А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Самум (збірник)" (страница 20)

   Подумки рахуючи секунди, Ірина пролізла між горизонтальними трубами огорожі й перехопила за зап'ястя праву Алісину руку. У цей самий момент над будинком народного художника Раєвського розкрилися перші квіти великого феєрверка.
* * *
   – От зараза… Ну отось же… Та бачив я цей джип, навіть приблизно знаю, хто це… Ох суки, ну вони вже не викрутяться…
   Так бурмотів Сергій, допомагаючи Ірині садовити дуже тиху, з розбитими ліктями й коліньми, але загалом цілу Алісу на мотоцикл.
   – І зразу викликати «швидку», – суворо наказувала Ірина. – Вона в шоці, не бачиш?
   – Я нормально, – хрипко відгукнулась Аліса.
   – Їдь!
   Сергій, ревучи мотором, поспішив з місця аварії назад до будинку, де цвіли в небі сині, зелені, червоні вогні. Кілька хвилин Ірина стояла, дивлячись на них і ні про що не думаючи.
   Вона сама була шокована.
   – За чверть дванадцята, – прошелестів демон, з'являючись у неї за спиною.
   Ірина дивилася на феєрверк.
   – Ще п'ятнадцять хвилин…
   Якби демонові потрібне було повітря, Ірина визначила б, що зараз він задихався.
   – Це воно й було, – знову забурмотів Олег. – Воно й було… З моста на дорогу – певна смерть… Або під колесами тієї машини… Знаєш, як вони називають велосипедистів? «Хрустики»…
   – Це вони тих, хто на скутерах, так називають.
   Над будинком народного художника Раєвського опадав золотий дощ.
   – Ірино, – тихо сказав демон, – ти як?
   – Нормально.
   – Ірино, ти… офігенно крута, – він дуже боявся пафосу й тому добирав підліткові дурні слівця. Теж мені демон. Знайшов, чого боятися.
   Вона мовчки підняла Алісин велосипед. Колесо погнулося «вісімкою», рама була цілою; спираючись однією ногою на педаль, як на самокаті, Ірина спустилася з моста й підібрала в кущах колишній Бовин велик. Ліхтарик горів серед заростей дикої малини.
   Відьма піднялася на раму чоловічого велосипеда й покотила поруч жіночий, тримаючи обидва керма двома руками.
   Ніколи раніше вона так не їздила.
   – Ти її врятувала, – сказав демон. – І його теж.
   Відьма не відповіла.
   – Знаєш, – сказав демон із такою інтонацією, ніби йому дозволили говорити після тисячі років мовчання, – я б хотів, аби ти була щаслива. Я б… якби я міг. Якби я був живий.
   Собаки, що злегка отетеріли від усіх цих нічних переміщень, гавкали за парканами вже без колишньої злості.
   – Дякую, – сказала Ірина, помовчавши.
   Феєрверк припинився. Над будинками й лісом залягла ще чорніша, оксамитова, осіння темрява.
* * *
   Вона відчула біду, вже під'їжджаючи до будинку.
   У дворі нікого не було. За скляними дверима, в холі, металися тіні. Кинувши велосипеди, Ірина вибігла на ґанок.
   Центром загальної уваги, як і досі, був іменинник. Народний художник Раєвський стояв біля стола, й ані тіні колишньої добродушності не було на його жовтому лиці:
   – Творчий шлях?! В очі плювати… Медом мазати… Суки… Та в сраку такий творчий шлях! Це ж гноїще… Ці мої…
   Він із силою жбурнув баночку з хріном, і буряково-рожева ляпка забарвила алегоричну картину на стіні.
   – Геній… народний художник… ви ж із мене випили, тварюки солодкоголосі… я ж здохнути хочу, на це дивлячись… Та западіться ви!
   І він перекинув стіл, і недоїдені тістечка застрибали по паркету.
   До художника вже підбирався з улесливою усмішкою управитель Только:
   – Едуарде Васильовичу, ви так утомилися… Це нервовий зрив… Просто відпочити, і все буде…
   – Щезни!
   І народний художник підхопив найближчий стілець; той був важким, однак і Едуард Васильович здавався в цей момент могутнім, як Голіаф. Він відвів снаряд назад, ніби збираючись метнути в Толька, і той відсахнувся, а гостей, що стояли поруч, наче вітром звіяло.
   Поважна стара в бузковому намисті стояла, звівши очі догори, всім своїм виглядом виражаючи шляхетне обурення. Дама з діамантами схлипувала. Молодик у незграбному смокінгу, присівши за стіл, мов кулеметник, знімав художника мобільним телефоном.
   – Та хай воно все западеться, – скрушно сказав Раєвський, сліпо шукаючи очима в купі подарунків і вітальних адрес. – Дохле… смердить. Думав, один раз…
   Він із силою гепнув стільцем об купу подарунків – полетіли скалки та пелюстки.
   – Старая хвойда! – слізно вигукнув художник. – Такий талант просрати!
   Він розвернувся й пішов геть, і гості, і втеклі офіціанти розступалися перед ним, сахалися, ховалися одне одному за спини. Якась жінка квапливо почала відтирати хрін з алегоричної картини.
   Люди заговорили всі разом. Аж ніяк не всі здалися засмученими: більшість уже уявляла, як воно буде – описувати все це в блозі, розповідати друзям, і як здивуються глядачі, і як буде слухачам по той бік студійного мікрофона. Багатий, знаменитий, усе в нього є – і диви! Так і сказав – «просрати»? Та чесне слово!
   Ірина вискочила до холу. Аліса сиділа в кріслі, ледь жива, біля неї клопоталася дівчина-медсестра в білому халаті (все-таки комусь знадобився білий халат). Ірина мовчки пораділа, що онучка не була свідком огидної сцени. Доля хоч цього позбавила дівчину; відьма здалеку всміхнулась Алісі, яка здавалася дуже сонною: кінська доза заспокійливого на тлі алкоголю. Нехай поспить, уранці й голова мудріша. Такі дні називають другим народженням – вона вижила, й доживе тепер до старості, і відзначить дев'яносторіччя в колі родичів і друзів…
   – За п'ять, – прошепотів їй на вухо демон.
   Ірина повернула голову:
   – Що?!
   – За п'ять дванадцята. Де він?
* * *
   Народний художник віддалявся стрімко. Збіг сходами з гладенькими дерев'яними східцями, із кованим поруччям; Ірина встигла помітити за фігурними ґратами – уже на самій горі – його м'які шкіряні туфлі.
   Тут усе було м'яко, гладенько, бездоганно: дерев'яні поверхні, шкіра, сталь, матове світло. Тут закінчувалася гостьова частина будинку й починалася приватна, але в момент загальної метушні та розгубленості нікому було зупинити відьму, яка побігла слідом.
   – Едуарде Васильовичу!
   Він навіть не озирнувся. Прискорив крок, повернув у коридор за масивними дубовими дверима.
   – Едуарде Васильовичу, вас кличе Аліса!
   Ірина розраховувала, що внуччине ім'я виявиться ключем до його уваги. Та навряд чи народний художник узагалі її чув.
   – Едуарде Васильовичу?!
   Зачинилися двері. Ірина навалилася на ручку й спізнилася на частку секунди – в масиві суцільного дерева прокрутився ключ, клацнув сталевий язичок.
   – Едуарде Васильовичу, Алісі погано, ви чуєте? Вона вас кличе! Вона потрапила в аварію, ви чуєте?
   Тиша. Швидкі важкі кроки.
   – На допомогу! – відчайдушно закричала відьма.
   У глибині великого будинку вдарив годинник. Старовинний, антикварний, гучний, такий відбивав північ для Попелюшки.
   – Допоможіть!
   Вона кинулася сходами вниз. Якась дівчина у фартушку не стала її слухати – втекла.
   – Допоможіть! Двері!
   Ніхто не розумів. Усі дивились, як на божевільну; єдиним, хто відреагував одразу й правильно, був той-таки Только, але до цього моменту замовкли годинники, що били по всьому будинку.
   Ламати дубові двері було довго й важко, але в кімнаті обслуги знайшовся дублікат ключа. Ірину відіпхнули, відтіснили, притисли до стіни чиїмось ліктем, і все, що вона встигла побачити – ноги в м'яких шкіряних туфлях, що нерухомо висять у повітрі.
   Втім, вона не хотіла бачити більше.
* * *
   – …Я помилився. Це моя помилка.
   Ніч була прохолодною. Ірина йшла вздовж шосе, а від світла фар металася на узбіччі майже кілометрова тінь.
   – Я помилився… А може, мене змусили помилитися. Може, просто настав мій час.
   – Хто? – Ірина чітко переставляла ноги. – Хто змусив?
   Демон не відповів.
   Вона зупинилася, підвела руку; ще одна машина пролетіла, не спинившись. Ірина рушила далі. Напевно, можна було викликати з мобільника таксі. Але тоді доведеться називати адресу; тоді доведеться повертатися додому, заново входити в буденність і зізнаватися собі, що нічого не привиділось. Усе так і було: рожева ляпка, гострий запах хрону, ноги в м'яких шкіряних туфлях. «Але ж я знала, що він захоче себе вбити, проте не завадила йому…»
   Аліса тепер спала й нічого не знала. Їй скажуть завтра, та й то не відразу; чи буде винуватити внучка себе у смерті діда? Ні: такі, як Аліса, не дуже схильні себе картати.
   Вона не свята. Мабуть, вона не дуже добра дівчина. Але жива.
   – То що, Олегу? Що тепер буде?
   – Похорон.
   – Розумію. А з тобою? Зі мною?
   – Зараза ти, Ірино, – сказав демон, ніби повторюючи завчений технічний опис. – Тільки про себе й думаєш.
   Вона йшла, запхнувши руки в кишені куртки й насунувши на лоба каптур. У пришляхових кущах і парканах їй ввижалися сплетені шестірні, що позначають закони долі. Чому можна запобігти? Чому не можна?
   «Якби я не гасала цілий день за Алісою, а втерлася б у довіру до старого. Якби я вчасно зрозуміла. Напевно, був спосіб його втримати, як я втримала тих, інших».
   – Ми врятували Катю, Митю й Антона, – сказала вона вголос. – І Алісу теж урятували. Вона б не вижила без нас.
   – Чи став би світ гіршим без Каті, Миті й Антона? – глухо відгукнувся демон. – Та й без Аліси, якщо чесно?
   – А без тебе?
   Відьма зразу пошкодувала про сказане. Клятий язик.
   – Без мене він став кращим, – повільно відгукнувся демон.
   – Особливо для твоєї вдови. І дітей. Вони просто щасливі.
   – Забудуть, – його голос заскреготав консервною кришкою. – І правильно зроблять.
   Ірина зупинилася. Демон, у своєму сірому костюмі, з блідим, як перлова пудра, довгастим лицем завис перед нею, ледь торкаючись ногами узбіччя.
   – Мені здається – чи ти став якимось… зовсім прозорим?
   – Мій час спливає, – сказав він з відразою. – На світанку – з речами на вихід… добре, без речей. Нафіга мені речі в пеклі?
   – А я?
   – А тебе я за правилами повинен… прибрати. Як відпрацьований інструмент. Ти забагато знаєш.
   – За якими правилами?!
   – Дорожнього руху, – сказав демон зло. – Техніки безпеки при роботі з лобзиком!
   Повз них мчали машини.
   – Ну, тоді прибирай, – дуже спокійно сказала Ірина. – Якщо за правилами треба – що ж… прибирай, можна прямо зараз.
   Демон мовчав.
   «Навіть істерики не можу здійняти, – подумала відьма з утомленим подивом. – Добре було б зараз розкричатися, з матюками, з кулаками – місце гарне, чисте поле, ніч. Не прибіжить юрба – знімати на мобільний. Викладати в мережу. Може, заридати?»
   На небі горіли зірки. При світлі фар тьмянішали, в короткій темряві знову розгорялися. Демон мовчав.
   – Чого чекаємо, Олегу? Світанку? Як Русалонька?
   Ірина й сама не могла зрозуміти, чому давня казка, забута ще в її бурхливому підлітковому віці, раптом згадалася, та ще й так яскраво.
   Демон мовчав.
   – Ну! – крикнула вона надсадно. – Прибирай свій відпрацьований інструмент!
   – Я пожартував, – сказав він глухо.
   – Що?!
   – Чого ти розкричалася? Нема… таких правил, – він ледь затнувся, ніби долаючи перешкоду. – Твоя правда.
   Проскочили зелені «Жигулі». Машинка різко загальмувала попереду на узбіччі і, ввімкнувши білі фари заднього ходу, позадкувала до Ірини.
   Відчинили дверцята.
   – Їхати будемо? – весело запитав молодий чорнявий хлопець. – Куди?
   – Південне Чертаново, – раптом сказав демон.
   – Що?
   – Академіка Янгеля, – вигляд у нього був такий буденний, ніби він і не мертвий. – їдьмо.
* * *
   О третій ночі дзвінок у дверях лунає особливо голосно. Але за цими дверима не спали – так, дрімали впівока.
   – Хто там?
   У голосі зрозуміла тривога. І, якщо Ірині не почулося – надія.
   – Алевтина, – сказав демон, – Ігорівна.
   – Алевтино Ігорівно, – промовила відьма, радіючи, що в імені так багато жалібного звука «і». – Це Ірина… відьма. Ви були в мене сьогодні вранці.
   Потемнів отвір вічка.
   – Як ви дізналися, де я живу? – у голосі страх. – Я міліцію викличу просто зараз, у нас відділок поруч!
   – Алевтино Ігорівно, не треба міліцію. Я можу… розповісти вам, що сталося з Олегом.
* * *
   З дитячої визирнули відразу два невеликих личка. Хлопчики були майже однаковими на зріст і не дуже схожими один на одного: перший – викапаний батько. Другий – копія мами.
   – Хто там?
   – Ніхто. Ану спати!
   – Ma, хтось прийшов?
   Олег стояв зовсім поруч, прихилившись плечем до стіни. Ірина не бачила зараз його обличчя й не хотіла бачити.
   – Спати, я кажу! Це… сусідка, ви спіть, це вас не стосується.
   Алевтина щільно зачинила двері дитячої. На ній був шовковий халат, накинутий на нічну сорочку; відьма пройшла за нею до кухні й сіла на поданий стілець.
   Олег лишився стояти у дверях.
   – Недобре, якщо ви мене обдурите, – глухо сказала вдова.
   – Я не обдурю, – Ірина переплела пальці. – Олег, він, одним словом…
   Вона замовкла.
   Секунду тому ця жінка ще могла сподіватися: збожеволів, викрадений, утік…
   – Я знала, – дуже спокійно сказала вдова.
   – Двадцять сьомого березня, – прошепотів Олег. – Двадцять сьомого березня минулого року…
* * *
   Двадцять сьомого березня сніг ще лежав у лісі, але ця річка, зігріта промисловими стоками, вже рухалася, текла в чорних підталинах берегів, поринала під лід і знову вибивалася на волю.
   Він зупинився на залізному містку, зведеному тут ще до розпаду СРСР. Не дивно, що поруччя проіржавіло й відвалилося.
   Він волів би проковтнути цю жменю таблеток удома в ліжку, але не хотів, щоб його там знайшли. Особливо, щоб знайшли діти.
   Тому він з'їв усі, стоячи на тонкому містку над чорною крижаною річкою. І запив горілкою з пляшки. Постояв і ще кілька хвилин, а потім плавно, дуже м'яко полетів униз. І не відчув холоду – взагалі нічого.
   Ірина здригнулася, уявивши собі цю картину. Жінка сиділа навпроти, дивлячись широко розплющеними почервонілими очима:
   – Але навіщо? Навіщо?!
   – В останню мить, – швидко сказала Ірина, – він пошкодував. Він дуже хотів би все повернути, але було пізно…
   Вона благально глянула на Олега – щоб переконати його не опиратися ласкавій брехні.
   – Пошкодував? – Олег подумав, ворушачи губами, ніби повторюючи про себе віршовані рядки. – Так.
   – Навіщо? – повторила жінка, чомусь стискаючи в руках синю чашку.
   – Нервовий зрив, – ще швидше сказала відьма. – У нього просто було потьмарення… розум потьмарився. Він би ніколи такого не зробив при здоровому глузді. Він дуже любив… родину, дітей. Він був сильним чоловіком, він би ніколи такого не зробив, це хвороба, от.
   – Скажи, нехай знайдуть мене й поховають, – сухо й буденно звелів Олег.
   – Він хоче, – почала Ірина, – щоб його знайшли й поховали.
   Жінка нарешті знайшла в собі сили розплакатися.
   – Усе, годі, ходімо, – ще сухіше звелів Олег. – Більше ні слова.
   – Чому ти відразу мені не сказала? – заговорила крізь сльози Алевтина Ігорівна. – Ще вранці?
   – Іще він просить пробачення, – зненацька для себе вистрелила Ірина, дивлячись просто в сіро-сталеві очі демона. – Він винен перед вами. Перед хлопчиками. Він просить пробачення.
   Її ноги сіпнулися самі собою; вона підвелася так різко, що стілець гепнувся на підлогу – наче маріонетка, яку сильно й невміло смикнули за ниточки. Похитуючись, рушила до виходу: ноги йшли, а руки чіплялися за одвірки.
   – Я теж перед ним винна, – тихо сказала жінка за її спиною. Ірина ледь не впала – демон припинив тягти її, як ляльку, і знадобилася частка секунди, щоб перемкнутися на власну нервову систему.
   – Винна, що там казати, – уже не плачучи, сказала жінка, дивлячись перед собою, бачачи щось особливе. – Виходила за нього – така дурна була, прости Господи. Набралася розуму, звісно, але дорогою ціною… Тому хай він мені пробачить. Якщо почує. А я йому пробачаю з легким серцем… І земля йому пухом.
* * *
   О сьомій ранку відьма була на Лужковому мосту, де в ранкових сутінках випиналися «древа кохання», залізні конструкції з тисячами замкнених замків – великих і маленьких, кольорових і сірих, з іменами молодят. Тисячі ключів, гадалося, спочивали на дні під цим самим мостом, і водолаз із магнітом міг би чудово тут розважитися.
   «Древо кохання», а не «древо шлюбу». Імена, дати, кумедні сердечка; бажання скувати й прикувати, замок як символ неволі й безпеки. Замок на чавунному поясі вірності. «І чому мене тягне на міст, – думала Ірина. – Міст між двох берегів: як ти, бетонна конструкціє, з'єднуєш твердінь із твердінню, так і моя доля нехай з'єднує любов і свободу в одному флаконі… Тьху, зникли, це професійне, треба буде використати в майбутньому… якщо в мене є майбутнє, а не тільки минуле, якщо це не міст посеред Стіксу, хоча які на Стіксі мости».
   Демон плентався поруч, повторюючи кожний її крок, і незрозуміло, хто був чиєю тінню. Діставшись до середини моста, відьма зупинилася біля поруччя, дивлячись на фонтани.
   – Насправді я був їй не потрібний, – сказав Олег.
   – Вона тобі пробачила.
   – У неї був коханець. Заможна пристойна людина. І дітям подобався. Усе складалося. А мене не кидала тільки з жалю. Був би здоровий – давно б пішла.
   – Олегу, вона тебе кохала.
   – Жаліла, – вперто повторив демон. – Вона й себе жаліла, і собою пишалася: така героїня, хворого чоловіка не кидає, хоч давно й не любить. Приносить велике кохання у жертву смиренності й чесноти. Тепер вона молодець, а я…
   – Олегу, як тобі не соромно?
   – А хто сказав, що не соромно? – запитав він із викликом. Ірина згадала, як кілька місяців тому, під час їхньої першої зустрічі, він страшно кричав їй в лице: «Що ти знаєш про самогубців? Коли нічого не прив'язує до життя, лише біль, тільки й чекаєш, щоб це швидше скінчилося!»
   – З таким діагнозом мені все одно лишалося недовго, – сказав він, ніби прочитавши її думки.
   – Ти цього не можеш знати. І це не наше діло, скільки нам лишилося.
   – Ти теж суддя, так?
   – А я схожа на суддю? – вона осміхнулася.
   Він стояв дуже близько. Дивився гарячково. А навколо світлішало з кожною секундою.
   – Дякую, – сказав він металево-дзвінко, ніби в горлі зламалася залізна шпиця. – Ти їй усе правильно сказала. І ти все правильно зробила, відьмо. Дуже тобі… дякую.
   Довкола світлішало й світало.
   Якби він був людиною, вона запросто поклала б йому руки на плечі. Сестринським таким, безневинним рухом. І потім, щоб закріпити успіх, підвелася б навшпиньки й понюхала кутик його рота. А потім і поцілувала; жоден із її мужиків не будив у душі ніжності. Пристрасть – так, страх – скільки завгодно, а ніжність – не судилося.
   Вона стала навшпиньки.
   Її долоні ковзнули, проходячи крізь Олега, як крізь голограму; Ірину облило крижаним душем. Він відсахнувся із запізненням – він хотів і мав би відсунутися раніше, щоб не допустити її рук до себе. Але от – забарився. Піддався.
   Вони мовчали довгих п'ять хвилин, а довкола світало неминуче й потужно, як злітає на стовпі полум'я ракета.
   – Як мені шкода, якби ти знала, – сказав демон. – Як мені жаль.
   – За правилами, – заговорила вона голосніше й веселіше, ніж це було б природно, – ти ж спокутував. Ти їх урятував, трьох, чотирьох навіть, якщо врахувати Алісу.
   – Немає таких правил.
   – Як це немає? Я сто разів бачила в кіно. Привид виконує свою місію й заспокоюється…
   – У пеклі.
   – Ну чому обов'язково в пеклі? Навіщо тоді все це було, га?
   – Не знаю, – зізнався демон. – Художника я не врятував.
   – Бо тобі повідомили неправильні дані! Зажадай, щоб тобі дали нове завдання, з правильною інформацією…
   – …Напиши скаргу…
   – Ну й поскаржся! Хто там у вас найголовніший демон?
   Він усміхнувся – вперше, відколи Ірина його знала. А потім раптом засміявся – дуже тихо, не дуже весело, але це був людський теплий сміх.
   – Ірино, ти чудова.
   – Ну, я відьма без вищої освіти… Але хіба неправда?
   – Правда-правда, авжеж.
   Він припинив сміятися. Потягнувся до неї, але, схаменувшись, зупинив руку на півдорозі:
   – Ірино, йди, га?
   – Як – іди?
   – Зараз сонце зійде…
   – Олегу!
   – Іди, будь ласка. Я не знаю, що зі мною буде, я хочу, щоб ти пішла!
   – Утекти, – сказала вона докірливо. – Щоб когось від чогось уберегти. От мужики, знов на ті самі граблі.
   І всміхнулася найвідчайдушнішою зі своїх усмішок.
* * *
   Рівно о сьомій тридцять дев'ять сонячний диск виринув з-за обрію, і першими його появу помітили дахи на заході.
   Ірина й Олег трималися за поруччя моста – їхні руки були поряд, і можна було повірити, що вони дотикаються.
   Відьма примружилась, коли сонячний промінь ударив їй у вічі. І міцніше стиснула поруччя; сонце піднімалося вище. Блищали струмені фонтанів. Їхали по набережній машини. Олег дихав ротом, так, ніби був живий, і дивився на небо, наче сподіваючись злетіти.
   Сонце зійшло – а він ще був поруч, був тут.
   – Тобі вибачили, – прошепотіла Ірина.
   На секунду їй повірилось, що, як Піноккіо став справжнім, так і Олег тепер стане живим. Вона була готова до того, що його зараз закрутить, із пальців ударять промені, а перетвориться він на принца чи на потвору – значення не має…
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 [20] 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация