А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 9)

   Розділ восьмий

   – Як справи, дядьку Борисе? – запитала племінничка, голос її у телефоні чувся геть не так, як у житті. Бувають такі голоси – тихі, безбарвні, невпевнені, але при потраплянні в телефон раптом набирають яскравості й сили; племінничка спитала, як справи, і Борис Григорович відповів як звичайно:
   – Усе добре, Лиско. У мене все гаразд.
   Вони поговорили ще три хвилини й попрощалися. Борис Григорович поклав апарат у кишеню штормівки, змінив наживку й знов закинув спінінг.
   Риболовля була його багаторічною… пристрастю? Можливо. Віддушиною. Посварившись з жінкою чи з начальством, чи просто втомившись до непритомності на нічному чергуванні, він ішов сюди, до улюблених двох верб, закидав спінінг на «підгодоване» місце, ловив і слухав, як витікає втома з тіла, з пам’яті, жовтої від нікотину, з шарпаних-перешарпаних нервів.
   Тут він учив синів, тоді ще маленьких, тягати червоноперку на тісто. А на спінінг бралися лящі, іноді щучки. Борис Григорович дивився на протилежний берег, на верби, що змикаються довгими гілками з власним відображенням, і думав, яке б це було щастя, якби на роботу взагалі не ходити, про завтрашній день не думати й тільки рибалити собі й рибалити.
   Здійснилося. Він не думає про завтрашній день. Не ходить на роботу. Читає по вісім годин на день глянцеві підручники з харчової хімії та з біології синтезу, не розуміє нічогісінько у всіх цих нових формулах, почувається тупим першокласником і, у відчаї, йде на риболовлю, і так день у день ось уже скоро рік.
   …Клюнуло. Тепер Борис Григорович обережно вибирав напружену «стальку», вона смикалась, спінінг гнувся, Борис Григорович сопів і краєм ока видивлявся на землі підсаку. Азарт; він усе-таки зберігся від колишніх часів, можливо, тому, що така велика риба попадається рідко, і, якщо просмикнути мотузочку крізь зябра й пронести улов через село на плечі – діти бігтимуть слідом, дорослі шанобливо обертатимуться, смикатимуть одне одного за рукава, показуватимуть…
   Щука. Дуже велика. Очманілий удар хвоста, травинки прилипли до блискучого сірого боку. Боже мій, щука, а запекти у фользі… А нафарширувати…
   Борис Григорович перевів дух. Риба, надійно ув’язана в сітці, билася, збиваючи китички трав’яних колосків, а поруч на пагорку стояли дві худорляві сільські кішки й чоловік за тридцятку, незнайомий, у джинсах, кедах і у вітрівці.
   – Поздоровляю, – сказав чоловік. – Улов.
   – Улов, – погодився Борис Григорович. І очікувально замовк.
   – Я вас шукав, Борисе Григоровичу, – сказав незнайомець. – Сусіди сказали, що ви пішли рибку ловити.
   – Пандем сказав, що я пішов рибку ловити, – сухувато поправив Борис Григорович.
   Незнайомець кивнув:
   – Пандем теж.
   Борис Григорович задумливо витер руки об штани. Пандем вважає, що незнайомець має право відривати його від найінтимнішого заняття, а Пандем, треба визнати, делікатний. Отже…
   – Я знав, що ви приїдете, – він зняв котушку зі спінінга. – Ви з цих… з представників Пандема на землі?
   – Навряд чи Пандем потребує представників, – гладенько відповів незнайомець. Борис Григорович гмикнув.
   – Мене звати Кім Каманський, – сказав візитер. – Я хірург, працював у клініці імені Попова, якщо вам це про щось говорить.
   – Говорить, – поволі відгукнувся Борис Григорович.
   – Отож, – Каманський розвів руками. – У нас з вами подібні… – він затнувся, начебто добираючи слово, – …проблеми.
   – Ви молодші за мене разів у два, – сказав Борис Григорович. – З вас вийде чудовий харчовик-технолог. Або вчитель фізкультури. Або ще хтось… Ви справді думаєте, що ви – ви – можете сказати мені щось таке, чого ще не вважав за потрібне сказати Пандем?!
   – Людина говорить з людиною, – пробурмотів Каманський і подивився на свої запилюжені кеди. – Бачите… Я був одним з тих, з ким Пандем зустрічався… у людській подобі. Я вважаю його своїм другом. Можливо, тому…
   Каманський замовк.
   – Що ж, – сказав Борис Григорович без особливої радості. – Ходімо.
   …У Каманського була машина, тому замість звичайної години, яку забирала дорога на велосипеді, вони вклалися в десять хвилин (і це при тому, що Каманський пропустив поворот і довелось розвертатися). Хата стояла незамкнена, Пірат підняв голову й сказав «Гав» – байдуже, для пристойності.
   – Сам живу, – сказав Борис Григорович, вивантажуючи велосипед. – За гармидер – перепрошую.
   І подумав: він, мабуть, усе знає. Від Пандема. Про те, що старший син у Мексиці, що дочка в Австралії, що жінка в Канаді… Дружина в нього взагалі будівельник. Будівельникам тепер добре жити. Ще інженерам.
   – Чай будеш? – Борис Григорович за звичкою легко переходив на «ти».
   – Дякую, – сказав Каманський.
   Борис Григорович з жалем подивився на щуку. Так ніхто в селі й не побачив; нафарширувати б її прямо сьогодні, гостей покликати…
   – У мене є фотоапарат, – сказав Каманський.
   – Не треба, – сухо заперечив Борис Григорович. Поставив чайник на плиту, зняв з полиці чашки. Подумавши, витяг банку кільки в томаті. Нарізав хліба.
   – Скоро, кажуть, і рибу ловити не можна буде? Будемо синтезовану їсти, і свинину синтезовану, і яловичину… Еге ж?
   – Не думаю, щоб не можна, – неголосно відповів Каманський.
   – А Пандем що каже? – Борис Григорович обережно відігнув бляшану кришку з гострими, наче щучі зуби, краями.
   – А ви запитайте, – відгукнувся Каманський ще тихіше.
   Борис Григорович зітхнув:
   – Не люблю я з ним балакати, Кіме… як тебе по батькові?
   – Просто Кім.
   – Отож, просто Кім, не можу я з ним… наче сам з собою говорю. Але сам собі такого ж не наверзу, якщо не божевільний. Ото й думаю: все, старий дурню, дострибався, шиза прийшла… Отаке. Погано мені з ним говорити, просто Кім. Наче в дзеркало дивитися з великого похмілля. І гидко, й страшно. Головою розумієш: от усі здорові, наче коні, і живуть по сто років, навіть ті, кому померти й варто було б. От невістка моя на базарі стояла з ранку до ночі, а тут раптом згадала, що вона начебто на хіміка вчилася… І ще добре – бюрократії немає ніякої, а я її всіма печінками ненавидів, цю заразу. Бюрократію тобто, а не невістку. А тепер жодного папірця: треба тобі щось, так одразу й одержуєш… Тож головою я, мабуть, дуже навіть за Пандема. Людям треба, щоб за ними наглядали. Не всім, звісно… Мені от не треба. Та й страшно… проти лома немає прийома, як кажуть. От він велить не вбивати. І ніхто не вбиває. А сказав би – вбивайте? А сказав би – побудуйте мені ідола й навколішки перед ним плазуйте? А сказав би – принесіть мені в жертву сина чи дочку?
   – Ну ви ж ні від кого не вимагаєте жертв, – тихо сказав Каманський. – Чого ви думаєте, що Пандем за вас дурніший чи зліший?
   Борис Григорович потер сивуваті вуса:
   – Себе я добре знаю. А крім того… Таких, як я, мільярди гуляють, от шизонусь я, припустімо, то скоренько клепки вправлять чи замкнуть де треба. А він – це інше. Занадто велика влада, і нема кому спинити…
   – Я теж цього боявся, – подумавши, пробурмотів Каманський.
   – А тепер? Тепер перестав боятися?
   – Він мій друг, – Каманський раптом усміхнувся. – Друг може сумніватися, може помилятися…
   Борис Григорович розклав кільку на скибочки хліба – вийшли бутерброди. Заварив чай. Підсунув до Каманського порцелянову цукорницю з однією відбитою ручкою:
   – Це небезпечна, друже Кім, омана. Подружився вогонь з гілочкою…
   – Я теж не вчора народився, – Каманський раптом став упертий, дуже впертий. – Таки можу відрізнити брехню від правди… Крім того, Пандем мене колись був витяг з дуже неприємної… халепи. Тоді, коли смерть іще була.
   Борис Григорович усміхнувся. Яка дивовижна обмовка; цьому молодикові здається, що він безсмертний. Наче смерть у дев’яносто чи навіть у сто років – то вже не смерть…
   – …Та я, власне, не кажу, що Пандем бреше, боронь Боже… Може, він справді нас усіх возлюбив. Чого возлюбив, з якої радості – то вже інше питання… Знаю, що ти мені скажеш, упоряднику майбутнього. Скажеш, що в мене депресія, бо я втратив роботу. Бо всі мої роки, витрачені на те, щоб навчитися того, що я вмів, увесь мій досвід, усе, чого я був вартий як лікар… усе пішло собаці під хвіст. Що я більше не шановна людина, яка вдень і вночі, за будь-якої погоди на мотоцикл – і до хворого. Грижі, пологи, пневмонії, палець косаркою відрізало – всі до мене… Тобі не зрозуміти, синку. Навіть твоя клініка Попова… Там своє. А сільський лікар – це статус, друже. Це було… А тепер я ніхто. Оці ось руки, – Борис Григорович дивився на свої долоні, на товсті сильні пальці з брудними нігтями, – ці руки… я був хорошим лікарем, синку, от не брешу. Дуже хорошим. А тепер усе. Сідати за парту поруч з молокососами, починати з нуля – не можу, не хочу, нема сили. Тому, мовляв, скиглю, тому жаліюся, тому шукаю у всьому підступу й не розмовляю з Пандемом. От що ти мені скажеш. І додаси, що ти прийшов до мене, дурного старого, на допомогу, відкриєш очі, простягнеш руку, знайдеш мені справу… Чи не так?
   – Ні, – сказав Каманський. – Ні… Розумієте, Борисе Григоровичу. Якби Пандем був такий, як ви про нього думаєте, ви давно були б найщасливішою людиною на землі.
   Стало тихо. Хазяїн і гість дивились один на одного.
   – Тобто? – запитав нарешті хазяїн.
   – Він може змінити нашу свідомість непомітно для нас, – сказав Каманський. – Постійне щастя. З нічого. Для всіх. Спокій, воля, ніякого жалю, ніяких сумнівів, ніякого страху…
   – Боже мій, – сказав Борис Григорович. Устав було з ослона й знову сів, рука звично потяглася до грудей, де давно вже не боліло серце. – Це… погроза?
   – Ні, – тихо сказав Каманський. – Це доказ.
   …Було вже поночі, коли вони взялися розбирати щуку під великим ліхтарем на веранді. Видно, що хірург, думав Борис Григорович, дивлячись на Кімові руки.
   Збіглися сусідські коти. Пірат погавкував на них без запопадливості. Коти не боялися.
   Прогоряло соснове вугілля в ямі.
   – Він розгублений, – говорив Каманський. – Йому важко. Бо лінощам, боягузтву, жадібності багато тисячоліть, а Пандем – молодий. Він не всемогутній, але він росте у всемогутність, щоб ніколи її не досягти. Знаєте, як функція, що прагне до нескінченності… А зараз йому важко, бо перша ейфорія минула, лишилися мільйони людей, які втратили професію, зосталися тисячі владолюбців, у яких одібрали владу, а в когось – і сенс життя… Юрби суїцидників на дахах хочуть покінчити з собою, а Пандем не дає, і вони його проклинають… Я говорив з одним таким. Учора.
   – А ви, значить, свого роду швидка допомога, – пробурмотів Борис Григорович, складаючи в каструльку шматочки щуки.
   – Так, я знайшов собі роботу, – помовчавши, сказав Каманський. – Яка там слава… А на світі так багато тупих падлюк, які не цінують нічого, крім власного черева та статевого органа… Пандем умовляє, переконує, підкупляє, когось змушує… І буде далі переконувати, умовляти, підкупляти, когось змушувати… Хоч міг би просто сказати: працюйте, люди, любіть одне одного й будьте щасливі. І любили б, і були б щасливі… Розумієте, про що я?
   Каманський повернув голову, і під хитання ліхтаря Борис Григорович побачив, як блищать у нього очі.
   Під парканом коти мовчки билися за риб’ячі тельбухи.
   – Невже ми з вами не домовимось? – Каманський витер мокрого лоба тильною стороною долоні, проте лакова цятка щучої крові все одно лишилася. – Невже нам з вами не цікаво побачити зірки… Щасливих людей, які люблять свою роботу… Світ, де люди живуть як люди, а не як черви в бруді та крові… Невже заради цього ми не готові жертвувати нічим, узагалі нічим?
   Борис Григорович узяв кухля з водою й довго, довго лив йому на руки.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 [9] 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация