А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Самум (збірник)" (страница 3)

   Засмикався в кишені телефон, але Катя бачила Макса – і він нікому не телефонував. Він гладив Джину, яка стрибала йому на груди, мов божевільна; Катя натисла «відбій» і, слухаючи, як калатає серце, покрокувала назустріч коханому – досі до болю любому! – чоловікові.
* * *
   – Вона не відповідає, – в розпачі Ірина боялась дивитися на демона. – Що, як вона… ну… не відповість? Вимкне телефон?
   – Дуже погано, – зауважив демон. – Дуже-дуже погано. Тоді ти помреш, Ірино.
* * *
   Каті хотілося його обійняти, і це було б природно, і вона готова була його обійняти – проте останньої миті злякалась. Якщо вона обійме Макса, а той не підведе рук і стоятиме, чужий… Даючи цим зрозуміти, які недоречні ці ніжності… Тоді Катя не зможе сказати йому того, що давно збиралася.
   Тому вона зупинилася за крок од нього, затамувавши подих, усміхаючись так, що тріскалися губи:
   – Привіт… Як добре, що ти приїхав! Піднімемось?
   – Вибач, я на хвилину, – він не здався роздратованим, але й тепла в його голосі не було. – У мене нарада через годину в іншому кінці міста… Я просто подумав, що ці дзвінки затяглись і нам треба нормально поговорити.
   – Так, – сказала Катя.
   Він слово в слово повторював те, що вона сама йому говорила – але в його вустах слова не давали надії. Навпаки – слова були, наче замкнені двері.
   Засмикався в кишені телефон. Хтось наполегливо намагався додзвонитись; Катя знову дала відбій. Ех, треба було заздалегідь вимкнути мобілку.
   Вони сіли на лаву; Джина крутилася поруч. Свята собака була щаслива бачити Макса, свого, рідного, звичного; Джина, мабуть, думала, що він повернувся з відрядження чи з тривалої відпустки.
   – Я дуже рада тебе бачити, – сказала Катя.
   Макс ледь розтяг губи:
   – Ти схудла.
   – Спасибі, – сказала Катя.
   – Але тобі не треба більше худнути. У тебе синці під очима.
   – Я просто втомилася, – сказала Катя й подивилася на нього знизу вгору: – Максе… Річ у тім, що… я була у відьми.
   Слова вирвалися самі собою. Катя навіть сама злякалась. Але Макс, який наперед знав усі можливі слова, здивувався, випав із чемної шкаралупи:
   – Де?!
   – У відьми, – Катя всміхалась. – У справі. Я хотіла писати нарис, для Міли, ну, ти знаєш…
   – І що? – Макс насупився.
   – І відьма мені розповіла про все наше життя, – Каті раптом захотілося прикрасити. – Все-все, як ми були щасливі, і як ми розійшлись, і що між нами стоїть жінка, і що ця жінка… твоя мама…
   Вона майже одразу зрозуміла, що помилилася. Макс вирішив, що вона бреше; Макс вирішив, що, намагаючись його повернути, Катя вдалася до вульгарних жіночих хитрощів.
   – Мені дуже прикро, що ти розмовляєш про це зі сторонніми, – сказав він дуже холодно.
   – Я не розмовляла, – Катя розгубилася. – Вона сама, розумієш? Я ніколи не вірила ні в яких відьом, але вона…
   – І ти мене витягла, щоб оце все розповісти? – Макс сидів поруч на лавці, далекий, як чужа галактика.
   – Я тебе витягла, – у Каті стиснуло горло, – щоб… Я тебе кохаю. Давай… спробуємо… ще? Спочатку?
   Джина гасала парком тепер уже з крихітним Румпелем, Йорком у яскравому комбінезончику. Тяглася довга, довга, довга пауза.
   – Катерино, – сказав Макс, – ми не можемо почати спочатку. Фарш неможливо прокрутити назад, як стверджує народна приказка. Домовимося раз і назавжди: ти вільна, я вільний, ми друзі, заради пам'яті про час, коли…
   Катя дивилась, як він говорить, як його губи змикаються й розмикаються. У кишені куртки вібрував телефон – тепер уже не переставаючи; дзижчав, наче велетенська впіймана бджола.
   Макс ішов до машини, не обертаючись, не звертаючи уваги на Джину. Катя сиділа на лаві й щосили пам'ятала, що навколо люди і що треба тримати себе в руках. Якщо ридати – то вдома, обійнявши, щоб ніхто не бачив…
   Телефон затих на кілька секунд і знову почав смикатися, трястися, лоскотати.
   Вона сягнула рукою в кишеню. Вийняла апаратик. Хотіла вимкнути, але промахнулась і натисла кнопку відповіді.
   – Катю! – трубка закричала із незрозумілим захватом. – Катрусю! Нарешті!
   – Хто це? – Катя розгубилася.
   – Відьма! – раділа слухавка. – Ірина! Вчора ми з вами зустрічалися!
   Катя здригнулася:
   – Звідки у вас номер мого…
   – Висвітився ваш номер! – відьмин голос налився медом. – Катрусю, якщо вам треба допомогти – я допоможу безкоштовно. Хочете – поверну чоловіка, а хочете…
* * *
   Частку секунди Ірина слухала короткі гудки.
   – Дурна, – сказав демон з огидою. – У тебе фотографія! Яка їй дорога!
   – Ага, – пробурмотіла Ірина.
   Вона натисла на повтор, заздалегідь знаючи, що почує: «Телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності…»
   Але Катя – диво! – знову відповіла.
   – У мене ваша фотографія! – закричала Ірина, і голос її задзвенів, відбиваючись від стін кухні. – Ви загубили фотографію! Я під'їду, куди ви скажете, і віддам!
   – Не треба, – збайдужіло відгукнувся в слухавці Катин голос. – Уже не треба.
   – Катю! – заблагала Ірина. – Я можу допомогти! Чесне слово! Дозволь мені допомогти!
   Пішла довга пауза. Катя не натискала відбій, і тиша тяглась, як остання ниточка надії.
* * *
   Дівчина сиділа на автобусній зупинці згорбившись, засунувши руки в кишені куртки. Біля її ніг лежала собака на повідку – начебто лайка, з пухнастим білим хвостом. Ірина побачила її здалеку й квапливо звеліла таксистові триматися правіше.
   Демон мовчки їхав на задньому сидінні. Таксист його не бачив; варто було Ірині вилізти з машини на зупинку – як демон опинився поруч, моментально й безшумно.
   «Він існує в моїй свідомості, – приречено подумала Ірина. – Тільки я його бачу, тільки я його чую; я сама себе б'ю, і з даху, раптом що, стрибну теж сама…»
   Бридкий холод продер між лопатками. Вона відкашлялася:
   – Привіт, Катю. Все буде добре. Ми все зробимо, навіть не сумнівайся!
   Дівчина відповіла їй похмурим, затуманеним поглядом. «Ой, гадство, – подумала Ірина. – Щось сталося… щось нове».
   – Що вам треба? – глухо спитала дівчина.
   Ірина сіла поруч. Витягла фото з сумки:
   – На.
   – Можете залишити собі, – дівчина говорила розмірено й байдужо.
   Ірина подивилася на собаку; та лежала на брудному асфальті, притиснувшись до Катиних ніг, і насторожено дивилася на відьму. Демон стояв поруч, заклавши руки за спину; собака не звертала на нього уваги.
   «Навіть собаки його не бачать», – подумала Ірина, і плечі її опустилися.
   – Так не годиться, – сказала вона, звертаючись, зокрема, й до себе, борючись із легкодухістю. – Гарна собачка… Як звуть песика?
   – Джина.
   – У-у, гарна… Гарна собака, очі розумні… Так, сонечко, почнемо спочатку. Ти хочеш повернути чоловіка. Ти цього хочеш – ти його повернеш…
   Катя відсунулася на лавці.
   – Не називай її «сонечку», «кицю» або «зайчику», – півголосом сказав демон. – Невже важко здогадатися?
   Ірина зціпила зуби. Не дивлячись на демона, знову звернулася до дівчини:
   – Думаєш, мені це вперше? Та я й таким допомагала! Знаєш, скільки щасливих пар живуть, біди не знають, тому, що дехто до мене вчасно прийшов? Не знаєш…
   Катя мовчала й дивилася вперед невидющим поглядом.
   – Отже, свекруха померла, ви з чоловіком посварилися, тепер тобі треба…
   – Мені від вас нічого не треба, – крізь зуби сказала Катя. Ірина подивилася на фото у своїй руці. Звела очі:
   – Тоді чому не йдеш?
   Катя знизала плечима й підвелася. Відразу схопилася собака, замахала хвостом; демон саркастично гмикнув.
   Ірина залишилася сидіти.
   Катя, намотавши на руку повідець, підтягла собаку ближче до себе й покрокувала до переходу через вулицю; Ірина сиділа, закусивши губу.
   – Дурна, – повідомив демон.
   Вона ледь стрималася, щоб не крикнути йому заткнутися.
   Катя зупинилася перед світлофором. Червоний, червоний, повз неї проповзають стада машин, реве й гуркоче вулиця…
   Зелений.
   Пішоходи, скільки їх було, покрокували по «зебрі». Катя підняла ногу – й поставила назад.
   Озирнулася через плече.
   Повернулася й пішла назад, до зупинки.
   – Навчи вченого, – сказала Ірина зі стриманим торжеством.
   Їй дуже хотілося брудно нагрубіянити демонові. Але вона боялася.
* * *
   Ірина триста років не бувала в «Макдональдсі» й не любила його, але вибору в неї не було; заклад о цій порі був відносно вільним. Зграйка школярів галасувала в протилежному кутку, але навіть їхній галас не дратував – звучав життєствердно.
   – Моя свекруха не померла, – сказала Катя. – Вона загинула.
   – Як це сталося? – Ірина крутила в руках пластикову чашечку з колою. Демон стояв, склавши руки, у Каті за спиною, і його погляд Ірині дуже заважав.
   – У неї стався серцевий напад за кермом, – Катя говорила неохоче, сама, здається, здивована своєю відвертістю. – Вона їхала з дачі, одна, машиною…
   Дівчина замовкла. Ірина напружилась, відчуваючи за цим мовчанням важливе:
   – Ну і?
   – А перед цим ми з нею посварилися, – дуже тихо сказала Катя. – На дачі. Вона поїхала дуже зла.
   – Почуття провини, – похмуро сказав демон за її спиною. Ірина кивнула:
   – Ти почуваєшся винною?
   Катя відвела очі.
   – І чоловік теж? Він тебе звинувачує?
   Катя навпіл розірвала серветку.
   – Стривай-стривай, – Ірина примружилась. – А як він дізнався про вашу сварку?
   – Ми одне від одного ніколи нічого не приховували, – сказала Катя где тихіше.
   – Дурна, – з тугою сказав демон. – Ну що за молода ідіотка…
   – Ти мені заважаєш! – Ірина різко підвела голову; Катя подумала, що репліка адресована їй, і лице в неї витягнулось. Наступної секунди вона впіймала Іринин погляд й обернулася через плече.
   По проходу між столами віддалялася прибиральниця з ганчіркою.
   – Ходить тут зі шваброю й заважає, – пояснила Ірина, червона й зла.
   Катя опустила плечі, знову закрилася, пірнула в себе, і було ясно, що кожне слово доведеться тягти обценьками.
   – Доля привела тебе до мене, – сказала Ірина якомога впевненіше. – Ти думала, що йдеш по інтерв'ю, по матеріал для нарису. А це доля. На, забери все-таки свою фотку. Вона, можливо, тобі життя врятувала…
   Демон скорчив гримасу. Не звертаючи на нього уваги, Ірина простягла фото через стіл; Катя, повагавшись, узяла його.
   – Натерпілася від свекрухи, так? – вкрадливо запитала Ірина в момент, коли Катині пальці торкнулися паперу.
   Дівчина швидко звела вогкі очі:
   – Вона сама ростила сина. Єдиного. Макс дуже добрий і дуже любить… дуже любив маму. Я не хотіла його засмучувати. Я мовчала. Поїхали на дачу, Максові треба було повернутися раніше, йому на роботу… Вона його відвезла й приїхала назад. Слово за слово… Я їй виклала все. І вона мені все виклала. Грюкнула дверима, завела машину… А через кілька годин зателефонував Макс, що вона… вона…
   Катя закрила лице серветкою, плечі беззвучно застрибали. Ірина дивилась, як вона плаче; їй багато разів доводилося бачити, як ревіли жінки різного віку, бувало, й сама викликала чужі сльози. Траплялося використовувати сльозливих, залякувати й обнадіювати, і брати гроші за надію; тепер вона дивилася на Катю й не знала, що з нею робити.
   – Я тепер дачі цієї бачити не можу, – Катя говорила пошепки, борючись із риданнями. – Ми там не бували відтоді, як… Та це вже все одно. Максим… зі мною… не хоче… Мати йому завжди казала, яка я погана, так і вийшло… Мені треба до туалету…
   І далі прикриваючи лице, вона вислизнула в бічний коридорчик, щоб у вбиральні, у замкненому просторі, наодинці з собою беззвучно виплакатися. Ірина пожувала пластикову соломинку; лід у стаканчику з колою розтав. Ірина ковтнула раз, другий, поморщилася, поставила посудинку на тацю.
   – Зараз полудень, а стрибнути з даху вона повинна опівночі, – сказав демон. – Тобі треба зняти з неї почуття провини й помирити з чоловіком. На все маєш дванадцять годин.
   Ірина слухала, обм'якнувши, ніби злившись із кріслом, із підлогою, з «Макдональдсом», ставши частиною інтер'єру, мовчазного й безмовного.
   – Якщо впораєшся, відьмо, якщо опівночі вона буде жива… Тоді можна буде тебе привітати. Попрацюй заради цього, добре?
   – А чом би не підсипати їй у чай снодійного? – Ірина підвела голову. – Або замкнути де-небудь, щоб вона не могла опівночі стрибнути з даху?
   Демона пересмикнуло від відрази:
   – Шарлатанка ти. Липова відьма, простих речей не знаєш.
   – А конкретно? – Ірина зціпила зуби.
   – їй треба змінити долю, – дуже серйозно сказав демон. – Це може зробити людина, самостійно прийнявши рішення. Якщо ти, дурна, її замкнеш, буде тільки гірше. Вона все одно знайде свою смерть, та ще й інших за собою потягне. Тебе – точно.
   – Ясно, – Ірина зціпила зуби ще міцніше і встала.
   – Ти куди? – демон насупився.
   – До нужника! – вона гаркнула так голосно, що навіть школярі за дальнім столиком озирнулися. – Сподіваюсь, до жіночого туалету ти за мною не попрешся?
* * *
   У туалеті не було нікого, крім Каті; дівчина ледь чутно схлипувала за зачиненими дверима.
   «Шмаркачка, тютя. Мені б твої проблеми, – подумала Ірина, стискаючи кулаки. – Подумаєш, свекруха вбилася. Ти її ненавиділа – туди їй і дорога! Подумаєш, чоловік пішов. Мужиків навколо – зграї, тільки помани. Жонаті, нежонаті, розведені, бідні, багаті, багатіючі… Молоді, старі. А ти, дурноверха, через Макса свого ридаєш та через свекруху журишся, і полізеш, скотино, на дах… Та й хрін би з тобою… Але ж ти й мене за собою потягнеш! А мене за що?!»
   Вона зайшла до порожньої кабінки. Замкнулася. Ледве стрималася, щоб не загарчати, слухаючи Катине хлипання, щоб не крикнути на неї; нехай слабкі вмирають. Нехай стрибають із дахів. А я сильна, мені добре, життя влаштоване, і нема проблем! Не було до вчорашнього дня…
   Вона вийняла телефон. Секунду вагалася. Потім, закусивши губу, набрала повідомлення Віці: «Усе погано, викликай до контори санітарів з гамівною, я можу себе вбити».
   Знову замислилася на мить; ні, не буває демонів у сірих костюмах із краваткою. А якщо бувають, то…Нічого не шкода, увесь світ летить догори дриґом. Будемо вірити в гострий психічний розлад, але зробимо все, щоб вижити. Абсолютно все.
   Вона написала ще одне повідомлення, навздогін: «Це не жарт! Вікусю, виручай!»
   Катя тихо висякалась у себе в кабінці. Добрий знак: зібралася виходити. Ірина для годиться спустила воду, вийшла до вмивальників – і зустрілася очима з демоном.
   У дзеркалі.
   Там же, у дзеркальних глибинах, відчинилися двері і зайшли дві незнайомі жінки. Розмовляючи, вони пройшли далі, не зважаючи на чоловіка у жіночій вбиральні.
   Ірина зобразила усмішку. Вийняла помаду й ретельно нафарбувала губи; якщо руки й тремтіли, то трохи. Демон нічого не сказав – тільки дивився підозріливо.
   Вона повернулася за столик раніше від Каті. Демон ішов по п'ятах. Ірина сіла, посміхнулася, легко закинула ногу на ногу:
   – Зараз повезу її до себе в контору, замовляння почитаю, забалакаю, заспокою, те-се…
   – Нема часу, – прошелестів демон.
   – Мені краще знати, – впевнено заявила Ірина. – Я відьма, я їх усіх наскрізь…
   Її рука, раптом здобувши власну волю, схопила зі стола зубочистку. Ірина не встигла їй завадити, і, напевно, не змогла б: її права рука з розмаху тицьнула зубочистку в долоню лівої – між великим і вказівним пальцями. Ірина верескнула; всі люди, скільки їх було в залі, підстрибнули на стільцях і обернулися.
   Вона висмикнула зубочистку. Простежила очима за крапелькою крові, що скотилася на зап'ястя й далі, під рукав.
   – Не треба, – прошепотіла ледь чутно. – Зроблю, як ти скажеш. Куди її везти?
* * *
   Стежкою, з обох боків порослою лопухами, вони пройшли від хвіртки до будинку. Дача була стара: городик, де колись вирощували картоплю, за минулі роки перетворили на газон, а потім забули й геть запустили. Трава росла тут упереміш із буйними бур'янами, а незарослим лишилося єдине місце – бетонна опора для пляжної парасолі.
   – Навіщо ми сюди приїхали? – запитала Катя. У руці в неї побрязкувала зв'язка ключів.
   – Навіщо? – голосно перепитала Ірина, звертаючись до демона, що замикав ходу.
   – Тут ключове місце їхніх відносин, – відгукнувся демон. – Вона повинна все згадати, заново пережити й пробачити собі. Усвідомити, що немає її провини…
   Рука, проколота зубочисткою, боліла. Ірина поморщилася.
   – Тут вони бачилися востаннє, – знову заговорив демон. Ірина різко зупинилася, розкинула руки, звела лице до білого похмурого неба:
   – Тут! Тут ви бачилися востаннє!
   Катя помовчала секунду. Потім зізналася:
   – Так. І вона… стояла саме там, де ви зараз стоїте. Як ви дізналися?
* * *
   У будинку було задушливо й запилюжено. Вікна затягло павутинням. На поличці біля входу лежав перекидний календар, що назавжди застряг у торішньому серпні. На кухонному столі валялися старі газети, пластикові стаканчики, самотньо лежав на блюдці засушений пакетик випитого чаю, ниточка з жовтою етикеткою звисала, наче хвіст померлої миші.
   – Ніколи цієї дачі не любила, – сказала Катя. – Я б краще до лісу з наметом або на море. Але вона казала – на дачу, і ми їхали на дачу…
   «Як я тут опинилася?» – з тугою подумала Ірина, а вголос сказала:
   – Ох, як тут багато негативної енергії назбиралося.
   Демон бродив навколо, ледь не натикаючись на Катю, яка його не помічала. Він дивився й, здається, обнюхував предмети, але ні до чого не торкався руками. «Мабуть, він безтілесний, – з іще більшою тугою подумала Ірина. – Але мацати, щоб переконатися – нехай його наші вороги мацають».
   – З'ясуй – свекруха хворіла? – сухо, голосом слідчого почав демон. – Була на обліку в кардіолога? Скільки їй було років? Скільки часу минуло від сварки до аварії? Коли настала смерть? Чи робили розтин, і якщо так, то де?
   – Надто багато запитань, – пробурмотіла Ірина.
   У неї в кишені задзвонив телефон. Демон насторожився; Ірина глянула на дисплей: висвітився Вічин номер.
   – Хто це? – спитав демон.
   – Віка, – відповіла Ірина підкреслено спокійно. Подумала – і натисла відбій.
   – Я її відпустила на сьогодні, – пояснила Каті, а насправді демонові, щоб остаточно уникнути підозр. – Потім перетелефоною.
   Демон прискалив око. Невідомо, що було в нього на думці, але дівчина заговорила знову:
   – Тепер я не хочу на море. Якби вона була жива – я б на дачі сиділа навіть узимку!
   – Працюй, відьмо! – гаркнув демон. – Які ліки вона приймала? Як це відомо, що аварію спричинив серцевий напад, що написано у свідоцтві про смерть?
   – Якщо я не можу собі вибачити, що я її довела, то він мені тим паче не вибачить, – монотонно тягла Катя.
   – Ану тихо! – гаркнула Ірина на обох, і обоє, на диво, замовкли. Відьма відчула миттєве, проте виразне задоволення.
   – То хто сказав, що ти її довела? – заговорила м'якше, звертаючись до Каті. – Не пхинькай, зараз усе з'ясуємо…
   Вона зазирнула до кімнат, проте заходити не стала. Повернулася на кухню, знайшла в буфеті руді чашки й картонну коробку з чайними пакетиками. Відшукала – диво! – непочату пластикову пляшку з водою. Відкрутила кран на кухні, почекала, доки стече іржава вода, сполоснула електрочайник.
   – Ти повинна собі пробачити! – вона говорила владно, впевнено, як на прийомі. – Ти собі пробачиш – і він тобі пробачить!
   Проста думка раптом змусила її завмерти з чайним пакетиком у руці:
   – А ти, бува, не вагітна?
   Катя здригнулася:
   – Ні.
   – Шкода, – пробурмотіла Ірина. – Для діла можна було б йому сказати, що чекаєш дитину.
   Демон свиснув з огидою і кинув на Ірину погляд, якого вона воліла б не бачити.
   – Для якого діла? – сухо поцікавилася Катя.
   – Для нашого спільного діла, – Ірині стало прикро. – Для його повернення.
   – Брехня нікого не рятувала, – повідомила Катя ще сухіше.
   Ірина зітхнула; вона багато чого могла розповісти про цілющі властивості неправди, але боялася, що слухачі в неї невідповідні.
   – Ну і як ви розсталися зі свекрухою? Що ти їй наостанок сказала?
   Катя набрала в груди повітря:
   – Сказала, що з мене годі, що я її більше бачити не можу, що вона життя ламає своєму синові й мені…
   Голос її обірвався. Очі знов змокріли.
   – А вона… вона сказала, що я змія й безвідповідальна скотина і що вона зі мною в одному домі не залишиться… Що я дивлюся на неї, ніби смерті бажаю!
   Катя стиснула кулаки. З силою опустила на стіл:
   – Навіщо я це говорю? Що це змінить? На що я сподіваюся?!
   – Цукор є? – лагідно спитала Ірина.
   Вона заново перетрусила розсохлу кухонну тумбу. В одній шухляді знайшлася картонна коробка з намальованим від руки хрестом. Ірина відкинула кришку: це була аптечка. Звичайний набір городника: бинт, пластир, анальгін, зеленка, льодяники від ангіни…
   – А це чиї таблетки? – Ірина витягла з коробки білу упаковку з яскравою смугою.
   – Свекрушині, мабуть, – не дивлячись, сказала Катя. – Вона звичайно приймала цей… як його… кардостатин.
Чтение онлайн



1 2 [3] 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация