зі своїми товаришами, і чи доходить вона до самої верхівки. Але густі ліси, що вкривали вершину не давали можливості простежити, де вона закінчувалася. Спартак вирішив послати Борторікса й тридцять найспритніших товаришів на розвідку, а сам з головною частиною загону мав намір обійти сусідні вілли й палаци у пошуках зброї. Ядро загону із шістдесяти гладіаторів мало залишатися на місці, ховаючись за живоплотом. Усе зробили, як наказав Спартак.
   Борторікс повернувся за три години. Спартак уже був на місці, він роздобув ще трохи зброї й поповнив свій загін, у який влилися двісті гладіаторів і рабів, звільнених на сусідніх віллах. Рудиарій склав зі своїх п'ятисот воїнів загін у п'ять маніпул. В один з маніпулів, на чолі якого поставив Борторікса, увійшло вісімдесят наймолодших і найхоробріших гладіаторів. Спартак озброїв їх піками й списами і назвав відповідно до римського ладу гастатами, тобто списниками. Інші чотири маніпули, по сто осіб кожен, називалися так: фальгіфери – бійці, озброєні косами, ретиарії – озброєні тризубцями й рожнами, ще два фракійці – гладіатори, озброєні мечами, ножами й іншою короткою зброєю. На чолі кожного десятка він поставив декана, а на чолі кожного маніпула – по двоє центуріонів, молодшого й старшого. їх він обрав із числа шістдесяти восьми гладіаторів, що були з ним від початку, бо знав їхню мужність і відвагу й міг цілком на них покластися.
   Борторікс повідомив Спартаку, що дорога, біля якої вони знаходяться, приблизно на дві милі пролягає по схилу гори, потім переходить у вузьку стежку, що веде через ліси до вершини, але, досягнувши певної висоти, губиться серед неприступних скель і обривів.
   – О, нарешті після стількох випробувань великі боги починають нас захищати! – радіючи, вигукнув Спартак. – Там, нагорі, у лісових нетрях, де гніздяться орли й влаштовують свої лігвища дикі звірі, у місцях, недоступних для людини, ми поставимо наш прапор волі. Кращого місця доля не могла б нам дати… Ходімо!
   І щойно когорта гладіаторів рушила в напрямку до вершини Везувію, Спартак викликав до себе дев'ять гладіаторів зі школи Лентула й, щедро забезпечивши їх грішми, наказав негайно різними шляхами вирушати трьом у Рим, трьом у Равенну й трьом у Капую, щоб попередити товаришів по нещастю, що жили в школах цих трьох міст, про те, що Спартак з загоном гладіаторів отаборився на Везувії, і сказати, що ті, хто готовий боротися за волю, мають якнайскоріше приєднатися до нього.
   Незабаром загін гладіаторів залишив дорогу і дістався лісистої частини гори. Що крутішим ставав підйом, то відлюднішими були місця. Від тиші, що панувала в цих лісах, ставало моторошно. Поступово чагарники й приземкуваті дерева змінили терен, дуби, в'язи й високі тополі. За дві години важкого підйому Спартак дістався великої ділянки на вулканічній скелі, на кілька сотень кроків нижче від головної вершини Везувію, вкритої глибоким шаром вічного снігу. Тут Спартак вирішив зробити привал, і поки воїни відпочивали, обійшов територію. З одного боку ділянки звивалася крута, скеляста стежка, з другого височіли неприступні скелі, з третього відкривався краєвид на протилежний схил гори, біля підніжжя якої нижче лісистих обривів стелилися залиті сонцем поля, виноградники, оливкові гаї й луки. Місце, обране Спартаком для табору, також було безпечним і неприступним з півдня, бо ділянка обривалася прірвою з такими стрімкими стінами, що видертися ними годі було не лише людям, а й навіть козам.
   Спартак виставив невеличку охорону біля неприступного урвища зі сходу, а інший загін ніс охорону з боку Помпеї, звідки вони піднялися до вершини. Відтоді ця місцевість отримала назву «табір гладіаторів».
   Коли вже зовсім посутеніло, гладіатори, стомлені турботами останніх днів, заснули, і на майданчику запанували тиша та спокій. Не спав лише Спартак. Його висока атлетична фігура, освітлена багаттям, чітко вирізнялася у напівмороці, немов примара одного з тих гігантів, які, за міфічними переказами, оголосили війну Юпітерові й розбили табір на Флегрейських полях біля Везувію, вирішивши поставити тут гору на гору, аби штурмувати небо.
   Раптом Спартак, занурений у спогади й думки, здригнувся й прислухався, повернувши голову до стежки, якою сюди прийшли гладіатори. Йому примарився якийсь шум. Але всюди було тихо, тільки легкий вітерець часом ворушив листя в лісі. Спартак збирався було прилягти під навісом, що, попри протести, товариші спорудили для нього з гілля дерев, вкривши їх козячими й овечими шкурами… Але ступивши кілька кроків, він знову зупинився, знову прислухався й мовив сам до себе: «Ні, так і є…Там солдати піднімаються на гору!»
   Він повернув до насипу, спорудженого напередодні ввечері, і прошепотів:
   – Невже це сталося? Аж не віриться!
   Він не дійшов ще до того місця, де стояла сторожа, як звідти до нього долетіли нечіткі голоси, і у нічній глушині він почув окрик вартового:
   – Хто йде?…
   І одразу, ще голосніше:
   – До зброї!
   Гладіатори озброювалися й шикувались до бою. У цю хвилину до сторожового посту підійшов Спартак з мечем у руці й дуже спокійно сказав:
   – На нас готується напад… Але із цього боку ніхто не пробереться.
   – Ніхто! – одноголосно вигукнули гладіатори.
   – Нехай один з вас піде у табір, подасть сигнал тривоги й від мого імені зажадає дотримання порядку й тиші.
   Тим часом вартовий почув умовний пароль «Вірність і перемога», і, поки декан побіг подивитися, хто йде, весь табір вже прокинувся. За кілька секунд усі гладіатори були озброєні, кожен зайняв своє місце в маніпулі, і когорта вишикувалася, ніби вона складалася зі старих легіонерів Марія чи Сулли, готова мужньо відбити будь-яку атаку.
   У той час як декан, дотримуючись усіляких обережностей, дізнавався, що за загін наближається до табору Спартак з половиною сторожового маніпула мовчки стояв за насипом, повернувшись у бік стежки. Вони прислухалися, намагаючись дізнатися, що там відбувається. Раптом пролунав радісний голос декана:
   – Це Еномай!
   За секунду долинув громоподібний голос самого германця:
   – Вірність і перемога! Так, це я, а зі мною дев'яносто наших товаришів, що втекли з Капуї.
   Ох і зрадів Спартак! Він кинувся через насип назустріч Еномаю. Вони обійняли один одного міцно, по-братерському причому Еномай намагався не зачепити ушкодженої руки рудиарія.
   Коли закінчилися привітання, Еномай розповів Спартаку, як його загін більше години відбивався від римських когорт, як більше двадцяти товаришів загинули в нічному бою біля школи Лентула, як зі ста двадцяти гладіаторів, що боролися з ним проти римлян, повернулося лише дев'яносто…
* * *
   На третій день весь табір розбудили на світанку крики вартових: «До зброї!» Дві когорти римлян чисельністю близько тисячі солдат на чолі з трибуном Титом Сервіліаном видиралися на гору з боку Помпеї, маючи намір напасти на гладіаторів у їхньому прихистку.
   За два дні після тієї бурхливої ночі, коли Сервіліану вдалося перешкодити повстанню десяти тисяч гладіаторів школи Лентула, йому повідомили, що Спартак і Еномай з декількома сотнями повсталих пішли у напрямку Везувію і нібито грабують вілли, повз які проходять (це була свідома брехня, наклеп), що Спартак звільняє рабів і закликає їх усіх братися до зброї (це була правда). Трибун помчав у капуанський сенат і в сенат республіки. Перелякані сенатори зібралися в храмі Юпітера Тифатського. Розповівши про все, Сервіліан просив у сенату дозволу придушити повстання. Отримавши такий дозвіл, хоробрий юнак, сподіваючись заслужити придушенням повстання великі почесті й підвищення, заходився доводити, наскільки небезпечно було б залишити Спартака й Еномая живими й дати їм можливість вільно пересуватися полями хоча б протягом декількох днів, адже до повсталих щогодини приєднуються раби й гладіатори, тож небезпека зростає. Сервіліан стверджував, що необхідно йти слідом за гладіаторами, наздогнати їх і знищити, а голови їхні настромити на списи й виставити у школі Лентула Батіата.
   Ці плани сподобалися капуанським сенаторам, що пережили чимало тривожних годин. Вони боялися заколоту гладіаторів, тривога й занепокоєння отруювали їхнє мирне, безжурне існування. Вони схвалили пропозицію Тита Сервіліана й опублікували декрет, в якому за голови Спартака й Еномая було призначено два таланти у винагороду. Разом із товаришами їх заочно присудили до розп'яття на хрестах, як людей підлих, бо вони перетворилися на розбійників з великої дороги. Як вільним, так і рабам під загрозою найсуворішого покарання заборонялося надавати повсталим будь-яку допомогу. Другим декретом капуанський сенат доручав трибунові Титові Сервіліану очолити командування однієї із двох когорт легіонерів Капуї, іншій же когорті, разом з міськими солдатами, під керівництвом центуріона Попилія, наказано було залишитися для спостереження за школою Лентула й для захисту міста. Сервіліану також було надане право взяти у сусідньому місті Ателлі ще одну когорту та вирушати з цими силами для придушення «божевільного повстання».
   Декрети були передані на затвердження префектові Меттію Лібеону, що усе ще не міг отямитися від потужного стусана Еномая. Лібеон втрачав здоровий глузд від страху він бився в пропасниці. Два дні він не вставав з ліжка і готовий був підписати не два, а десять тисяч декретів, лише б уникнути небезпеки пережити ще раз такі жахи.
   Тит Сервіліан виступив тієї ж ночі. В Ателлі він отримав другу когорту й на чолі тисячі двохсот солдат з'явився біля Везувію. Жителі довколишніх сіл показали йому, де сховалися гладіатори.
   Ніч Сервіліан простояв біля підніжжя гори й на світанку розпочав штурм вершини. На світанку він вже був поблизу табору гладіаторів.
   Коли серед самотніх гірських скель пролунав сигнал тривоги й луна повторила його в недоступних печерах, гладіатори поспішно вишикувалися в бойовому порядку. Тим часом трибун Сервіліан першим кинувся вперед, і його лютий бойовий клич повторили тисяча двісті легіонерів. Цей крик незабаром перейшов у лиховісне ревіння, подібне до ревіння бурхливого моря. Та ледь Сервіліан і передні ряди когорти наблизилися до насипу, як п'ятдесят гладіаторів, що стояли за нею, обрушили на римлян град каменів.
   – Уперед!.. Уперед в ім'я Юпітера Статора! Сміливіше! Сміливіше! – вигукував відважний трибун. – Ще мить і ми увірвемося в табір цих грабіжників і всіх порубаємо на шматки!
   Град каменів дедалі густішав, але римляни, незважаючи на забиття й поранення, продовжували бігти до валу, а досягнувши його, пустили у хід свою зброю й заходилися щосили метати дротики в тих гладіаторів, які не були захищені насипом.
   Сутичка перетворювались на запеклий кровопролитний бій.
   Спартак стежив за всім, що відбувалося з вершини скелі, на якій стояло в бойовому порядку його військо. З проникливістю, гідною Ганнібала чи Александра Македонського, він одразу помітив, до якої серйозної помилки призвели римського начальника юнацька необачність і зухвала самовпевненість. Солдати Сервіліана змушені були боротися на вузькій стежці.
   Там їхній фронт не міг бути ширше ніж десять чоловіків у ряду. Внаслідок цього глибока й щільна колона римлян опинилася під градом каменів, якими їх обсипали гладіатори, і кожен камінь знаходив свою ціль. Спартак зрозумів помилку супротивника й скористався нею. Він виставив своїх воїнів уперед і, розташувавши їх у два ряди на всю ширину наказав безупинно й щосили метати у ворога камені.
   – Не мине й чверті години, – вигукнув Спартак, – як римляни дадуть дьору, а потім ми мечами довершимо свою справу!
   Усе так і сталося. Незважаючи на те, що хоробрий трибун Сервіліан і багато сміливих легіонерів досягли насипу й, вражаючи списами гладіаторів, намагалися проникнути на вал, їм чинили потужний опір. Легіонери, що бігли у хвості колони, навіть не мали змоги скористатися списами й мечами, а тим часом град каменів посилювався з кожною хвилиною. Камені проломлювали шоломи й панцири, потрапляли у голови, валили з ніг. Незабаром колона нападників здригнулася, подалася назад і утворився суцільний безлад. Марно Сервіліан, надриваючи й без того захриплий голос, жадав од своїх солдатів неможливого, – щоб вони витримували страшний ураган каменів. Почалася тиснява, легіонери перекидали й топтали один одного, рятуючись утечею. Тоді гладіатори вискочили за насип і кинулися переслідувати римлян. Легіонери були розбиті наголову.
   Короткий бій, що зненацька закінчився цілковитою поразкою римлян, вирізнявся однією особливістю: понад дві тисячі його учасників – втікачі й переслідувачі, не могли боротися.
   Нарешті Сервіліан зупинився біля ошатної вілли. Він скликав своїх солдатів, продовжуючи чинити гладіаторам завзятий опір. Та лише деякі з легіонерів відгукнулися на його заклик і спробували відкинути ворога. Центуріонові Гаю Елпідію Солонію вдалося зібрати п'ятдесят легіонерів, і цей загін, запекло відбиваючись, призупинив переслідування. Подекуди якийсь оптіон або декан, що колись перемагали тевтонів і кимврів у легіонах Марія, греків і Мітрідата під керівництвом Сулли, намагалися зібрати купку хоробрих, усе ще сподіваючись, що фортуна стане на їх бік. Але усі їхні зусилля були марними. Легіонери, охоплені панікою, розбіглися хто куди, кожен думав тільки про власний порятунок.
   Спартак з маніпулом гладіаторів тіснив Сервіліана й сотню його хоробрих. Сутичка була жорстокою й кровопролитною. Сервіліан загинув од руки Спартака. Кількість гладіаторів, що оточили загін, зростала щохвилини. Незабаром полягли всі римляни. А в цей час Еномай, розкроївши ударом меча череп відважному центуріонові Солонію, переслідував уцілілих його легіонерів.
   Обидві когорти римлян зазнали поразки: загинуло понад чотириста легіонерів, більше трьох сотень поранено. Полонених обеззброїли й за наказом Спартака відпустили на волю. Переможці втратили тридцять солдатів і мали близько п'ятдесяти поранених.
   Пополудні гладіатори повернулись на Везувій у свій табір, прихопивши відібрані у ворога шоломи й панцири, списи, стріли й мечі.
   Тепер вони могли забезпечити своїх товаришів потрібною зброєю. Кількість прихильників Спартака тим часом невпинно зростала.

Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 [17] 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация