А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Самум (збірник)" (страница 4)

   – Кардофібрат, – прочитала Ірина на упаковці. Демон опинився раптом дуже близько, біля самого лиця:
   – Вона поміняла ліки?!
   Тремтячою рукою Ірина відкрила коробочку. Витягла пластинку з таблетками – двох бракувало.
   – Кардофібрат! – демон тріумфував. – Дві таблетки! Від зміни препарату могло статися запаморочення! Потьмарення! Сварка ні до чого: вона просто невдало поміняла ліки! І невчасно сіла за кермо! Скажи дівчині: вона не винна, причина в тому…
   – Але протягом останнього місяця вона ніяких ліків не приймала, – сказала Катя, не чуючи його. – Тільки валер'янку.
   Ірина вперше побачила розчарування на обличчі демона. Не просте розчарування – тугу.
   – А яка гарна версія, – сказав він тихо.
   – Це точно? – Ірина строго глянула на Катю. – Може, вона з'їла ці дві таблетки, а тобі не сказала?
   – Вона цю коробку взагалі сто років не відкривала, – твердо відповіла дівчина. – Свої ліки носила при собі.
   Демон відійшов у дальній кінець кухні. Вигляд у нього був пригнічений. Спостерігаючи за ним краєм ока, Ірина вперше поставила собі запитання: а йому яке діло до цієї Каті? Він начебто не знав її до вчора, не знав її імені, гадки не мав, хто така.
   «Це не демон, – сказала вона собі, перевівши погляд на клейончасту скатертину. Це, найпевніше, моя душевна хвороба…
   Але яке діло моїй душевній хворобі до цієї дурної дівки з її свекрухою, дачею, шмарклями, з її собакою?!»
   – Ну от, – знов почала Катя, – вона поїхала, я пішла до себе й двері зачинила. Наділа навушники… а тут, як на зло, у плеєрі сів акумулятор. Я лягла, заплющила очі й чула, як вона поїхала… Потім вона повернулася, хвилин через п'ятнадцять… Заганяти машину не стала, зайшла, вийшла і знов поїхала.
   – А навіщо вона поверталася? – для порядку запитала Ірина.
   Катя байдужо знизала плечима:
   – Забула щось. Мало чого.
   Демон знову оживився:
   – Що? Що вона могла забути?
   Задзвонив телефон в Ірининій кишені. Знову викликала Віка; з незворушним лицем Ірина натиснула відбій.
   «Ну – зорієнтуйся, подумки зверталася вона до Віки. – Ну зрозумій, що сталося. Ну допоможи мені якось… Не знаю як… Тільки не надзвонюй мені, будь ласка, бо він усе зрозуміє і я ненароком виколю собі око…»
   – Вона врізалась у стовп, – ледь чутно сказала Катя. – Але лікарі казали, що серце зупинилося раніше…
   «Ми в глухому куті, – подумала Ірина. – Ну, знаю я, як загинула її свекруха. Ну, знаю, що дівчинка себе звинувачує… Що ж робити?»
   Вона примружила повіки, питаючи поради в натхнення. Демон стояв біля вікна веранди, його довга фігура виразно темніла проти світла…
   – Бачу! – Ірина вказала пальцем демонові в груди. – Бачу!
   Демон, здається, здригнувся й позадкував.
   – Що? – злякалася Катя.
   – Бачу її примару! – натхненно віщала Ірина. – Вона тут! Вона прийшла до тебе… Зараз я з нею поговорю! Як її ім'я й по батькові?
   Катя мовчала цілу секунду.
   – Припиніть, – сказала нарешті. – Ви ж самі в це не вірите. Немає там ніякої примари.
   Шкода, що вона не могла бачити обличчя демона: той поморщився з непередаваним сарказмом.
* * *
   Катине заціпеніння нарешті урвалось. Немов сновида, вона дозволяла маніпулювати собою; вражена розмовою з Максом, навіщось повелася на розмову з відьмою. Тепер усе стало ясно, як день, і в цьому денному світлі нікуди було ховатися.
   – Спасибі, ви мені дуже допомогли.
   Головне було – викурити відьму за поріг. Тягти її силою Катя не збиралася, та й не подужала б. Та коли вона замкне вхідні двері, відьма залишиться надворі.
   – Спасибі, ви мені дуже допомогли, – фраза звучала чи то як знущання, чи то як проклін.
   – Катю, стривай! – масним голосом кричала відьма.
   – Усе, годі. Ви мені дуже допомогли, я щаслива, їдьмо звідси.
   Відьма чомусь була налякана. Раніше Катя, у своєму гіркому заціпенінні, не замислювалася над тим, чому відьма так причепилася до неї, чого хоче – бо ж не грошей. У Каті немає грошей, щоб оплатити такі зусилля. Щастя для Каті? Чому раптом? І чому вона так нервується, явно чогось боїться, не Катиного ж гніву?
   – Зараз поїдемо, – примирливо сказала відьма. – Катю, одну хвилинку. Одну секундочку, тільки…
   Стоячи на порозі, Катя втратила пильність.
   Продовжуючи солодко всміхатися, відьма стрибнула до неї, схопила за лікоть і сильно рвонула на себе – в будинок. Катя заточилася й ледь не впала, а відьма чіпким мавпячим рухом вихопила в неї ключі від дачі, два здоровенних сталевих стрижні на кільці.
   Катя злякалася по-справжньому.
   Відьма була вже на порозі, по той бік дверей. Катя навалилася на двері зсередини, намагалася не дати їх зачинити, але відьма була масивнішою й сильнішою.
   Ніхто не кричав. Катя оніміла з жаху й тільки боролась, наче востаннє, за свою волю. Відьма встромила ключа в шпару й помилилася: жовтий ключ від верхнього замка, а білий від нижнього, а не навпаки. Поки відьма поспіхом опанувала цю нехитру науку, Катя відскочила вглиб будинку, розбіглася – і всім тілом гахнулася об двері.
   I перемогла.
   Затріщали завіси. Заходив ходором одвірок. Відьма відсахнулася, оступилася й скотилася з дерев'яного поріжка; Катя вирвалася на волю, мокра, тремтяча, люта.
   – Відьма! – крикнула в лице жінці, що впала на траву біля порога. – Відьма! Я в міліцію зателефоную! Я…
   – Телефонуй, – пробурмотіла відьма, тяжко дихаючи. – В міліцію, у Пентагон… куди хочеш.
* * *
   Кілька секунд відокремлювало її від простої розв'язки: замкнути дівчисько на дачі, не дати йому вийти до півночі. Хай там що казав демон. Замкнена людина охочіше слухає, легше вірить, із замкненим простіше домовитись. Якби вдалося замкнути Катю – проблема була б розв'язана на дев'яносто відсотків…
   Але кляті ключі переплутались, а дівуля виявилася сильнішою, ніж можна було подумати.
   Падаючи з порога, Ірина добряче вдарилася стегном. Тепер демон і Катя стояли над нею й кричали, кожен своє; демон не звертав уваги на Катю, а Катя не чула й не бачила демона.
   – Відьма! – репетувала дівка, незвично агресивна. – Я в міліцію… я в міліцію…
   – Там записка! – репетував демон. – На підлозі в передпокої! Підніми й прочитай!
   – Совісті у вас немає! Божевільна! До шизарні! Геть звідси! Я зараз охорону викличу!
   – Там аркуш паперу! Підніми! Скоріше!
   Крекчучи й стогнучи, Ірина зіп'ялася на ноги. Катя відскочила, ніби її вітром звіяло, і, часто озираючись, відступила до хвіртки. «Яка міліція? – подумала Ірина. – Де тут охорона? Єдина твереза думка у всьому цьому потоці: якщо зв'язати мене й запхнути в гамівну сорочку, я не зможу себе бити й калічити, я не полізу на дах услід за цією божевільною…»
   Катя йшла. Покинувши будинок із навстіж розчиненими дверима, не піднявши з землі ключів, вона відступала до автобусної зупинки, йшла вулицею, і голова її виднілася вже над краєм паркана: Катя шукала хоч якоїсь допомоги. Ірина насилу уявила, як за нею женеться, як наздоганяє, скручує… Як та виривається й верещить…
   – Відьмо, ти хочеш жити? Подивися, що там за лист!
   Вона вирішила цього разу послухатися демона. Морщачись, піднялася на ґанок. Катя завмерла на безпечній відстані – на вулиці, біля сусідньої ділянки; Ірина зазирнула у відчинені двері.
   Картонний перекидний календар, що стояв на поличці біля дверей, гепнувся від удару дверима, і серпень змінився груднем. З-під календаря – а звідки ж іще? – вилетів пожовтілий аркуш паперу з блокнота в клітинку.
   На папірці було написано розгонистим почерком: «Катерино, пробач мені, що я на тебе накричала. Я тебе розумію, зрозумій і ти мене: два дні тиск стрибає, голова розривається. Приїду додому – перетелефоную. Є. М.»
* * *
   Увечері в затишному ресторані, у напівтемряві, при свічках, гарна, посвіжіла, щаслива Катя сиділа навпроти Максима.
   Вони трималися за руки!
   Ірина спостерігала за ними з дальнього кутка. Лоб їй трохи пік, заклеєний свіжим пластиром. Боліла рука, проколота зубочисткою. Потемніли синці на обличчі, і сіпав ще один, свіжий, на стегні.
   Перед Іриною стояв келих червоного вина й лежали на тарілочці три скибочки сиру.
   Крісло навпроти було порожнім – всім здавалося, що дивна жінка напивається на самоті. Насправді ж навпроти Ірини розташувався демон у сірому костюмі. Якби йшлося про людину, можна було б упевнено сказати: він в ейфорії.
   – Ось, виявляється, чому поверталася її свекруха! Вона записку залишила, вибачилася! Мудра жінка… Земля їй пухом… Дівчину, виходить, від могили врятувала – вже після смерті…
   Слухаючи його звіряння, Ірина замовила ще один келих вина. Крізь легкий алкогольний флер демон здався кумедним. Навіть смішним.
   – А що тобі до цієї Каті? – запитала вона, жуючи сир. – Чому ти так за неї переживаєш? Вона тобі родичка?
   – Ні, – демон перестав усміхатись.
   Ірині не сподобалася зміна виразу його обличчя, і вона квапилась перейти до нової теми:
   – А ти з іншими духами не спілкуєшся? З демонами, з примарами… ні?
   Демон наїжачився:
   – Не твого розуму діло!
   Ірина зробила два великих ковтки й пообіцяла собі мовчати, поки можна.
   Тим часом за дальнім столиком розвивалося дійство. Сьогодні, до візиту в цей ресторан, стосунки Максима й Каті на підвищеній швидкості проскочили кілька етапів; обоє кричали, і обоє плакали. Обоє ходили до церкви й ставили свічки за упокій матері й свекрухи – Євгенії Миколаївни. Обоє змучилися, й, нарешті, крига скресла: Максим гладив Катину руку, ніжно гладив і цілував, і просив пробачення, і каявся, що був егоїстом, дурнем, сліпим…
   – Здається, мужик тільки тепер збагнув, яким він був ідіотом, – сказав демон, ніби відповідаючи на Іринині думки.
   Годинник на стіні показував двадцять першу п'ятнадцять.
   – Ще годинку вони посидять, – продовжував коментувати демон, – а потім поїдуть разом додому. Ми їх проведемо. Простежимо, щоб усе було добре.
   – Свічку потримаємо, – не змовчала Ірина.
   – Якщо треба, – суворо відгукнувся демон, – то й потримаємо, не турбуйся!
   Офіціант приніс іще келих на таці. Ірина сьорбнула; в неї заплющувалися очі.
   – Звір ти, – пробурмотіла вона сонно. – Цілу ніч мене мучив… Цілий день ганяв… Знущався… Ні жалю, ні співчуття…
   – А в тебе, відьмо, було співчуття до приреченої дівчини?
   – А чого її треба жаліти, а мене ні?
   Демон похмуро посміхнувся.
   – Я додому піду, – пробурмотіла Ірина.
   – Підеш, коли я дозволю.
   – А закурити можна?
   – Ні! Ти покинула курити, запам'ятай!
   Ірина допила третій келих. Знесилено відкинулась на спинку крісла:
   – Хто ти такий узагалі? Як тебе звуть?
   Демон мовчав.
   – Хто знає ім'я демона, той має над ним владу, так? – Ірина була рада виявити поінформованість.
   – Мене звуть Олег, – раптом сказав її співрозмовник.
   Ірина на секунду протверезіла:
   – Демон Олег?!
   – Для тебе Олег Васильович, – відрізали з крісла навпроти.
   Ірина помовчала.
   – Ти б відпустив мене, Олегу, – сказала нарешті. – Що я тобі зробила?
   Демон дивився повз неї – на Катю й Максима за дальнім столиком. Ірина повернула голову; Катя підвелася, щось сказала чоловікові, взяла сумочку з крісла, рушила в бік убиральні…
   Максим узяв свій телефон, що лежав на краю стола.
   Ірина повернула голову. Знову подивилася на демона – в очі. Увесь цей день вона уникала його погляду, і не дивно; тепер чи алкоголь, чи завершена справа додали їй відваги.
   Очі в демона Олега були моторошні – жовті. З вертикальними зіницями.
   – За любов, – Ірина підняла келих із залишками вина на дні. – Ти пити не можеш? Ти не їси, не спиш, так?
   Демон мовчав.
   – Розкажи мені про себе, – не відчуваючи опору, Ірина нахабніла. – Якщо вже ти в мене вселився, а не в когось іншого… Ми майже родичі, так?
   Демон мовчав, але очей не відводив.
   – Ти був людиною? Звідки ти взявся? Розкажи, мені ж цікаво… Демон звів кутики губ.
   – Добре, – Ірина зітхнула. – А чому ти вселився в мене? Хіба я щось можу? Чому не в міністра якого-небудь, не в мільйонера?… Чому ти не вселився просто в Катю, якщо тобі так закортіло її врятувати?
   Демон відкинувся на спинку крісла. Нарешті опустив очі:
   – А ти сама як думаєш?
   – Ніяк, – зізналася Ірина. – Я гадки не маю, чого ти до мене причепився.
   – Ти відьма.
   – Та яка я відьма, – Ірина зітхнула. – Я справжнісінька шарлатанка, кручу-верчу, шепчу-брешу…
   – А ким ти мріяла стати в дитинстві? – раптом запитав демон. – Відьмою?
   – Лікарем, – зізналася Ірина.
   – Нащо?
   Ірина задумалася.
   – Нінащо. Просто так.
   – Допомагати людям?
   – Ну що ти за… – Ірина осіклась. – Яке там – «допомагати людям»? Мені б хто-небудь допоміг! Я все життя сама-самісінька, ні грішми підтримати нікому, ні блатом, ні добре слово сказати… Батько – алкоголік, мати – п'яниця! Ну, вступила я до медучилища, ну, покрутилася в поліклініці сестрою… Знаєш, які там зарплати? Кому я з такою зарплатою допоможу?!
* * *
   Катя поправила перед дзеркалом макіяж. Усміхнулася; щасливе лице, бліде під тональним кремом, із заплаканими очима – заплаканими й веселими… Як багато може статися за один день. Крах і відродження. Кінець і початок.
   Вона підморгнула своєму віддзеркаленню. Зараз вони разом поїдуть додому. Їх зустріне Джина.
   Вона засміялася.
   З убиральні було два виходи; розтягуючи мить щастя, Катя пройшлася по маленькій критій оранжереї. Постояла біля акваріума з великими червоними рибами. Повільно повернулася до зали.
   Тихенько грала музика. Макс сидів упівоберта, лицем до виходу з туалету, куди пішла Катя; не бачачи її, він розмовляв по телефону. Крізь тихий шум і ніжну музику до Каті спершу долинула інтонація – муркотання. М'який рокіт. Мед і вершки, шовк і оксамит, голос закоханого чоловіка.
   А потім вона почула слова.
   – Сонечку, – говорив комусь Макс, – сьогодні ніяк, я зайнятий. А завтра обов'язково. Люблю, люблю, моя пташко. На добраніч і до завтра.
* * *
   – …Ти знаєш, що таке робота в цій поліклініці? За копійки? Ну й послала я все якнайдалі, пішла туди, де гроші… Тобто я думала, що там гроші… Як я прийшла, та фірма накрилася… Ой, нащо я це все розказую? Воно тобі треба? Ти про Катю турбуєшся, вона з просунутих, і почуття в неї просунуті: любов там, благородне почуття провини… Куди мені!
   Ірина озирнулася.
   Макс сидів, поклавши на край стола телефон, і в позі його було нетерпіння. Макс дивився на вхід до вбиральні; звідти вийшла одна дама, потім друга, але Каті не було.
   – Де вона? – насторожено запитав демон. Максим подивився на годинник.
   Ірина встала, на ходу тверезіючи:
   – Рахунок, будь ласка.
   Карбуючи крок, вона зайшла до жіночого туалету. Неделікатно обвела поглядом дівчину біля дзеркала та літню даму з серветкою в руках, зазирнула до порожніх кабінок.
   Пройшла прибиральниця – зайшла в одні двері, вийшла в другі. Ірина, неначе собака-шукач, вийшла до критої оранжереї, тупо оглянула риб в акваріумі, обернулася до гардероба…
   І встигла побачити в прорізі дверей, перш ніж вони зачинилися, знайому фігурку.
* * *
   У центрі міста завжди свято. Катя йшла в юрбі, серед рекламних вогнів, серед ліхтарів та фар, серед квіткових кіосків, серед вітрин і туристів, містом, де навіть опівночі не видно зірок через усюдисуще світло. Катя любила світло. І зараз, на світлі, їй було добре й спокійно.
   Вона, немов змія, скинула одну за одною кілька шкур. Неначе кішка, прожила кілька життів; і провина, і любов – усе закінчилося в один день, і настала свобода. Спокій. Сила. Свобода.
   На ходу вона набрала телефон редактора Міли – і потрапила вдало.
   – Катрусю! – весело закричала Міла. – Прийняли твій старий нарис про дитячу заїкуватість і добре заплатять, правда, вже наступного місяця!
   – Тільки не пізніше, – твердо сказала Катя. – І підкинь мені ще замовлень, будь ласка, яких завгодно замовлень: я з чоловіком розлучаюся остаточно.
   Міла була вражена:
   – Та ну! Слухай, поважаю, респект, давно час. Під'їдеш завтра до редакції?
   – Ага, дякую!
   Вона дочекалася зеленого світла. Перетнула магістраль. Уповільнила крок, набрала Максів номер; він, як ніколи, відгукнувся зразу:
   – Катю, ти де?!
   – Вибач, зателефонували в терміновій справі, – сказала, дуже задоволена своїм спокоєм. – Довелося піти. Знаєш, нам треба одержати офіційне свідоцтво про розлучення, щоб не було ні проблем, ні питань.
   Тиша у слухавці була красномовнішою за будь-який крик.
   – Вибач, це все, – сказала Катя. – Я там за себе розплатилася… на добраніч.
   Вона перервала зв'язок, і одразу прорвався дзвінок од відьми. Катя, поморщившись, знову натиснула відбій.
* * *
   Дівуля могла взяти машину. Могла піти куди завгодно; навколо топтали брук тисячі шин, і тисячі ніг топтали тротуар.
   Демон був тут, за плечем. Мовчазний.
   Ірина знову набрала її номер. Відповіді не було. І не буде.
   – Падлюка! – закричала вона вголос. – Падлюка цей Макс… Які ж падлюки мужики, які гади, вона тебе кохає, паскуднику ти такий!.. Ба ні… і ту йому треба, і цю… Жеребці, жеребці безсовісні!
   Від неї сахались, наче від припадочної. Навколо впиралися в небо висотні будинки: самогубець тут знайде вихід, бодай якийсь дах…
   – Що тепер робити?!
   Демон мовчав. Ірина знову й знову повторювала дзвінок; ніхто не відповідав.
* * *
   Слухаючи, як смикається в кишені телефон, Катя зупинилася перед вітриною. Сувеніри й ласощі; Катя пройшлася залою, вибрала шоколадний торт, ароматичну свічку із запахом меду і насамкінець – величезну троянду.
   – Йдете в гості? – запитала привітна касирка.
   Катя всміхнулася їй:
   – Ні, це я собі.
   – Оце правильно! – касирка навіть спину випрямила. – На здоров'я!
   Усміхаючись, їй запакували торт і свічку. Катя вийшла з магазину, притискаючи до грудей ароматне й ніжне, обережно стискаючи стебло з підрізаними шипами. На годиннику було пів на одинадцяту; Катя подумала, що краще проїхатися кілька зупинок на метро, ніж…
   Поруч грюкнули дверцята машини. Здоровенний ґевал рвонув до входу в магазин, як ядро з гармати, і Катя опинилася на шляху цього ядра. Кругле тверде плече відкинуло її вбік, згорток випав з рук, пластик лопнув.
   – Чого розчепірилась на дорозі, суко? – на ходу кинув ґевал і зник за дверима.
   Катя залишилася стояти. Механічно підняла згорток…
   І знову впустила.
   Зверху впустила троянду.
   Доля наздогнала її цієї миті – наздогнала й накрила непроглядною чорнотою.
* * *
   – Ви не бачили тут дівчини в червоній курточці? Ви не бачили тут… Сам такий. Стривай… Пані, пані! Ви не бачили тут дівчини в червоній… Чорт!
   Ірина зупинилася посеред вулиці. Прямо перед нею була вітрина дорогого супермаркету – сувеніри й ласощі; на ґанку лежала загублена кимось велика троянда.
   Вона ввійшла до магазину. Сліпо озирнулась, нікого не знайшла, заслужила підозріливий погляд охоронця.
   Вийшла.
   Стрілки всіх міських годинників підповзали до одинадцятої.
   Катин телефон не відповідав.
* * *
   Машина – фургончик із логотипом на борту – зупинилася біля під'їзду багатоповерхівки. Скуйовджений чоловік у картатій сорочці відразу почав гасати туди-сюди, задоволений і обурений водночас:
   – Чого так пізно? Уже одинадцята година! Я вас чекав цілий день!
   – Ну, вибачте, – примирливо сказав працівник. – Ми не винні, нам пізно зателефонували, пізно привезли…
   – Це неподобство! Я не чекатиму до завтра!
   – А не треба чекати, зараз установимо, хіба довго?… Ключі від даху є?
   Катя зупинилася, дивлячись, як працівники вивантажують із фургончика супутникову тарілку в упаковці. Ні, вона ні про що не думала. Вона просто дивилася; звично вібрував у кишені телефон.
   – Є, є ключі від горища!
   – Давайте швиденько… Взяли, пішли!
   Катя звела очі до неба. Високо над нею вимальовувався на тлі фіалкового марева темний край даху.
* * *
   – Що тепер робити? – Ірина стояла, дивлячись на свій телефон. На шкалі акумулятора залишилася остання поділка: ще трішки, і апарат розрядиться.
   – Молитися, – сказав демон, і від звуку його голосу в Ірини волосся стало сторч. – Заупокійну читати. Я тобі ще вранці сказав, що вона накладе на себе руки! Я тебе заздалегідь попередив, паскудо! Що ти зробила, аби її втримати?!
   Під його напором Ірина наїжачилася – з останньої сили:
   – Що я зробила?! Та я цілий день тільки те й робила! Я її хіба що на руках не носила! Вона що, маленька? Якщо гріха не боїться і нікого їй не шкода, то нехай стрибає!
   Демон зробив крок уперед – і раптом навис над Іриною, безжальний і страшний:
   – А тобі когось шкода? Що ти знаєш про життя і смерть, цвіль? Що ти знаєш про самогубців? Коли ніщо не прив'язує до життя, лише біль, коли тільки й чекаєш, щоб це швидше закінчилося?!
   Ірина оступилася. Позадкувала. Притислася спиною до ліхтарного стовпа; люди навколо мали її за божевільну.
   – Ніщо не прив'язує, – пробурмотіла Ірина.
Чтение онлайн



1 2 3 [4] 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация