А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Самум (збірник)" (страница 16)

   – Вибачте, де тут можна підключитися? – чемно звернувся до неї оператор.
   Ірина роззирнулася. Дівчина в білій блузці, з великим бейджиком «Оля» на грудях, спускалася широкими сходами величезного будинку.
   – Оленько! Покажіть, будь ласка, гостям, де краще підключитися!
   Фраза була зважена, як на аптекарських терезах. І оператор, і, з певною натяжкою, Оленька визнали інтонацію цілком доречною; Ірина відчула себе серфінгістом на краєчку хвилі – дуже важливо піймати темп руху, інакше впадеш.
   Переміщуючись од групи до групи, всміхаючись, киваючи, вона помалу просувалася парадними сходами нагору. Це нагадувало маленьку модель кар'єри; пощастило, що тут сьогодні так багато людей. Двічі пощастило, що вони одне одного майже не знають. Обслуга думає, що я з делегацією, делегація – що я з телебачення, телебачення – що я з обслуги…
   Зупинившись на верхніх сходах, вона могла бачити крізь скляні двері і весь двір, і більшу частину холу. У холі вже стояли столи із закусками та вином. Букети в стрічках і мереживі переповнювали величезні вази, пахло часником і трояндами. Метушилися дівчата з бейджиками. Щохвилини під'їжджали нові гості. Ірина уявила на мить, що все це свято, як кремовий торт, згорить і згасне за секунду – коли прийде та сама звістка.
   А квіти не зів'януть. Вони стоятимуть, пам'ятаючи про свято, і завтра, і післязавтра, і в день похорону. І зріжуться нові – для вінків. І та сама юрба, тільки вже пригнічена й чорна, з'явиться висловити співчуття…
   Вона потрусила головою, витрушуючи депресію. «Я тут, щоб урятувати життя, – суворо нагадала собі. – Життя цьому ювілярові, якого всі так люблять… або прикидаються».
   Хазяїн будинку, народний художник Раєвський, спускався внутрішніми сходами – без піджака, у світлій сорочці вільного крою. Він був худорлявим, підтягнутим, геть сивим. Очі дивилися привітно та м'яко, але тонкі губи зі зведеними кутиками викривали вольову, владну, до дикої впертості, до істерики свавільну натуру. Такі не те що до відьом не ходять – такі навіть поради ні в кого не питають, такі перестають зважати на чужу думку, щойно їм виповнюється три роки…
   «Він ще нічого не знає», – подумала Ірина.
   А може, ще нічого не сталося. А станеться через хвилину. Або зараз, у цей самий момент, стається…
   Їй було холодно, хоч день видався майже літній. Інші гості нишком розстібали піджаки, розпускали вузли краваток; делегація загадкової «академії», потрясаючи квітами й коробками, кинулася назустріч художникові. Ірина підібралася ближче; вислухавши привітання, хазяїн запросив усіх закушувати й обернувся до високого чоловіка в костюмі з метеликом:
   – Аліса-свинятко не дзвонила? Уже скоро четверта, а обіцяла бути на другу!
* * *
   О пів на п'яту юрбу гостей, що прибували й відбували, було допущено до виставкової зали. У центрі напроти входу містився знайомий Ірині портрет – дівчинка років чотирнадцяти, з каштановим чубчиком і рожевими щоками, з букетом бузку в руках. Портрет так і називався: «Аліса з бузком».
   Ірина кілька разів обійшла залу проти годинникової стрілки, уважно розглядаючи картини. Більшість не справила на неї ніякого враження: нудні пейзажі, схожі на величезні цукеркові обгортки, сизі натюрморти в жанрі гламурного сюрреалізму, пафосні батальні фантазії; тільки трьом картинам удалося пробити її байдужість: портрет дівчинки з бузком біля входу до зали. Акварельний начерк дівчинки, трирічної, верхи на дерев'яній конячці, парадний шкільний портрет «Перший раз – у перший клас», для якого маленькій Алісі, мабуть, довелося довго позувати. Проте ні сліду примусу, нудьги, розрахунку не було на цьому полотні: вогники в очах, усмішка, зухвалість, відблиски світла на підлозі й на целофані – портрет був єдиною миттю, перенесеною на твердий носій, шматочком життя справжньої любої дівчинки.
   Художник стояв, розмовляючи з трійцею молодих людей – усі троє тримали перед собою диктофони. Ірина помітила рух у юрбі й зупинилася; через усю залу швидко йшла жінка з телефоном у руці.
   Ні слова не кажучи, вона простягла слухавку ювілярові. Ірина підійшла ближче.
   – Так, – красивим басом сказав у слухавку художник. – Що?!
   Ірина не витримала й замружилася.
   – От лихо, – сказав художник схвильовано, але щось у його голосі змусило Ірину розплющити очі. – Тримайся там… Щойно зможеш вилетіти – повідомляй… спасибі, люба! Бувай!
   Він звернувся до жінки в строгій сукні, хитаючи головою, явно засмучений:
   – Віра з Лос-Анджелеса сьогодні не прилетить: рейс затримали з технічних причин… От лихо! Племінниця моя, – пояснив чоловікам із диктофонами. – Чекав її ще вчора… Так, дуже шкода. То на чому ми зупинились?
   Він віддав слухавку жінці й знову повернувся до диктофонів. Ірина відсапалася й зрозуміла, що вся змокла, що блузка на спині прилипла до тіла.
   – Щось ти все близько до серця береш, – пробурмотів демон. – Відьмо, агов! Твоє чергування – до дванадцятої ночі, не розкисай!
   Знайомі Ірині телевізійники тицяли прожекторами й камерами в портрет дівчинки з бузком. Кореспондентка розмотувала мікрофонний дріт; народний художник зробив доброзичливе лице – як робив сотні разів, побачивши камери.
   – Едуарде Васильовичу!
   Клята жінка знову несла слухавку. І хвилини не минуло! Ірина вп'ялася поглядом у її обличчя: знає? Не знає? Сказали?!
   – Едуарде Васильовичу! Ігор Львович хоче поздоровити особисто!
   Ірина взяла з найближчого столика келих білого вина й сьорбнула, як воду. Помітила здивований погляд дівчини з бейджиком.
   «Хто вони мені такі? – подумала Ірина роздратовано. – Дівчини цієї я в очі не бачила. А старий зазнайко явно не талантом собі будинок заробив. Справжні таланти на мансардах голодують, а цей від'ївся. Звідки бабки? Замовлення за протекцією, зв'язки, мода. Мабуть, ходив, куди треба, у приймальнях чекав…»
   Художник тим часом говорив по телефону з Ігорем Львовичем, і лице в нього було, як медяник. Він навіть легенько кланявся зі слухавкою біля рота. Договорив, широко всміхаючись, повернувся до вже встановленої телекамери, але тут залою пронісся невидимий вітер.
   Грюкнули двері. Дзвякнуло скло. Повернулися всі голови.
   Увійшов букет на ніжках – оберемок троянд, яких Ірина не бачила ніколи в житті. Букет був узутий у кросівки.
   – Діду, з днем народження!
   За лісом троянд (кожна завбільшки як кулак) блищали очі. Дуже живі, зухвалі, глузливі, знайомі Ірині за портретами. Розтинаючи юрбу, ні на кого не зважаючи, дівчина з квітами йшла через залу; художник широко розставив руки, ніби збирався прийняти дитину в обійми.
   – З днем народження, дідуню, будь завжди здоровий! Художник однієї рукою підхопив троянди, другою обійняв онучку. Аліса з'явилася на свято в повному велосипедному обмундируванні, не знімаючи навіть шолома, і хвилясте каштанове волосся вибивалося з-під сірого й чорного пластику.
   – Аліска-свинятко! – у голосі діда виразно пролунало «царівна». – Де твоя сукня?
   – Увечері, ну ввечері, діду, мені ще до перукарні!
   – Уже майже п'ята година!
   – Ще не вечір! – вона поцілувала народного художника в щоку. – Дідусю, я на хвилину, я буду о сьомій… Або о восьмій.
   – Свинятко, – художник засмутився, але й не намагався сперечатися.
   – Ну добре, я постараюся раніше!
   У її веселості, підкреслено-безтурботній, Ірині привиділася фальшива нота. Вона що, завжди прикидається дитиною для старого діда?
   Чи саме сьогодні її щось турбує, і вона не хоче цього показувати?
   Букет перекочував до рук тієї ж таки розпорядниці. Звідкись принесли вазу на половину людського зросту – у такій вазі можна було втопитися; Аліска-свинятко, у велосипедних трусах і в чорній обтислій майці, пройшла крізь юрбу у зворотному напрямку – як і раніше ні на кого не зважаючи. Вона пройшла повз свої портрети: повз акварельний начерк, і «У перший клас», і портрет із бузком – навіть не кинувши на них оком, і вийшла, на прощання помахавши дідові рукою.
   Ірина подивилася на народного художника. Піймала погляд, яким той проводжав онучку. Прихилилася до стіни між двома нудними натюрмортами:
   – Олегу, це засідка.
   – Що?! – демон насторожився.
   Ірина мертвою рукою витягла з кишені телефон. Людина з телефоном привертає значно менше уваги, ніж той, хто говорить із невидимим співрозмовником.
   – Я не зможу.
   – Здуріла, відьмо?
   З телефоном біля лиця, з фотоапаратом-«мильницею» на шиї вона вийшла з зали; у холі вже юрмились, і стихійні групки піднімали келихи за ювіляра.
   «Цього разу самогубця не треба шукати, – думала Ірина. – Не треба вгадувати його мотив. Усе просто й абсолютно неможливо, тому що мені його не зупинити. Щойно він дізнається про загибель цієї дівчинки – я можу хоч штабелем скластися, хоч сама повіситися в нього на очах – його не зупинити».
   – Олег?
   – Агов, відьмо, ти несповна розуму?
   – Що з нею станеться, ти знаєш? Як вона загине?
   – Не знаю… Ти куди?!
   Ірина вибралася на свіже повітря. У дворі повно було людей і машин, на вході додалася рамка-металошукач і охоронців зібралося вже троє. Аліса, з шоломом під пахвою, зі склянкою води в руці, стояла біля давно не митого сірого пежо; на даху машини закріплені були два велосипеди, і хлопець років двадцяти перевіряв кріплення.
   Показний хлопець, треба сказати. Височенний, м'язистий, прекрасної статури, у шкіряній жилетці на голе тіло, так що круглі плечі горбились, мов у кіногероя. Довге світле волосся вибивалося з-під чорної бандани, у мочці лівого вуха погойдувався масивний кульчик. Внучка художника, виявляється, ласа на мачо й не любить «ботаніків»…
   Ірина дивилась на них, як і раніше стискаючи телефон:
   – Олегу, послухай. Ми старого не врятуємо.
   – Якщо він помре – ти теж помреш! – прошипів демон. – Забула?
   Ірина глибоко зітхнула:
   – Припини, не залякуй… Ні вмовлянням, ні обманом, ні ліками, ніякими психологічними викрутасами його не врятувати. Йому сімдесят років, він усе бачив і знає, його тримає на світі ця Аліска-свинюка, чи як там він її називає…
   Вона пройшлася вздовж фасаду, намагаючись не випускати з очей лиця дівчини. Тепер, коли дід не бачив, вона здавалася старшою, серйознішою й сумнішою. І її, поза сумнівом, щось мучило. Проблема, яку треба розв'язати сьогодні; хлопець щось говорив, повернувшись до Ірини спиною, його руки викривали нервозність. Кріплення давно були затягнуті й перевірені, а він усе перевіряв і перевіряв їх, ніби не наважуючись зрушити з місця.
   Аліса похитала головою. Кинула свій шолом на заднє сидіння й віддала склянку першому-ліпшому гостеві. Гість сторопів.
   Не озираючись, дівчина залізла в машину, хлопець сів за кермо, і обоє одночасно грюкнули дверцятами. Ірина, на ходу ховаючи телефон, поквапилася до воріт.
   – Ти що?! – гаркнув демон. – Як ти потім зайдеш?
   Назустріч поспішали діти в легких курточках поверх концертних костюмів, трохи старші підлітки несли акордеони та скрипки у футлярах, жінка з бузково напомадженими губами підганяла їх, наче капрал: «Хутчіш! Не спимо! Ще розспіватися!» Вони пройшли повз Ірину, малий із віолончеллю, що йшов останнім, наткнувся на неї й тихо матюкнувся.
   Повільно почали відчинятися ворота – охоронці випускали пежо з велосипедами на даху.
   Старий житиме, якщо виживе внучка. Ірині було це ясно, як… як оці відбитки туфель на м'якій глині. Як номер машини з велосипедами. Як небо, ще хвилину тому блакитне, а тепер біле, з сірими прожилками.
   …Але як її зупинити?!
   Лавіруючи в юрбі, вона раптом кинулася до воріт.
   – Відьмо, ти здуріла? – демон розгубився.
   – Зажди! – Ірина кинулася за пежо, на ходу придумуючи першу фразу. Таку, щоб зачепити, щоб вони вислухали; вона не вигадала нічого кращого за «Бачу на твоїй аурі велику небезпеку», але повідомити про це було нікого.
   Хтозна, чи бачив хлопець за кермом відьму, яка бігла за машиною. Але, виїхавши на дорогу, автівка одразу взяла добру швидкість і пригальмувала тільки метрів за п'ятсот – перед поворотом. А Ірина лишилася стояти посеред вузького путівця.
   Пізно похопилася. Треба було хапати дівчину, коли вона була тут; утратила нюх, відьмо, сьогодні все шкереберть – а все через клятого демона та його вдову!
   Її скутер був на місці, і навіть строкатий букет не встиг зблякнути. На скутері гнатися за машиною? По трасі?!
   – Повертайся, – сказав демон. – Будь біля старого.
   Ірина приплющила очі. Машина з велосипедами віддалялася, зникала вдалині, і через кілька секунд її неможливо буде наздогнати навіть на гоночному мотоциклі…
   Але старий житиме, тільки якщо виживе внучка.
   – Ми врятуємо дівчину, – вона скинула букет на траву. – І тоді не буде самогубства.
   – Дівчину?!
   І так бліде обличчя демона пополотніло ще більше. Ще секунду тому він вірив, що відьма знає, що робити – а тепер розлютився; права Іринина рука сама собою вчепилася їй у волосся.
   – Не при всіх! – прошипіла вона. – Мене до шизарні загребуть, хочеш?
   Її пальці стиснулися самі собою, і рука повільно, дуже обережно й дуже сильно потягла волосся вниз.
   – Олегу, припини!
   Вона беззвучно заплямкала ротом – голос зник.
   – Як ти її врятуєш, – демонові не треба було стримуватися, його все одно ніхто не бачив і не чув, – як ти її врятуєш, якщо вона зараз влетить у стовп на цій своїй тарадайці? Старий через півгодини одержить звістку, і що тоді?!
   – Дай мені пояснити!
   Волосся затріщало, але хватка майже одразу послабшала.
   – Це єдиний шанс! – відхекуючись простогнала Ірина. – Так, можемо не врятувати. Але якщо дівчина загине – шансів узагалі не буде. Невже ти не розумієш?!
   Її рука випустила пасмо. З десяток вирваних волосинок полетіло за вітром, як павутиння.
   – Олегу, – сказала Ірина, – я ж начебто тебе розумію… Ну навіщо ти починаєш усе спочатку?!
* * *
   Погода швидко псувалася. Якби Ірина вірила в прикмети – визнала б це за поганий знак. Але вона вірила тільки в гроші… донедавна.
   На її китайському скутері не було заглушок для обмеження швидкості, і фахівці в Інтернеті стверджували, що з такого циліндра можна запросто витиснути сімдесят, а то й вісімдесят кілометрів. При тому, що вже шістдесят – на такій іграшковій торохтілці – здавалися Ірині смертоносною швидкістю.
   На трасі скутер, такий зручний у міських заторах, здався слабким і жалюгідним. На превелике щастя, траса виявилася завантаженою, і розігнатися було ніде. Якби Ірина вірила в прикмети – вважала б це добрим знаком.
   Алісин приятель їхав невміло й кепсько. Раз у раз без потреби міняв ряд, підрізаючи чужі машини. Рух був щільний, зустрічною смугою важко рухалися самоскиди; зціпивши зуби, Ірина їхала за сірим пежо, на щастя, через велосипеди на даху він був помітний.
   Демон в Ірини за спиною мовчав.
   Пішов дощ. Гальмовий шлях моментально збільшився. Холодні краплі били в лице; схилившись до керма, мружачись од вітру, вона проклинала демона, його вдову, художника з Алісою-свинятком, а найбільше – себе.
   «Господи, якщо це мій останній день – то чому він такий паскудний?!»
* * *
   Попса в динаміках змінилася рекламою, і Вова роздратовано вимкнув радіо. Щітки-двірники на вітровому склі змахнули дощові краплі – і завмерли на кілька секунд.
   – Вовко, ти сам усе бачив – коли мені було з ним говорити?! Навколо натовп, журналісти, божевільня…
   Аліса сиділа засмучена, дивлячись уперед на дорогу. Щітки-двірники знову гойднулись, як два метрономи; Аліса завжди пристібалася в машині. Це її за кордоном навчили.
   – Вово, пристебнись.
   – Іди нафіг.
   Вона замовкла, тепер надовго. Вова прикусив язика; посилати людину, від якої залежить твій порятунок, може тільки повний ідіот.
   Або невдаха-панікер; він сам щойно вклав їй до рук святий привід відмовити йому в допомозі.
   Він перелаштувався, випадково підрізавши якусь «Ладу». Скинув швидкість, мовчки клацнув паском. Знову спробував розігнатись, але попереду йшов брудний повільний фургон, а ліворуч не давав його випередити суцільний потік машин.
   – Вибач, – сказав він якомога жалібніше. – Я просто, ну, не спав сьогодні. Голова болить.
   Вона мовчала.
   – Аліско, ну вибач мені. Я більше не буду.
   – Дитячий садок…
   – Чесне слово.
   Він дочекався прогалини зліва й випередив фургон. І випередив стару тойоту. Перелаштувався в крайній лівий ряд; зустрічна вантажівка хлюпнула на вітрове скло віялом бруду. Щітки – двірники розмазували її по склу, й каламутні патьоки заважали дивитися.
   – Чесне слово, – знову заговорив Вова. – Я зав'язав, тепер зовсім. Вітька бере мене назад на роботу. Я поверну ці гроші до цента. До копієчки. Ще тітчину квартиру продам у Твері…
   Аліса мовчала.
   – Тільки мені треба їх віддати завтра, це найпізніше, – його голос затремтів. – Розумієш?
   – Ні, – мовила Аліса. – То ти казав, що другові винен, а тепер виявляється, що тебе мало не на лічильник поставили?
   – Та ні, – він спробував розсміятися. – Що ти. Там нормально, пацани свої… Просто треба повернути. Обов'язково.
   – Увечері, – сказала Аліса. – На банкеті. Я знайду правильний час, щоб попросити.
   – А він тобі хоч раз у чомусь відмовляв?! – від полегшення Вова готовий був сміятись уголос.
   – Відмовляв, – сказала Аліса дуже дорослим, відстороненим голосом, і Вова відразу ж їй повірив.
   Позаду став сигналити крутезний чорний мерседес. Вова дочекався прогалинки справа й знову поміняв ряд. Ображено нявкнув сірий фольксваген.
   Дощ припустив. Двірники замахали туди-сюди без упину.
   – А велики наші на даху, – сказала Аліса.
   – То й що?
   – Дощем помиє…
   Вова тицьнув пальцем у кнопку радіоли. У салоні закрутилася безглузда пісенька без початку й кінця.
   – Круто зараз на скутері, – Аліса дивилася в бічне дзеркало.
   – Що?
   – Та он, намахана тітка на скутері вишиває…
   – Хрустики, – промурмотів Вова. – Я їх ненавиджу.
* * *
   Що він виробляв на трасі! Що цей ідіот виробляв! Випереджав, пригальмовував, йому сигналили зусібіч, і видимість щосекунди скорочувалася, і кислотна міська вода пінилася під колесами. Дощ лив, голячи пізні білі кульбаби на узбіччі.
   Кожен маневр пежо змушував відьму підстрибувати на сидінні. Зате коли машина з велосипедами на даху нарешті вливалася в ряд і кілька хвилин ішла спокійно, Ірина починала мерзнути; пальці її на кермі задубіли і втратили чутливість.
   Мимохіть вона думала про жінку, що кілька років тому сфотографувалася на пікніку з чоловіком і дітьми. І чоловік ще був живий.
   – Ти небезпечно їдеш, – сказав у потилицю демон.
   – А що ти пропонуєш? Що, що?!
   Демон знову замовк.
   – Що тобі зробила ця бідна тітка, твоя вдова? – Ірина не могла заспокоїтися. – Чому не можна відпустити людину з миром? Вона б іще вийшла заміж, у дітей був би батько! Ба ні, треба глумитися. Треба запам'ятатися, заповнити своєю смертю її життя, нехай посивіє завчасно…
   – Нічого вона не посивіє.
   – Та вона вже сива!
   – Ну, пофарбується, подумаєш.
   – Скотина ти, Олегу.
   – Вона при живому чоловікові пречудово жила з іншим мужиком, і все було о'кей.
   Дощ бив відьму по щоках:
   – А, то ти ревнуєш…
   – Відьмо, – сказав демон їй у самісіньке вухо, – помовч, я тебе дуже прошу. А то вб'єшся на цій торохтілці. Кісток не позбираєш. Я тобі обіцяю.
   Ірина знайшла за завісою дощу обриси велосипедів на даху машини – і, зціпивши зуби, додала газу.
* * *
   – Треба було тобі з ним залишитися. З дідом, тобто. Піддобрити.
   – І вийти до банкетного столу в пітній майці? Ідеально. Усі в захваті.
   Дощ хльостав по вітровому склу пежо.
   – Та не переймайся, – сказала Аліса, дивлячись на дорогу. – Я сказала, що візьму сьогодні – значить, візьму.
   – Готівкою?
   – Так. Я знаю, він карткам не дуже вірить.
   – Спасибі, – голос у Вови мерзнув. – Я знав, що ти справжній…
   У кишені в нього засмикався телефон. Заграла ретро-пісенька: «Ми летимо у блиску шпиць, скоріш од птиць, серед мигтіння лиць…»
   – Не бери! – Аліса з тривогою подивилася в дзеркало на самоскид, що плив за ними. – Дай, я…
   Але Вова вже витяг телефон із нагрудної кишені жилета.
   – Алло, – тепер він тримав кермо однієї рукою. – Так… Ну, пам'ятаю, – голос у нього змінився, злегка захрип. – Завтра будуть… Ні, Славко сказав, можна завтра. Ні, Славко… Ну я ж не брешу! Славко так сказав, що можна, я завтра принесу… Я не викручуюсь, я…
   Він замовк. Різко пішов праворуч; іззаду заревіли водночас два чи три гудки, а потім почувся удар, від якого волосся в Аліси стало дибки.
* * *
   Відьмі траплялося переживати і страх, і жах, але це був один із наймоторошніших моментів.
   Заверещали гальма. Заскреготіло залізо. Задимилися сліди шин на мокрому асфальті. Три чи чотири машини зіштовхнулися, перегородивши трасу. Ірина метнулася праворуч, і маленькі скутерові колеса перерахували всі вибоїни на узбіччі.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 [16] 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация