А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Спартак" (страница 16)

   – Ох! – вигукнув Лентул, глибоко зітхнувши. – Хай захистить тебе Юпітер і хай допоможе тобі Марс!.. Ласкаво просимо!
   – Розкажи мені нарешті, що тут відбулося… Де бунтівники?
   – Та поки ще нічого не трапилося, немає ніяких ознак заколоту.
   – А що ти зробив? Які дав розпорядження? Коротенько розповівши трибунові про свої розпорядження, Лентул додав, що цілком покладається на його мудрість і коритиметься його наказам. Тіт Сервіліан, обміркувавши, що треба робити, підсилив двадцятьма легіонерами зі своїх когорт кожен із загонів Лентула, і наказав замкнути усі ворота, за винятком Фортунатських. Тут він залишився сам з головними силами, що складалися із двохсот шістдесяти легіонерів, готових прийти на допомогу там, де б вона знадобилася.
   Поки виконувалися всі ці розпорядження, зовсім стемніло. Серед гладіаторів панував неспокій. Вони збиралися групами у дворах і провулках, до них приєднувалися усе нові й нові гладіатори, всі вони голосно розмовляли між собою.
   – Замикають сховища зброї!
   – Виходить, нас зрадили!
   – їм усе відомо!
   – Ми пропали! От якби з нами був Спартак!
   – Ні він, ні Еномай не приїхали, – їх, напевно, розіпнули у Римі!
   – Лихо! Лихо!
   – Хай будуть прокляті несправедливі боги!
   – Замикають двері!
   – А в нас немає зброї!
   – Зброї!.. Зброї!..
   – Хто дасть нам зброю?…
   У кожному із дворів зібралася купка гладіаторів. Через обмеженість місця вони вишикувалися похідною зімкнутою колоною. Вони стояли мовчки, із тремтінням очікуючи на рішення трибунів і центуріонів, тих, що зібралися на раду в одній з фехтувальних зал. Вирішувалася доля святої справи, в ім'я якої усі об'єдналися й дали врочисту присягу.
   Усе це відбувалося саме в ті хвилини, коли Спартак і Еномай, переборовши стільки перешкод і небезпек, дісталися школи Лентула. їм довелося зупинитися, бо неподалік, у світлі смолоскипів, раптом блиснули піки, списи, мечі й шоломи.
   – Це легіонери, – пошепки сказав Еномай Спартаку.
   – Так, – відповів рудиарій, у якого серце ладне було розірватися від побаченого.
   – Спізнилися… Школа оточена. Що нам робити?
   – Зачекай!
   І Спартак, напружуючи слух, намагався вловити, чи не долине бодай найменший звук голосу або шум, і, широко розплющивши очі, тривожно стежив за рухом смолоскипів, які переміщувалися провулками зі сходу на захід, поступово віддалялися й нарешті зовсім зникли.
   Тоді Спартак сказав Еномаю:
   – Стій і мовчи.
   Обережно, майже нечутно ступаючи, він рушив провулком до того місця, де щойно пройшли римські легіонери. Через шість-сім кроків фракієць зупинився. Його увагу привернув ледь вловимий шерех. Він приклав руку до чола й, напружуючи зір, за мить розрізнив якусь чорну масу, що рухалася наприкінці вулиці.
   Тоді нарешті він зітхнув з полегшенням, обережно повернувся до Еномая і, взявши його за руку пішов разом із ним униз провулком, повернув ліворуч і, пройшовши десять кроків, зупинився й тихо сказав германцеві:
   – Вони щойно почали оточення. Зараз вони розставляють загони солдатів на всіх перехрестях, але ми краще від них знаємо тутешні провулки й будемо на десять хвилин раніше від них біля стіни, що оточує школу. З цього боку стіна трохи обвалилася, і висота її не більше двадцяти восьми футів. Звідси ми проберемося в школу.
   Усе відбулося так, як і передбачав фракієць. Швидко й нечутно пробираючись темними звивистими провулками, вони з Еномаєм досягли стіни в наміченому місці.
   Тут Еномай спритно піднявся по стіні, тримаючись за виступи й вибоїни у старій кам'яній стіні. Незабаром він дістався до її гребеня й почав спускатися по інший бік стіни. Щойно германець зник за стіною, Спартак так само заходився підніматися. Він забув про свою вивихнуту ліву руку, зіперся на неї й, раптом скрикнувши від гострого болю, упав на землю.
   – Що сталося, Спартаку? – запитав приглушеним голосом Еномай, що вже зіскочив зі стіни у двір школи.
   – Нічого, – відповів рудиарій і, зусиллям волі змусивши себе піднятися й не звертаючи уваги на нестерпний біль у розпухлій руці, знову зі спритністю дикої кози почав підніматися стіною. – Нічого… вивихнута рука…
   – Ох, клянуся усіма зміями пекла! – вигукнув Еномай, приглушуючи голос. – Ти правий… про це ми не подумали… Зачекай на мене… Я зараз піднімуся і допоможу тобі.
   І він вже почав підніматися, але почув голос Спартака:
   – Нічого… нічого… Кажу тобі, нічого не трапилося!.. Я зараз сам до тебе зістануся… Мені допомога не потрібна, – вже за хвилину фракієць справді зістрибнув на землю біля Еномая.
   Еномай хотів було запитати в Спартака про руку, але, побачивши, що обличчя рудиарія бліде, очі ніби скляні, а сам він схожий на примару, тільки вимовив ледь чутно:
   – Спартаку! Спартаку! – У цьому вигуку пролунала така ніжність, на яку, здавалося, не був здатен цей гігант. – Спартаку, ти так страждаєш!.. Це над людські муки… Спартаку… тобі погано… сядь ось тут… – лагідно обійнявши Спартака, германець посадив його на великий камінь і притулив до стіни.
   Спартак справді був не при тямі, його доконав жорстокий біль у вивихнутій руці. І щойно Еномай притулив його до стіни, схилив на плече голову й застиг нерухомо. Він здавався мертвим. Та коли постраждала рука зісковзнула з коліна, Спартак, здригнувшись, застогнав і розплющив очі – помалу свідомість повернулася до нього.
   Еномай віддер низ свого плаща і міцно забинтував руку Спартака:
   – От тепер тобі буде не так боляче. А Спартаку вистачить однієї правої руки, щоб бути непереможним!
   – Аби тільки нам вдалося дістати мечі! – відповів фракієць, швидко прямуючи до найближчого будинку.
   Незабаром обидва гладіатори увійшли у передпокій. Там було порожньо. Пройшовши через нього, вони вийшли у двір. Там стояли мовчки, розділені на когорти, п'ятсот гладіаторів. Спартака й Еномая гладіатори впізнали одразу і скрикнули від радості й надії.
   – Тихше! – крикнув Спартак своїм могутнім голосом. – Мовчіть і стійте, зараз не час для емоцій.
   І щойно запанувала тиша, він запитав:
   – А де трибуни, центуріони, керівники?
   – Поруч, у школі Аврори, радяться про те, що робити, – відповів декан, виходячи з рядів. – Школа оточена римськими когортами, а склади зброї охороняються численними загонами легіонерів.
   – Знаю, – відповів Спартак і, повернувшись до Еномая, сказав: – Ідемо в школу Аврори.
   Потім, звертаючись до п'ятисот гладіаторів, що зібралися у дворі, він вимовив голосно, так, щоб усі чули:
   – Заради усіх богів неба й пекла, наказую вам зберігати порядок і тишу!
   Вийшовши зі Старої школи (так називався будинок, у якому вони пробули кілька хвилин), Спартак попрямував до іншої, школи Аврори, ліворуч якої розташовувалась школа Геркулеса. До школи Аврори він дійшов дуже швидко, як і раніше у супроводі Еномая. Вони увійшли у фехтувальну залу де зібралося близько двохсот проводирів гладіаторів, трибунів, центуріонів і членів вищого керівництва Союзу пригноблених; при світлі смолоскипів вони обговорювали план дій.
   – Спартак! – вигукнуло тридцять голосів.
   – Спартак! – повторили інші, і в голосах їхніх лунали здивування й радість.
   – Ми загинули! – сказав гладіатор, що головував на зборах.
   – Ні, ще – ні, – відповів Спартак, – якщо нам удасться захопити хоча б одне сховище зі зброєю.
   – Та хіба ми зможемо?
   – Ми беззбройні.
   – І незабаром римські когорти нападуть на нас.
   – Порубають усіх на шматки!
   – Чи є у вас смолоскипи? – запитав Спартак.
   – Є триста п'ятдесят чи чотириста смолоскипів.
   – Це наша зброя! – вигукнув Спартак, і очі його засяяли від радості, – серед десяти тисяч гладіаторів, зібраних у цій школі, ви, безсумнівно, найсміливіші, найхоробріші воїни, і ваші товариші по нещастю не помилилися, обравши вас начальниками. Сьогодні ввечері ви повинні довести це своєю відвагою й мужністю. Чи готові ви до всього?
   – До всього, – одноголосно й твердо відповіли всі двісті гладіаторів.
   – Чи готові ви боротися навіть беззбройними проти озброєних і загинути в бою?
   – Ми готові до всього, ми готові на все, – повторили з запалом гладіатори.
   – Тоді хутчіш… усі смолоскипи сюди. Подвоїмо, потроїмо їхню кількість, якщо це можливо. Запалимо їх і озброїмося ними. Ми кинемося на варту найближчого складу зброї, підпалимо двері цієї зали й отримаємо стільки зброї, скільки нам знадобиться, щоб отримати перемогу. Ні, клянуся священними богами Олімпу, не все втрачено, коли залишається віра. Не все загублено, поки є мужність. Перемога за нами, якщо всі ми вирішили перемогти або загинути!
   У цей час центуріон Попилій, посиливши всі сторожові пости біля воріт міста, привів до школи гладіаторів триста легіонерів і передав їх під керівництво трибуна Тіта Сервіліана. Одночасно до Фортунатських воріт підійшло близько семисот солдатів капуанської міської охорони під командою центуріонів і безпосередньо підлеглих префектові Меттію Лібеону. Щойно загін капуанської охорони підійшов до Фортунатських воріт, назустріч префектові вийшов трибун Сервіліан у супроводі Попилія, Лентула Батіата й іншого центуріона, Гая Елпідія Солонія, і заявив, що необхідно скликати раду й обговорити план дій.
   Тим часом гладіатори, то з надією, то з муками відчаю, усе ще стояли у дворах, очікуючи на накази своїх начальників, озброєних смолоскипами й готових за всяку ціну захопити зброю. Та коли Спартак, Еномай і їхні товариші готові були увірватися в коридор, що вів до складу зі зброєю, звук сигналу порушив нічну тишу й сумною луною відгукнувся у дворах, де зібралися гладіатори.
   – Тихше! – вигукнув Спартак, уважно прислухаючись і зупиняючи рухом правої руки своїх соратників.
   Справді, слідом за звуками фанфари пролунав голос глашатая. Від імені римського сенату він пропонував заколотникам розійтися й повернутися у свої будки, попереджаючи, що у випадку непокори вони після другого сигналу їх розженуть за допомогою військ республіки. Відповіддю на цю вимогу було потужне й довге ревіння, але оголошення глашатая, немов луна у горах, повторилося багаторазово біля входу у всі двори, де стояли шеренгами гладіатори. Спартак кілька хвилин вагався, збираючись із думками. Потім повернувся до товаришів і голосно промовив:
   – Якщо така атака закінчиться вдало, то ми отримаємо мечі, і вони допоможуть нам заволодіти іншими складами в школі й здобути перемогу. Якщо ж нас спіткає невдача, у нас залишиться тільки один вихід для порятунку справи від остаточної загибелі. Старші центуріони обох легіонів вийдуть звідси й повернуться до наших товаришів. І якщо за чверть години вони не почують нашого гімну волі, нехай запропонують усім мовчки повернутися у свої кімнати: це буде знаком того, що нам не вдалося захопити зброю. Ми ж спробуємо дістатися харчевні Ганімеда, озброїмося тим, що трапиться під руку, усунемо всі перешкоди на своєму шляху й, скільки б нас не залишилося в живих – сто, шістдесят, тридцять, – розіб'ємо табір на горі Везувій і там піднімемо прапор волі. Нехай наші брати дістануться туди найкоротшим шляхом, без зброї чи з нею, групами чи поодинці. Звідти почнеться війна пригноблених проти гнобителів. А тепер… уперед!
   Він перший увійшов у коридор зі сховищем зброї, і разом з Еномаєм, як вихор, кинувся на легіонерів, начальник яких, одноокий і безрукий ветеран, очікуючи атаки, кричав:
   – Уперед!.. Уперед!.. А ну ж, мерзенні гладіатори… Впе…
   Але він не встиг закінчити, як Спартак ударив його по обличчю.
   Старий легіонер скрикнув і відступив, у той час як солдати робили марні спроби вразити мечами Еномая й Спартака, які з відчайдушною зухвалістю боролися цією дивовижною зброєю, що стала страшною і руйнівною у їхніх руках. Вони наступали на варту, відтісняли її й нарешті відкинули від дверей складу.
   У цей час легіонери під керівництвом Тіта Сервіліана й капуанські солдати, розділені на два загони, які очолювали центуріони Попилій і Елпідій Солоний, після повторного звуку сурм рушили одночасно до трьох дворів і заходилися метати дротики у беззбройних гладіаторів.
   Це була страшна мить. Під густим дощем смертоносних дротиків беззбройні гладіатори з диким виттям, прокльонами, ревінням відступали до різних виходів з двору і в один голос кричали:
   – Зброї!.. Зброї!.. Зброї!..
   А злива дротиків не вщухала. Швидкий відступ гладіаторів перетворився на панічну втечу. Почалася тиснява біля входів, штовханина в коридорах, гладіатори мчали до своїх будок, падали, чавили, топтали один одного, в усі кінці школи Лентула линули їхні прокльони, лемент, крики, прохання, благання, стогони поранених і вмираючих.
   Побиття гладіаторів у перших трьох дворах і їхня втеча викликали паніку й занепад духу в когортах, що перебували в інших дворах. Ряди гладіаторів швидко скорочувались. Якби була у цих людей зброя, вони могли б боротися й загинули усі до одного або отримали перемогу навіть над двома римськими легіонами. Але без зброї, приречені на побиття, гладіатори не могли й не хотіли залишатися разом навіть і чверті години – кожен думав тільки про свій порятунок.
   У цей час Спартак і Еномай пліч-о-пліч з двома іншими товаришами билися, мов леви. Тісний коридор не дозволяв боротися більше ніж чотирьом у ряд, і в короткий час їм удалося відігнати легіонерів від дверей. Енергійно переслідуючи легіонерів, вони незабаром відтіснили противника в атрій, де зібралося більше сотні гладіаторів зі смолоскипами. Одних легіонерів вони оточили, обеззброїли й убили, а інші, з обпаленими обличчями, осліплені, кинулися навтіки. У цей час гладіатори, що увірвалися в коридор, звалили смолоскипи в купу перед дверима зброярні, намагаючись підпалити її й у такий спосіб відкрити доступ до зброї.
   Легіонери, виючи від болю, розбігалися, мов божевільні, урізнобіч. Попилій поспішив до школи Геркулеса, кинувся у коридор, де вже зайнялися двері збройового складу, і, зміркувавши, що діяти мечем проти смолоскипів неможливо, наказав своєму ар'єргарду метати у ворога дротики. Ця зброя й тут виявилася настільки вбивчою, що швидко принесла перемогу над мужністю повсталих. Загін Спартака відступив, але через те, що тут були найхоробріші й найсильніші гладіатори, то він відступав, кидаючи в римлян смолоскипи. Гладіатори виймали дротики з тіл поранених і вбитих товаришів і несли цю зброю із собою. Відійшовши в глиб коридору до атрія, дротиками, як мечами, вони запекло змагалися з легіонерами за вихід з коридору. Опинившись разом з Еномаєм і з сотнею гладіаторів у дворі, Спартак побачив гладіаторів, які тікали. За криками і вигуками він зрозумів, що всередині дворів усе скінчено. Залишався лише один шлях до порятунку: вирватися зі школи й шукати притулку на Везувії.
   Повернувшись в атрій, він крикнув громовим голосом, який заглушив навіть шум бою:
   – У кого є меч, стійте тут і захищайте цей вихід від легіонерів!
   Кілька гладіаторів, озброївшись мечами й списами, віднятими у сторожі, стали живою стіною біля виходу, яку марно намагався зруйнувати загін Попилія. Поранений у праву руку й у голову, сам Попилій хоробро боровся в першому ряду.
   – За мною! – кричав Спартак і, розмахуючи високо в повітрі смолоскипом, подавав цим знак іншим гладіаторам.
   Швидким кроком він разом з Еномаєм попрямував до стіни, що оточувала школу, до того місця, де була вузька й низька зачинена багато років тому хвіртка. Тепер вона могла стати єдиним шляхом до порятунку. Але щоб підпалити її, треба було б не менше півгодини, тим часом переможці, просуваючись по всіх проходах і провулках, не дали б гладіаторам можливості використовувати такі цінні хвилини, а в гладіаторів не було ні сокир, ні молотків, аби виламати двері. Що ж робити? Як відкрити цей вихід?
   Усі шукали спосіб, як це зробити. Раптом Еномай, помітивши мармурову колону, що лежала неподалік, крикнув товаришам:
   – Найдужчі, уперед!
   І негайно сім чи вісім найдужчих гладіаторів вийшли вперед і стали перед Еномаєм. Оглянувши їх досвідченим поглядом, він нагнувся над колоною й, підклавши руки під один її кінець, сказав високому й могутньому самніту, майже такому ж гігантові, як і він сам:
   – Ну ж бо, покажи свою силу. Бери цю колону.
   Усі зрозуміли намір Еномая. Гладіатори звільнили місце перед хвірткою, а германець і самніт легко підняли й перенесли колону ближче до хвіртки. Потім, розгойдавши величезну брилу, вони кинули її на двері, і ті затріщали під потужним ударом.
   Гладіатори двічі повторили цей удар, а на третій раз двері розкололися і впали. Погасивши й кинувши смолоскипи, гладіатори мовчки вийшли через цей прохід слідом за Спартаком і темними, вузькими вулицями міста рушили до харчевні Ганімеда. Харчевня була найближчою до школи Лентула й найбільш відвідуваною, бо її хазяїном був рудиарій, щирий друг Спартака. Він брав участь у змові й добре прислужився Союзу пригноблених. Над входом до пивниці висіла потворна вивіска із зображенням огидного Ганімеда, що наливає червоний, як зсіла кров, нектар, у чашу такого ж страховидного Юпітера. Спартак і двісті гладіаторів просувалися в цілковитій тиші, украй обережно. Вони тихо йшли один за одним. За поданим знаком усі зупинилися.
   Фракієць, германець і ще сім чи вісім чоловіків увійшли в шинок. Власник його, рудиарій, був у страшній тривозі за результат боротьби, про яку здогадувався за криками і шумом, що долинали зі школи. Він вийшов назустріч гладіаторам і запитав:
   – Ну як?… Які звістки?… Як іде бій?
   Але Спартак перервав розпити, сказавши:
   – Вібинію, давай нам усю зброю, яка лишень у тебе є. Дай нам усе, що в руках зневірених людей може стати зброєю!
   І, підбігши до вогнища, Спартак схопив величезного ножа, а Еномай – сокиру, що висіла на стіні. Зібравши в оберемок ножі й коси, він вийшов з харчевні й розподілив цю зброю між гладіаторами. Першим рушив Спартак, а слідом за ним – гладіатори. Не встигли легіонери подати сигнал тривоги, як гладіатори з люттю диких звірів кинулися на них, завдаючи страшних ударів, убиваючи їх на місці з нечуваним шаленством і швидкістю.
   Бій тривав лише кілька хвилин. Гладіатори розгромили загони легіонерів і міських солдат. Коли гладіатори пробігли кроків із триста, Спартак зупинився й, задихаючись, сказав Еномаю:
   – Половина з нас повинна залишитися тут, треба хоча б на півгодини затримати наших переслідувачів, щоб дати можливість другій половині перебратися через міську стіну.
   – Я залишуся, – сказав Еномай.
   – Ні, ти поведеш їх до Везувію, а я залишуся.
   – Ні, ні, у жодному разі! Якщо я помру, ти продовжиш війну, а загинеш ти – усе буде скінчено.
   – Біжи, біжи ти, Спартаку, – вигукнули вісім чи десять гладіаторів, – ми залишимося з Еномаєм!
   Сльози заблищали на очах Спартака від цього шляхетного змагання у самовідданості й любові. Потиснувши руку германцеві, він сказав:
   – Прощавайте!.. Я чекаю вас на Везувії!
   У супроводі частини гладіаторів Спартак зник, заглибившись у лабіринт стежок, які вели до міської стіни. Тим часом Еномай наказав гладіаторам увійти в сусідні будинки й викидати з вікон ослони, ліжка й інші меблі, щоб забарикадувати вулицю. Еномай готувався до тривалого опору римським когортам.

Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 [16] 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация