А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Самум (збірник)" (страница 25)

   Їй завжди хотілося, аби хтось цінував її просто так. Не за лице й одяг, не за розум і стиль, і вже насамперед не за подачки, їй хотілося, щоб у роду в неї знайшлися королеви, щоб на бронзовій монеті було викарбувано її профіль, щоб на сталевому щиті красувалося її ім'я; Боже мій, дитячий садок. «Ти цього гідна». Чи то одкровення, чи то рекламний слоган.
   Вона взяла в руки мобільник. Подивилася на кварцовий годинник на стіні: пів на першу ночі.
   Потонула кнопка. Засвітився екранчик мобільника. Тиша…
   «Ти тут?»
   «Тут», – прийшла моментальна відповідь.
   «Чим я вирізняюся з-поміж інших?»
   «Ти знаєш».
   «Ні».
   «Ніно, тобі ціни немає».
   «Ти не Дмитрик», – вона зубами віддерла присохлу шкірочку з верхньої губи.
   «Навіщо ти вимкнула світло? Я все одно тебе бачу».
   – Чим ти бачиш? – запитала Ніна вголос. Відповіді не одержала.
   Тільки не ставити дурних питань. На зразок: чи є в тебе очі? Чоловік ти чи жінка? Чому ти набираєш текст так швидко?…
   «Твоя правда. У мене немає імені».
   Ніна здригнулася.
   «Мене ніяк не кличуть, тому що мене ніхто не кличе», – прийшла наступна смс-ка.
   І через секунду інша: «Назви мене як-небудь. Тільки не Електрик».
   Ніна заметалася.
   «Як тебе назвати? Як ти хочеш, щоб тебе називали?»
   «Як-небудь».
   «Світло, – вона наважилась. – Я називатиму тебе Світло, добре?»
   Смайлик. І ще один смайлик через секунду. «Він сміється», – подумала Ніна.
   – Тебе хочуть убити, – сказала Ніна вголос.
   «Дякую».
   Вона здригнулася. Ану ж він чув?!
   «За що?»
   «За ім'я».
   «Тобі подобається?»
   «Аякже».
   Ніна ще раз подивилася на годинник.
   «Мені час спати, – написала, поміркувавши. – Уже пізно».
   «На добраніч. Нічого не бійся».
   «Стривай», – швидко написала Ніна.
   «Що?»
   Цокання годинника відбивалося дзенькотом у вухах. Хоча цокав він ледь чутно.
   «На добра… ніч», – тремтливими руками написала Ніна й швидко вимкнула телефон.
* * *
   О четвертій годині згасли ті окремі вікна, що подекуди світилися на фасадах будинків. Згасли всі ліхтарі вздовж вулиць. Згасли вивіски та рекламні щити.
   У цілковитій темряві, розраховуючи тільки на щербатий місяць, що стояв майже в зеніті, Ніна бігцем дісталася до перехрестя. Там чергувала, мерехтячи в темряві автономною електричною «шашкою», знайома «копійка».
   – Чого це? – літній водій зацікавлено озирався. – Темно ж так… Світло, чи що, вирубилося?
   – Аварія на підстанції, – сказала Ніна.
   – Ого-о, – промовив водій. – Це серйозно.
   – Мені на вокзал, – сказала Ніна.
   Водій кинув на неї довгий погляд; вираз його обличчя не вдалося прочитати в мороці.
   Тоді вона зробила над собою зусилля й розсміялася.
   – Чого думаєте, дядьку? Заплачу за лічильником удвоє. І, майте на увазі, у мене всі рахунки погашені!
   Таксист наважився.
   Порожнім, темним містом, пробиваючи його світлом фар, вони вибралися на трасу; годинник у Ніни на зап'ясті показував четверту п'ятнадцять. Над дорогою тяглися дроти високовольтної лінії – беззвучні. Порожні.
   – Тільки швидше, – попросила Ніна. – Тільки скоріше, дядьку, я спізнююсь!
   Водій знову на неї зиркнув, але швидкості додав. Траса була порожня, і «копійка», підстрибуючи на вибоїнах, мчала майже по самій осьовій.
   – Швидше!
   Проминули щит «Ласкаво просимо до Загорівська» – він лишився позаду. Ніна закусила губу; ще через десяток кілометрів, майже о четвертій тридцять, дорога й високовольтна траса розійшлися в різні боки. Стовпи з лінійкою дротів пішли ліворуч, туди, де на пагорбі ледь виднівся будинок підстанції. Дорога повернула праворуч, і спереду з'явилося світло на залізничному переїзді.
   Тоді Ніна розридалася, лякаючи водія. Вона ридала від радості порятунку; вона лила сльози, оплакуючи злу долю, другосортність і самотність, які триватимуть тепер вічно. Єдина істота, здатна цінувати й любити її, виявилася чудовиськом в електричній мережі; той, кого вона назвала Світлом, мусив цієї ночі зникнути назавжди – вона сподівалася на це й боялася цього, і, оплакуючи Електрика, вила в нічному таксі – по-вовчому й по-жіночому.
* * *
   Телефон дзвонив і дзвонив; Ніна довго не могла збагнути, де вона перебуває. Це дім, солодкий дім, рідна квартира, розібрана валіза посеред кімнати, світло за вікном… Ну й дорога була, бр-р… Котра година?
   Телефон не втомлювався. Підвівшись на лікті, Ніна взяла слухавку, що валялася на тумбочці:
   – Алло…
   – Слава Богу, – сказав шеф, і в його голосі була щира радість. – А то я вже нервуюся, чесне слово.
   – Чого нервуватися? – сонно пробурмотіла Ніна. – Зі мною все добре…
   – Оленку привезли, – серйозно сказав шеф. Ніна зітхнула крізь зуби.
   – Ох, з'їздили ви, – шеф теж зітхнув. – Суцільний похорон. Договір підписувати вони поки що не будуть: у них нове керівництво ще не призначили… І – ти чула? – там ще й мер у Загорівську дуба врізав.
   – Що? – Ніна різко сіла на ліжку.
   – Отаке. Прямо оце вночі, уже є в новинах… Струмом його вбило, що характерно.
   – От дідько, – тихо видихнула Ніна.
   – Слухай, той… що в них там з електрикою?
   – Не знаю.
   – Відпочивай, – помовчавши, сказав шеф. – Похорон у понеділок, о десятій.
   – Прийду.
   Вона дала відбій – і тут побачила повідомлення на автовідповідачі. Телефонували вночі: у цей час Нінин міський телефон був автоматично вимкнений. Друга ночі… Хто ж це?
   Внутрішньо напружившись, вона натиснула миготливу червону кнопку.
   – Ніно Вадимівно! – прокричав крізь завади знайомий голос. – Це Лемишев, мер… Не включайте свій мобільник у розетку мережі! Чуєте? Не ставте апарат! Знищте акумулятор! Чуєте? Будь ласка! Перетелефонуйте мені! Скоріше!
   Короткі гудки.
   Ніна повільно повернула голову.
   На тумбочці біля ліжка лежав її мобільний телефон. Чорний шнур зарядного пристрою стирчав із розетки.
   Ніна підійшла. Взяла апарат у руку. Мобільний ледь нагрівся, акумулятор був повністю заряджений…
   Вона висмикнула шнур із розетки. Перевела подих. Пішла на кухню випити води…
   І зупинилася в передпокої.
   З-під замкнених вхідних дверей стирчав яскравий жовтогарячий прямокутник.
КІНЕЦЬ

   Самум
   (Оповідання)

   Інспектор прилетів на світанку. Два сонця зійшли одне за одним, і корабель опустився на посадковий майданчик о сьомій шістдесят п'ять за місцевим часом.
   – Гришо, – сказав губернатор, – попередь своїх: сидіти на місцях, як пришиті. Побачу когось у робочий час на терасі…
   І він виразно замовк.
   Губернатор двадцять років царював на Ірисці, пережив десятки НП і дві великі виробничі катастрофи, але втримався на посту. Тепер під нього копали, і ні завадити недоброзичливцям, ні хоч би проконтролювати їх губернатор не міг: від Іриски до Центру було тридцять земних годин шляху, а зв'язок останнім часом працював нестабільно. Поява чиновника з позаплановою інспекцією могла бути як дрібною неприємністю, так і Останнім Дзвінком, тому губернатор ніч не спав.
   Третій заступник не любив губернатора, зокрема за те, що той затято називав його Гришею. Справжнє ім'я заступника було Саундер: його батьки, на той момент п'ятнадцятирічні, вважали, що дитина занадто голосно репетує, і дали йому собачу кличку. Саундер Григор'єв звик відгукуватися на Сашка, але губернатор прозвав його Гришею, зайвий раз утверджуючи цим свою самодурську владу.
   – Побачу когось у робочий час на терасі – штрафом не обійдуться…
   До борту корабля вже підповзав гофрований шлюз-перехід-ник. Губернатор стис губи, схожі на щілину для приймання купюр, підтягнув комір і, у супроводі двох перших заступників та дами-референта, пішов зустрічати.
   Два сонця, Пес і Щеня, спиналися вище, і коротшали тіні. Починався погожий ясний день, із тих, що примиряють з життям на Ірисці; крізь напівпрозорі стінки шлюзу було видно, як течуть назустріч одна одній дві групи людей. Здавалося, все відбувається в шлунку викопного ящера; от вони зустрілися, хиткі, простягнули одна одній руки, обмінялися словами, нечутними для Саундера, тривіальними, наче мило: «ласкаво просимо на Ірис-46», «колектив станції радий вітати», «найбільший видобувний комплекс», «поселення фахівців», «визначні пам'ятки», «як долетіли?».
   Саундер тривожився. Позапланова інспекція означала, що нормальної роботи не буде ні сьогодні, ні завтра. Не те щоб Саундер надто любив свою роботу; він був тільки організатором, сортувальником ресурсів та потреб, диригентом побутових дрібниць, від школи для нечисленних місцевих дітей до транспортного парку в ангарах, від помпувальної станції до програмного центру, від басейну на даху до підземних сховищ. Усе це працювало та співвідносилося, крутилося й не простоювало тільки тому, що Саундер з ранку до вечора заглиблювався в деталі, аналізував, давав розпорядження й стежив, щоб вони виконувалися. Зазвичай губернатор не дуже йому дошкуляв, але будь-яка ревізія робила шефа нестерпним: він вимагав од працівників ритуальної вистави, що мала зображати діяльність, а не власне діяльності, і це огидно позначалося на всіх справах.
   З другого боку, міркував Саундер, якщо інспектор приїхав, щоб викрити губернатора, – викриє обов'язково. Таке господарство, як на Ірисці, не може працювати без кількох посадових злочинів на рік. Усі порушення можна відновити за протоколами, аби захотіти.
   З третього боку… можливо, позапланову інспекцію наслано, щоб зафіксувати чудову роботу станції та неоціненний внесок губернатора?
   Саундер устав: відчинилися двері, й зайшла делегація. Попереду крокував сам інспектор, незнайомий чоловік років сорока п'яти, і обличчя в нього було таким похмурим, що в Саундера зіпсувався настрій.
   – Це наш третій заступник, – сказав губернатор, чомусь величаючи себе в множині. – Е-е-е… Григор'єв Саундер Антонович.
   Інспектор похмуро глянув на Саундера, проте руки не подав. Саундер побачив жінку за його плечем – молоду, навіть юну. Тінь утоми псувала її лице, неначе невдала косметика.
   – Відпочинете з дороги? – запропонував губернатор. – Уже готовий сніданок, до речі, зі звичайної їдальні для фахівців, ви зможете з першої хвилини відчути себе в нашому колективі, – він засміявся трохи голосніше, аніж годилося. – Номер у готелі, – він обернувся до Саундера, – Гришо, розпорядися, щоб номер був подружній, люкс, у нас є з вікнами в сад…
   – Вистачить і простого двокімнатного номера, – інспектор говорив уривчасто й не дивився у вічі. – Так вийшло, що я до вас із дружиною.
* * *
   – І в мене теж є друзі, – сказав губернатор на нараді через годину. – Аж ніяк не дурні.
   Саундер, що не був великим фахівцем у царині чиновницької етики, все-таки знав, що на інспекцію з дружинами не їздять. Хіба що інспекція формальна, по суті – дружній візит.
   – Вона в нього на Кліпсі відпочивала, а там обладнання старе. І – витік, аварія, готель закритий. Якраз збіглося з інспекцією, ну просто тиць-тиць, – губернатор гигикнув.
   Вигляд у нього був уже не такий напружений, як уранці. Колір обличчя майже повернувся до норми, і тільки уривчастий регіт виказував нервозність.
   – Транспортна мережа тепер негуста, туристичних рейсів немає. Довелося йому, хоч-не-хоч, підбирати дружину й тягти на Іриску…
   – Невже котел на Кліпсі підірвали? – недовірливо запитав перший заступник.
   – Підірвали – не підірвали, а збіг украй вдалий, украй! Тепер він зв'язаний, як курча, і сам це розуміє, але нариватися не будемо, спробуємо піддобрити… Гришо, – губернатор обернувся до Саундера, – ти, от що. Скільки тобі років?
   – Тридцять один.
   – З нас ти наймолодший і, е-е-е, на вигляд привабливий, тому я даю тобі відпустку на три дні. Маєш півгодини, щоб передати справи і…
   – Неможливо, – з жахом сказав Саундер. – Учора дерен привезли, ви ж знаєте. Сьогодні ділити будемо.
   Губернатор насупив брови:
   – Я сказав – за півгодини передай справи своєму, як його, Семенову, і водитимеш екскурсії для інспекторової. Візьми її на пікнік, покажи дюни й руїни. Можна й храми, якщо здалеку. Відвези на море. Увечері яке-небудь свято влаштуємо… Може, в когось день народження, га?
   – Ні в кого, – з жалем сказав другий заступник.
   – У дружини буровика з другої установки, – сказав перший, переглядаючи документи. – У Свети Джонсон.
   – Чудово. Домовся з нею, Гришо… Хоча ні, ти на спецзавданні. Увечері, як привезеш інспекторову з екскурсії, у нас буде скромна вечеря, свічки, жива музика… Добре було б із дитячої музичної школи когось залучити. Відсвяткуємо день народження Свети Джонсон, і наші гості сидітимуть на чільних місцях, – губернатор потер руки. – Гришо, чого чекаєш?
   – У мене летючка о дев'ятій.
   – За півгодини щоб упорався, ти мене зрозумів? Зараз гості поснідають, і о десятій забирай інспекторову. Нехай веселиться, розважається, розкажи їй легенди, ти вмієш. Вона повинна бути веселою й щасливою.
   Губернатор вийшов з-за стола, підійшов до Саундера й раптом поклав йому руку на плече:
   – Виручай, брате. Сам розумієш – ситуація складна. Виручай. А я зумію віддячити.
* * *
   Доба на Ірисці складалася з двадцяти чотирьох годин, година тривала сімдесят земних хвилин, а кожна хвилина – сімдесят стандартних секунд. Трудовий розпорядок передбачав сієсту та денний відпочинок, але Саундер звик більше спати вночі й більше часу проводити на ногах удень.
   Жінка в світлому комбінезоні й крислатому капелюсі вийшла на терасу головного адміністративного корпусу. Мигцем глянула на небо, де Пес і Щеня, нерозлучні, сходили дедалі вище. Затемнила вуаль, що прикриває верхню частину обличчя, тому капелюх став схожий на недомальований шолом скафандра.
   – Вибачте, Григорію. Я трішки затрималася.
   – Нічого, – сказав Саундер. – Погода гарна, прогноз чудовий. Можемо летіти.
   Жінка кивнула, коротким скутим рухом поправила капелюха й пішла за Саундером до губернаторського злітного майданчика. Для екскурсії губернатор виділив свій особистий транспорт – зручний у керуванні, але громіздкий апарат, зовні занадто великий, зсередини пересичений комфортом.
   – До ваших послуг бар, душова, масажні панелі, солярій, гіпносон, стимулятор, експрес-діагностика…
   – Спасибі, – так само скуто відповіла жінка. – Можна я сяду біля вікна?
   Саундер пропустив її на місце поруч із пілотським кріслом, допоміг пристебнути пасок, ще раз мигцем переглянув метеозведення і дав команду на зліт. Йому вже траплялося керувати цим флаєром. Через губернаторську схильність до надмірностей транспорт мав чотири опори, а не три, як інші флаєри парку, і на зльоті, коли змінював режими, його злегка потрушувало.
   – Отже, ми вирушаємо в захопливу екскурсію Ірисом сорок три. Наша колонія була заснована тридцять років тому, всього через два роки після того, як розвідали найбагатші місцеві ресурси. Зрозуміло, Ірис – насамперед видобувне виробництво: ми качаємо з надр планети три види енергоносіїв, причому обсяги видобутку…
   Флаєр низько пройшов над житловим районом. Унизу, в адміністративному блоці, зараз вирішувалася доля трьохсот квадратних метрів дерну, закупленого особисто Саундером і доставленого на Іриску вчора пізно ввечері. Спершу передбачалося вкласти дерен у міському парку, але втрутився другий губернаторський заступник із шаленою ідеєю поля для гольфа. Перший заступник, у свою чергу, побажав прикрасити терасу перед резиденцією, а особливо активні громадські діячі захотіли поділити дерен порівну між родинами, які прожили на Ірисці не менше п'яти років. У Саундера між вухами свербіло від цифр і чисел: п'ятдесят квадратів дерну він особисто обіцяв теплоцентралі. У цю саму хвилину він повинен був сидіти в залі Ради й методично пропихати свій план, переконувати активних діячів, по змозі шантажувати губернаторських заступників; натомість доводилося теліпатись у повітрі з інспекторовою. Під черевом флаєра пропливав червоний дах адміністративного блоку.
   На моніторі з'явився напис: «Стій! Перевір, чи вимкнено щит!» Саундер нетерпляче стукнув об сенсор. Силовий щит над станцією піднімали тільки в негоду.
   – …Крім того, Ірис сорок три знаменитий своїми загадками. Перші поселенці були шоковані, виявивши на зовсім ненаселеній планеті руїни прадавніх храмів, а подекуди й самі храми, чудово збережені. З цими будівлями пов'язано безліч легенд… Насправді це ніякі не будівлі й не храми, – він відкашлявся. – Це витвори природи – печери та скелі. Природа іноді творить дива, особливо якщо це природа Іриса.
   Станція віддалялася. Здалеку вона здавалася сірою, незугарною, навіть бридкою – особливо в контрасті з пустелею довкола.
   – Якийсь час ми активно приймали прочан, ласих до екзотичних культів, – сказав Саундер. – Але потім паломництво вирішено було зупинити.
   – Чому? – запитала жінка.
   Це було її перше слово, сказане після зльоту.
   – Неможливо створити людям умови, – після крихітної паузи відгукнувся Саундер. – Тут усе-таки видобувне підприємство, режим виробництва, трудова дисципліна… Обмежена житлова площа… Туристичний бізнес не вписався в наші плани, а прийом прочан – особливо.
   – Але чому? Тут придатна для дихання атмосфера… Чом би не піти людям назустріч? Зрештою, можна було збудувати наметовий табір!
   Саундер зітхнув.
   – На Ірисі, на жаль, трапляються природні явища, які виключають проживання в наметах.
   – Ви говорите, як довідник, – сказала інспекторова несподівано вороже.
   Саундер здивовано глянув на неї. Інспекторова сиділа, відкинувшись у кріслі, бліда від незрозумілої злості; на вилицях у неї виступили червоні плями. «Еге, – подумав Саундер. – Тут драма».
   Він перевів погляд на монітор; транспорт тепер ішов над пустелею, яскравою, мов дитячий м'яч. Ніби на склі змішали пензликом гуашеві фарби – жовтогарячу, білу, трохи синьої, жовту, червону. Бархани здалися застиглими барвистими хвилями.
   – Зверніть увагу на пейзаж унизу. Вісімдесят відсотків поверхні Іриса займає пустеля, причому властивості піску обумовлюють цікавий оптичний ефект: його називають піщаною голограмою або пустельною анімацією. Вдивляючись у гру світла на піску, людина з розвиненою фантазією може побачити міста, обличчя, фантастичних тварин…
   Він замовк. Інспекторова не дивилася вниз: її більше цікавила чорна магнітна наліпка на дверцятах бару.
   – Я чиновник, – сказав Саундер, помовчавши. – Це моя стихія. Формулювання, інструкції, приписи – все має бути чітко. Що б ви хотіли оглянути насамперед?
   Вона поволі повернула голову:
   – Вас спеціально послали мене розважати?
   – Я залюбки покажу вам…
   – А якщо я назву вас ідіотом? Плюну в обличчя – й поцілю? Ви все одно будете всміхатися? Щоб результати інспекції влаштували вашого шефа?!
   Її бліда шкіра була тепер майже такою червоною, як пустеля внизу. Очі сухо блищали. Губи тремтіли.
   – Ви ідіот! Боягузливий… попихач! Вам ясно?!
   Саундер дуже давно не бачив жіночої істерики. На Ірисці жінки були стриманими й неемоційними, і підвищували голос тільки на виробничих нарадах. «То я був щасливий усі ці роки», – подумав Саундер.
   Транспорт мчав над пустелею. Попереду зеленуватою лінією означився край моря.
   – Там, у барі, – сказав Саундер після паузи, – є вода, соки, бренді… Горілка…
   Інспекторова опанувала себе так швидко, що він на мить її навіть заповажав. Рум'янець з її обличчя зійшов, лишивши тільки плями на вилицях. «Тут свіжа сварка і довгий шлейф сімейних скандалів, – подумав Саундер. – Скільки ж їй років, двадцять п'ять, двадцять сім? Набагато молодша за свого інспектора. Якого дідька їй треба було відпочивати на Кліпсі, де немає нічого, крім огидної мінеральної води?»
   Півгодини – тридцять п'ять хвилин – ніхто не зронив ні слова. Море наближалося й зайняло, нарешті, половину доступного зорові простору.
   – Це море, – сказав Саундер, – ми його так називаємо, хоч фактично це океан. Єдиний океан Іриса.
   – Ми можемо тут приземлитись? – уривчасто запитала жінка.
   – Так.
   Він просканував поверхню внизу, вибрав майданчик і дав команду на зниження. Гойднувшись, важкий флаєр утопив свої чотири опори в жовтогарячому піску.
   Саундер вийшов першим. Подивився на опори: глибоченько сідає губернаторська машина. Душова установка, масажні панелі, солярій; губернатор любить пожити. Ми на Ірисці, тут енергію не заощаджують.
   Пісок блищав під ногами, бетонно-твердий, скляно-застиглий. Довкола тяглися до неба гостроверхі бархани: деякі просвічували, наче фруктове желе, інші відбивали сонце гладенькими жовтими схилами. Це видовище зазвичай убивало непідготовану людину наповал; інспекторова довго стояла на трапі, роззираючись, мружачись, то знімаючи капелюха, то знову його надіваючи.
   – Це Ірис, – сказав Саундер із гордістю. – Узбережжя. Найкрасивіше у Всесвіті місце. З оцих от схилів можна кататися на санчатах, на лижах. Поруч зі станцією є лижна база.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 [25] 26 27 28 29

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация