А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Самум (збірник)" (страница 21)

   – …Там для мене горить во-огонь, як вічний зна-ак забутих і-сти-ин!
   Сміючись і виспівуючи тонкими дівочими голосами, від Болотної площі насувалася юрба підлітків після весело проведеної ночі. Ірина відвернулася тільки на хвилину – а коли подивилася знову, його вже не було.
   – Олег?!
   Її рука стискала поруччя – самотня й біла, навіть, здається, синя від ранкового холоду.
   – Олегу!
   Усе, що відбулося за ці місяці, враз стало схоже на вигадку чи марення.
   Світанок змінився ранком, як у почесній варті. Тяглися катери по воді, під'їжджали нескінченні весільні процесії, замикалися замки на залізних гілках і летіли на дно ключі, уособлюючи чиюсь волю. На жінку, що стояла біля поруччя, ніхто не звертав уваги.
   Хіба мало в місті божевільних.

   Епілог

   – Як я застібну цей ґудзик на серці твоєму, так нехай застане тебе любов, і, як ґудзичок до сорочки, так раб Божий Валерій хай до тебе горнеться, і, як не відірветься ґудзик, так і ти не відірвися від його серця!
   Горіла свічка, і щирився череп, підклеєний у потрібних місцях універсальним китайським клеєм. Сільська жінка, закохана в молодого Валеру, стежила затамувавши подих, як відьма просуває старий пластмасовий ґудзичок (від кальсонів, не інакше) у петельку, скріплюючи в такий спосіб дві ганчір'яні ляльки.
   – Дитину хочеш від нього?
   – Що? Мені шостий десяток, що ти!
   – Добре, дитину тоді не будемо планувати… Як я просмикну цей ґудзичок через думки твої, так і раба Божа Лідія нехай застрягне в думках твоїх, і в душі твоїй, і в днях і ночах твоїх, і не буде в тебе бажань, крім як про неї, і, який міцний цей ґудзик, таким нехай буде міцним кохання!
   – Ну дякую, – жінка боязко кліпала фарбованими віями. – А мені до нього – як? Чи він сам прийде?
   – Повернешся, він тобі зустрінеться й подивиться, – суворо сказала Ірина. – Як подивиться на тебе – подумки скажи: «Ґудзик до серця, Валеру мені в дім». А вголос нічого не кажи, тільки дивись. Він за тобою й ув'яжеться. Або назавтра прийде. Це гарантія: я п'ятнадцять років працюю, жодної відмо…
   Вона раптом зупинилася, дивлячись кудись за плече жінки. Губи її беззвучно ворухнулись і знову завмерли.
   – Що? – клієнтка з острахом озирнулась, але нічого не побачила: дальній кут кімнати був порожнім.
   – Жодної відмови, – прошепотіла відьма й раптом усміхнулася, геть утративши таємничу суворість. – Ти йди. Гроші лиши біля порога. Ну, йди, не можна тобі тут! Іди!
   Жінка вийшла зі зростаючою повагою; у передпокої її зустріла Віка в чорній хустці, з пісною усмішкою на тонких губах:
   – Чи здійснився обряд?
   – Здійснився, ох. Піду зустріну його, як там… ґудзик до серця, Валеру мені в дім… Ґудзик до серця…
   І вона пішла назустріч коханню, залишивши гроші біля порога.
   – Іро! – Віка стукнула у двері кімнати. – П'ять тисяч дерев'яних. Каву будеш?
* * *
   Усередині, у напівтемряві, палаючою свічкою сиділа відьма, і сльози крапали з її підборіддя на стіл, укритий темною парчею:
   – Я ж казала – за правилами ти спокутував!
   – Немає таких правил.
   – Ну ти ж повернувся!
   – Повернувся, бо є робота! Жінка, сорок років, двоє дітей, фінансовий крах… Визирни у вікно – вона в будинку навпроти на балконі курить.
   – І ми її врятуємо?
   – Гадки не маю. Старайся, відьмо, інакше…
   Вона засміялася, помолодшавши років на десять:
   – Неправильна відповідь. Давай іще раз: ми її врятуємо?
   Демон Олег Васильович раптом усміхнувся у відповідь. Його сірі очі на мить відбили синє світло, і це було дивно, тому що свічка горіла жовтим:
   – Ми її врятуємо. Так. Обов'язково.
КІНЕЦЬ

   Електрик
   (Повість)

   Хропіння в купе стихло аж над ранок. Поки Олена й Ніна пили чай у запиленій щілині між дерматиновими полицями, попутник спав тихо, мов дитина, і здавалось, що він цілком задоволений життям.
   О пів на восьму ранку Олена й Ніна вийшли на асфальтову стрічку перону, потрісканого й мокрого. Самотній носильник спробував нав'язати свої послуги, а коли це не вдалося, просто пішов за ними, і залізний його возик гуркотів, наче катафалк. Сутінки розчинились, оголивши далекий ліс, будинок вокзальчика та майданчик із жовтим автобусом; на боку автобуса червоніла велика, наполовину обдерта наклейка: «Загорівськ – місто живого дерева!»
   – Сплять же з ним якісь тітки, – бурмотіла Олена собі під ніс. – Хропе й хропе, ще й рохкає… От же гадство, за цілу ніч очей не склепила, голова розколюється…
   Ніна мовчки подала їй таблетку баралгіну, другу, скривившись, ковтнула сама.
   Жовтий автобус ішов з пункту А в пункт Б майже годину. Вивантаживши валізу на автовокзалі, Олена, примружившись, роззирнулася:
   – Ну привіт, місто Задрипанськ!
   Двоє-троє перехожих обернулися на ці її слова, обмінялися поглядами й пішли далі.
   Олена ненавиділа всі відрядження, крім закордонних. До міста Загорівська вона відмовлялася їхати категорично. Ще вчора.
   – Зате тут легко дихається, – обережно зауважила Ніна. Відповіддю був погляд, що означав: «Я зневажаю твій фальшивий оптимізм».
   Олена переживала особистий крах: до вчорашнього дня вона була впевнена, що зв'язок із шефом дає їй особливі права й підносить над нікчемним побутом; учора, за дві години до поїзда, шеф їй пояснив, хто вона така й чого варта: «Не поїдеш, куди відряджає фірма, – підеш, куди пошлю я». Шеф був злий і говорив голосніше, ніж було потрібно, тому не було в офісі людини, яка б не знала точного змісту їхньої з Оленою бесіди.
   Мовчки, тягнучи за собою валізи на коліщатах, вони пройшли до міського готелю. У холі їх зустрів густий запах маленького закладу, що побував на своєму віку й радянським готелем, і робітничим гуртожитком, і пристойним готелем для так званого середнього класу. Готель ще й досі намагався тримати марку: великий букет гладіолусів стояв на столі посеред холу, застояний запах сигаретного диму був присмачений непоганими парфумами, і замість ключів із важенними сталевими грушами Олена й Ніна одержали на руки пластикові картки. Адміністратор, худе дівча, усміхалася дещо силувано.
   Так само мовчки вони вселилися в номер, двокімнатний напівлюкс, і отут стався інцидент. Олена виявила у ванній порваний, наче прапор на барикаді, не дуже білий рушник, і розлютилася.
   – За такі бабки… Це що, чотири зірки?!
   Матюкаючись, наче божевільний філолог, Олена скотилася крученими сходами на перший поверх. «Бля-бля-бля», – радісно повторювала луна. Вийшовши на майданчик із вигадливим кутим поруччям, Ніна в сходовому просвіті змогла бачити всю сцену: Олена налетіла на молоду адміністраторку, потрясаючи рваним рушником, не слухаючи плутаних виправдань, вимагаючи негайно покликати старшого менеджера, директора, мера, криючи останніми словами тупих корів, які зажерлися, прилипли задом до смердючих крісел, і ще багато чого такого. Ніна чудово розуміла, що з криком на бліду беззахисну адміністраторку Олена виливає гіркоту вчорашнього з'ясовування стосунків із шефом, крах ілюзій, невдале життя, безсонну ніч у купе; врешті Олена жбурнула рушником у збентежене лице дівчини за стійкою і, засапавшись, повернулася до номера.
   – Легше стало? – сухо поцікавилася Ніна.
   – Вони в мене, суки, до вечора й вікна помиють, і ковролін у кімнаті перестелять, – Олена вийняла з сумки пластикову пляшку з водою. – Ану ходімо, поки я в діловій формі, коли там робочий день починається в їхній конторі?
   – О десятій.
   – О десятій! Ти ба, сибарити собачі, сплять допізна… Ходімо!
   Адміністраторка тихо ридала, прикриваючись слухавкою; Олена промарширувала повз неї з високо підведеною головою. Ніна вповільнила крок, намагаючись придумати щось заспокійливе й примирливе, але так нічого й не придумала; на дні сумки в неї лежав шоколад «Натхнення» з горіхами, покликаний підсолодити тяжкі будні відрядженої. Ніна мовчки поклала шоколадку на стойку і вслід за Оленою вийшла на вулицю.
   Олена вже зафрахтувала запилюжену «копійку», що, очевидно, біля готелю чергувала.
   – На фабрику? – запобігливо спитав водій.
   – Так, – Олена сіла спереду, Ніна пробралася на заднє сидіння.
   – У відрядженні?
   Олена пробурмотіла нерозбірливу фразу, яка означала, що в неї нема бажання базікати.
   Містечко Загорівськ, при всій своїй провінційності, було зеленим і приємним. На задньому сидінні у водія валялася бувала в бувальцях карта; Ніна з цікавості її розгорнула. Так, містечко крихітне, оточене лісами з одного боку й полями з другого, з єдиним великим підприємством – деревообробною фабрикою «Брусок». Гарна фабрика; єдина проблема – нема нормальної залізничної гілки. Кажуть, два роки тому були зібралися будувати, та ба – не судилося…
   А в усьому іншому – місто як місто: банк, велика електрична підстанція, школи, поштові відділення, лікарня, театр і концертна зала. Супермаркет у центрі, гордо найменований «Молл». Авторемонтні майстерні, коледж готельного господарства, турфірма «Обрій»…
   Машина зупинилася на світлофорі. Уздовж акуратного бульвару сиділи три старенькі, дуже схожі одна на одну круглі невеликі бабусі. У ногах у кожної стояло пластикове відро, у кожному відрі гіркою височіли однакові червоні яблука. Бабусі сиділи, не дбаючи про покупців, розмовляючи, гріючись на ранковому сонечку – наче це й не базар, а клуб чи міський пляж…
   Верескнувши гальмами, біля тротуару спинилася срібляста машина «міцубісі». Юнак, на вигляд – заможний клерк, зістрибнув з водійського сидіння, притискаючи до грудей жменю паперових грошей. Ніна намацала у дверцятах машини ручку, що опускає скло, й почала шалено її крутити.
   – Це вам, – юнак стояв до Ніни спиною, шуміла вулиця, але слова його було чути прекрасно. – Це вам, і вам, і вам… На здоров'я.
   І, наче чогось боячись, знову пірнув у машину. Щойно перемкнувся світлофор, «міцубісі» зірвався з місця й скоро зник попереду.
   «Копійка» рушила. Ніна встигла побачити бабусь, котрі, як і раніше, сиділи рядком, із грішми в зморшкуватих руках: купюри, як помітила Ніна, були не дрібними. Бабусі дивилися вслід «міцубісі».
   – Егей, – Ніна поторкала Олену за плече, – ти бачила?
   – Га? – Олена завовтузилася на сидінні. – Вже приїхали?
   – Ні, але тут була така сцена…
   – Відчепися, я сплю…
   Машина викотилась на місцеву окружну дорогу, й одразу з'явилася курява. Здоровенні тягачі, платформи, вантажені колодами, йшли повільно, водночас назустріч тяглися фури, криті брезентом, і ні про який обгін на вузенькій дорозі не було й мови. Ніна, чхаючи, підняла скло; ще через п'ятнадцять хвилин машина зупинилася біля прохідної фабрики «Брусок». Справа і зліва від дверей із вертушкою були причеплені велетенські рекламні щити: «Наша фабрика – гордість Загорівська» (стилізація під дитячий малюнок) та «Михайло Лемишев – мер усіхзагорівчан» (величезне фото чоловіка років п'ятдесяти, що всміхався тільки нижньою частиною обличчя).
   – Приїхали, – сказав водій.
* * *
   – Отже, оце буде Тор, а це Фрея…
   Директор фабрики, що особисто прийшов на зустріч, справив на обох невимовне враження. Не те щоб він був надто гарним чи молодим, – років йому було під сорок, а зовнішність легко вписувалася в середньостатистичні параметри, – але Єгор Денисович блищав, або навіть виблискував, од кінчиків начищених черевиків до густющої чуприни на маківці. Блищали пустотливі очі; блищав значок на лацкані піджака. Ця людина не вписувалася в уявлення про провінцію: він був столичний до останньої складки на дорогих штанях. Його манера говорити, всміхатися, пропонувати дамі крісло не могла не змусити двох незаміжніх жінок затріпотіти ніздрями, ловлячи запах «Givenchy», що оточував директора.
   Відклавши «на потім» власне ділові питання, Єгор Денисович почав із питань художніх. Він, виявляється, уважно вивчив Нінині ескізи, отримані електронною поштою (а Ніна думала, що надсилає їх тільки для годиться!). Ідея колекційних шахів із натурального дерева здалася йому надзвичайно цікавою:
   – У нас, знаєте, основна частина потоку – прості й стандартні речі, ми з них маємо головний прибуток, але душа прагне чогось такого! От чому ми з таким задоволенням розглянули пропозицію вашої фірми.
   – Ось пакет документів, – Олена вийняла з портфеля стос паперів, але Єгор Денисович зупинив її порухом брови.
   – Так-так, це ми зробимо, це трохи пізніше… Віронько, де там наша кава?
   Тон, у якому він звернувся до секретарки, остаточно купив Нінине серце.
   – Мій беззаперечний фаворит – оцей скандинавський набір, – продовжував директор, дивлячись їй просто у вічі, ледь усміхаючись, так що не було сумніву: розмовляти з Ніною – радість. – Аси проти турсів, білі проти чорних… Скажімо прямо, шахи – не масовий вид спорту, як сувенір – теж доволі заяложено, але оці ваші ескізи, Ніно Вадимівно… Ми повинні це робити. Думаю, зі скандинавського набору почнемо, – він потряс аркушем, на якому зображений був шаховий король Один. – Ви не просто художник, ви знайомі з технологією деревообробки, а це ж не пластикове штампування!
   – Нам би треба з'ясувати щодо розкладки прав і грошей, – нетерпляче нагадала Олена.
   – Так-так, – Єгор Денисович звернув свій погляд тепер на неї, і усмішка на його губах миттю вбила щойно народжене Оленине роздратування. – Думаю, ми остаточно все погодимо за два-три дні.
   Ніна подумки застогнала. Вони збиралися виїхати із Загорівська найпізніше завтра вранці.
   – Два-три дні?!
   Олена зробила багатозначну паузу. Секретарка Віронька поставила перед нею чашку кави з примощеною на блюдечку квадратною шоколадкою; Єгор Денисович заусміхався ширше.
   – Ну, – сказала Олена, – ми розраховували… У нас велике завантаження, думаю, наше керівництво…
   – Ми, я думаю, підготуємо дуже цікавий для вашого керівництва договір, – м'яко сказав Єгор Денисович. – Гадаю, воно буде задоволене вашою роботою.
   Олена, судячи з обличчя, гірко подумала про шефа, котрий із нею спить, але не цінує нітрохи. А Ніна, на диво, зраділа: перспектива творчих бесід із директором чомусь підвищила їй настрій.
   – Зворотні квитки ми вам замовимо, – запевнив Єгор Денисович. – Наш кур'єр привезе прямо до готелю.
   – Добре, – погодилась Олена. Ніна обмежилася покивом. Єгор Денисович їй усміхнувся – поза сумнівом, це була адресна, дуже особиста усмішка:
   – Ви втомилися з дороги, чи не так? Увечері ми могли б зустрітись, у нас на території є чудова кав'ярня. І обговорили б за чашечкою чаю художній аспект проекту… Гарна ідея, як ви гадаєте?
* * *
   Рушник у номері замінили, палас заново пропилососили і навіть вікна, здається, поспіхом протерли знадвору.
   – Я на дивані, – сказала Олена. – Люблю спати на дивані, якщо сама. Ти, якщо хочеш, забирай собі це дурнувате двоспальне…
   І замовкла, зупинившись перед вхідними дверима. Ніна, витягнувши шию, зазирнула Олені через плече: коли вони заходили десять хвилин тому, ніяких паперів тут не було. А тепер зі щілини під дверима стирчав жовтогарячий прямокутний аркуш.
   – Спам якийсь, – пробурмотіла Ніна.
   Вона витягла папірець із-під дверей; аркуш був щільним, без картинок, із текстом на одному боці: «Антонова Олено Вікторівно, міське управління електричних мереж повідомляє про допущену вами заборгованість за електроенергію. Сума заборгованості становить три тисячі сорок рублів п'ятдесят копійок. Оплата має бути здійснена впродовж двадцяти чотирьох годин».
   – Маячня, – розгублено буркнула Ніна.
   – От козли бородаті, – сказала Олена, знову дратуючись. – Ну, я їм влаштую заборгованість, я їм…
   – Стривай, – швидко сказала Ніна. – Я сама.
   І, знову взувшись, спустилася до адміністраторки.
   Досі ще бліда, але з оновленою косметикою, дівчина поводилася, наче нічого й не сталось, і всміхалася – хоч і натягнуто.
   – Скажіть, будь ласка, – звернулася до неї Ніна, – оцей аркушик нам підсунули під двері – хто підсунув, навіщо, і що це означає? І поясніть, будь ласка, як тут опинилося прізвище, ім'я, по батькові Олени Вікторівни?
   Дівчина, щойно глянувши на жовтогарячий прямокутник, раптом пополотніла ще дужче – просто позеленіла – і хитнулася за стійкою, наче готова зомліти. Ніна за неї злякалася.
   – Вибачте, – пролепетала адміністраторка. – Це… у нас у місті…
   – Що у вас у місті? – Ніна говорила тихо, але дуже твердо. – Ви ж розумієте, щодо заборгованості – повна маячня, ми вранці приїхали, і ми нічого не могли заборгувати «міському управлінню електричних мереж»… Існує взагалі в природі таке управління?
   – Н-не знаю, – промимрила дівчина. – Це… я не знаю, як пояснити. Ніхто не ходив коридором. Ніхто з персоналу не міг таке підсунути.
   – А дані? Чи не з вашої облікової картки?
   – Не знаю, – дівчина опанувала себе. – Нічого не можу сказати. Звертайтеся до старшого адміністратора, він буде після четвертої.
   – Дивні жарти, – Ніна знизала плечима. – І дивна помста. Моя супутниця… людина нервова, але рвані рушники в номері – це теж непорядок, правда?
   – Це не помста, – крізь зуби сказала дівчина. – Я тут узагалі ні до чого. Але якщо… якщо хочете… – вона перевела подих. – їй треба ці гроші, оцю суму, що там зазначена, кому-небудь віддати. Або купити на ці гроші ліків і віднести до лікарні. Або просто милостиню… роздати.
   – Зараз, – жовчно відгукнулася Ніна.
   – Ну, що там? – прокричала з ванної Олена, коли Ніна причинила за собою двері номера.
   – Пропонують тобі милостиню роздати на ці гроші, – буркнула Ніна.
   – Що, отак, сто баксів – милостиню? Кучеряво вони живуть у своєму Задрипанську!
   Ніна зім'яла аркушик і викинула у пластиковий кошик для паперів.
* * *
   Вечір удався.
   «Бесіда за чашечкою чаю» вилилась у вечерю за пляшкою доброго вина. Ніна підсвідомо чекала розчарування: коротка зустріч, повна недомовок, бажаніша за довгу бесіду; чарівний директор зблизька міг виявитися недалеким і пустим.
   Однак не виявився.
   Він знався на живописі, він спеціально їздив на театральні прем'єри, він збирав колекцію джазу. Він говорив компліменти природно, як воду пив, а помічаючи дрібні вади ескізів, говорив доказово й точно. До кінця вечора вони домовилися бути на «ти»; Олена, купаючись у периферійних шарах приємної бесіди, спостерігала за Ніною з певним смутком.
   Машина директора підвезла відрядниць до порога готелю. Йдучи до сходів, Ніна встигла помітити напружений погляд адміністраторки; дівчину мали змінити над ранок.
   – Це добре, Нінель, – міркувала Олена, влаштовуючи собі лігвище на дивані. – Це тобі корисно… Ти ж гарна, розумна, талановита жінка, але одна, а чому? Занадто ти гарна для середньостатистичного мужика. Мужик це розуміє. Ти це розумієш…
   – Оленко, – сказала Ніна, – спати час.
   – Ні, а я кажу, що це добре! Обручки на пальці в нього немає. Сімейний стан – невизначений. І на тебе дивиться, знаєш, із цікавістю, я цей погляд чудово відрізняю…
   – Іди спати, Оленко.
   – Ну, давай. Я завтра вранці поїду з договорами розгрібатися, а ти спи, якщо хочеш, хоч до обіду…
   Накинувши халат, Ніна навшпиньки пішла до ванної – і в коридорі раптом спинилася.
   З-під вхідних дверей визирав білий аркуш. Ніна взяла його до рук.
   «Олено Вікторівно, можете не вірити, – прочитала роздрукований на принтері текст. – Але ці гроші треба віддати кому-небудь за двадцять чотири години. Будь ласка, зробіть це. Будь ласка. Інакше буде пізно».
   – Оленка?
   Олена вже спала, натягнувши ковдру ледь не на саму маківку. Чи вона забагато випила, чи добряче вимоталась минулої безсонної ночі.
   – Оленко!
   Немає відповіді. Термосити змучену людину, яка щойно задрімала, Ніна не наважилась; тим паче, що привід був… не дуже приємний, звісно, до того ж надто сумнівний.
   Подумавши, вона поклала білий аркуш на тумбочку біля Олениної подушки. Зрештою, завтра нехай сама вирішує, кого покарати за цей затяжний і дурний жарт.
* * *
   Ніна прокинулася посередині дня. Сонце билося в затягнуті штори. Олени не було: поїхала на фабрику. Білий аркушик, зім'ятий, валявся в сміттєвому кошику; що ж, Оленине рішення було цілком природним – наплювати на здирників.
   Після вчорашньої вечері трохи гула потилиця. Ніна ретельно причепурилася (мабуть, ретельніше, ніж звичайно) і вирушила на екскурсію містом Загорівськом.
   Нова адміністраторка зустріла й провела її привітною усмішкою. Ніна хотіла про щось запитати, але передумала: не виходило сформулювати питання так, щоб не звучало по-ідіотському.
   Вона брела, розглядаючи вітрини, точніше, своє в них віддзеркалення, їй майже тридцять років; вона не кістлява, але фігура гарна. Не красуня, але жінка цікава, і стежить за собою; але що, як Єгорові, з яким Ніна тепер на «ти», просто подобається фліртувати з панянками у відрядженні?
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 [21] 22 23 24 25 26 27 28 29

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация