А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Самум (збірник)" (страница 19)

   Ніж упав на підлогу. Офіціантка поспіхом його підняла.
   – Можна зрозуміти, за що я тебе не люблю, – замислено сказала Ірина, звертаючись до огірка. – Але за що ти мене так ненавидиш, га?
* * *
   Вона забула вимкнути телефон, і тепер він пищав і смикався в сумочці. Тим часом до діда підійшли з келихами двоє якихось добре вдягнених, але з банальними обличчями й очима, і він стояв, тепло обійнявши їх за плечі. До Аліси долинало: «…Живий класик! Неповторна сила таланту… Розмах, грандіозна сила… І ще оця сила у ваших полотнах…»
   Не звертаючи на них уваги, підхопився худий маленький дідок у світлому костюмі, схожий на березовий корч:
   – Друзі! Я хочу підняти келих за творчий шлях! Творчий шлях, який привів до вершин! За творчий шлях!
   – Вийди, – прошепотіли Алісі в слухавці, здалеку, ніби з Марсу. – Вийди, я у дворі…
   Аліса широко всміхнулася, щоб усі, хто її бачив, подумали, ніби їй телефонує з привітаннями подружка.
   – Вийди, – повторив той самий голос із непідробним стражданням. – Дуже треба…
   Вона дала відбій, не відповідаючи. И далі широко всміхаючись, підняла свій келих та осушила до дна.
   Вона чекала цього дзвінка. Дзвінок був їй необхідний. Не для того, зрозуміло, щоб вислуховувати виправдання (або обвинувачення, залежно від того, яку тактику він обере). А щоб він запам'ятав її такою – у вечірній сукні, з ретельно підібраним волоссям, блискучу, впевнену, сильну.
   Тому, тричі сказавши собі «Нафіг, не піду», на четвертий вона встала, нещиро всім усміхаючись, і вийшла, ледь торкаючись підлоги тонюсінькими підборами.
* * *
   Відвойований огірок завмер за сантиметр од відьминого рота: далеко в залі, на чолі стола, внучка народного художника говорила по телефону. Точніше, мовчки слухала; злегка пополотніла, порожевіла знову, вихилила келих і встала, але не для тосту. Залишила сумочку на спинці стільця й дуже швидко подалася до виходу.
   – За нею, – придушено сказав Олег.
   Повагавшись, Ірина все-таки вкинула огірок до рота. Зухвало хрумтячи на ходу, вибралася із зали й опинилася в напівтемному приміщенні – маленькому холі, що прилягав до виставкової зали. Освітлені були тільки картини: вони виступали з темряви й несподівано вразили відьму. У цих, старих, не було ні глянцю, ні патетики: оце берег моря й причал. Оце мокрий пісок відбиває, як біжать діти. Оце старий двір у жовтні, і чорний автомобіль, обклеєний листям, наче марками.
   Вона вповільнила ходу. Наче інша людина малювала, їй-богу.
   – Швидше, – сказав над вухом демон.
   Ірина вийшла до великого холу, пройшла повз першокласницю в сонячному промінні, повз портрет дівчинки з бузком і біля самих дверей зіштовхнулася з Алісою.
   – Ти куди? – спробувала перетнути їй шлях. – Це він телефонував?
   – Іди нафіг.
   – І ти після всього з ним розмовлятимеш?
   – Я зараз скажу Толькові, щоб тебе викинули.
   – Буде дуже гучно, – попередила Ірина.
   Аліса не вшанувала її відповіддю. Повернулась і вийшла на ґанок; Ірина вийшла за нею, слід у слід.
   Охоронець вичікував біля воріт із виглядом пильним і відчуженим; збоку від ґанку стояв знайомий сірий пежо, але в якому стані!
   Лівий бік добряче пом'ятий у двох місцях. Заднє скло вибите. Права фара обсипалася, перетворивши машину на подобу маски Термінатора. Бампер подряпаний; на даху, як пам'ятник давно минулим світлим дням, як і раніше, височіли два велосипеди. Вова, величезний і плечистий, стояв, привалившись до водійських дверцят, і крутив на пальці ключі, як таксист.
   Не озираючись, Аліса царствено зійшла до нього з ґанку. Зупинилася навпроти. Вова стражденно поморщився й заговорив дуже тихо, ледь ворушачи губами.
   Ірина глянула на охоронця. Той спостерігав за розмовою, вдаючи, що дивиться в інший бік.
   Відьма вийняла телефон. Притисла до щоки й швидко пошепки заговорила, озираючись, чи не підслуховує хтось; збоку це мало звичайний вигляд, але біда, якби хто-небудь почув її слова:
   – Він приїхав її вбивати?
   – Ні, – демон, примружившись, дивився на Вову й Алісу.
   – Що з ним сталося?
   – Ну, ти ж бачила, який він за кермом…
   – Яка дурна! Навіщо вона взагалі його слухає?!
   – А ти б не стала слухати?
   Відьма опустила телефон. Демон дивився тепер на неї, його прозорі очі були дуже близько.
   – Ви всі хочете, щоб за кам'яною стіною, – сказав він повільно. – Але все з вашої волі. Але без єдиного вияву слабкості. На білому коні. На чолі великої фірми, але – усе згідно з вашої волею… Чоловік повинен бути бездоганний. Жінка може собі дозволити, але чоловік – бездоганним, або не чоловік…
   – Твоя дружина тобі докоряла?
   – Моя вдова?
   Кілька секунд вони дивились одне одному у вічі.
   – Ти що, виправдовуєш цього Вову? – Ірина відчула, що всілася на свого коника. Пароль-відгук, морський бій – поцілив-промазав-поранив. Демон одвів погляд; Аліса й далі стояла, вислуховуючи хрипкий шепіт, і навіть щось відповідала – так само тихо.
   – Не виправдовую, – сумно сказав демон. – Я просто не суджу. На відміну від тебе.
   – Я ще й винна? – відьма забула, що мусить прикидатися й тримати телефон біля вуха. – Та ця дівчина… Це кремінь, а не дівчина! А він шмаркля, а не мужик! Та ще й наркоман!
   – Про нього я взагалі не говорю…
   – А про кого? Чоловіча солідарність, щоб ви всі провалилися. Вона тепер повинна його вислухати, пожаліти? Та він…
   – Він мізинця її не вартий, – сумно посміхнувся демон. – Скажи, скажи. Так звичайно матусі говорять дорослим дочкам.
   – Отже, тебе ще й теща кривдила?
   – Ірино, – серйозно сказав демон, – прибережи дешевий психоаналіз для клієнтів.
   Ірина набрала повітря, щоб відповісти, але в цю мить розмова Аліси й Вови з тихої стала голосною, навіть оглушливою.
   – …Ти обіцяла!
   – Скотино, то ти по гроші приїхав?
   – Ти обіцяла, чуєш? Або я зараз піду до них… до твого діда…
   І стало ясно, що Вова напідпитку. Або під кайфом; яка саме речовина скаламутила його розум, Ірина не знала.
   – Далеко не зайдеш, – Аліса гидливо відсунулась. – Тут охорона, якщо ти не знав.
   – Я ні-що, – вимовив він по складах. – Нік-че-ма… А ти вся в шоколаді, так. Ти ні-ні-ні… не-нік-че-ма. Ти така вся блискуча, сяюча. А я біля твоїх ніг…
   І він важко опустився на коліна.
   – Устань, придурку! – верескнула Аліса.
   – А я лайно під твоїми підборами… А ти ж любила мене. Любила гівно. Подобається?
   Аліса різко повернулася, щоб піти, але Вова схопив її за край плаття:
   – Ні! Будь ласка… Ну секундочку ти можеш… Нехай ті бабки… Ну, здохну я, я й так скоро здохну… Не важливо… Ну хоч секундочку постояти? Чи западло?!
   Ірина збігла з ґанку й швидким кроком підійшла до охоронця:
   – Що ви дивитеся?
   – Та це ж начебто її хлопець…
   – Ви що, не бачите, він п'яний? Ану ж він її вдарить?!
   Охоронець недобре блиснув очима. Він не сказав того, що просилося на язик, але відьма й так зрозуміла: похмурий дядько вважав, що Алісі-свинятку кілька ляпасів підуть тільки на користь.
   – А що, як він її вб'є? – Ірина зціпила зуби. – Хто відповідатиме, га?
   Охоронець подивився на неї похмуро, потім знехотя, але дедалі швидше покрокував до розбитої машини:
   – Так, Алісо Вікторівно, у нас нібито проблема чи ні?
   Вова підхопився з колін, наче його вдарило струмом:
   – У нас проблема… У нас душі немає! Бабки є – а душі немає… Та забирай, якщо вже я негідний тюхтій, не вартий тебе, шоколадної… Забирай!
   І він почав зі стогонами й прокльонами відстібати велосипеди від багажника на даху.
   – Сто тисяч гівняних рублів, – бурмотів він собі під ніс. – Це життя не варте, ні… Моє життя – лайна купа, зате ця вся в білому… Аж виблискує… А моє життя – це тьху…
   Навіть Ірині було соромно й страшно на нього дивитися. Аліса відступила ще на кілька кроків, але не йшла, наче заворожена.
   – На! – Вова несподівано сильно жбурнув велосипед, так що Аліса ледь ухилилася. – Твоє! Забирай!
   – Ти що робиш? – насунувся охоронець.
   – Та нехай, – кинула Аліса.
   – Нехай? – проридав Вова. – І занехаяла… Занехаяла… І мій теж, бо яка різниця, все одно здихати…
   Він говорив це, знімаючи з даху другий велосипед, з чоловічою рамою.
   – Я йду, – сказала Аліса й розвернулася до ґанку.
   – То що з ним робити? – охоронець, здається, трохи розгубився.
   – Убивати! – вигукнув Вова. – Усі ви мене вбиваєте… І ти, – він тицьнув пальцем у спину дівчині, – ти мене вбиваєш! Уся в білому, так! А я лайно, а ти любила лайно, ти зі мною, з лайном, спала…
   Аліса різко обернулася до охоронця:
   – Слухай, викинь його звідси!
   Голос її погано слухався.
   – На! – Вова жбурнув другим велосипедом в охоронця. Той відскочив, і його запас лояльності висох остаточно.
   Аліса піднімалася сходами, підбори її не торкалися мармуру. Ірина стояла, переплівши пальці перед грудьми, і дивилась, як охоронець, завівши Вові руку за спину, тицяє його лицем у понівечений бік сірого пежо:
   – Та я тебе, обколотого, до ментовки здам!
   З будки вийшли ще двоє в чорних куртках з емблемою охоронної фірми. На порозі виріс Только.
   – Пусти, – стогнав Вова, – я поїду… Відпусти, нафіга це тобі…
   Аліса зникла за дверима.
   – Година? – прошепотіла Ірина.
   – Одинадцята нуль п'ять, – у голосі демона вона почула втіху. – Яке жалюгідне щеня. Від нього кровопролить чекали… Ірко, п'ятдесят п'ять хвилин. І все!
   «Якби він був живий, – подумала Ірина, – зараз напився б од радості. Хоча радіти, мабуть, зарано».
   Кивнувши охоронцям, наче підлеглим, вона вибігла на ґанок. Крізь скляні двері можна було розрізнити фігуру Аліси в довгій світлій сукні: внучка народного художника бродила, мов привид, уздовж химерно освітлених картин і не поспішала повертатися до зали.
   Ірині стало так її шкода, що аж горло перехопило. Одного за одним вона згадала всіх своїх мужчин: за першого вона вийшла заміж на жахливі півроку – наркота… Другий трапився випадково, на дві ночі. Третій був роботом, світ уявлявся йому величезним механізмом-обслугою, а дружина – блискучою шестірнею. А так – відповідальний, добрий, турботливий навіть… Таке.
   І кожного вона по-своєму кохала. Якщо це можна назвати коханням. Якщо кохання взагалі буває на світі, бо ж усі мужики – відомо хто…
   Повернувшись до будинку спиною, вона дихала свіжим лісовим повітрям і дивилася, як сірому пом'ятому пежо відчиняють ворота. Як він викочується, щоб ніколи не вертатися.
   Ворота зачинилися.
   – Придурок, – сказав один охоронець другому. – Зараз його на дорозі заметуть…
   – Хай замітають, аби не тут, – мудро відповів другий.
   І кинув оком на освітлений будинок, звідки долинав спів – хоч і врозбрід, але щирий і голосний.
   Третій мовчки прибирав галявинку: підняв один велосипед, одніс за ріг, притулив до стіни гаража. Потім другий одніс туди ж.
   Ірина знову зазирнула до холу. Аліси не було видно.
   Відьмі захотілося горілки.
   Вона прокралася до зали, на своє місце, і нарешті доїла солоний огірок. Потім сама собі налила чарку й вихилила; одразу стало тепліше й припинили тремтіти руки.
   – Отак і спиваються, – сказав демон.
   – Тобі все одно не можна, – огризнулась Ірина. – Котра година?
   – Я тобі годинник чи будильник?
   Ірина пошукала поглядом Алісу. Старий художник сидів зажурений, опустивши голову на руку: втомився, мабуть, за довгий день нескінченних вітань. Його родичі й друзі спілкувалися, кожний у своєму колі; подали солодке, і гості бродили залою з кавовими чашечками в руках.
   «Ридає в туалеті», – подумала Ірина.
   Гостьовий туалет був великим і світлим, у ньому пахло розарієм – і тютюновим димом; дві манірні пані курили на дивані й розмовляли не про мистецтво, як можна було припустити, а про хабарі в якомусь провінційному інституті. Аліси не було.
   «Ридає в іншому туалеті, – подумала відьма вже з відтінком тривоги. – Ясно, що після такої сцени їй треба побути самій… Особливо, якщо вона хоч трішки кохала цього бридкого типа».
   Вона побачила управителя Толька – й рішучо підійшла до нього:
   – Де Аліса? Ви не бачили?
   – Ні, – відповів він без подиву.
   Вона взяла його за ґудзик і притягла до себе:
   – Сьогодні в неї боліла голова, – довірливо шепнула у вухо. – Може бути спазм… Одним словом, знайдіть її, їй час пити ліки.
   – Ви хто? – він знов оглянув її з голови до ніг, від кросівок до хвоста на маківці. – Ви її лікар?
   – Я її особистий тренер, – сказала Ірина суворо. – Попросіть знайти її.
   І, переконавшись, що Только справді підкликає до себе обслугу, вийшла на ґанок.
   У дворі мерехтіли гірлянди. Світилися червоним вогники сигарет: ситі й п'яні гості вирвалися на свіже повітря. Ірині гостро захотілося курити.
   – Алісо! – покликала вона в темряву.
   – Мієлофон! – гугнявим голосом відгукнулися з групи гостей.
   І кілька голосів засміялося.
* * *
   Краще б у неї, як і раніше, боліла голова. Краще б вона була п'яна, з завісою перед очима, краще б думки плуталися, а ноги запліталися.
   Але вона мислила дуже чітко. Історія стосунків із Вовою була освітлена, висвітлена, ніби картина на виставковому стенді. І в цій історії багато було зайвого, але було й дороге.
   Тим гірше.
   Аліса зупинилася перед улюбленою дідовою картиною; вона пам'ятала її змалку. Пляж, мокрий пісок, у якому, мов у дзеркалі, відбилось, як граються діти. Тоді все було просто – без усіляких сюрреалістичних пошуків, без фальшиво-пафосної каламуті.
   І туди вже не повернутися, на цей мокрий пляж.
   Вона тихенько вийшла через бічні двері. Постояла, дихаючи повітрям. Вови вже й сліду не було; так легко уявити, що він наснився. Що це був прекрасний на початку, потім гіркий і страшний, потім принизливий сон; на галявинці перед входом, де щойно, кілька хвилин тому, стояв пежо, запрошені піротехніки готували феєрверк. Ох, вибухне, заблискає, ох, розсиплеться вогнями…
   А потім Алісин погляд наткнувся на велосипеди.
* * *
   – Тут один вихід?
   Охоронці дивилися на неї підозріливо.
   – А що таке? – почав перший, той, що скручував Вову.
   – А те, чи ви точно знаєте, що Аліса не виходила? Бо в будинку її, здається, немає.
   Охоронці перезирнулися.
   – Ну, є ще хвіртка, – сказав другий. – Там, ззаду, де чорний хід. До річки, раптом що, але звичайно там не ходять, звичайно до річки на машині, тому що…
   Ірина перестала його слухати.
   Два велосипеди були притулені до стіни гаража ще п'ятнадцять хвилин тому.
   Два.
   А тепер там стояв один.
* * *
   І ці стежки вона теж знала змалку. Правда, при здоровому глузді вона б не вилазила на велик у довгій сукні та босоніжках на високих шпильках.
   Але вона примудрилася вилізти. Підбори теліпалися в повітрі, не торкаючись педалей. Сукня маяла, оголюючи коліна; нікому було дивитись, осуджувати чи жадати, Аліса їхала крізь ніч, подекуди підсвічену ліхтарями.
   Стежка влилася в путівець. За огорожами гавкали й затихали собаки – вони передавали один одному Алісу, як олімпійці – смолоскип.
   Вітер в обличчя заспокоював її. Розмазував сльози. Казав, що все ще буде.
* * *
   – Вона поїхала! Серед ночі! Це нормально?!
   – Тихо, тихо, люди навколо, нащо здіймати паніку?
   – Тому, що куди ви дивилися?! На велосипеді серед ночі! Одна!
   – Вона тут знає всі стежки, – примирливо сказав перший охоронець. – Триста разів каталася. Житейська справа, захотілося дівчинці провітритись, а ми зараз Сергія пошлемо по неї на мотоциклі… Сергію!
   «Охоронець Сергій її й знайде, – холонучи, подумала Ірина. – Причому, судячи з того, як мало лишилося часу до півночі – знайде десь недалеко від будинку».
   – Іди до старого, – прошелестів демон. – Рахунок на секунди!
   – Панове, через хвилину феєрверк! – пролунав звідкись веселий голос розпорядниці. – Через хвилину перед будинком буде влаштовано феєрверк на честь Едуарда Васильовича, прошу вас, не пропустіть це диво!
   Охоронець Сергій тим часом пішов до свого мотоцикла. Він ішов повільно, замислено, флегматично. Ще хвилина – і дійде, мабуть. А ще через кілька хвилин заведе мотор.
   – Ірино! Припини метатися! – демон виплив із темряви, перетинаючи їй дорогу. – Добудь десь білий халат. На кухні має бути. Шукай.
   – Га?
   – У білому халаті тебе допустять до старого, коли все почнеться.
   – Що почнеться?!
   – Ірино, – демон став перед нею, блідий, як лампа денного світла, – ти її не врятуєш. Шукай халат! Тобі треба бути біля нього, коли цей Сергій привезе… Її.
   Гості виходили з будинку, сміялися, курили, заповнювали двір юрбою. Народного художника поки що не було видно.
   – Уже все сталося, – хрипко продовжував демон. – Або станеться через кілька секунд. Вона злетить у кювет, або її зіб'є машина, або…
   – Олегу, – сказала Ірина, – ти мене можеш не пустити… Але знай, я говорю зараз дуже серйозно. Я все-таки відьма, і баба моя була відьмою. Ти матимеш своє пекло, Олегу якщо не даси мені врятувати дівчину.
   – Ти її не врятуєш! – сказав він благально. – Мені теж її шкода, але ти її не…
   Вони віп'ялися одне одному у вічі, як два коти за мить до бійки.
   – Давай, – Олег здригнувся, наче у крижаній ванні. – Ну… спробуй.
* * *
   Велосипед був розрахований на великого чоловіка. У підлітковому віці Ірині траплялося їздити й на таких – сусідських, чоловічих, із високою рамою. Але то було давно.
   Ліхтарі горіли неяскраво й не скрізь. Відьма ввімкнула фару: вогник майже нічого не освітлював, проте на вологій од дощу глинистій стежці чітко виднілися сліди велосипедних шин.
   Стояла ніч, глибока й свіжа, жовтнева. Пахло глицею та водою. Повільно розходилися хмари, відкриваючи для неба землю, ніби вказуючи падаючим зіркам, куди саме слід прагнути. Сопучи й крекчучи від незвичних зусиль, Ірина гнала по сліду шин на глині: велосипед здавався величезним, як буйвіл, і таким само важким.
   Прокинулися собаки за чужими парканами, заходячись і вмовкаючи по черзі, ніби їх вмикало величезне реле. Ірина гнала, з жахом відчуваючи, що сил скоро не залишиться.
   І, піднявшись на горбок, побачила на дорозі далеко попереду самотню велосипедну фару.
* * *
   Плаття розірвалось, а сльози висохли перед самим шляхопроводом – мостом над трасою. Свіже повітря, алкоголь та анальгетик досягли нарешті рівноваги в слабкій Алісиній голові; правда, почали боліти ноги в босоніжках, а скинути взуття й крутити педалі босоніж було б зовсім божевіллям. Аліса вже колись намагалася їздити босоніж. У дитинстві… Та чому ж сьогодні так часто згадується те дитинство?
   Дід навчив її їздити на велосипеді. Зразу на великому. Ніяких триколісних, ніяких підпірок і бічних коліщат. Дід просто посадив її в сідло, сказав правильні слова, підштовхнув – і вона поїхала. Так просто.
   І життя своє влаштувати теж просто. По-перше, Вови немає й ніколи не було. По-друге, інших теж нема, крім мами й діда, звісно. По-третє, вона не кидатиме університет: то була примха. Вона знову ходитиме на танці, двічі на тиждень басейн, тренування, солярій; а велосипед вона покине. Або подарує комусь. Вистачить із неї велосипеда – тільки погані спогади…
   – Алісо!
   Вона озирнулась: о Господи. Ця дурна її наздогнала й тут; кришталевий настрій розбився, наче ваза. Втім (вона посміхнулася) на велику нас не доженуть…
   Не озираючись, налягла на педалі. З розгону виїхала на місток над трасою й не одразу збагнула, звідки стільки світла.
   Назустріч через горбатий місток ніби сходила зоря: це пер на швидкості сто двадцять здоровенний паркетний джип.
* * *
   Багато разів потім Ірина намагалася забути цю картинку. Вона відбилася в очах, як, за давнім переказом, влипає в сітківку вбитого образ убивці.
   Розігнавшись, Аліса вилетіла на міст, і в цю саму секунду джип з увімкненим дальнім світлом виринув із другого боку, наче акула-людожер. Силует дівчини на велосипеді на мить завмер – мов на сцені, у морі вогнів, у довгій сукні, на очах захопленої зали…
   А потім метнувся вбік, наче його здмухнули.
   Джип промчав мимо, ще більше поспішаючи, в паніці тікаючи з місця пригоди. Ірина не втрималася й полетіла в кущі разом із велосипедом. Джип зник, залишивши в повітрі їдкий запах вихлопу – ніби нервового поту вбивці.
   Вона виплуталася з колючих стебел. Схопила велосипед – і кинула. Побігла до моста, підсвіченого ліхтарями з траси. От залишилося сто метрів, сорок метрів, десять…
   Ось валяється на самому краєчку велосипед.
   Ось долинає здалеку – звідкись із-за спини – рев мотоциклетного мотора.
   Вона підійшла до огорожі й зазирнула донизу. Аліса висіла на руках – точніше, на одній руці; пальці лівої зімкнулися на залізній трубі огорожі. Пальці правої намагались учепитися за бетон, але весь час зісковзували.
   По трасі, за п'ятдесят метрів під ними, проїхав самоскид. Водій вирішив, що настав час передати кермо змінникові – ввижається, що дівчата в довгих сукнях висять на мостах. Чи це манекен, новий вид реклами?
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 [19] 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация