А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Самум (збірник)" (страница 26)

   Жінка подивилася на море.
   Порівняно з барханами море здалося тьмяним. Рівна зеленувата поверхня, ледь помітні брижі. Жодної цяточки на обрії, ні бакена, ні суденця.
   Інспекторова спустилася східцями трапа й зупинилася за два кроки від Саундера.
   – Тут можна купатися?
   – Тільки вісім місяців на рік. У місяці, в назві яких є буква «а». А сьогодні, – Саундер подивився на зап'ястя, – тридцять шосте травня… Даруйте, у нас по тридцять сім днів у місяці, так зручно.
   – Отже, купатися можна?
   – Можна… теоретично. Практично – я б не ризикував. Розумієте, у сезон вода тепла й цілюща, а в міжсезоння прибуває кислота. Наприкінці червня, наприклад, пластикова пляшка розчиняється за кілька хвилин.
   – О, – сказала інспекторова, невідривно дивлячись на воду. – А на вигляд…
   – Є простенький тест. Поселенці… Тобто люди, які відпрацювали на станції й перебралися на Ірисове Поле, кидають у воду купюру. П'ятдесят реалів, здається. І, якщо Будда на купюрі темніє – купатися вже не можна.
   – На купюрі?
   – В Ірисовім Полі друкують гроші. Готівка, паперові. Не сувенірні.
   – Це місто?
   – Так…
   Саундер похопився. Існування Ірисового Поля не афішувалося: власне кажучи, це було порушення з тих, за які губернатора могли погнати з крісла мітлою. Згідно з документами, на Ірисці були житлові об'єкти, призначені винятково для робітників та службовців, занесених до реєстру, і членів їхніх родин. Жителі Ірисового Поля в реєстр не входили, а чорна геологія та торгівля сувенірами не згадувалися в жодному звіті.
   – Це крихітне сільце, – сказав він, подумавши, – філія станції. Рекреаційна зона. Люди розважаються, як можуть. Працюють на розкопках, досліджують цікаві геологічні явища…
   – Ви говорили про храми?
   – Так. Але це не храми, ви зрозумійте, вони просто так називаються. Навіть на Землі є дивовижної краси печери, їх називають палацами. Або печерні міста, створені самою природою. А це – храми Іриса. Є легенда, – він знизив голос, – що на цій планеті живе бог. Бог Іриса, – так його назвали. І, через відсутність живих істот, здатних йому поклонятися, він сам собі набудував храмів.
   Інспекторова всміхнулася кутиками губів:
   – А ви, виходить, заборонили паломництво й позбавили його вірян?
   – Він мільйони років чудово без них обходився.
   – Ну, він же навіщось набудував храмів? Отже, чекав, що хтось прийде?
   Розмова починала Саундера обтяжувати.
   – Його нема, – сказав він сухо. – І храмів нема. Це виступи… скельних порід.
   – Мене звуть Ірина, – помовчавши, сказала інспекторова. – Я, здається, не відрекомендувалася. А ви мене не спитали.
   – Дуже приємно, – сказав Саундер, відчуваючи страшенну незручність. – Річ у тім…
   – Вибачте мені, Григорію.
   – За що?
   – Я повелася з вами по-свинському. Це все через утому.
   – Розумію. До речі, мене звати Саундер.
   Вона нарешті відірвала погляд од моря й подивилася йому у вічі:
   – Як?
   – Саундер. Григор'єв. Губернатор мене відрекомендував, ви, напевно, не звернули уваги…
   Вона зашарілася, як дівчинка. Знову відвернулася, насунула капелюх і затемнила вуаль.
   – Усі плутають, – сказав він великодушно. – Дружина називала мене Сашком. А губернатор – Гришею.
   – Я хочу скупатися, – сказала Ірина різкувато. – У вас є ця їхня… купюра? Щоб перевірити воду?
   Саундер пошукав у кишенях куртки. Минули ті часи, коли він мав торговельні справи з польовими хлопцями, проте й досі за звичкою брав із собою «на виїзд» трохи грошей.
   – Нате.
   Купюра була великою, з долоню, і майже негнучкою. Мала сім ступенів захисту, хоча Саундер не уявляв дурня, якому б знадобилося підробляти польові грошики.
   – А чому тут Будда? – запитала Ірина, крутячи купюру так і сяк.
   – Не знаю, – чесно зізнався Саундер. – На двадцяти реалах у них Христос, на п'ятдесяти Будда. На ста – не пам'ятаю.
   Він повагався і додав:
   – Декого це шокує.
   – Мене – ні, – байдужо відгукнулась Ірина. – Я атеїстка. Ну, перевіряйте!
   Він узяв у неї папірець і пішов до води, і справді почуваючись ідіотом. Навіщо було приплітати Ірисове Поле? Сказав би коротко – ні, у морі в нас не купаються, небезпечно для життя. І вона б повірила.
   Море навалювалося на пісок, прозоре й нерухоме, наче величезна лінза. Підійшовши до самого краю води, Саундер сів навпочіпки і, взявши купюру за краєчок, занурив у воду до половини. Потримав, вийняв, звірив обидві половинки Будди – суху й мокру. Мокра блищала на сонці, суха матово відсвічувала, проте різниці в кольорі не було.
   – Отже, можна купатися? – нетерпляче спитала Ірина.
   – Я б не радив, – Саундер струснув із купюри воду.
   – Але чому?
   І, не чекаючи відповіді, вона підсіла до моря й обмила в ньому долоні.
   – Яка прозора вода… І тепла…
   На мілководді проглядало жовтогаряче дно, блідло, йдучи в глибину, поступалося морській зелені. Ірина зачерпнула з дна піску, пропустила крізь кулак яскравим струмочком, обернулася до Саундера:
   – Будете купатися?
   – Зараз міжсезоння, – сказав він скуто.
   – Але з купюрою все гаразд! Кислоти поки що немає! Ходімо купатися, Саундер!
   Перш ніж він устиг відповісти, вона рвонула застібку комбінезона, впустила на пісок капелюха і, на ходу позбуваючись одноразової білизни, пішла у воду.
   «Я ретроград, – подумав Саундер і на мить замружився. – На Ірисці немає голих пляжів. Скрізь є, а на Ірисці – домострой. Так це, здається, називалося… Яка в неї шкіра, не біла, не бронзова – золота. І яка в неї лінія стегна…»
   Ірина кинулася в море. Бризки злетіли ліниво, важко, сплеск пролунав глухо. Саундер дивився, як вона пливе, явно красуючись, широко змахуючи руками, струменіючи вздовж поверхні, неначе шовкова нитка в канві. Щось відбувалося з цією жінкою, щось дуже важливе й важке, саме в ці години, хвилини, зараз.
   Він згадав інспектора з його свинцевим виразом обличчя. Що нам інспектор? Навіть якщо губернатора поженуть – він, Саундер, буде потрібний його спадкоємцеві. Щоб закуповувати дернове покриття, контролювати температуру в житлових приміщеннях, складати графіки чергувань, затверджувати відпустки, влаштовувати розгони й самому одержувати по шиї від начальства… І на першу вимогу виконувати особливі доручення: розважати інспекторових, наприклад. У яких криза в особистому житті.
   Ірина тим часом обернулася до берега, замахала рукою, і райдужні бризки полетіли віялом:
   – Саундере! Ви будете купатися?
   Він завагався на частку секунди. Ні, це занадто.
   – Ні. Я не хочу.
   – Така вода! Таке задоволення! – вона сміялася. Уся втома, скутість, напруга злетіли з неї в цей момент, і жінка здавалася двадцятилітньою.
   – Я знаю, але… Я просто не хочу.
   – Вам же гірше!
   Вона пірнула, блиснувши круглими сідницями.
   «Погано те, що я зовсім не розумію своєї ролі в цій справі, – подумав Саундер. – Губернатор відрядив мене, тому що я молодий і «на вигляд привабливий». Чи входять у програму екскурсії плотські втіхи? І як поставиться до цього інспектор? І невже я, хай йому грець, годжуся на цю роль?!»
   Він скептично скривив рота. Ні, авжеж, ні. Губернатор мав на увазі тільки те, що сказав: прогулянка, розваги, легенди. Губернатор не міг знати деяких нюансів, що існують між інспекторовою та її інспектором. Та й нюанси ці, судячи з усього, з'явилися зовсім недавно, може, кілька годин тому.
   Жінка випірнула й поплила вздовж берега в ритмі вальсу, раз-два-три, блискаючи навперемін мокрою потилицею, стегнами й п'ятами. Саундер сів на пісок, схрестивши ноги.
   Ні краба не водилося на цьому узбережжі, ні рибинки, ні єдиної медузи. Водилися два якихось неймовірних мікроорганізми, що пристосувалися до життя в кислоті, але які ніяк не вміли скрасити людині її самотність. Жодна пташина не з'являлася в небі над кольоровими барханами, жодна змійка не струменіла в піску. Саундер давно звик, але іноді йому снилося море з чайками та дворик із докучливими горобцями; його батьки брали участь у національній програмі «Демовибух», але замість п'ятьох дітей спромоглися народити тільки одного. Тоді їх вибили з проекту, відселили з космічної станції, і Саундер провів дитинство в бабусиній квартирі, в тісноті й шумі приморського містечка, у цілковитому щасті й у прекрасних мріях.
   Повернутися б у ті часи.
   – Саундере!
   Інспекторова царствено виходила з води. Її коротке волосся стирчало їжачком, відкриваючи красу шиї й лінію ключиць, єдине довге пасмо недбало спадало на обличчя. На гладкому тілі не було ані волоска; Ірина крокувала, дивлячись Саундерові у вічі, і він задумався на секунду: вона справді провокує? Чи, звиклий до консервативних звичок на Ірисці, він сприймає як епатаж природну поведінку вільної жінки?
   Дві тіні, прилиплі до п'ят інспекторової, струменіли по жовтогарячому піску: коротша, – від Пса, довша – від Щеняти. Саундер квапливо підвівся назустріч.
   – Я прийму душ у цьому… вертольоті, добре? – жінка недбало поправила довге мокре пасмо.
   – Авжеж. Масаж, терморегулятор, панель ароматів, інтуїтивно зрозуміле керування…
   Вона всміхнулася, не зрушуючи з місця.
   Висока, на зріст майже як Саундер, вона дивилася тепер із неприхованою зухвалістю. Краплі води стікали по її шкірі, і кожна, відбиваючи світло Пса й Щеняти, мерехтіла зеленою або жовтою іскрою. Довге пасмо перетинало губи.
   Саундер виявив, що дихати важко.
   Здійняв руки, торкнувся мокрих плечей, потягнувся до губів. Усе це в уяві; стояв нерухомо, знаючи, що через секунду підніме руки, торкнеться плечей, потягнеться…
   Довге пасмо, вологе, м'яке, погойдувалося біля її обличчя на ледь відчутному вітрі.
   На вітрі!
   Зникла жінка, зникли її губи, груди, маленькі рожеві вуха. Саундер дивився на пасмо; Ірина перестала посміхатися:
   – Що з вами?
   – Усе чудово, – сказав Саундер.
   – Я щось не так роблю?
   – Ні, все добре. Йдіть у душ, будь ласка. І щільно зачиніть двері блоку.
   Після коротенької паузи вона повернулася й пішла до транспорту, на ходу підібравши комбінезон і капелюх. Саундер послинив палець; ніякого вітру бути не могло, проте ось воно: ледь помітний потік повітря лише починає зароджуватися, але от він торкнувся вологої шкіри й остудив її. Ввижається?!
   Купюра на п'ятдесят реалів, яку він поклав сушитися на піску, раптом ворухнулася. Повільно стала на ребро, знову перекинулася, потім раптом закрутилася дзиґою, відкриваючи то Будду, то храми й пальми з другого боку. Саундер хотів на неї наступити, але купюра раптом злетіла, не перестаючи крутитися, високо в небо й лишила на піску дві тіні, що з кожною секундою блякли.
   …Коли він увірвався до кабіни, жінка вже зникла в душовому блоці й замкнула за собою дверцята. Щільно, як і було сказано. Добре.
   Він піднявся в пілотське крісло. Відкрив метеозведення; на екрані нічого не змінилося з того моменту, як флаєр залишив станцію. Навіть годинник не рухався, і секунди застигли. Ой, мамо, та в нас же зависла система…
   Саундер дав команду на перезавантаження. Вийняв комунікатор. На пульті моргала червона лампочка.
   – Борт нуль-шість, викликаю Центр…
   – Борт нуль-шість, де тебе носить?! Збурення на Щеняті! Штормове попередження по всій південній півкулі!
   – Повертаюся на станцію, – Саундер ковтнув слину.
   – Негайно! Щоб миттю був тут, хай тобі грець!
   Диспетчер був накручений, голос його тріщав, перекриваючи атмосферні перешкоди. Саундер сховав комунікатор і перевів подих; збурення на Щеняті траплялися на його пам'яті двічі, щоразу – раптово. Схоже, інспектор застане цікаве видовище; добре це чи погано для кар'єри губернатора?
   Він клацнув по екрану, встановлюючи зв'язок із душовою:
   – Ірино, я перепрошую, ми змушені негайно злітати. Будь ласка, одягайтеся швидше.
   Система тим часом перевантажилася. Саундер відкрив екран за метеозведенням – і роззявив рота; над пустелею Іриски чорними джгутами тяглися ділянки підвищеного тиску, гіллястою мережкою розповзалися аномалії, і, що найнеприємніше, великий грозовий фронт насувався з північного сходу.
   – Ірино, я прошу, швидше!
   Клацнули дверцята душової. Вийшла інспекторова, чиста, суха й відчужена, як дорожній знак:
   – Що таке, Саундере?
   – Нам треба вертатися. Зіпсувалася погода.
   – Погода чудова, – вона дозволила собі холодну усмішку.
   – Подивіться.
   Він показав за широкий ілюмінатор. Із верхівок гострих кольорових язиків зривалися піщинки – десятками, сотнями. Пригорщами. Екскаваторними ковшами. Вітер повільно вилизував карамельні бархани, кольоровий пісок наповнював собою повітря, створюючи картину за картиною: об'ємні вирви… ліси й гори… пелюстки… видіння фантастичних замків, галактик, квітів. У зовнішніх мікрофонах чітко чувся шелест піску.
   Минула секунда, а може, секунд п'ятнадцять. Саундер дивився на гру піску, як дивляться в безодню; інспекторова мовчала, заворожена.
   – Що це?
   – Це вітер… Тут не буває вітру, я маю на увазі, у нормальний час. Нам треба…
   Новий порив вітру пройшовся по пустелі, наче щіткою, і всі піщані пагорби, геть усі, раптом здригнулися й в одночас змінили обриси. Повітря стало непрозорим. Зникло море. Гладенька поверхня, на якій стояв флаєр, опора, тверда, як бетон, раптом заворушилася, наче з усієї пустелі сповзалися, звиваючись, змії.
   – Пристебніться!
   Транспорт хитнувся, глибше загрузаючи в піску. Саундер дав команду злітати. Транспорт завібрував, трясучись, як желе, разом із баром, масажною установкою, гіпносном і солярієм. Минула секунда, потім друга, сповнена для Саундера тихого жаху, і нарешті транспорт злетів, наче муха, в останній момент обірвавши павутиння.
   – Нічого собі, – сказав Саундер уголос.
   Транспорт пробив шар каламутного повітря й за мить опинився в чистому небі. Унизу клубочилася піщано-повітряна маса: голографічна картинка мінялася щосекунди, показуючи то поверхню, пориту кратерами, то гладенький лід, то неспокійні верхівки лісу. Згори, ніби нічого й не було, сяяли Пес і Щеня; опустилися автоматичні заслінки, що затемнювали вікна.
   – Це вражає, – хрипко сказала інспекторова.
   – Мало хто це бачив, – відгукнувся Саундер, теж хрипко. І додав про себе: «Бачив – і вижив».
   – Тепер ми повертаємося?
   – Так, – Саундер нервово засміявся. – Візьміть у барі що-небудь… І мені води, будь ласка. Наша екскурсія несподівано закінчилася.
   Інспекторова підхопила його сміх. Регочучи, відчинила барні дверцята:
   – Ой, тут стільки всього… Якої вам води?
   – Без газу, звичайної, етикетка «Джерело»… Ні, ви це бачили? Бачили?!
   – Живі картини, – вона подивилася вниз. – Люди, тіні, палаци якісь… Невже в мене така багата фантазія?
   – Виходить, що так, – Саундер кивнув. – Пристебніться, нас може потрясти…
   Одразу ж, наче підтверджуючи його слова, транспорт сіпнувся й затрясся, потрапивши в зону турбулентності.
   – Це небезпечно? – Ірина розхлюпала воду.
   – Ні… Почекайте, зараз пройдемо цю ділянку, тоді можна буде розливати…
   На мінливій завісі внизу лежали тепер дві тіні флаєра. Автопілот працював бездоганно. Саундер ще раз переглянув метеокарту: грозовий фронт прискорювався і, здається, міняв напрямок.
   – А ви таке вже бачили?
   – Саме таке – ні. Схоже якось бачив.
   – Тепер зрозуміло, звідки беруться легенди… Бог Іриса розгнівався, так?
   – Щось таке.
   Саундер вийняв комунікатор. Монітор не світився, індикатори не моргали; комунікатор був глухий і німий, не реагував ні на що й перетворився на звичайний шматок пластику.
   Трясти перестало.
   – Ух, – Ірина струснула краплі води з колін. – Оце пригода.
   – Так, – відгукнувся Саундер, не дивлячись на неї.
   Комунікатор мав би працювати; якщо відрубало всі частоти, зв'язок через супутник, промінь, дзеркалку… Що там ще? Не може звичайна гроза відрізати відразу всі ниточки, так?
   Отже, це не звичайна гроза.
   Він викликав метеокарту у всіх можливих проекціях. Магнітна, радіологічна, інфрачервона… Потрібен час для опрацювання: п'ять секунд. Чотири. Три.
   Обрив зв'язку. Динамічна картинка змінилася звичайною картою, нерухливою, безтурботною. Ну, аякже; Саундер роздратовано провів долонею по сенсору.
   Спереду за курсом флаєра раптом виріс, витягуючись до неба, піщаний стовп. Склався на частку секунди в колосальних розмірів людську фігуру, потім верхівка його сплюснулася капелюшком гриба. Саундер перехопив керування й змінив курс.
   – Це теж фантазія? – пошепки спитала Ірина, Саундер її ледь розчув. – Ви бачили?
   – Уява, – сказав Саундер крізь зуби.
   Даних вистачає, нарікати нема чого. А часу мало. Рівно п'ять секунд, щоб придумати, що, власне, тепер робити.
   Падала швидкість. Губернаторський транспорт уже кілька хвилин пер проти неймовірної сили вітру. Зрозуміло, до станції тепер не дотягти: проти того, що насувається з північного сходу, флаєр все одно, що муха проти цунамі.
   – Саундере, щось не так?
   – Доведеться лавірувати. Найімовірніше, доведеться повернути до Ірисового Поля…
   – Але ми ж повертаємося на станцію?
   – Ситуація не дозволяє, – зізнався Саундер. – Ми потрапили в самум. Це буря, яку супроводжує низка аномалій.
   – Що означає…
   – Одну хвилину.
   Потік вітру не був однорідним. Автопілот прокладав маршрут пунктиром; Саундер перехопив керування й розпочав маневр.
   Униз, до піщаного марева. Тут зустрічний вітер подекуди слабшав. Саундер розвертав флаєр, подумки дякуючи губернаторові за всі його надмірності, за блок із душовою та масажем, за солярій і за кожну пляшку в барі: маса транспорту була союзником пілота.
   Маневр нагадував шлях у сипкому лабіринті, дорогу в сирі, який щомиті міняє обриси. Саундер раз у раз промахувався повз пунктир, намічений автопілотом – іноді свідомо, роблячи поправку на зміну обстановки, іноді випадково, не в змозі погасити інерцію. Нагору; клацнув автоматичний екран, затінюючи вікна. За склом, тепер з іншого боку, знову зійшло двоє сонць – Пес і Щеня. Транспорт перестав трястися й потріскувати: вітер підхопив його й поніс назад, геть од станції, наче тріску течія.
   Відчуваючи, як піт котиться по лобі, Саундер перемкнувся на автопілот. Флаєр труснуло, але тільки раз.
   Ірина мовчала. Саундер, не дивлячись, відчував її погляд. Вона мовчки налила води, подала йому; Саундер випив до дна, не відриваючись.
   Піщане марево внизу перетворилося тепер на потріскану кірку глини з нечисленними скелями. Якщо довго на нього дивитися, починали ввижатися людські фігури, що бредуть із низько опущеними головами. Але краще не дивитися.
   – Куди тепер? – тихо спитала Ірина.
   – Тепер відвідаємо Ірисове Поле. Заразом запитаєте, чому в них Будда на п'ятдесятці.
   – У нас дика швидкість, – Ірина подивилася на екран.
   – Так. Але в нас пристойний запас потужності.
   – Саундере, я прошу вибачення.
   – За що?
   – Та за все… Якби не я, ви б узагалі не полетіли.
   – Ніхто не знав, що буде збурення на Щеняті. Це дуже рідкісне явище. Іноді його вдається спрогнозувати, частіше – ні.
   Він поволі розслабився, прислухаючись до флаєра. Двигун начебто гучав, як завжди. Корпус вібрував навіть менше, ніж звичайно. Можна ввімкнути програму енергозаощадження, отак. Бо, якби в нас був запас енергії, ми могли б узагалі на все наплювати й летіти, поки летиться, до моря, за море й теліпатися там над кислотною гладдю, чекаючи, коли вщухне вітер. Увімкнути екран у разі дощу; екран, зараза, жере енергії втроє більше, ніж мотор…
   – Саундере, – квапливо сказала жінка, – я давно живу за інерцією. Як у ваті. Нічого не відчуваю, крім нудьги та іноді – огиди… Ви мені вибачте, Саундере. Такі, як я, не повинні псувати життя таким, як ви.
   Вона замовкла, і з обличчя було ясно, що вона шкодує про сказане.
   – Я прилетів сюди багато років тому, – сказав Саундер. – І точно не для того, щоб крутитись, як гвинтик, і завжди думати тільки про рівень мастила, капремонт, робочі графіки чи прибирання приміщень. Я прагнув змінити себе і світ. Хотів, щоб мене почув бог. Хай не великий, творець Усесвіту, а хоч би маленький – бог Іриса.
   – Ви…
   – Я прочанином сюди прилетів! Таке щастя… А потім виявилося, що наш організатор туру – шахрай. Ці спритники підробляли чудеса – у промислових масштабах! Запускали голоси в храмах, ілюмінацію… Я тоді відбився від усіх, сам бродив… Усе бродив довкола цих храмів і всередині, у темряві, все молився: «Боже Іриса, дай мені знати про себе, дай мені знак, дай мені…» І нічого він мені не дав, звісно.
   Він перевів подих.
   – І тепер я теж живу за інерцією. Це не дуже й погано.
   Скоса глянувши на нього, Ірина відкрила бар. Подзенькала пляшками, налила собі на два пальці бренді:
   – Це ж небезпечно, так? Те, що з нами відбувається – ми можемо розбитись?
   – Не хвилюйтеся, – сказав Саундер. – Гострий момент проминув, тепер усе буде марудно, проте цілком безпечно.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 [26] 27 28 29

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация