А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Самум (збірник)" (страница 18)

   Він підхопив спортивну сумку, що правила йому за подушку, відіпхнув Артура, відкинув Алісу, що билася в паніці, й одімкнув вхідні двері. Дверний дзвінок, що свердлом терзав вуха, нарешті замовк.
   Чоловік із сумкою відшпурнув Ірину так, що відьма врізалась у двері квартири напроти – оббиті драним дерматином двері з номером «20», що висів на одному шурупі. Не дивлячись більше ні на кого, чоловік напрочуд спритно відкрив на стелі люк, що веде на дах, і зійшов нагору залізними прутами-сходами. Сумка теліпалася в нього на грудях.
   У цей момент умираючий вогонь на майданчику внизу, зжерши папір та пожувавши стару ганчірку, дібрався до промащеного дрантя в картонній коробці й раптом підскочив на метр. Загорілася пластикова плитка на підлозі, перекриваючи вихід. Чорним шлейфом посунули ядучі клуби. Те, що секунду тому було сумнівною провокацією, раптом стало дуже схоже на нещастя – тим більше, що відкритий люк у стелі створював чудову тягу.
   – Дострибалася, – прогарчав демон, не відстаючи від Ірини ні на півкроку.
   Від диму стало темно. Артур закричав щось ґевалам, які залишились у квартирі. Кашляючи, Ірина схопила за руку зомлілу від жаху Алісу:
   – За мною!
   І потягла до люка.
* * *
   З даху відкривався прекрасний краєвид на руїни й сусідній сквер. Міліційна машина вже обігнула будинок і під'їхала до під'їзду, з боку вулиці чулося завивання пожежної сирени. Ірина вибралася першою, схопила Алісу за лікоть, потягла нагору, допомагаючи вибратися.
   Чоловік із сумкою, низько пригнувшись, тікав по даху в напрямі дальнього торця будинку. Він одійшов уже досить далеко, озирнувся, сунув руку за пазуху…
   – Лягай! – гаркнув демон.
   Ірина впала на руберойд. Найменше їй хотілося бути героїнею бойовика, тим більше другорядного; щось цвірінькнуло в повітрі над самою головою. Ідіот! Озброєний кретин, дебіл, щоб тобі твій ствол у горло засунули й повернули, щоб ти своїми кулями вдавився, щоб тебе… (Напевно, той чоловік посивів би дочасно, якби його вух досягли відьмині прокльони).
   З відкритого люка сунув чорний дим. У житлових дев'яти-поверхівках навколо почали відчиняти вікна, з'явилися глядачі на балконах. Ірина дочекалася, доки божевільний із сумкою й пістолетом почне спускатися пожежною драбиною, доки зникне, і тільки тоді відпустила Алісу, яку притискала, виявляється, до даху:
   – Ходімо, доки тут усе не згоріло й доки нас не пристрелили.
   Аліса схлипнула. У жмені в неї заграв мобільний – дон-дінь, дон-дінь…
   – Відповідай дідові, – Ірина потягла її за руку, підводячи і ставлячи на ноги. – Поясни, що все добре.
   Аліса витріщилась на неї, як на божевільну. Ірина м'яко відібрала в неї телефон:
   – Алло, це Едуард Васильович? Із днем народження вас! Це говорить перукар вашої Аліси, вона зараз на укладці й не може розмовляти. Вона обов'язково перетелефонує… Так, я вже закінчую! Хвилину – і вона буде готова! Дякую!
   Пожежна машина, сурмлячи й блискаючи, зупинилася біля самого будинку. Ірина мовчки віддала Алісі телефон:
   – Зараз спустимось, і перетелефонуєш.
   – Ви хто?
   – Дід Піхто! – гаркнула відьма. – Сьома година – чого ти й досі не в діда на святі?!
* * *
   Ірина не боялася висоти. Інша річ, що спускатися пожежною драбиною з даху п'ятиповерхівки їй доводилося вперше в житті.
   Будинок був оточений цікавими. Над дахом стояв стовп диму, який, утім, уже рідшав. Пожежники лаялися по рації; під'їхала друга міліцейська машина.
   Зістрибнувши з двометрової висоти, відьма добряче забила ступню. Щодо Аліси, то вона, з божевільними очима й чорним од кіптяви лобом, могла б запросто позувати дідові для епохального полотна «Велосипедистка рятується од вогнів Помпеї».
   – Як ти почуваєшся?
   – Д-добре…
   – Мерщій за мною.
   І, схопивши Алісу за руку, відьма пішла вперед, кульгаючи і затуляючи лице рукою:
   – Ой, погорільці ми… Ой, усе згоріло, яке горе…
   Від неї співчутливо задкували й співчутливо сахалися. Ірина пройшла повз міліціонера в бронежилеті, що обвів її уважним поглядом:
   – Громадянко!
   – Усе згоріло, – схлипнула Ірина в екстазі.
   – І документи? – проникливо припустив міліціонер.
   Але цієї миті в нього на поясі ожила рація – і зажадала термінового звіту.
   Не прискорюючи ходи, аж ніяк не переходячи на біг, Ірина йшла, розмазуючи бруд по обличчю, вдаючи, що плаче. Алісина рука в її руці спробувала викрутитися:
   – Слухайте…
   – Іди за мною, – монотонно прогула Ірина. – Йди… Ах ти ж паскуда.
   На стоянці, де мав чекати Вова, не було сірого пежо з велосипедами на даху.
   – Вова твій поїхав, – повідомила відьма.
   – Він не мій.
   – Твій, твій. Він мені все розказав.
   – Ви з ним говорили?!
   – Скоріше, – Ірина відстібнула від огорожі свій моторолер. – Сідай.
   Аліса позадкувала:
   – То це ви всю дорогу за нами їхали?!
   – Я тобі життя рятую, – прогарчала Ірина. – Хочеш жити…
   Недоречно згадався Термінатор.
   – …йди зі мною!
   Вона нервово засміялася, долаючи пафос моменту, і викинула Бовин мобільник у найближчу урну.
* * *
   – Діду, ти не хвилюйся, будь ласка, і не ображайся, я… в перукарні. Так, досі… Що це гуде? Це фен гуде. Я вже закінчую… Буду от-от… Перетелефоную, як під'їду… Цілую… З днем народження!
   Голос в Аліси трохи тремтів, але загалом упоралася вона добре. Ірина подивилася в дзеркало свого скутера; тепер, коли місце демона зайняла Аліса, відьма відчувала дивну порожнечу.
   Наче їй бракувало Олега.
   – Де, ти сказала, повертати?
   – Через один провулок праворуч, де жовтий кіоск…
   – Врахуй: часу в тебе рівно п'ятнадцять хвилин.
   – Ага, аякже! Я димом просмерділа, у мене на голові вороняче гніздо…
   – Дід розсердиться. Він уже сердитий. Хочеш, щоб він про все дізнався?
   – А ви взагалі хто така?!
   – І приготуй гроші, – не відповідаючи, продовжувала Ірина. – За таксі заплатиш сама.
   – Йому це так не минеться, – сказала Аліса, помовчавши, й обидві зрозуміли, кого вона має на увазі.
* * *
   Аліса винаймала квартиру недалеко від університету, удвох із подругою. Тієї дуже вдало не було вдома; поки Аліса, замкнувшись у ванній, приводила себе до ладу, Ірина заварила на кухні чай.
   Напилася. Вмилась. Вийшла до передпокою, так-сяк поправила зачіску. З дзеркала на неї дивилася втомлена, бита життям, підтоптана жінка.
   А за плечем стояв чоловік із тонкими, стиснутими в стрілочку губами.
   – Чого дивишся? – запитала відьма ворожо.
   Олег повагався. Дивитись, як вагається демон, було страшнувато; нарешті сказав зовсім не те, про що збирався (принаймні такий висновок зробила Ірина з його вигляду):
   – Дізнайся, чи немає в неї алергії на що-небудь. Буває, коли людину кусає, наприклад, бджола…
   – Немає в неї ніякої алергії. Вона здорова, як кінь.
   – Ти її медичну карту дивилася?
   – Олегу, я дивилась на її лице. Вона здорова.
   – Проводка в будинку справна? Оголені дроти? Праска? Фен у ванній?
   – Олегу…
   – Ти рахувала, скільки разів сьогодні вона могла померти? На трасі, в кублі, на даху…
   – Олегу, – втретє повторила Ірина, – жодна людина не може померти більше ніж один раз.
   Його обличчя ледь змінилося. Ірина не змогла витлумачити зміни й інстинктивно напружилася:
   – Що?
   – Хочу до пекла, – тихо сказав демон. – Утомився.
   – Вирішив істерику влаштувати? Саме зараз?
   – Іро, я помилився… І тебе збив з пантелику.
   – Тобто?
   – Самогубця можна втримати, якщо він сам змінить свою долю. Але тільки самогубця. Якщо цій дівчинці судилося померти – ти її не врятуєш.
   – Якщо, – напружено повторила Ірина. – Хто це знає напевно? Ти?
* * *
   Таксі під'їхало до під'їзду о пів на дев'яту. Внучка народного художника на той час упоралася з шоком настільки, що спробувала вигнати Ірину з будинку:
   – Так, до побачення, рада була познайомитися. Нате п'ятсот рублів, вистачить?
   Ірина стрималася, щоб не дати їй ляпаса тільки тому, що за спиною в Аліси стояв демон і виразно дивився з-за її плечей.
   – Не вистачить, – сказала відьма, кам'яніючи лицем. – Я пообіцяла твоєму дідові, що привезу тебе до столу живу, здорову й у вечірній сукні. А грубіянитимеш – я розповім йому щось таке, що його засмутить.
   – Він вас не слухатиме, – Аліса зміряла її поглядом, який покупці на ринку кидають на явно несвіжий товар. – Я досі не збагну, хто ви така і який маєте стосунок до нашої родини.
   – Машина чекає! – гаркнула Ірина. – Усі вже давно за столом, давно говорять тости на дідову честь, а ти, свиня, швендяєш казна-де!
   Імовірно, саме таким тоном говорила з Алісою її мати в дитинстві. Принаймні мети було досягнуто: внучка народного художника залізла в машину, підбираючи поли вечірньої сукні, і мовчки дозволила, щоб Ірина сіла біля водія. Одна звичка цієї дівчини явно заслуговувала на похвалу: вона завжди пристібалася в автомобілі, навіть на задньому сидінні.
   Демон сів поруч. Аліса не підозрювала про це, зате Ірина прекрасно бачила Олега – у дзеркалі.
   – Велика пожежа сталася сьогодні в одному зі старих будинків на заході Москви, – байдужо повідомило радіо. – П'ятиповерховий будинок був призначений до знесення, однак не всі мешканці встигли відселитися. Інформації про жертв немає. Причини займання з'ясовують. Двоє чоловіків отруїлися чадним газом і були доставлені до лікарні. Як з'ясувалося, обидва вони перебували у федеральному розшуку…
   Ірина витягла шию, намагаючись у дзеркалі роздивитись Алісине обличчя. Внучка народного художника дивилась у вікно, начебто новина її не стосувалася, зате демон здався стурбованим:
   – Слухай, відьмо. Старий може себе вбити не тому, що дівчина загине, а тому, що йому скажуть, що вона загинула. Хтозна…
   – Телефонуй дідові, – Ірина повернулася до Аліси. – Скажи, що ти їдеш.
   Клята дівка й бровою не повела.
   – Ану, ти! Телефонуй дідові! Негайно!
   Аліса вдостоїла відьму швидким поглядом і, відвернувшись, заплющила очі.
   – Нічого не вдієш, – із жалем сказав демон. – От скотина.
* * *
   З кожною секундою в неї дедалі дужче боліла голова. Востаннє такий напад був роки три тому: тоді вона серйозно налякала матір, зненацька зомлівши просто в залі філармонії, на симфонічному концерті.
   Жоден лікар не знав до пуття, чому це з Алісою буває. Казали – нерви. Казали – мігрень. Казали, що загалом вона цілком здорова – і серце, і голова, і судини.
   Судини. Голова – дзвенить, мов келих, порожній акваріум, великий і круглий. І хтось кидає до нього каміння, воно б'ється об скло, скло дзенькає, може лопнути; голову розпирає зсередини.
   Ця нестерпна жінка знов чогось хоче. Кожне її слово било в скляну голову й посилювало біль: бам, бам, БАМ. Аліса хотіла їй сказати, щоб замовкла – але говорити було невимовно.
   Щоб забути про біль, вона спробувала думати, але думати виходило тільки про Вову. Аліса була максималісткою і чудово розуміла, що винуватити треба себе; вона познайомилася з Вовою на велодоріжці, вона поділяла його любов до екстриму й обожнювала запах його спортивного одеколону. Разом вони проїхали, напевно, тисячі кілометрів. І хоч Алісина закоханість останніми місяцями танула, але такої зради від Вови, такого падіння вона не чекала.
   «Сама винна», – сказала б її мати, дізнавшись правду. Але мати ніколи не дізнається. Сакраментальне «сама винна» Аліса цілком може сказати собі без свідків.
   У машині працювало радіо, плодило в скляному черепі крихітні тріщинки, що дзвеніли. Дід образиться, і справедливо; це свинство з її боку – так спізнюватися. Вона мусить бути веселою, повинна загладити ніяковість хоч би перед гостями; Алісі страшно було уявити, що скоро доведеться вийти на світло, яке так ріже очі, сміятися й плескати, і кожне слово привітань «Визнаний художник… всенародна слава… вітальна телеграма…»
   Хоч, мабуть, офіціоз уже закінчився. О цій порі застілля перейшло в іншу фазу: всі вже сп'яніли, говорять кілька тостів одночасно, сміються, не слухають одне одного й балакають, балакають…
   Її крихітна декоративна сумочка могла вмістити хіба що пудреницю та кредитку. Однак на самому дні лежала, причаївшись із попереднього виходу в люди, упаковка таблеток: вони не допомагали, або майже не допомагали, але в Аліси не було вибору.
* * *
   – Що це вона ковтає? – раптом стурбувався демон. – Відьмо, що вона оце проковтнула?
   Ірина повернулася на передньому сидінні, підозріливо розглядаючи Алісу. У напівтемряві машини лице дівчини світилося білим, ніби фосфоресціювало.
   – Агов! Тобі що, погано?
   – Відчепись, – Аліса розплющила очі й одразу замружилася, наче їй заважало навіть світло близьких рекламних щитів.
   – У неї крововилив, – тривожно сказав демон. – У неї інсульт!
   – Так, зупиніть, – Ірина обернулася до водія. – Де ми, адреса? Я викликаю «швидку»!
   – Відвали, ідіотко, – тихо прогарчала Аліса. – Шефе, чому ми стали? їдь…
   Водій задумався, переводячи погляд з однієї на другу.
   – їдь! – гаркнула дівчина голосніше. – А ти, якщо тобі потрібна «швидка», виходь і викликай!
   Водій обережно рушив уперед. Аліса відкинулася на спинку сидіння й заплющила очі.
   Демон ще кілька хвилин дивився на Алісу впритул: дівчина його не помічала. Ірині кортіло просто зараз висловити Олегові, що вона думає про панікерів і про базік – але при двох свідках, та ще й у замкненому просторі, їй не хотілося починати розмову з порожнім місцем.
   – Немає інсульту, – пробурмотів нарешті демон. – Звичайна мігрень або тиск. У моєї дружини раз на два місяці бувала мігрень…
   І він замовк, ніби обпік язика.
   – У твоєї вдови, – важко відгукнулася Ірина й заслужила швидкий погляд водія, який у цей момент гнав сто двадцять по шосе.
   – Добре, – сказав, помовчавши, демон. – У моєї вдови… Ти от про що подумай, Ірино: до півночі лишилося три години з гаком. Що з нею ще може статися?
   «Хотіла б я знати», – втомлено подумала відьма.
* * *
   Так склалося, що Алісу змалку оточували «ботаніки». Навіть ті з них, хто формально належав до «золотої молоді» й поводився відповідно, в душі своїй залишалися «ботаніками» – боязкими очкариками під соусом із татових машин, клубів і понтів. А Вова, фанат техніки, атлет і велогонщик, був з іншого тіста.
   Де він зараз?
   Він же нічого не знає про Алісину долю! Що, як він телефонував дідові?! Щось набрехав чи, ще гірше, сказав правду?! Морщачись од болю, Аліса вийняла телефон:
   – Дідусю! Я на трасі… Та от поки з міста вибралася – затори… Усе, я вже кілометрів за десять… Слухай, тобі ніхто не телефонував? Я маю на увазі від мене? А, добре, потім розповім… Ні, нічого. З днем народження!
   І вона дала відбій.
   Отже, Вова просто зник. Розчинився. Поїхав до тітки у Твер або до друзів у Сімферополь. Просто покинув Алісу в кублі каламутного Артура – вона була Вовиним знаряддям, потім стала баластом…
   Кілька хвилин плани моторошної помсти допомагали їй боротися з болем. Потім, на щастя, почала діяти таблетка і невидимий поршень, що тиснув ізсередини на очі, ослаб. «Але ж він не побіг до діда по гроші, – знову подумала Аліса. – Негідник побіг би… Чи він злякався?»
   Чи він тепер побоїться глянути їй у вічі – після того, як пішов, залишивши Алісу Артурові?
   Галявинка перед будинком була оздоблена новорічними гірляндами. Таксі під'їхало до самого ґанку.
* * *
   Молодик у костюмі з метеликом відчинив передні пасажирські двері й, оголивши в усмішці зуби, витріщився на Ірину. Подив мав сенс: гостя з'явилася на свято в джинсах і в куртці, які сьогодні бачили дощ і негоду, пожежу й спуск по стрімкій драбині з п'ятого поверху.
   – Тольку! – крикнула із заднього сидіння Аліса. – Дідунчик ще не спить?
   Вона намагалась, як могла, залізти назад в образ Аліси-свинятка – веселої дівчинки, шаленої, але приємної. У пустунки-внучки навіть тригодинне запізнення сприймається кокетливо, і досада присутніх одразу змінюється на радість: як же, вона все-таки прийшла, ох, негідниця, ох, пустунка!
   Только з метеликом, крекнувши, все-таки дочекався, коли дивна Алісина супутниця вибереться з машини, і тоді відчинив двері Довгоочікуваній Гості. Демон вийшов, як завжди, без сторонньої допомоги.
   – Розплатись, – сказала Аліса Толькові.
   Мигцем глянула на Ірину. Нічого не сказала, пішла сходами нагору, ступаючи тільки на носки; її тоненькі підбори зависали в повітрі, а голова була піднесена так гордо, ніби свинятко збиралося злетіти.
   – Іди за нею, – сказав демон.
   – Куди? – пробурмотіла відьма.
   Только вручив водієві купюру, дочекався здачі, повернувся до Ірини:
   – А ви, вибачте… як вас відрекомендувати?
   – Відрекомендовувати не треба, – відьма таємничо всміхнулася. – Кому слід, і так знають…
   І, скориставшись короткою розгубленістю Толька, діловито додала:
   – Я сьогодні по-робочому, ну, без вечірньої сукні. Можна мені якось збоку, щоб не було зайвих питань?
* * *
   Вона ввірвалася до зали, усміхаючись водночас усім, розправивши плечі, щоб краще сиділа сукня, йдучи від стегна, знаючи, що всі дивляться. Навіть ті, хто вже посоловів, хто задрімав над жульеном із білими грибами – до її приходу стрепенулися, прокинулися й пожвавішали. Крізь оплески й крики пробивалося докірливе клацання язиком: фу, сором, де ти була?!
   – Алісо! Штрафну!
   – Алісо! Тост!
   Вона обійняла діда, відчула щокою його сиву щетину, на частку секунди згадала дитинство. Він любив брати її на руки, підносити до вікна й розповідати про перспективу, про техніки пейзажу і чим етюд відрізняється від ескіза. Ні, він не наполягав, щоб вона займалася живописом; йому просто подобалось, як вона слухає. Батьки в якийсь момент навіть стали ревнувати…
   – Дорогий дідусю! – вона підняла келих із шампанським. – У цей особливий день…
   Ті, що сиділи близько, слухали прихильно: мамі, тітці Лілі, дядькові Колі не треба було «свіжих метафор», вони хотіли, щоб дівчинка говорила звично й гідно. Ті, що сиділи далі, потихеньку займалися своїм: хтось розповідав анекдот, хтось балакав по телефону, хтось неквапливо їв; будь-який великий банкет розпадається на частини після перших кількох тостів…
   – …І ми всі дуже тебе любимо!
   Вона ледь пригубила шампанське, з досвіду знаючи, що може зробити алкоголь з її досі ниючою, хворою головою.
   Дід, здається, уже їй вибачив.
* * *
   А дівчина трималася на відмінно.
   Знайшовши собі місце на самому краєчку дальнього стола, Ірина бачила, як Аліса гордо сидить біля діда, як вона сміється й відповідає щось поважній старій у бузковому намисті, і дамі з діамантами у вухах, і лискучому чоловікові середніх літ, і решті своїх, очевидно, родичів, друзів родини та наближених до діда. Дівчина трималася так, ніби не було кубла й пожежі, Вовиної зради та головного болю; Ірина спостерігала за нею з дедалі більшою повагою.
   О десятій годині в залі стояв шум, усі були п'яні й веселі, на окремому столі за спиною іменинника громадилися коробки й букети, вітальні адреси та листівки чи не з людину завбільшки. На стінах, матово підсвічені, розташувались роботи іменинника – кілька спеціально дібраних алегоричних картин, патетичних, еротичних і бузкових. Замість усіх цих очей, грудей, неприродних поз та задертих голів проста Іринина душа воліла б побачити лебедів на ставку або ведмедів на поваленому дереві.
   Жадібно ковтаючи бутерброди з ікрою та червоною рибою, відьма ловила на собі чужі запитальні погляди; хай там що думали про неї – Толик розпорядився прийняти дивну гостю, і прийняти гостинно.
   – Що вам налити?
   – Соку. Апельсинового.
   – Шампанське, вино червоне, біле…
   – Соку.
   Демон сидів поруч, на вільному стільці, перед тарілкою, з якої хтось уже їв сьогодні. Сумно дивився на тарілки з неторканими стравами:
   – А мені всього цього за життя не можна було. Солоного не можна, копченого не можна, смаженого – нізащо…
   – Шлунок? – запитала Ірина, жуючи.
   – Печінка, підшлункова і ще… Втім, не має значення.
   – Зате тепер, – Ірина начепила на виделку пружний солоний огірочок, – тобі взагалі нічого не можна. І нічого не хочеться, звісно.
   Демон глипнув на неї. Ірина здивовано витріщилася на свою руку; рука сама собою струснула огірок назад і поклала поруч порожню виделку.
   – Олегу?
   – Годі жерти.
   – Олежику, – вона ковтнула слину, – ми ж в одному човні. Не розгойдуй.
   Дівчина, що сновигала вздовж стола й підливала в келихи, поглянула на неї.
   – Я тобі забороняю говорити про мене, – сказав демон. – Як я жив, із ким, чому помер. Що мені хочеться, чого не хочеться, що робити й хто винен. Ясно?
   – Так, – Ірина дивилася на огірок. – А хочеш, я з'їм і розкажу, яке це на смак? Буде ніби секс по телефону.
   – А хочеш, ти собі око виколеш?!
   Права Іринина рука небезпечно перехопила ніж. Офіціантка підійшла ближче, зсунувши брови.
   – І мене виведуть, – майже безтурботно підсумувала Ірина. – Дуже ефективно. Продовжуй.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 [18] 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация