А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Самум (збірник)" (страница 5)

   І раптом з розмаху вдарила себе по зраненому лобі; демон тут був ні до чого.
* * *
   Катя нерішуче піднялася на чуже горище. Тут було відносно чисто й просторо, пахло пилом і вологою, пахло вітром великого міста. Працівники робили свою справу, поспішали, підсвічуючи ліхтарями, і якщо й зиркнули на Катю, то одразу ж про неї забули.
   Вона мала вигляд пристойної дівчини. Спокійної, впевненої в собі, забезпеченої, нормальної дівчини, якій захотілося подивитись, як пораються працівники на даху і чи правильно встановлено тарілку…
   Вона відійшла в тінь. На даху було таємничо, як у дитинстві; лісом стояли антени, великі й малі. Працівники квапилися, матюкалися, водили променями ліхтарів; Катя відійшла, зникла за цегельною башточкою, розчинилася – наче її ніколи тут і не було.
* * *
   Намагаючись зупинити машину, Ірина вискочила далеко на проїзну частину. Хтось вилаяв її, опустивши скло. Хтось завищав гальмами…
   Нарешті зупинилися пошарпані «Жигулі».
   На годиннику у водія було пів на дванадцяту.
* * *
   Катя ніколи не боялася висоти. Тепер це було як ніколи доречно.
   Вона стояла майже на самому краєчку, милуючись містом. Милуючись гострими вогнями, далекими й близькими. Кольоровими й білими. Усе відбувалося само собою; так і треба. Так легко; скинути біль, мов ношу. Вимкнутись, наче зіпсований прилад. Нічого нема, нічого нема, порожнеча…
* * *
   Ірина бігла через двір, задихаючись, кашляючи, тримаючись за серце.
* * *
   Раптом защемив, засмикався телефон. Вона забула про нього. Після довгої безплідної атаки він затих, а тепер знову вібрував у кишені куртки, надсадно, як друге серце. І в порожнечі, у безчассі й бездумності, що поглинули Катю, цей рух – і цей звук – здалися раптом важливими.
   Відстрочка? Хвилина, дві?
   Вона вийняла телефон; не дивлячись, хто телефонує, натиснула кнопку:
   – Алло.
   І раптом почула.
* * *
   Вона сиділа на кам'яній підлозі, притиснувшись плечем до дверей. Притиснувши до цих дверей телефон.
   А собака, почувши своє ім'я – забута собака, яку сьогодні ввечері не виводили – скиглила й дряпала двері зсередини пазурами, гавкала, скавчала і кликала.
   – Джина, – хрипко повторювала відьма. – Джина…
* * *
   – Джина, – прошепотіла Катя в слухавку.
   Навряд чи собака її чула – радше, відчула і зайшлася новим гавкотом, заскавчала, завила.
   Телефон вирвався з Катиної руки й полетів униз, у порожнечу. Дівчині здалося, що вона дивиться на нього довгі хвилини – як він падає зі страшної висоти, як свище вітер, як наближається чорна земля…
   Телефон упав на асфальт.
   По всьому місту пробило північ. Запищали електронні годинники, застукали баштові, електронні злилися в серію нулів.
   Точка відліку.
* * *
   Ще через годину Катя сиділа в нічному дворі, на лаві, стискаючи в руках повідець, а Джина сиділа поруч, не наважуючись відійти ні на крок.
   – Пробач мені, – шепотіла Катя, зарившись пальцями в густу вологу шерсть.
   І підводячи лице до неба, повторювала:
   – Пробач мені…
   У будинку світилося всього п'ятеро чи шестеро вікон. Спустився сусід, хазяїн Румпеля; поставив йорка на землю поруч із Джиною. Маленький пес здивувався.
   – Можна? – запитав сусід.
   Катя кивнула. Він сів поруч із нею, пліч-о-пліч; між їхніми ліктями було кілька сантиметрів.
   – Ви сьогодні дуже пізно, – сказав сусід. – Я подумав… Краще б вам тут самій не сидіти.
   Катя швидко на нього глянула. На його серйозне, відкрите, уважне лице; вона й досі не знала імені цієї людини.
   – Я не сама, – сказала вона й заплакала.
* * *
   Дорогою до офісу Ірина розжилася на піцу з грибами та на пляшку коньяку. Ліки допомогли: коли від піци лишилося кілька шматочків тіста по краях, а пляшка спорожніла майже наполовину, відьма знову відчула себе людиною.
   – Ні слова доброго, – вона роззирнулася. – Ні тобі «спасибі», ні «молодець»… Це ж була моя ідея! Моя! Геніальна! Хоч би похвалив!
   Ніхто не відповів. Демона Олега не було в полі зору.
   П'яно всміхаючись, Ірина дістала пудреницю. Мигцем поморщилася, побачивши свою фізіономію; наблизивши дзеркальце до очей, оглянула відбиття кухні:
   – Агов!
   Але демон не відбивався і в дзеркалі.
   Ірина пройшла до приймальні. Торкнулася черепа. Ширше розчинила кватирку; демона не було.
   – Гей-гей!
   Навчена гірким досвідом, вона не поспішала радіти. Повернулася на кухню, зазирнула під стіл і знайшла під стіною пачку сигарет, яку стусаном загнала туди ще вранці.
   – Ага!
   Допомагаючи собі руків'ям швабри, Ірина витягла пачку. Нігтями під чорним облупленим лаком підчепила сигарету, затиснула в зубах. Клацнула запальничкою. З насолодою закурила…
   Нічого не сталося. Ні стусана, ні окрику.
   – Слава тобі, Господи, – сказала вона від усієї душі й, переклавши сигарету в ліву руку, широко перехрестилася. – Пішов, гад. Немає його! Слава Богу…
   Регочучи, захлинаючись, вона зробила кілька кіл кухнею. Розчавила сигарету в попільниці; стрибала, здійнявши руки до стелі, і бурмотіла невиразно:
   – Тепер усе… тепер усе… тепер пішов… усе… свобода…
   Задеренчав дзвінок у дверях.
   Демони не дзвонять; гадки не маючи, хто це міг би бути, але заздалегідь готова обійняти й розцілувати гостя, Ірина відчинила двері.
   Два медики в синьому ввірвались, як ніндзя, і моментально – не встигла Ірина кліпнути – натягли на неї гамівну сорочку. Услід за санітарами зайшла бліда, змарніла Віка:
   – Усе добре, Ір. Спокійно. Усе буде добре…
   – Гей-гей-гей! – заволала обурена Ірина. – Відбій тривоги! Зі мною вже все нормально, уже все, здорова!
   Старший з людей у синьому, пройшовши на середину кухні, роззирнувся. Подивився на півпляшки коньяку, покивав головою; його погляд зупинився на кривому написі впоперек стола: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати»…
   – Господи, – простогнала Віка. – Цього я й боялася!
   – Біла гарячка, – сказав старший медик. – У машину!
   Ірина розсміялася.
   Вона сміялася весь час, поки її обережно зводили сходами й пакували в карету «Швидкої допомоги».
* * *
   Двоє людей сиділи поруч на лаві у дворі, і поруч перебували ніч дві собаки.
   Займався світанок.

   Історія друга
   Гра в наперстки

   – Якщо чесно, то треба мені у відпустку…
   Поки спускалися сходами лікарні, Віка все намагалася підтримати Ірину під лікоть. «Невже в мене такий жахливий вигляд? – думала відьма. – Невже я схожа на людину, нездатну здолати трьох сходинок?»
   Ледь одійшовши від порога, вона вивільнила руку:
   – Сигарети принесла?
   Віка простягла їй пачку «Вінстона» й запальничку. Ірина затягнулася; згори, з вікон, затягнутих у фігурні ґрати, на неї дивились із заздрістю.
   – Клієнтки телефонували, – повідомила Віка, явно бажаючи підбадьорити. – Одна плакала, дякувала – до неї чоловік повернувся. Друга хоче ще раз прийти – не дотримувалася твоїх приписів, не постувала, тому й досі роботи не знайшла.
   – Ага, – безбарвно відгукнулась Ірина.
   – На сайт пишуть, нові щодня телефонують… Відпустка, звісно, це добре. Але оренди за офіс ще ніхто не скасував.
   «Капіталізм, – похмуро подумала Ірина. – Потогінна система, як у дев'ятнадцятому столітті. Ні тобі оплаченого лікарняного, ні тобі соцпакета, ні профспілкової путівки до санаторію. Працюй, працюй, наче раб на галерах. Бо клієнтура розбіжиться, оренда зжере весь прибуток, а у Віки, до речі, дочка шістнадцятирічна, їй наступного року до інституту вступати…»
   Відразу подумки вона роздратовано себе урвала: «А чому це я повинна дбати про Вічину дочку? Що, своїх проблем мало? У мене задниця сколота, повна сумка таблеток, та ще й діагноз під сумнівом. От замкнули б мене до шизарні місяці на три, якої б Віка тоді заспівала? Добре, що згоди на лікування я не підписала, а той факт, що я небезпечна для себе й оточення, у стані ремісії виявити не вдалося. А якби я розказала чесно, що і як зі мною було – застосували б, не вагаючись, статтю двадцять дев'яту про примусове лікування, і сиділа б я в палаті, і з нудьги знімала б вінець безшлюбності подругам по нещастю…
   Добре, що я прикусила язика й не розказала їм правди про демона. Не зізналася, хто мені лоба об дзеркало розбив, хто синця під оком поставив. Утім, синець уже майже зійшов…»
   – Іринко, – Віка стурбовано зазирнула їй в обличчя. – Ти взагалі як?
   – Нормально.
   – Ти вибач, раптом що. Я за тебе злякалася. Подумай сама. Припадок, потім лице розбите, неадекватна поведінка, потім ті твої есемески…
   – Ти все правильно зробила, – вимушено погодилася Ірина.
   – А тепер ти… здорова?
   – Сподіваюсь, – Ірина намацала на дні сумки, під капцями в пакеті, перемотаний скотчем паперовий згорток з таблетками. Однією з перших лікаревих версій була «симуляція наркоманки в надії одержати свої колеса…» Помилився ескулап. Ніякої радості від цих таблеток мені нема. Чи їх треба горілкою запивати?
   Одна надія – якщо, боронь Боже, знову з'явиться цей… демон на ім'я Олег, – таблетки виженуть його крутіше за будь-який екзорцизм.
   – Добре, – вона кинула сигарету повз урну, – їдьмо.
* * *
   Якщо чесно, відьмі треба було не у відпустку, а на пенсію.
   За три довгі ночі, проведені в клініці, вона встигла багато про що передумати. І, як буває в складних ситуаціях, щохвилини всередині розгойдувався величезний маятник. Праворуч – і вона вірила, що в неї стався нервовий зрив, загострення невідомо де набутої шизофренії, обтяжене маренням. Ліворуч – і вона точно знала, що їй явився натуральний демон – потойбічна істота – чомусь стурбований порятунком самогубці Каті.
   Демон досяг успіху, Катю врятовано Ірининими руками, зате рятівниця опинилась у шизарні. Заради справедливості – сама винна; якби відьма не намагалася так затято позбутися демона, не довелось би красуватися в гамівній сорочці.
   А якби Катю, зовсім чужу дівчину, врятувати не вдалося?
   Ледь задрімавши, Ірина прокидалася на твердому ліжку від страшного сну – вона стоїть на даху, і ноги самі собою роблять крок у порожнечу. Хіба є сумнів, що демон відьми не пощадив би?
   А скількох він уже не пощадив?!
   «Чому саме я? – питала себе Ірина і щоразу доходила невтішного висновку: через те, що я відьма. Я стою над пеклом, упевнена, що це порожня бульдозерна яма, і за гроші придурююся, що говорю з духами. І раптом із ями вилазить… не хочу знати хто. Він вилазить, бо я говорю з духами, в яких не вірю, але він вилазить…»
   Залишившись, нарешті, сама, Ірина довго прибирала в квартирі: збирала, вигрібала звідусіль аркуші, клаптики, обривки паперу, на яких олівцем і кульковою ручкою було написано одне й те ж: «Гро, ти влетіла». Збирала їх, намагаючись не дивитися, скосивши очі, затамувавши подих; зав'язала все у два великих поліетиленових пакети й винесла, хитаючись, на смітник.
   Сусідка подивилася співчутливо. За час, проведений у лікарні, Ірина схудла так, що одяг висів на ній мішком. Це для клієнтів добре: у їхніх очах худа відьма краща за ситу.
   «Хоча – які там клієнти! Я ж клялася зав'язати!»
* * *
   В офісі нічого не змінилося. Хіба що з кухонного стола зникла клейончаста скатертина з написом «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати», а на її місці з'явилися пластикові серветки з голландськими краєвидами: млин, пастушки, корови.
   – Дивися, – Віка ввімкнула ноутбук, відкрила для Ірини таблицю. – Цій, цій і оцій я обіцяла перетелефонувати сьогодні о дванадцятій… От зараз і телефонуватиму. Їм треба терміново. Платити готові. Їм тебе рекомендували, розумієш, як справжню відьму.
   – Хто рекомендував?
   – Колишні клієнтки.
   – Ти ба, які ми, – Ірина важко опустилася на стілець.
   – Іринко, – Віка сіла навпроти, – я ж говорила з твоїм лікарем. Він каже – нема в тебе шизофренії, йому, каже, весь його досвід підказує, що нема. Він узагалі був переконаний, що ти симулянтка – тільки не розуміє, нащо тобі симулювати.
   – Якщо чесно, – Ірина нарешті наважилася вимовити вголос те, що не давало їй спокою, – якщо чесно, Вікусю, треба б мені покинути практику. Якось це все… Це дзвіночок.
   Віка помовчала.
   – А жити на що? – нарешті спитала.
   – Ну, – Ірина подумала, – ти що, роботи не знайдеш?
   – Знайду, – Віка насупилась. – Хоча… А ти на що житимеш?
   – А тобі хіба не однаково? – Ірина витягла з пачки нову сигарету. – Усі наче подуріли: думають і думають, бачиш, про інших, рятують їх, переживають за них…
   – Я за тебе не переживаю, – Віка ображено підібгала губи. – Це твоє власне рішення.
   Ірина курила, дивлячись у стелю.
   – Я тобі щось винна? – запитала нарешті. – По грошах?
   Віка змінилася на лиці. Тонкі губи взагалі зникли, втяглися під шкіру; вона вийняла паперовий блокнот (особливо важливі розрахунки Віка комп'ютерам не довіряла), послинила палець, перегорнула кілька сторінок; показала Ірині.
   Ірина так само мовчки витягла гаманець. Відрахувала гроші. У гаманці після цього майже нічого не лишилося.
   – Дякую, – біла й сувора, як статуя, Віка сховала гроші й поклала на стіл ключі від офісу. – Сплачені рахунки за електрику в нижній шухляді стола. Щось іще?
   Ірина люто затяглася.
   – Дякую, – з гірким сарказмом повторила Віка.
   І рушила до дверей. Ішла дуже довго, як по злітній смузі – хоч у тісній квартирі від кухні до виходу було близько трьох метрів, не більше.
   – Стривай!
   Віка з готовністю зупинилась, але обертатися не стала.
   Ірина відклала сигарету:
   – Ти, той… Шизофренії в мене нема, але нерви не в порядку. Спробуємо… Помаленьку. Ану ж я ще на щось згоджуся?
* * *
   – Як листя на дереві, як золото в кришталі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!
   Горіла свічка, масно дихали пахощі. Наче нічого й не було, щирився старий череп на столі, вкритому церковною парчею. У кришталевій вазі, дзенькаючи, каталася старовинна жовта монетка.
   – Як зірки на небі, як золото в дзеркалі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!
   Монета лягла на кругле дзеркальце.
   – Як сильна річка притягує струмочки, а море – сильні річки, як жінка притягує чоловіка, а чоловік – жінку, як ніч притягує день, а день – ніч, так щоб і ти, грошику, притягував рублі та евро, долари й фунти, хай прибуде до тебе, і хай буде так завжди!
   У пальцях з оновленим манікюром з'явився зелений гаманець із зображенням Бенджаміна Франкліна.
   – Гроші течуть золотою річкою й назавжди залишаються з тобою… Тут, до кишеньки, кладу тобі амулет твій. Завжди носи з собою. Руками не торкайся. Нікому не віддавай у жодному разі, з ним і гроші твої підуть!
   Клієнтка – висока плечиста дама, в минулому, здається, спортсменка – енергійно закивала.
   – Ітимеш – на поріг поклади двісті баксів. А як покладеш – скажи: «Скільки кладу, тисячу разів по стільки хай повернеться мені». І хай буде так!
   Очі в клієнтки стали геть скляними.
   Викликати духа цього разу Ірина не ризикнула й через хвилину відправила клієнтку назустріч незліченним багатствам; та залишила на порозі п'ять тисяч рублів дрібними купюрами – очевидно, все, що в неї було.
   – А чого, добре, – стримано похвалила Віка. – Ір, ти ж сама маєш відчувати – пруха йде. Хіба ні?
   – Та начебто пруха, – Ірина покрутила в руках запальничку, хотіла знову закурити, та раптом відчула відразу до сигарет. – Бачить Бог – вони самі цього хочуть, я їм роблю краще, по-чесному допомагаю!
   Вона питально озирнулася, ніби чекаючи, що Той, до кого вона звертається, підслухує під вікном і схвально кивне у відповідь. Проте знамення не було; Ірина полегшено перевела подих:
   – Знаєш… Там є цукерки шоколадні заникані, і десь іще був коньяк. Відсвяткуємо, їхали-возили, повернення в професію!
   Продзвенів дзвінок у дверях.
   На порозі стояв чоловік.
* * *
   Вона не те щоб не любила працювати з чоловіками – певною мірою з ними було простіше. Але ті, що траплялися Ірині в її практиці, були зазвичай істериками, і тому їхні реакції, траплялося, заганяли її в глухий кут.
   Цей новий не був ні істериком, ні підкаблучником. Довговолосий, але з твердим підборіддям; плечистий, але не культурист. Було йому років тридцять, й Ірина впіймала себе на несподіваній бабській цікавості, що не мала нічого спільного з роботою.
   – Бачу, біда в тебе велика, – сказала вона одразу ж, як чоловік сів; таким, як він, важко першим почати скаржитися.
   – Неприємність, – підтвердив він крізь зуби.
   – Жінка, – означила Ірина найперше, найширше поле здогадів – і не промахнулася. Ніздрі клієнта роздулись, очі сказали «так».
   – Любовний інтерес…
   Ні.
   – Зрада!
   Точно. Першу серію розмови з клієнтом відьма любила найбільше – гра в «морський бій» на живій людині.
   – Вона тобі зрадила…
   Але не просто покинула. Немає однозначної реакції.
   – Але ти її досі… любиш?
   – Ненавиджу, – сказав чоловік крізь зуби.
   – Від любові до ненависті, – Ірина проникливо всміхнулася. – Ну, розказуй, як ви розійшлись.
   – Я фотограф, – він подивився на череп. – Роблю на замовлення фотосесії… портфоліо… Еротика. Деякі вдалі фото залишаю собі.
   – Еротика, – повторила Ірина, ніби прислухаючись до звучання.
   – Порнуха! – з викликом сказав клієнт. – Але на замовлення, індивідуально, розумієте?
   – Розумію, – Ірина прискалила око. – Вдалі залишаєш собі.
   – А вона залізла до мене в камеру й скачала мою добірку, – важко, ніби шпурляючи каміння, заговорив чоловік. – І виклала в мережу.
   Затріщав ґнотик свічки.
   – Ох, тяжка справа, чоловіче, – пригніченим голосом сказала Ірина. – З Інтернету ніяка відьма тобі не позбирає… Що з воза впало…
   – Знаю, – погляд став колючим. – У мене тепер проблеми з клієнтами. Великі проблеми.
   – Можна очі відвести, – подумавши, запропонувала Ірина. – Хто тебе не любить – щоб забув про тебе. Спершу свічку в церкві поставити й помолитися за їхнє здоров'я, а потім…
   – Не треба! – чоловік стис у кулак руку на коліні. – Мені помститися їй треба, цій суці.
   Ірина зустрілася з ним очима.
   Їй траплялося в житті бачити по-справжньому страшних людей – готових убити, покалічити для діла й заради задоволення. Вона їх не боялася – просто знала, що треба триматися якнайдалі. Зараз, дивлячись у блакитні очі довговолосого фотографа, відьма здригнулася.
   – Я хочу, щоб вона мучилася, – сказав чоловік, – щоб вона осліпла, щоб її паралізувало. Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристріт діє, заплачу ще більше.
   Ірина перша відвела очі:
   – Не шкода? Вона ж… од ревнощів, мабуть. Любить, отже, ревнує.
   Похитнувся стіл; здригнулося полум'я свічки, похитнувся череп.
   – Я не хочу, щоб вона померла, – крізь зуби сказав чоловік. – Нехай помучиться.
   – Фотографія є? – після паузи запитала Ірина.
   Клієнт витяг із внутрішньої кишені роздруковане на принтері фото. Ірина піднесла фотографію до світла; миловида дівчина з великими зубами сиділа за святковим столом, широко всміхалася, на її плечі лежала чиясь рука. Очевидно, дівчину вирізали з групової фотографії, не шкодуючи чужих кінцівок.
   Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клієнта; нюанс у русі його брів, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили її насторожитися.
   Вона знову поглянула на фото. Зубаста дівчина дивилася не прямо в камеру, а трішки повз; її невелика, але щира особистість відбилася на обличчі, у півколах біля губів, у малюнку тіней навколо повік, у блиску невеликих підфарбованих очей. Дівчина могла бути ким завгодно – тільки не авантюристкою, що викладає в мережу чужі інтимні знімки.
   – Що ж ти, милий, чужу фотку мені підсовуєш? Фотограф на секунду перестав дихати.
   – Вибач, стара, – сказав хрипко, – не той папірець витягся.
   – Перевіряєш? – Ірина підвищила голос. Від звертання «стара» її аж перекосило. – Та перевіряй-перевіряй. Думаєш, не бачу? Я все бачу!
   Фотограф уперто стис губи.
   – А ти як думав?! – Ірина підвищила голос ще на півтону. – Усе бачу. Зла ти людина, от зло твоє через людей і повертається…
   Стіл знову затрясся. Захиталася свічка; череп підстрибував і хіба що не стукав зубами.
   – Дешевих трюків не треба, – злісно сказав чоловік.
   Ірина обома руками вчепилася в стільницю. З'явилася й зникла дурнувата думка про землетрус. Вона оглянула темну кімнату, намагаючись побачити, чи не тремтить іще щось, чи не гойдається лампа…
   І завмерла, втупившись у дальній куток через плече фотографа. Рот роззявився сам собою. Чоловік хотів щось сказати, але, побачивши вираз її обличчя, замовк.
   Стіл припинив трястися раптово, як і почав. Ірина замружилась – і знову розплющила очі. Потім протерла їх, розминаючи повіки пальцями. Ні; в тому кутку нікого не було. Нікого й нічого.
   – Я на таке не купуюся, – голос клієнта здригнувся.
   – А я не торгую, хлопче, – Ірина сама здивувалась, як хрипко й страшно пролунав її голос. – Забери свою фоточку.
   Чоловік невпевнено взяв фотографію зубатої дівчини. Повагавшись, вийняв із внутрішньої кишені інший знімок: те саме застілля. Групове фото, не порізане ножицями, а ціле; за накритим столом, де царювала над тарілками величезна пляшка мартіні, сиділи рядком білявий чоловічок, худий і низькорослий, дівчина з великими зубами, а поруч із нею, поклавши їй руку на плече, – жінка трохи старша, фарбована блондинка років тридцяти в стильних окулярах. Цю блондинку легко можна було уявити за якою завгодно диверсією: не тільки фото злити в Інтернет, але й, мабуть, роздряпати пику щасливій суперниці чи навіть хлюпнути в очі кислотою.
Чтение онлайн



1 2 3 4 [5] 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация