А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Самум (збірник)" (страница 1)

   Марина та Сергій Дяченки
   Самум
   (роман, повість, оповідання)

   Одержима
   Роман у чотирьох історіях

   Історія перша
   Демон

   – Хто має владу над частиною, той має владу над усім. Це основний закон магії.
   Курилися пахощі. Щирився череп на парчевій скатерці. Щільно затягнуті штори й рами ледь пропускали рев шумної вулиці. Ось язичок полум'я хитнувся, поплив, освітив фотографію: чоловік близько сорока років на тлі БМВ. Машина гарна, власник – ні: хамувата посмішка на круглому гладкому лиці, тонкі губи, маленькі очиці.
   – Хто має владу над образом, той має владу над плоттю…
   Блиснули в тьмянім світлі леза ножиць. Відокремили людську фігурку від БМВ, від кущів на задньому плані, від неба, бруківки й тротуару; втративши машину, чоловічок став жалюгідним, і навіть хамувата посмішка вилиняла.
   – Образ переходить у тінь, тінь розсипається попелом… – пальці з довгими чорними нігтями захопили фігурку й піднесли до вогню. Голова спалахнула першою, і посмішка зникла. Клієнтка, й так бліда, зіщулилась і прикусила губу.
   – Не бійся! – таємничий грізний голос на секунду полагіднішав. – Нічого з ним не станеться. Полюбить тебе – і край!
   Відьма опустила палаючий папір на блюдце, діждалася, доки згорить увесь, спритно струсила попіл у формочку. Нахилила свічку, залила зверху гарячим воском; остигаючи, віск каламутнішав і втрачав прозорість. На столі, вкритому церковною парчею, народжувалася воскова лялечка.
   – І забуде раб Божий Олександр усіх своїх жінок, – голос підвищився, набуваючи металевих ноток, – а любитиме тільки рабу Божу Світлану, й очима, й серцем, і тілом, і душею…
   Клієнтка аж нахилилася вперед, і стало видно, як сильно вона прагне бути коханою.
   Чорний ніготь підчепив фігурку, пальці не без зусиль вивільнили лялечку з форми. Плавився віск; з окремої грудочки відьма спритно зліпила геніталії. Фігурка виявилася занадто малою для такої пишноти, однак ні відьму, ні клієнтку це не збентежило. Відпавши раз і вдруге, деталь досить-таки косо закріпилась на восковому тілі.
   – Зі здоров'ям у нього проблеми, – заклопотано повідомила відьма. – Лікуватимеш.
   – Полікую, – клієнтка дрібно закивала.
   – І щось печінка його мені не подобається, – довгі пальці покрутили фігурку так і сяк. – А ти!
   Клієнтка підстрибнула на стільці.
   – Покинь курити! – чорний ніготь викривально вп'явся їй у груди. – Не можна тобі курити!
   – Покину, – блідими губами пообіцяла клієнтка.
   – А тепер іди. Я духа викликатиму. Без духа не вийде. Йди! Гроші залиши на порозі!
   – А… – тихо пискнула клієнтка.
   – Двісті баксів. Залишиш більше – здійсниться скоріше.
   – Д-дякую… – клієнтка зісковзнула зі стільця, як тепле масло з ножа, повагалася, наважилась: – То коли мені ждати?
   – Він тобі зателефонує. Сама не набивайся. Приїде до тебе, у ноги впаде.
   Застрягши між надією та сумнівом, тітка ніяк не могла піти; стіл, накритий церковною парчею, раптом дрібно затрясся, наче кришка на киплячій каструлі. Клієнтка позадкувала.
   – Бачу!
   Тремтлива рука випустила довгий палець із чорним нігтем, ніготь вказав у куток – у півморок:
   – Бачу! Он він!
   Клієнтка метнулася до виходу. Через частку секунди від неї лишився ледве вловимий запах – нервового поту та недорогого дезодоранту, такого сильного, що його не зміг до решти вбити навіть дух ладану. Стіл іще якийсь час дрижав, зловісно й моторошно, потім відьма Ірина припинила його трясти. Хряснули вхідні двері; відьма потяглася так, що з'їхали до ліктів рукава широкої білої хламиди. Стягла з голови хустину, задмухала свічку. Розсунула штори, впускаючи до кімнати світло, відчинила кватирку; повернувшись до стола, висунула з-під парчі відро й струсила в нього обрізки фотографії, дрібне сміття та воскову лялечку з величезним членом.
* * *
   У тому самому під'їзді обладнала собі офіс повна жінка-нотаріус; працювала вона багато й заробляла, здається, непогано. І сестра в неї була приватним нотаріусом, і дочка нотаріусом; в Ірини не було сестер, зате її бабусю цілком серйозно вважали відьмою.
   На килимку перед дверима лежали дві стодоларові купюри, вісники удачі. Ірина прискіпливо оглянула кожну, понюхала – гроші були правильними, та ще й новими. Якби розумний парфумер здогадався випустити парфуми із запахом грошей, Ірина стала б найпершою його шанувальницею. От якби таких соток – та ціла валіза, як у кіно!
   Посеред кухні сиділа за ноутбуком Віка, секретарка й прибиральниця, бухгалтер і начальник відділу кадрів в одній особі. Худорлява й завжди трохи здивована, Віка нагадувала ящірку-черницю (чернечого вигляду надавала їй чорна хламида й чорна робоча хустинка аж по самі брови). Розклавши на столі чорні широкі рукава, Віка стукала по клавішах, але не зависала «Вконтакті», як можна було подумати, а саме працювала. Відкривши «Великий сайт Відьми Ірини», вона строчила послання на форум – вдячне послання, сповідь урятованої клієнтки.
   Клацання миші – повідомлення пішло на сайт; Віка прийняла в Ірини гроші, записала двісті баксів до крихітного прибутково-видаткового блокнота, потім розкрила органайзер:
   – Буде ще одна через півгодини. Сьогодні гарний день.
   Ірина кивнула й витягла пачку сигарет. Віка залишила пост перед комп'ютером і вийшла до кімнати; відпрацьованими рухами, як боєць, що звично розбирає й збирає гвинтівку, поміняла свічку у свічнику, витрусила скатертину, протерла ганчіркою череп на столі, поміняла на блюдцях кавового кольору пірамідки.
   – Пахощі ти цього разу купила палені, – крикнула з кухні Ірина. – У горлі дере.
   – Курити треба менше, – відгукнулася Віка сварливо, проте не злісно.
   Ірина гмикнула й затяглася.
   Про відьомську сутність своєї баби вона вперше довідалась із засмучених маминих монологів на кухні: «Відьма, а не свекруха! На мене пристріт наводить, щоб я не могла влаштуватися на роботу, щоб від тебе, козла, фінансово залежала!» Батько мовчав – він узагалі був неговірким, багато пив і до сорока років заробив інвалідність. Підрісши, Іра перестала мріяти про хатинку на курячих ніжках, де живе її могутня баба: слово «відьма» в маминому виконанні означало те саме, що й «сука», «холера» та інші спеціальні слова, які Іра залюбки повторювала в школі.
   З першого ж класу її стали називати відьмою – може, за гострий негидливий язичок. А може, тому, що вона про все завжди знала більше за всіх.
   Ні, на уроках це ніяк не виявлялося. Вона гадки не мала, що таке третій закон Ньютона і як влаштована хімічна промисловість. Зате вона знала, хто з ким зустрічається і як далеко зайшли стосунки, що треба сказати найсуворішій училці, аби та розтанула й поставила «три», хто в чому винен і хто чого боїться; до одинадцятого класу її цуралися вже без сміху, не раз і не двічі за спиною перешіптувалися: «Відьма!»
   Випускаючи дим у кватирку, Ірина посміхнулася. Баба, яку вона бачила рідко й пам'ятала туманно, не скидалася на бабу-ягу, навпаки – була кругленькою, м'якою, охайною й незлою. Правда, похорон у неї був моторошний: Іра запам'ятала безліч похмурих людей, завішені вікна й дзеркала, дощ і чиюсь істерику; вона запам'ятала круглі очі бабусиної сусідки, коли та переказувала пошепки жахливі деталі: «Дах довелося розбирати… Бо відьма вона, відьма».
   Пізніше, пройшовши через медичне училище, бухгалтерські курси, заміжжя, випробний термін у турбюро, курси фен-шую, ще одне заміжжя й фінансовий крах, Іра чітко усвідомила: відьма – це навіть не покликання. Це професія, і професія потрібна; всі хочуть заміж за мільйонера або, в крайньому разі, за хамуватого власника БМВ, усі хочуть любові й грошей, чужих чоловіків, грошей, здоров'я й щастя, грошей, принца на білому коні, грошей…
   Продзвенів дзвінок у дверях, і відьма з жалем загасила сигарету.
* * *
   Дівчині було років двадцять із гаком. Миловида. Пухка. «Мінус три кілограми, і було б те, що треба, – подумала, мружачись, Іра. – А так у тебе проблеми, дівчинко. Йтиметься, зрозуміло, про мужика».
   – Здорова була, дівчино. Сідай. Із чим прийшла?
   Нова клієнтка опустилася на краєчок стільця. Щось у її обличчі, в манері відводити очі раптом збентежило Ірину: дівчина принесла з собою таємницю.
   – Викладай, – Іра масно всміхнулася. – Допоможу.
   Підтягши вище сумочку, утримуючи її однією рукою, дівчина відкрила застібку й витягла приготовану заздалегідь фотографію. Двоє всміхалися в камеру: ця ж таки дівчина та чоловік. На колінах у дівчини собака, і не кімнатна іграшка, як тепер буває, а покруч лайки з дворнягою, доволі-таки велика тварина. Розпещена, бач – на колінах сидить… А чоловік непростий. Гарний. Теж розпещений, куди тому собаці. Рук не видно, обручки не видно, але, судячи з пози, голубочки розписані в загсі або навіть повінчані, принаймні дівчина вважає цього красеня своїм…
   Ірина перевела погляд із фотографії на гостю: дівчина сиділа, навіщось притискаючи сумку до грудей.
   – Твій колишній? – відьма проникливо кивнула на фото. Дівчина швидко подивилась їй у вічі. Потім випросталася, ледь розслабилася, великим і вказівним пальцями лівої руки намацала слід од обручки на правій.
   «Он як, – подумала Іра зацікавлено. – У відьом ми не віримо. Раптом чуємо про себе правду… губимось… і з полегкістю розуміємо, що в нас є слід від обручки – доказ, і відьомські чари здаються нам тією ж таки класичною дедукцією…»
   Азарт зайнявся, як світанок над річкою. Ірина ледь-ледь звела куточки губ; тримайся, мала. Зараз тебе патратимуть.
   – Чого прийшла? – одним поворотом керма вона змінила маслянистий тон на прокурорський, жорстокий. Дівчина здригнулася. Права рука її знов лягла на сумку. Ірина примружилась.
   – По пораду, – пролопотіла дівчина.
   – Брешеш! Що у тебе в сумці?
   Клієнтка на секунду розгубилася. У сумці в неї щось важливе… Не бомба ж? Тоді що?
   – Диктофон? – на Іру зійшло натхнення. З обличчя дівчини зрозуміла, що влучила в «десятку», і не на жарт розлютилась: – Підставити мене надумала?!
   Дівчина замахала головою. Сум'яття, ніяковість, упертість і страх змінювались на її лиці, немов полотнища на автоматичному рекламному щиті.
   – Ану виймай, або я тебе так прокляну, що смерті захочеш!
   Дівчина здалася. Вийняла з сумки цифровий диктофон. Вимкнула. Поклала на стіл.
   Підвела на Іру вперті сірі очі:
   – Я просто хотіла взяти інтерв'ю. Підготувати матеріал. Для журналу.
   – На кого працюєш? – Ірина готова була дихати полум'ям.
   – Ні на кого… Я журналістка. Фрілансер. Замовні статті… Та все, що трапиться.
   – Знаю, як ви пишете. Брехню ви пишете, журналісти. Вимітайся!
   Дівчина покірно встала. Прийняла зі стола диктофон. Борючись із бажанням утягти голову в плечі, підхопила за краєчок фотографію.
   – Стій, – вирвалося в Ірини майже проти волі. Дівчина завмерла – ніби вони з відьмою гралися в гру «Завмри». Відьма не зводила очей з фотографії; двоє всміхалися. Собака сяяв щастям. Собака був простим, чоловік – ні.
   – А мужика цього ти вже не повернеш, – повідомила Ірина, мстиво дивлячись дівчині у вічі. – Інша жінка між вами.
   Дівчина кліпнула:
   – Нічого ви не знаєте, – в голосі пролунало полегшення і навіть тінь глузування, здається, промайнула. – Ні-чо-го.
   І, несучи свою перемогу, як розгорнутий прапор, мерзотниця розвернулась і зробила крок до дверей. Ірина давно змирилася з можливістю провалу (при нашій роботі всяке буває), але такого відвертого приниження пережити не могла.
   – Це що, його мати?
   Вона кинула слово в спину, мов м'ячик, і, навіть не бачачи обличчя, миттю вгадала: воно.
   Ну, тепер пострибаєш, мала негіднице.
   – Його мати… свекруха, тебе… мучить!
   Дівчина не витримала й обернулась. По її очах Ірина зрозуміла, що втрачає ініціативу, і набрала в груди якнайбільше повітря:
   – Вона… стривай, вона… померла?
   Зіниці в дівчини розширились, і фотографія полетіла на підлогу. Таких точних пострілів за всю Іринину кар'єру було три чи чотири – і кожний приносив невимовну втіху.
   – Померла! – Ірина ревнула, як ціла юрба плантаторів за мить до лінчування раба-втікача. – А спокою тобі не дає!
   В яблучко. Он як налякалася, вівця! Відчуття влади було легшим за повітря і розпирало відьму зсередини так, що вона, здається, була готова злетіти.
   – Бачу! – Палець із довгим чорним нігтем указав клієнтці за плече. – Он же вона!
   Дівчина боролася довгу мить – а потім піддалась і озирнулася. Кілька секунд розглядала кімнату, ось диплом із печаткою на стіні, пучки трав, підвішені на нитці, жаб'ячий кістяк, біла коробка кондиціонера…
   – Не бачиш? А я бачу! – Голос відьми бив на сполох. – Я бачу духів! Я бачу демонів!
   Віка, чекаючи на кухні, шанобливо покивала головою на цей крик.
   – Бачу! Ходить свекруха за тобою, як пришита, відлякує твоє щастя! А що ти їй зробила, зізнавайся?
   Сірі очі дівчини потемніли на тлі молочно-білого лиця. І знову в яблучко; прекрасно. Негідниця надовго запам'ятає її «інтерв'ю».
   – Винна? Зізнавайся – винна?!
   Горопашна репортерка вискочила з кімнати. Ірині хотілося крикнути їй у спину – «Ату», але замість цього заревіла міддю:
   – Так і ходитиме за тобою! Не підпустить до тебе щастя, так і знай!
   Грюкнули вхідні двері. Майже відразу зазирнула Віка:
   – Слухай, чого це вона? Як ошпарена… Не заплатила!
   – Психована, – Іра стягла з голови хустину. – Ще й журналістка…
   Кілька хвилин вона сиділа, переводячи подих, слухала, як стишується серце. І таке буває в нашій практиці: ми блискуче працювали, ми спізнали натхнення; з другого боку, клієнт пішов не заплативши – професійний прокол. Неприємно.
   – Втомилася? – Віка поставила чашку на стіл – просто на церковну парчу.
   – Вікусю, – сказала Іра, – зателефонуй, будь ласка, Льоші з турагентства, хай підбере мені готель у Хургаді… або краще в Шармі, днів на десять.
   Гримнув дзвінок у дверях.
   – А це хто? – насторожилася Ірина. – До четвертої ще…
   – Це піцу привезли, – Віка посміхнулася. – Ходімо обідати.
* * *
   Вони їли піцу з грибами, пили апельсиновий сік на кухні й говорили про ціни, про Вічину дочку, котра майже виросла і якій час уже думати про майбутнє, а її батько, тварюка така, вже три роки носа не потикає і не відповідає на дзвінки. Віка, як завжди, зажурилася від того, що важко самій піднімати дівчинку, а потім повеселішала, бо вона, дама без вищої освіти і взагалі без професії, якось дає раду, тягне й піднімає. Потім Віка зателефонувала в турфірму й замовила для Ірини п'ятизірковий готель у Шарм-ель-Шейху.
   Тим часом столик під церковною парчею, де так і залишилася стояти чашка з недопитим чаєм, раптом почав трястись, наче у вагоні. Двері до кімнати були причинені, ноутбук грав ретро-композицію «Дискотека вісімдесятих»; тільки коли чашка зісковзнула зі стола і з гуркотом розсипалася на друзки, Ірина й Віка відчули лихо.
   На темній паркетній підлозі розтеклася калюжка, схожа на зірку. Білі скалки з золотою смужкою розлетілися по всій кімнаті.
   – Протягом скинуло? – припустила Віка.
   – Наче ж не було ніякого протягу…
   Відчинена кватирка цідила денне повітря. Аромат пахощів послабшав; ні жаб'ячий кістяк, ні диплом на стіні, ні череп, ні сушене зілля не постраждали.
   – Поривчастий вітер, – сказала Віка, повертаючись із кухні зі щіткою в одній руці і шваброю в другій. – Сьогодні в прогнозі…
   – Чашки шкода, – сказала Іра. – Зручна була.
* * *
   Їй траплялося зустрічатись із незадоволеними родичами клієнток, із дружинами відбитих чоловіків і з нареченими вкрадених женихів. Бували скандали, іноді мордобої, але такі інциденти потрапляли до розряду неприємностей, а не серйозних проблем.
   Кілька разів у її практиці запах смаленого з'являвся зовсім близько, густий і їдкий. Бувало, тікала темними вулицями від гопників, найнятих її побити, часом доводилося міняти офіс і терміново виселятися з винайнятої квартири. Їй вдавалося втрясати проблеми з міліцією, бандитами, податківцями; щоразу вона ясно розуміла, звідки йде небезпека і що треба робити, аби її уникнути.
   Чомусь розбита чашка, предмет простий і неважливий, змусила її знову відчути запах смаленого. Ледве вловимий. Та – найгірше – вона не могла збагнути, звідки загрожує небезпека.
   Починала боліти голова.
   Рівно о четвертій з'явилася наступна клієнтка – провінціалка років п'ятдесяти, на вигляд простувата, але чіпка й розумна. Її дочка жила в Америці й ніяк не могла вийти заміж – хоч мужиків, здавалося б, не бракувало.
   – Ти подивись! – жінка з порога стала звертатися до Іри на «ти», одразу зрівнюючи їхні позиції. – І фігурою Бог не обділив, і личком, робота грошова, і вічно біля неї то один, то другий крутиться. А заміж – увесь час зривається! Оцей, останній, уже й обручку купив. А потім злиняв, наче водою змило… Чи це не вінець безшлюбності, бува?
   – Він, – Ірина уважно розглядала фото дівчини. – Вінець. Так і є, – вона скорботно покивала. – Хто наклав, є підозри?
   – Нема, – жінка безпорадно розвела руками. – Вона… ні з ким не сварилася, щоб аж так…
   – Вона хрещена?
   – Аякже!
   – Ех, шкода, що вона в Америці, тут би я їй за дві секунди зняла… – Ірина замислилась, звівши очі до стелі, і машинально помітила, що побілка потемніла й невдовзі вимагатиме ремонту. – Тоді так. Піди до церкви, візьми три свічки…
   Стіл здригнувся під руками. Похитнувся череп. Сіпнувся язичок свічки. «Кватирку слабко причинила, – приречено подумала Іра. – Зараз як розчахнеться, як дмухне…»
   Вона потрясла головою. У вухах гуло, і гуркотіння наростало; Іра стурбовано торкнулася вух кінчиками пальців.
   Тиск? Зміна погоди?
   – Що це? – запитала вона, суплячись. – Чуєш?
   – Ні, – несподівано боязко відгукнулася клієнтка. – А що?
   – Гуде…
   Землетрус? О, ще…
   ІРА ІРА ІРА ІРА ІРА
   Відьма підстрибнула на стільці й сильніше потерла вуха:
   – І зараз не чує… те?
   Клієнтка дивилася здивовано. Тим часом низький чужий голос повторював і повторював ім'я відьми, і тонкий звук «і» лунав у його виконанні басовитим ревом.
   Стіл трясся, і череп нестримно їхав до його краю. Вогник свічки застрибав і згас. Ірина підхопилася, перекинувши стілець; тривалий біль пронизав уздовж хребта, розтікся по руках і ногах. Ніколи в житті вона не знала таких конвульсій, ніколи її так не корчило.
   ІРА! ІРА!
   – Hi! – заволала вона, в паніці забувши, що повинна мати владу над демонами. – Щезни! Ні! Мамочко! Матусю! Поможіть!
   Ніхто не допоміг. Ірина впала на підлогу, вхопилася за край скатертини, ніби намагаючись за неї втриматися. Повз лице пробігли запилюжені чобітки зі збитими каблуками, грюкнули двері, і сліду клієнтки не було; Іра корчилася, стукаючи п'ятами по паркету, права туфля злетіла з ноги. Череп звалився з краю стола, стукнув по лобі й пострибав у темний куток.
   – Помо…
   І все закінчилося раптово. Ущухло гуркотіння. Припинилися корчі. Відчинилися двері, зазирнула Віка:
   – Чого вона… Що з тобою?!
   Ірина сіла. Руки тряслися. Спину заливало потом, губи здалися чужими, коли Іра через силу розтягла їх до вух:
   – Подивися… у мене усмішка не крива?
   – Це що, усмішка?!
   – Це тест на інсульт, – простогнала Іра. – А руки…
   Насилу підвівшись, вона випростала руки перед собою. Долоні тремтіли. Відьма заплющила очі й дотяглася пальцем до кінчика носа.
   – Що з тобою? – Віка допомогла їй підвестися, посадила на стілець. – Вона тебе що, по голові стукнула?
   – Ні, – Іра потерла чоло. – Це череп…
   – Що в тебе з черепом?
   – Не в мене! Череп зі стола впав…
   Вона глибоко зітхнула. І ще раз. І ще.
   – Попустило, – сказала нарешті. – Такий, знаєш, напад… Завари мені чаю, добре?
   Віка ретельно її оглянула. Відтягла повіку. Помацала лоба. Вийшла; Ірина відчинила кватирку, пройшлася кімнатою, із задоволенням помічаючи, що в голові більше не паморочиться, що у вухах не дзвенить, що руки трясуться дедалі менше. Підібрала загублену туфлю; потім відчинила шафу, замасковану чорною тканиною, вийняла сумку, з сумки косметичку, розкрила пудреницю…
   Спершу вона побачила червону ґулю в себе на лобі, бліде обличчя, хустку, що сповзла з голови, потім, краєм ока, вона побачила в кутку кімнати, біля самих дверей, щось таке, від чого волосся під хусткою стало дибки.
   – А-а!
   Пудрениця дзвінко хряснулась об підлогу. Розлетілися скалочки пудри, навпіл тріснуло дзеркальце. Ірина з жахом озирнулася; того, що привиділось їй у віддзеркаленні, в кімнаті не було й бути не могло. Це глюки, це морок, це…
   Сумка зісковзнула з краю стола. Викотилась парасолька, вивалився блокнот, застрибала по паркету ручка. Іринині руки, самі собою, витягайся вперед і відразу ж конвульсивно притислися до грудей; вона спробувала закричати й зрозуміла, що оніміла, що язик провалився, що в горлі – бездонна вирва.
Чтение онлайн



[1] 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация