А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Одісея" (страница 18)

   ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

   ЗМІСТ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТОЇ ПІСНІ
   СОРОКОВИЙ ДЕНЬ
   Душі женихів, приведені Гермесом до Аїда, зустрічають там Ахілла і Агамемнона. Амфімедонт розповідає про загибель женихів Агамемнонові, який вихваляє мужнього Одіссея і доброчесну Пенелопу. Тим часом Одіссей відкривається батькові; під час обіду його впізнає Доліон та його сини. Чутка про загибель женихів викликає в місті заколот. Евпейт веде своїх спільників проти Одіссея. Одіссей залишається переможцем. Між ворогуючими за допомогою Афіни укладається мир.

   ЗАМИРЕННЯ

Душі убитих мужів-женихів Гермес кілленійський
Повикликав тим часом до себе. В руках він чудовий
Жезл тримав золотий, що ним, коли хоче, то людям
Склеплює втомлені очі, а інколи будить поснулих.
5] Ним він махнув, і, скиглячи, душі за ним полетіли.
Як кажани, що зграями в темних печери глибинах,
Скиглячи, носяться, щойно котрий під склепінням скелястим
Раптом з їх ряду зірветься додолу, й один до одного
Туляться, скиглячи, тиснулись так і вони. За собою
10] Вогкими вів їх шляхами ласкавий Гермес рятівничий.
Так течію Океану вони, і скелю левкадську,
І Геліосову браму світлисту минали, й країну
Снів. До лук асфодельних дістались тоді незабаром,
Де примари домують, знеможені душі померлих.
15] Душу Ахілла, сина Пелея, вони там зустріли,
І Антілоха знайшли там безстрашного, стріли й Патрокла,
Й душу Еанта, що після безстрашного сина Пелея
Постаттю й виглядом був між інших данаїв найкращий.
Купчились круг Ахілла вони. Незабаром підходить
20] Близько до них душа Агамемнона, сина Атрея,
В смутку скорботнім навкруг його тіні усі позбирались
Тих, що в Егістовім домі з ним смертну спіткали недолю.
Перша до нього тоді душа Пелеїда звернулась:
«Сину Атреїв, гадали ми, Зевсові ти, громовладцю,
25] Був повсякчасно з усіх героїв-мужів найлюбіший,
Ти-бо мужами могутніми сам багатьма володарив
В краї троянськім, де стільки ахеї нещастя зазнали.
Та довелося, проте, й тобі передчасно зустріти
Пагубну долю, якої ніхто на землі не уникне.
30] Краще б тобі, що мав шану таку й багатьма володарив,
В краї троянському з іншими смертну спіткати недолю.
Пагорб могильний тобі насипали б там всеахеї,
Синові славу велику тоді ти лишив би навіки.
Але ж печальною смертю загинуть тобі довелося!»
35] В відповідь мовила так до нього душа Атреїда:
«Сину Пелея щасливий, на бога подібний Ахілле!
В Трої убитий далеко від Аргоса ти, а навколо
Сила троян полягло і ахейських синів щонайкращих
В битві за труп твій. А ти – на всю велич свою, величезний -
40] В вихорі пилу лежав, про битви комонні забувши.
Цілий ще день тоді билися ми і в запалі бою
Не угавали, аж поки сам Зевс не спинив ураганом.
До кораблів ми тоді перенесли тебе з бойовища
Й там на ложі поклали, водицею теплою й маслом
45] Тіло обмивши прекрасне. Круг нього данаї юрбою
Сльози гарячі лили й волосся собі обстригали.
Вчувши цю звістку, з моря з безсмертними німфами вийшла
Мати твоя. І такий розлігся над морем жахливий
Зойк, що трепет і дрож огорнув мимоволі ахеїв.
50] Швидко б схопились вони й до міських кораблів уже бігли б,
Тільки затримав їх муж, на досвід іздавна багатий,
Нестор, – поради його і раніше бували найкращі.
Отже, озвавсь він, добра їм бажаючи, й так до них мовив:
«Стійте, аргеї, заждіть! Не тікайте, синове ахеїв!
55] То його мати в гурті нереїд безсмертних із моря
Вийшла сюди – на свого поглянути вмерлого сина».
Так він сказав, і стримали страх свій одважні ахеї.
Доньки старця морського тебе обступили навколо
З лементом тужним і в одіж нетлінну тебе одягнули.
60] Музи, всі дев'ять, навкруг голосами чудовими в чергу
Скорбно співали. Нікого з ахеїв без сліз мимовільних
Ти б не побачив там, – так зворушило їх муз голосіння.
Цілих сімнадцять днів і ночей ми отак над тобою
Плакали, смертнії люди з богами безсмертними разом.
65] На вісімнадцятий – труп твій вогню віддали і навколо
Різали жирних багато овець і волів круторогих.
Спалений був ти в одінні богів із щедрим запасом
Масла й солодкого меду. Героїв ахейських багато
В зброї ясній, круг вогню, що яскраво палав, походжали,
70] Піші й комонні, і гомін страшний від того здіймався.
Потім, коли уже знищив цілком тебе пломінь Гефестів,
Вранці твої зібрали ми білії кості, Ахілле,
В посуд з маслом і цільним вином. Нам дала його мати,
Глечик отой золотий. Дарунок це був Діоніса, -
75] Нам пояснила, – й робота Гефеста, славетного бога.
Так твої білії кості лежать там, пресвітлий Ахілле,
Разом з костями Патрокла, померлого сина Менойта;
Поруч лежать і кістки Антілоха, якого найбільше
Ти поміж друзів своїх шанував після смерті Патрокла.
80] Потім над ними високий і гарний насипали пагорб
Ми цілим військом могутніх аргеїв, списами славетних,
Над Геллеспонтом широким, на мисі, що в море вдається
Так, щоб із моря було його здалеку видно всім людям -
Тим, які нині живуть і які народитися мають.
85] Мати, в богів попросивши знадних нагород за змагання,
їх серед поля змагань поклала найкращим ахеям.
Бачив не раз ти, в іграх під час похорону героїв
Участь беручи, як над померлим володаря тілом
Ремені молодь підтягує, маючи йти на змагання.
90] Дуже, проте, здивувавсь би душею, якби лиш побачив,
Що в нагороду поклала богиня тобі за змагання,
Сріблянонога Фетіда! Бо надто богам ти був любий!
Навіть по смерті імення твоє не загинуло, й завжди
Світлою слава твоя між смертними буде, Ахілле!
95] Ну, а мені ж то радість яка із війни, що зазнав я?
Визначив Зевс мені в день повороту загибель печальну
З рук Егіста й моєї підступної, злої дружини».
Так між собою вони розмову провадили щиру.
Саме в тій хвилі гонець наблизивсь до них світлосяйний,
100] Душі усіх ведучи женихів, Одіссеєм убитих.
Вдвох підійшли вони ближче, дивуючись з того, що бачать.
Зразу ж душа Агамемнона, сина Атрея, впізнала
Любе дитя Меланея, славетного Амфімедонта,
Бо гостював він колись у домі його на Ітаці.
105] Сина Атрея душа тоді перша до нього озвалась:
«Амфімедонте, як сталось, що в землю похмуру зійшли ви,
Всі однолітки добірні? Ніхто, добиравши ретельно,
Кращих мужів не знайшов би, напевно, у цілому місті.
Чи Посейдон розтрощив вас усіх в кораблях ваших бистрих,
110] Буйні наславши вітри і хвилю здійнявши високу?
Чи вас на суші де-небудь мужі повбивали ворожі
В час, як корів їх ви гнали й овечі отари чудові,
Чи на міста нападали, щоб їхніх жінок захопити?
Дай мені відповідь, я ж бо тобі доводжуся гостем.
115] Не пам'ятаєш хіба, як прийшов я до вашого дому
Із Менелаєм божистим удвох намовлять Одіссея
На кораблях добропалубних під Іліон вирушати?
Місяць ми цілий пливли по широкому морю, аж поки
Городоборця заледве умовили ми, Одіссея».
120] Амфімедонта душа тоді знову озвалась до нього:
«Сину Атрея славетний, владарю мужів Агамемнон!
Те, що ти, паростку Зевсів, говориш, я все пам'ятаю
І розповім про все оте щиро тобі і докладно,
Як нам лихої загибелі смертне довершення сталось.
125] Сватали ми жону Одіссея, відсутнього довго.
Ані відмови на шлюб ненависний вона, ані згоди
Нам не давала, лиш чорну нам Керу і смерть готувала.
Підступ ще й інший, проте, в лукавих задумала мислях:
Кросна великі в покоях поставивши, вмить заходилась
130] Ткати тонку величезну тканину і так нам сказала:
«Юні мої женихи, хоч і вмер Одіссей богосвітлий,
Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скінчу я
Покрив погребний, – щоб марно прядіння моє не пропало, -
Славному старцю Лаерту на час, коли доля нещадно
135] В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні,
Щоб не корили мене ахеянки в цілій окрузі,
Що залишився без савану той, хто надбав так багато».
Мовила це, і дух наш відважний у грудях скорила.
З того часу вона ткала удень полотнину велику
140] Й потім при факельнім світлі її уночі розпускала.
Цілих три роки ахеїв лукавством морочила жінка.
Аж на четвертому році, як знову весна вже настала,
Вряд перейшли місяці і сповнили дні своє коло,
Нам розказала одна із жінок, що все оце знала,
145] Й вгледіли ми, як чудову вона розпускала тканину.
І довелося вже їй хоч-не-хоч, а ткання докінчити.
Врешті тканину велику зіткавши, вона показала
Випраний чисто покров, що сяяв, як сонце чи місяць.
Саме тоді якийсь бог зловорожий привів Одіссея
150] В дім свинопаса, що жив у полях на околиці дальній.
Разом і милий прибув богорівного син Одіссея, -
Він із піщаного Пілоса в чорнім судні повернувся.
Смерть лиху женихам замишляючи, вдвох подалися
В місто преславне вони. Одіссей помаленьку іззаду
155] Йшов. Телемах же далеко від нього ступав попереду.
Вів свинопас Одіссея, убраного в бідне лахміття, -
В вигляді старця з торбами, жебрущого вбогого діда,
Що на ціпок опиравсь, а на тілі мав дране лахміття.
Тим-то нікому з нас, навіть найстаршим, на мисль не спадало,
160] Щоб несподівано так Одіссей повернувся додому.
Отже, і лайкою ми й чим попало у нього жбурляли.
Та до часу він наші лайливі слова і побої
В домі власному зносив, стійким усе терплячи духом.
Та, послухаючи волі егідодержавного Зевса,
165] Із Телемахом усю він зброю зібрав пречудову,
Склав у коморі її і на засув міцний зачинив там.
Задум намисливши хитрий, дружині своїй наказав він
Винести лук женихам, а до нього ще й сиве залізо -
Нам, бідолашним, знак до змагання й початку убивства.
170] Тільки ніхто з-поміж нас не зміг тятиву на могутній
Лук натягнути, – для того ми надто були недолугі.
Та як великий цей лук опинився в руках Одіссея,
Всякими голосно всі почали ми кричати словами,
Щоб не давали лука йому, хоч і як би просив він.
175] Лиш Телемах підбадьорив і через Евмея дозволив.
Лука незламний в нещастях узяв Одіссей богосвітлий,
Легко його натягнув і стрілу пропустив крізь залізо.
Вийшовши, став на порозі він, бистрії висипав стріли;
Глянувши грізно навкруг, владаря Антіноя устрелив.
«о Стогнучі стріли і в інших він став женихів посилати,
Цілячись прямо, й один за одним вони падали густо.
Знати було, що когось із богів своїм спільником має.
В гніві шаленім по дому гасаючи всюди, обидва
Били круг себе нещадно і голови їм розбивали,
185] й стогін безславний лунав, і кров заливала долівку.
Так, Агамемноне, всі ми загинули. Наші там трупи,
Ще не поховані, й досі лежать в Одіссеєвім домі.
Рідні по наших домівках і досі про це ще не знають, -
Чорну-бо пасоку з ран прийшли б вони наших обмити
190] І поховали б, оплакавши, як і годиться для вмерлих».
Сина Атрея душа тоді знову озвалась до нього:
«Щастен ти, сину Лаертів, умілий на все Одіссею!
Жінку великих чеснот узяв ти собі за дружину.
Серцем-бо чиста й умом бездоганна твоя Пенелопа,
195] Донька Ікарія. Вірна лишилась вона Одіссею
З юності, мужеві свому. Отож не загине ніколи
Слава чеснот її між земнородних, – дадуть їм безсмертні
Співів чудесних на честь розважній жоні Пенелопі.
Та не така Тіндареєва донька, що зле учинила,
200] Юних днів мужа убивши. Жахливі лунатимуть в людях
Співи про неї. Лихою вона неславою вкрила
Вдачею кволих жінок, хоч будуть вони й доброчесні».
Так між собою вони розмову провадили щиру,
Стоячи в темній оселі Аща, в глибинах підземних.
205] Ті ж з Одіссеєм, вийшовши з міста, прийшли незабаром
В сад до Лаерта, оброблений гарно. Колись-то придбавши,
Сам Лаерт пильнував його, трудячись в ньому старанно.
Дім там стояв, а навкруг оббігала його прибудова,
Де спочивають челядники, їжу їдять і ночують
210] Слуги, що всяку виконувать мусять хазяйську роботу,
Там же й стара сікелійка жила, що дбайливо стареньким
Опікувалась Лаертом в полях цих, далеко від міста.
З словом таким Одіссей до слуг і до сина звернувся:
«Разом заходьте тепер у добре збудований дім цей
215] І на обід заколіть швиденько свиню щонайкращу.
Випробу я учиню у нашого батька тим часом -
Чи упізнає мене він, на власні побачивши очі,
Чи не впізнати йому по такій мене довгій розлуці?»
Так говорив він і дав бойову служникам своїм зброю.
220] Бистро у дім вони після того ввійшли, Одіссей же
Вийшов у сад многоплідний, щоб батька на випробу взяти.
Та не знайшов він ні Долія, сад обійшовши просторий,
Ні служників, ні синів його, – всі повиходили з саду
Віття тернове збирати, щоб плотом увесь виноградник
225] Обгородить, – де шукать, їм показував Долій старенький.
Лиш свого батька знайшов у саду, доглянутім добре,
Кущ обгортав він. Латаний весь і брудний був на ньому,
Драний, нужденний хітон, на голінках із бичої шкури
Латані мав наголінники, щоб від дряпин захищатись,
230] Мав на руках рукавиці від тернів, а зверху козиний
На голові мав каптурок, що збільшував вигляд злиденний.
Глянув на батька незламний в біді Одіссей богосвітлий,
Як його старість зігнула, як гриз його смуток сердечний,
Став під високою грушею й слізьми гіркими умився.
235] Потім у серці своєму і в мислях почав розважати -
Кинутись прямо до батька, обнять, цілувати й відразу
Все розказать, як прийшов він, як в рідну вернувся вітчизну,
Чи розпитати самому і випробу спершу вчинити.
Поміркував, і ось що він визнав тоді за найкраще:
240] Випробу спершу вчинить у жартливо-колючій розмові.
З наміром цим до батька пішов Одіссей богосвітлий,
Той же окопував кущ тоді, голову низько схиливши.
Отже, до нього наблизившись, син ясночолий промовив:
«Саду свого доглядати, мій старче, тобі не бракує
245] Вміння! Великих старань ти доклав тут, і жодна рослина -
Ні виноград, ні оливка, ні груша, ні грядки городні,
Ані смоковниця – тут без твого не росте піклування.
Все ж тобі й інше скажу я, лиш серцем своїм не гнівися:
Доброго догляду сам ти не маєш, сумна тобі старість
250] Випала тут, – увесь ти в бруді, у жалюгіднім лахмітті.
Не за неробство-бо твій господар про тебе не дбає,
Й рабського в тебе нічого нема, – лиш побачити варто
Вигляд і постать твою, – скоріш на державця ти схожий.
Схожий ти справді на нього, якби лиш помився, наївся
255] Й ліг у постелю м'яку, як людині старій подобає.
Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто:
Чий ти слуга? Чийого ти саду отут доглядаєш?
Щиро, не криючись, все розкажи, щоб знав я напевно:
Справді в Ітаку оце прибули ми, як мовив сьогодні
2бо Хтось із тутешніх людей, що стрівся мені на дорозі?
Був він не дуже привітний, не мав ні терпіння докладно
Відповідать, ні слів моїх слухать, коли розпитати
Хтів я про друга свого, чи існує він десь, чи живий ще,
Чи уже досі помер і домує в оселі Аїда?
265] Отже, скажу тобі дещо, а ти вважай і послухай.
Мужа колись я гостинно приймав, що в нашу країну
Милу прибув, – із людей, з далекого краю захожих,
Гість миліший ніколи до дому мого не приходив.
Родом, хваливсь мені, був він з Ітаки. Та говорив ще,
270] Ніби Лаерт, син Аркесія, то його батько родимий.
Я Одіссея у дім свій привів і, прийнявши гостинно,
Став від душі частувати, було-бо всього в нас доволі,
Ще й подарунків, як гостеві личить, йому надавав я -
Золота гарного виробу сім йому дав я талантів,
275] Дав срібляну йому чашу, в різьблених оздобах квітчастих,
Дав аж дванадцять плащів поєдинчих і стільки ж накидок,
Стільки ж красивих одінь полотняних і стільки ж хітонів;
Женщин, крім того, чотири, тямущих в усякій роботі
Й гарних на вроду, узяв він тоді, яких сам собі вибрав».
280] Сльози з очей проливаючи, так відповів йому батько:
«Саме в той край ти, чужинче, й приїхав, якого питаєш,
Тільки зухвалі мужі й нечестиві у ньому панують.
Марно утратився ти на дарунки, їх стільки віддавши.
От якби дома застав живим ти його на Ітаці,
285] То відрядив би з дарами тебе він, гостинно прийнявши,
Як і належить віддячить тому, хто перший почав це.
Ти ж мені от що тепер розкажи і повідай одверто:
Скільки ж то років від того пройшло, як гостинно приймав ти
Гостя бездольного, сина мого, якщо був це насправді
290] Він, бідолашний? Мабуть, від отчизни й від друзів далеко
Риби у морі десь з'їли його, чи, може, на суші
Став він поживою звірів і птиць. Не оплакала мати,
Не спорядила із батьком, – ми ж разом його породили;
І Пенелопа розважна, із віном багатим дружина,
295] Не голосила, як личить, над ложем свого чоловіка,
Вій не закрила йому, як це подобає для вмерлих.
Отже, по правді скажи мені все, щоб знав я напевно:
Хто ти і родом відкіль? В якій виростав ти родині?
Бистрий де корабель, що й тебе сюди віз, і з тобою
300] Товаришів богорівних? Чи, може, лише як супутник
Плив ти в чужім кораблі, що, тебе ізсадивши, від'їхав?»
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Зараз одверто і щиро всю правду тобі розповім я.
Родом я з Алібанта, де дім я уславлений маю;
305] Син владаря Афіданта, а дід Поліпемоном звався,
Сам же Еперітом звуся; якесь божество проти волі
До берегів цих мене із Сіканії вітром загнало.
Свій корабель я близ поля далеко від міста поставив.
Що ж до твого Одіссея, то рік уже п'ятий минає,
310] Як відтіля він одбув і з вітчизни моєї від'їхав,
Муж бездольний; щасливу пташки йому путь віщували,
Справа злітаючи. Тим-то радів я, його виряджавши,
З радістю й він відпливав. Сподівались обоє не раз ми
Ще зустрічатись гостинно й дарунками щедро мінятись».
315] Мовив це, й чорна хмара печалі Лаерта окрила,
Попелу в жмені обидві брудного, мов кіптява, взявши,
Голову сиву свою він посипав, стогнучи тяжко.
Захвилювалось і синове серце: на любого батька
Глянув лише – і гостро у ніздрях йому защипало.
320] Кинувсь до нього, обняв він його і, цілуючи, мовив:
«Батечку мій! То ж я є той самий, про кого питаєш!
Аж на двадцятому році вернувсь я до рідного краю.
Годі, утримайсь од сліз, і плачу, і гіркого стогнання.
От що тобі я скажу: нам треба чимдуж поспішати.
325] Вчора усіх женихів повбивав я у нашому домі,
Злочин караючи їх і ганьбу, для серця нестерпну».
В відповідь знову озвався до нього Лаерт і промовив:
«Якщо насправді це ти, мій син Одіссей, повернувся,
Певну ознаку мені покажи, щоб повірити міг я».
330] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Спершу очима своїми на шрам ти оцей подивися -
То на Парнасі кабан мене білими іклами ранив
На полюванні. Це ж ти мене й мати поважна послали,
Щоб я Автоліка, батька матусі, навідав, – одержать
335] Мав я дарунки, що, бувши у нас, мені обіцяв він.
Далі дерева тобі у саду я, доглянутім добре,
Всі покажу, що мені дарував ти. Хлоп'ям ще їх назви
В тебе питав я, садком за тобою йдучи; повз дерева
Так ми проходили, й ти пояснив мені кожного назву,
340] Подарував мені груш тринадцять і яблунь десяток,
Сорок смоковниць; ще й лоз виноградних мені обіцяв ти
Дати рядів п'ятдесят, таких, що весь рік безнастанно
Тут плодоносять, – і зараз ті грона ростуть розмаїті,
Й кожному інша від Зевса пора визрівання спадає».
345] Так він сказав, а в старого і серце, й коліна зомліли,
Як пригадав лиш ознаки, що той розповів так докладно.
Любого сина обняв він руками і сам знепритомнів.
Світлий його підхопив Одіссей, у нещастях незламний.
А як прийшов він до пам'яті й дух в його серце вернувся,
350] Відповідаючи, так він одразу ж почав говорити:
«Зевсе, наш батечку! Є ще боги на Олімпі високім,
Раз женихи за надмірне зухвальство своє поплатились.
Зараз же страх мені серце проймає, щоб часом не збіглись
Всі ітакійці сюди незабаром та щоб поголоски
355] Не порозносили зайвої скрізь по містах кефаленських».
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«О, не турбуйся! Тепер нема чого цим клопотатись!
Краще ходім до оселі, від саду ж вона недалеко.
Я Телемаха туди, і чередника, й свинопаса
360] Вирядив, щоб якнайшвидше вечерю для нас готували».
Мовив він це, і пішли до прекрасного дому обидва.
А як дійшли до покоїв, збудованих зручно й вигідно,
Там Телемаха застали, і чередника, й свинопаса, -
Краяли м'ясо вони і вино іскристе мішали.
365] В домі тим часом одна сікелійка служебна Лаерта,
Мужнього серцем, помила й оливою вже намастила,
Потім і плащ подала одягнути прегарний. Афіна ж,
Тихо наблизившись, м'язи зміцнила людей вожаєві,
Більшим, ніж був він, зробила на зріст і на вигляд ставнішим.
370] Вийшов з купелі Лаерт, – здивувавсь тоді син його любий,
Бачачи, що на безсмертних богів він виглядом схожий.
Отже, озвавсь Одіссей і слово промовив крилате:
«Батечку рідний! Це хтось із богів, одвічно живущих,
Постаттю вищим тебе ізробив і на вигляд ставнішим».
375] В відповідь так на це йому мовив Лаерт тямовитий:
«Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне! Якби ж то
Був я такий, як тоді, коли на чолі кефаленян
Нерік я брав, над мисом високим укріплене місто!
О, якби був я таким у нашому домі учора
380] Й мав би зброю на плечах, то вийшов би й сам позмагатись
Із женихами. Я багатьом, що були у господі,
Переламав би коліна, і серцем ти дуже радів би».
Так між собою вони розмову провадили щиру.
Інші тим часом, упоравшись, учту уже спорядили
385] І на стільцях та ослонах рядами тоді посідали.
Всі уже руки до страв простягай, як зайшов до господи
Долій старий, а з ним увійшли і синове старого;
З поля вертались вони, коли їх перестріла й гукнула
Мати, стара сікелійка, що й їх згодувала, й старого
390] Батька, одряхлого з старості, пильно весь час доглядала.
Щойно побачили й серцем вони Одіссея впізнали,
Біля порога, здивовані, враз зупинились. З привітним
Словом звернувся тоді Одіссей і так до них мовив:
«Старче, до столу сідай, та й вам дивуватися годі.
395] Ми в цих покоях давно сидимо з нетерпінням, готові
Взятись до їжі, і тільки на вас ми оце дожидали».
Так він сказав, і до нього з руками простертими Долій
Прямо пішов і, руку його за зап'ястя вхопивши,
Став цілувать, і слово до нього промовив крилате:
400] «Любий, нарешті вернувсь ти! А як ми тебе виглядали!
Вже й не надіялись, – це лиш боги нам тебе повернули!
Будь же здоровий, веселий! Боги хай пошлють тобі щастя!
Ти ж усю правду мені розкажи, щоб знав я напевно:
Чи Пенелопі розумній відомо, що ти повернувся
405] Й дома уже, чи послати до неї нам вісника треба?»
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Старче, усе вона знає. Чого тобі цим турбуватись?»
Так він сказав, і сів той на кріслі, обточенім гладко.
Славного стали тоді Одіссея словами вітати
410] І доторкатись руками сини челядинця старого,
Потім уряд біля Долія, батька свого, посідали.
Так споживали вечерю в господі вони за столами.
Чутка, вісниця бистра, тим часом по місту ходила,
Долю страшну і смерть женихів розславляючи всюди.
415] Тільки почувши про це, із зойком і тужним стогнанням
Всі почали звідусіль перед дім Одіссея збігатись.
Трупи убитих виносили з дому, й ховав свого кожен,
Тих же, що з інших країв, розіслали по інших домівках,
Всіх одвезти у швидких кораблях рибакам доручивши,
420] Та й подалися на площу гуртом із засмученим серцем.
А як зійшлися на площі і всі звідусіль позбирались,
Став перед ними Евпейт посередині й слово промовив.
Біль невимовний лежав на серці у нього за сина,
За Антіноя, що першого вбив Одіссей богосвітлий.
425] От він звернувся до них, проливаючи сльози, й промовив:
«Друзі, лихо страшенне намислив цей муж для ахеїв!
Вивіз відціль в кораблях багато мужів благородних
І погубив місткі кораблі, погубив і людей він,
А повернувшись тепер, повбивав кефаленян найкращих.
430] Ну ж бо, раніш ніж устигне він швидко у Пілос укритись
Чи в богосвітлу Еліду втекти, де владарять епеї,
Вийдім на нього! Інакше ганьба нас окриє назавжди.
Сором нам буде тоді в усіх поколіннях прийдешніх,
Як за дітей ми своїх і за рідних братів на убивцях
435] Не помстимося. Зовсім не мило тоді б мені стало
Й жити! Волів би я швидше умерти й з убитими бути!
Отже, ходім, щоб не встигли вони через море податись».
Так говорив він крізь сльози, і жаль охопив всіх ахеїв.
Близько до них підійшли Медонт і аед божественний,
440] Що, лиш покинув їх сон, з Одіссеєвих вийшов покоїв.
Стали вони посередині, й дуже усі здивувались.
Сповнений мислей розумних, Медонт до присутніх звернувся:
«Слухайте слова мого, ітакійці! Не проти-бо волі
Вічних богів Одіссей наваживсь таке учинити.
445] Бачив я сам безсмертного бога, який з Одіссеєм
Поруч стояв і на вигляд був зовсім на Ментора схожий.
Хтось із безсмертних богів то з'являється лиш Одіссею,
Щоб підбадьорить його, а то женихів по господі,
Жахом пойнятих, ганяє, й ті купами падають долі».
450] Так говорив він, і острах блідий усіх огорнув їх.
З словом звернувся до них Аліферс, герой постарілий,
Масторів син, – і вперед, і назад він один лише бачив.
З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:
«Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!
455] Тільки з нікчемності вашої все оце сталося, друзі,
Ментора ви, людей вожая, та й мене не схотіли
Слухати і від безглуздя дітей не стримали ваших,
Що у глупоті зухвалій страшного накоїли лиха,
Все сплюндрувавши майно та безчестячи вірну дружину
460] Знатного мужа, якому – гадали ви – вже не вернутись.
Хай же тепер буде так, послухайте ради моєї:
Ні, не йдім, щоб нещасть іще гірших собі не накликать».
Так він сказав, і з криком великим із місць позривались
Більшість присутніх, хоч решта, проте, на місцях залишилась.
465] Не до вподоби ця мова була їм – вони за Евпейтом
Хтіли іти, і зразу всі кинулись зброї шукати.
А після того як тіло блискучою міддю окрили,
Знову юрбою вони перед містом зібрались просторим.
їх вожаєм був Евпейт у дитячім своїм безрозсудстві.
470] Думав за смерть свого сина помститись, але не судилось
Вже повернутись йому, – знайшов там свою він загибель.
Саме у час той Кроніону Зевсові мовить Афіна:
«Батьку Кроніде, поміж усіма владарями найвищий!
Дай мені відповідь: що в своїх нині ховаєш ти мислях?
475] Чи зловорожу й надалі війну і лиху їм готуєш
Битву, чи дружбу тепер між двома закладеш сторонами?»
Відповідаючи, Зевс, що хмари збирає, промовив:
«З чого ти, доню, про це вивідувать стала й питати?
Чи не сама ти раніше намислила розумом власним,
480] Як Одіссей на тих людях, вернувшись, має помститись?
Зробиш, як схочеш. Я ж тільки скажу, як було б воно краще.
Помсту на всіх женихах здійснив Одіссей богосвітлий,
Тож, закріпивши в клятвах надійних, що він у них завжди
Буде володарем, ми і дітей, і братів їх загибель
485] Пустим в непам'ять. Хай знов у них буде любов обопільна,
Як і раніш, хай в мирі й багатстві навік вони будуть».
Цими словами він давнє зміцнив побажання Афіни,
Збігла стрімливо вона із високих вершин олімпійських.
Щойно солодким як мед наїдком усі вдовольнились,
490] Світлий почав говорить Одіссей, у нещастях незламний:
«Вийде хай глянути хтось, чи не близько вони вже підходять».
Так він сказав, і підвівсь тоді Долія син, як звелів він.
Вийшов, і став на порозі, і всіх уже близько побачив.
Швидко тоді Одіссеєві слово промовив крилате:
495] «Глянь-бо, вони уже близько. Скоріше до зброї ставаймо!»
Так він сказав, і кинулись зброю усі надягати -
Долія шість синів та ще четверо круг Одіссея,
Разом із ними й Лаерт, і Долій у зброю вдягнулись,
Хоч і давно уже сиві, обидва – бійці мимоволі.
500] А після того як тіло блискучою міддю окрили,
Двері тоді відчинили і вслід Одіссеєві вийшли.
Близько до них підійшла тоді Зевсова донька Афіна,
Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа.
Глянувши, світлий зрадів Одіссей, у нещастях незламний.
505] Швидко до любого сина свого Телемаха він мовив:
«Ти, Телемаху, вже й сам, прийшовши сюди, розумієш -
Мірятись силою з кращими в доблесті будеш мужами.
Не осором тепер роду батьків своїх, досі-бо завжди
Силою й мужністю ми на всю визначалися землю».
510] Відповідаючи, мовив йому Телемах тямовитий:
«Сам, як захочеш, мій батечку любий, побачиш, – це серце
Не осоромить, як висловивсь ти, отецького роду».
Так він сказав, і Лаерт, душею радіючи, мовив:
«Радість яка, який день мені випав, о милі богове!
515] Син мій з онуком моїм змагаються в доблесті нині».
Стоячи обіч, сказала йому ясноока Афіна:
«Сину Аркесія, між товариством усім найлюбіший!
Зевсові-батьку й дочці ясноокій його помолившись,
Списом своїм розмахнись довготінним і з силою кинь ним».
520] З словом цим міці йому надихнула Паллада Афіна.
Зевса великого доньці він щиро тоді помолившись,
Списом своїм розмахнувсь довготінним, і з силою кинув,
І в міднощокий шолом Евпейтові прямо улучив.
Списа не стримав шолом – пройняло його міддю навиліт.
525] З грюкотом впав він на землю, аж зброя на нім забряжчала.
З сином своїм ясночолим напав Одіссей на передніх,
І почали їх списами й дволезими сікти мечами.
Всіх би побили й позбавили їх повороту додому,
Коб не Афіна, Зевса егідодержавного донька.
530] Крикнула лунко вона і всіх зупинила відразу:
«Гей, зупиніть, ітакійці, війну між собою жахливу!
Годі вам кров проливать, розходьтеся всі якнайшвидше!»
Мовила це їм Афіна, і острах блідий огорнув їх.
Перелякалися так, що з рук у них випала зброя, -
535] Падало все в них на землю, коли їх богиня гукала.
Бігли до міста усі, щоб тільки життя врятувати.
Страшно крикнув ясний Одіссей, у нещастях незламний.
Ввесь він напруживсь і кинувсь, немовби орел з височіні.
Блискавку димно-сірчану метнув тоді з неба Кроніон,
540] Впала під ноги вона громовержця дочці ясноокій.
До Одіссея звернулась тоді ясноока Афіна:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Годі, кінчай вже війни усім осоружної розбрат,
Щоб громозвучного Зевса Кроніона більш не вгнівити».
545] Так сказала Афіна, і радо її він послухав.
Потім у клятвах надійних уклала між ними угоду
Зевса егідодержавного донька, Паллада Афіна,
Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа.

Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 [18]

Навигация по сайту


Читательские рекомендации

Информация